Слово Блаженного Климентія Шептицького під Новий Рік

Унів, 1936 рік
Витяг з місячника монашої Студитської родини
«Ясна Путь» за січень-лютий 1936 року, число 1-2 (10-11)

  Ось стоїмо на порозі нового року. Гадки пхаються на перед: що, мовляв, принесе нам новий рік? Кидаємо рівнож свій погляд взад: як пройшов той минулий рік? Що говорить нам совість? Чи ми спокійні, що сповнили свій обовязок? Чи часом не змарнували дорогого часу? То є питання на які кожний мусить відповісти, а відповідно до відповіді направити свої хиби в будучому році.

  Щоб пізнати ваготу часу, – пригляньмося – чим є наше життя? Скільки років може прожити монах в монастирі? Хиба найбільше 50 років і то є з великою рідкістю. Тоді звичайно справляють великі торжества, ювілеї. Пересічно монах проживає в монастирі 20-30 років. Отже наше життя тут на землі складається з 20-30 років. І в тих роках маємо приготовитись до того вічного ювілею, до того «невечернього» дня. Як випаде, Брате, Твій іспит совісти на порозі того невечернього дня? На це питання не трудно відповісти. Той остаточний Твій іспит совісти буде такий яким нині є в закінченню кожної хвилини, години, дня, місяця, року. Чому? Бо наше життя складається власне з тих частинок. І які ми в частинках – такі будемо в цілості. Тому, дуже зважаймо на то: як ми проводимо ті дорогі години, дні, тижні, місяці, роки в монастирі. Біймося дуже, щоб їх не змарнувати. Коли змарнуємо їх – змарнуємо ціле своє життя. Не знаю, чи є щось страшніше, щось огидніше, щось болючіше – як оглядати своє змарноване життя.

  Біймося і піклуймося про те дуже, бо багато маємо ворогів, що намагаються всіма силами видерти нам з рук той дорогоцінний дар. Переходячи в новий період свого життя, корисно є приглянутись бодай головнішим нашим ворогам і приятелям нашого розумного ґаздування.

  Між нашим життям, а життям світських людей є та ріжниця, що наше життя може бути змарноване не так через непрацю, лінивство – як через працю, однак працю безфоремну, безмістовну. То може бути тоді, коли займаємось многими речами, а в дісності займаємось нічим, а тим самим робимо нічо. Тоді можемо навіть і дуже трудитись, колиж прийде вечір – наша совість не має спокою. Чому? Бо вона нам витикає, що ціла наша праця є нічим, є це якісь неповязані між собою наші сліпі зусилля. Їх не вяже між собою жадна ідея, дух, а тим самим вони не мають на собі жадної форми, жадного життя. Чому так? Бо ми працювали безмисли, безмисльно. І та безмисльність є власне першим і найгрізнішим ворогом нашого розумного ґаздування. Та безмисльність відбирає то, що дає живучість нашим працям, що їх ріжних в’яже в одно. Коли порівнаємо себе до різьбаря – то та безмисльність відбира нам той мистецький дух, що з глини виліплює живі форми якоїсь статуї. Без того духа, всі наші праці навіть найтяжші будуть лиш купою глини без жадної форми.

  З тою безмисльністю завжди йде в парі знеохота, невдоволення із себе, із братів, із світа і взагалі зі всього. Тоді то будяться ріжні покуси проти покликання. І зовсім слушно. Монаше життя зовнішно є дуже одноманітне. Коли кимсь заволодіє безмисльність і знеохота – він починає нудитись. На нього налягає нудьга і бажання змінити місце. В такому то стані найчастіше приходять найстрашніші заломання.

  Щож є приятелем на дорозі нашого розумного ґаздування? Поминаю тут всі ті надприродні чинники, як: молитва, віра, надія, любов. Зверну тут увагу на один майже природний середник нашої святости, а ним є свідомість змісту нашого монашого життя. Що є тим змістом – говорить нам про це псальмопівець в 26 псальмі: «Єдине просих от Господа і то взищу: єже жити ми в дому Господнім вся дні живота моєго, зріти ми красоту Господню і посіщати храм святий Єго» (стих 4) а далі – «Тебі рече серце моє: Господа взищу; взиска Тебе седрце моє, лица Твоєго, Господи, взищу» (стих 8). Ось увесь зміст нашого життя. Ми маємо бути правдивими шукачами Бога. По словам Христа – маємо молитись і неуставати, тобто, як пояснює Апостол, все робити для Бога: «чи їсте чи п’єте, все робіть на славу Божу! Да возвеличиться Імя Єго!» (стих 6). Ось в тому лежить вся наша мудрість. Ми не маємо втікати від праці, якаб вона не була, навіть задля молитви. Ми маємо нашу працю, наші заняття, навіть наші тілесні підсилення і відпочинок робити молитвою. Най не буде в нашому житті ані хвилинки, ані одного удару серця, який би вдарив не для Бога.

  О, колиб то душа розуміла, не було б в ній місця на нуди й пригноблення. Та ж зважмо тільки – хто є Бог? Небесні сили і святі через цілу вічність лиш то мають до діла, що безнастанно шукають Бога. В тому міститься ціле їхнє найбільше щастя. Вони в Ньому, що хвилини, що секунди знаходять щораз то нові і нові досконалості, щораз то нову і нову славу, і то їх безмірно тішить.

  Ми маємо бути такими ж ангелами на землі. Коли будемо шукати у всьому виключно Бога – не підуть на марно ці дорогі наші монаші літа.

  Тоді певно, коли станемо на порозі того «невечерньоого дня», совість нам не закаламутить нашої радості і спокою бо ми цею дорогою дійдемо направду до Сіону – де обявиться нам сам Бог в своїй повноті.

  Амінь.