Єрм. Герман
(Григорій Будзінський), студит
(1905-1995)

Лист редакції газети «Вільна Україна» від 1 лютого 1983 року

Редакції газети «Вільна Україна»[1]

  Шановний тов. Редакторе!

  Я стверджую з жалем, що Ви продовжуєте містити в своїй газеті всяку неправду і наклепи на католицьку церкву. Котрий вже раз я пишу Вам про те, бо я був членом делегації католицької церкви до Москви 1944 року, і тому маю моральний обов’язок. 12 січня 1983 року в ч. 8 виступав якийсь Сімончик з тими самими закидами, немов би товк воду в ступі. Він пише дослівно (цитую): «Уніятська церква за рішенням Львівського церковного собору була самоліквідована».

  В однім реченні кожне слово є брехня. Неправда, що католицька церква називається уніятською. У 1939 році ЗАГС перебрав церковні документи не менш як 20 млн. метрикальних записів. І не було ні одного слова, в якім церква була б названа уніятською. У всіх записах церква називалася греко-католицькою. За польської окупації поляки нас називали «русінами», але від того ми не переставали бути українцями. Знову росіяни називають нас уніятами, але від того ми не перестали бути католиками. Неправда, що у Львові 1946 року відбувся церковний собор греко-католицької церкви. Сімончик, як папуга, повторює бездушно вивчені слова, значення яких не розуміє. Якби його спитати, що таке церковний собор, то він про це не має зеленісінького поняття. Католицька церква має 18-столітню історію, і тільки вселенських соборів було 21, і помісних дуже багато. Ні в однім з тих численних соборів не був рядовий священик головою. Якщо 18 століть церква була ієрархічна, то хто має право переводити її на демократичну? Священик, який скликає собор, повинен мати від когось повновласність.

  І от тут вилізло шило з мішка. 18 червня 1945 року появилася в пресі постанова Ходченка, голови Комітету в релігійних справах при Раднаркомі УРСР, що він «санкціонує» ініціятивну групу, тобто тих, які мають скликувати собор. Ходченко писав українською мовою, але вживає таємне слово «санкціонує», хоч немає сумніву, що в українській мові є відповідник цього слова. Цим таємним словом Ходченко зазначив свою важливість, його власть мало що менша від власті папи римського. Він великий інквізитор і має право послати на смерть всіх священнослужителів, які відмовлялися підпорядкуватися Московському патріярхові. Ходченко вимагав від своїх підлеглих, яких він «санкціонував», щоб вони виготовили списки всіх, хто відмовляється підпорядкуватися Московському патріярхові. Таких чекала страшна судьба. Вони вмирали за колючим дротом десь на крайній півночі за полярним колом. Він передав єпископам, яких настановив Московський патріярх, всю юрисдикцію, над католицькою церквою і тим самим її ліквідував.

  У журналі «Жовтень» за жовтень 1981 року вчений професор, доктор історичних наук Цьох пише, що священики католицької церкви (східнього обряду) – то злочинці. Якщо в кінці 20 століття засоби масінформації пишуть так, то тим більше (таке було) в половині століття.

  Обласний прокурор Антоненко пише, що унію насаджували на протязі 350 років вогнем і мечем. Тільки не написав, хто насаджував. У понятті обласного прокурора унія – то було щось таке огидне, що тільки вогнем і мечем її прищепили народові. Отже, якщо католицькі священики злочинці, то Ходченко вважав справою чести нищити тих злочинців. Тим більше, що в той час всі справи вершив всесильний міністер Лаврентій Павлович. Якщо в червні 1945 року Ходченко ліквідував українську церкву, передав юрисдикцію Московському патріярхові, фізично винищив тих, які відмовлялися підпорядкуватися, то що ще міг «самоліквідувати» лжесобор, який був скликаний дев’ять місяців після ліквідації католицької церкви? Кажуть, що лежачого не б’ють, до трупа не стріляють, а Львівський лжесобор 1946 року ліквідував католицьку церкву, яка лежала в руїнах. На соборі було два-три греко-католики, які пробували протестувати, але вони за свою сміливість заплатили життям. Перед тим лжесобором Костельник возив велику групу зрадників до Києва, де вони за тридцять срібняків урочисто зреклися віри своїх дідів і підписували декларації про перехід на російську віру.

  Після того скликували собор, використовували поліцейські машини, на яких приїжджали «члени собору» до Львова. Третього дня собору вирішили, що католицька церква ліквідується. На що не мали навіть ніяких юридичних основ. А церкву св. Юра у Львові забрали місяць раніше, ніж було ухвалено ліквідацію католицької церкви. На якій основі? На вулиці Шевченка, 205 стояла католицька церква. Її будувало бідне населення цього приміського села на кошти безробітних. Ще живуть люди, що ходили по квесті, тобто збирали пожертви на будову церкви. Всупереч забороні польської адміністрації. Поляки побудували величавий костьол і хотіли, щоб українці ходили до костьолу і в такий спосіб польщилися, «як то було в Холмі». Муляри-добровольці будували цілу ніч, але поляки не зруйнували початої будови, хоч не дали дозволу, але не знищили. В кінці 50-их років Залізничний райвиконком відібрав від віруючих цю церкву і перебудував на відділ міліції. Чого поляки не знищили, те росіяни забрали. Для народу побудували велику корчму, де від ночі до ночі продають сивуху, яку називають тепер чорнилом. Сивуха тепер повинна замінити народові церкву. Наслідки жахливі розвелося поголовне п’янство.

  Сімончик пише, що католицька церква самоліквідувалася. А хіба гоголівський Держиморда не твердив, що вдова сама себе «висікла»? Загинули всі українські єпископи: 11 осіб, не за те, що вони щось були винні, а за те, що були католицькими єпископами. Загинули всі митрофорні протоєреї – 50 осіб, сотні священиків, монахів, монахинь, дяків і просто віруючих, які загинули за віру своїх дідів. Обласний прокурор Антоненко нарахував всього п’ять осіб, які відмовилися підпорядкуватися Московському патріярхові. Радянська влада зробила колосальну прислугу католицькій церкві, давши їй багато мучеників та ісповідників. Католицька церква виростає на крові своїх дітей-мучеників. Сіяння ненависти до католицької церкви – це пряма пропаганда війни. Нам співчувають мільйони католиків у цілому світі, передусім за те, що радянська влада відібрала католикам усі храми і для п’яти мільйонів католиків не лишили ні одної церкви.

  В засобах масінформації (у Львові, Києві, Москві) пишуть, що 25% священиків не перейшли на російську церкву. Ясно, що бодай 10% католицьких храмів повинні бути відкритими для католиків. Хоча б на цілу область була одна церква. Поляки, яких на Україні 3%, мають свої численні храми, також мадяри мають свої храми, а для українців-католиків немає ні одного. По-радянськи це називається свобода совісти.

  На українські села прислав московський патріярх своїх священиків, якщо парафіяни його не приймають, то з району присилають у село міліцію, руйнують церкву, нищать культовий інвентар, а цінні речі (килими, рушники) вивозять у невідомому напрямі. Люди мусять прийняти священика, вивченого в Ленінграді, бо він є запорукою, що церква не буде зруйнована. Це молоді яничари, діти католицьких батьків, яких росіяни вчать ненависти до католицької віри. Використовуючи своє монопольне становище, вони наживаються на релігійності народу і його деморалізують. Католицький священик не може відправляти в католицькій церкві без нараження на великі неприємності (штрафи, тюрма). Католицька церква не має атомної зброї, не має дивізій, військ, а тільки моральну силу, Євангеліє. Покарання католиків за те, що вони католики, на міжнародній мові називається геноцидом. А Геноцид – це злочин проти людства.

  Варто б це знати горе-писакам тороповським, цьохам, сімончикам, міньковецьким, Тарасу Мигалю і всім іншим ворогам католицької церкви.

  1 лютого 1983

о. Гр[игорій]. Будзінський
м. Львів 41, вул. Спокійна, 4.

---

[1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за квітень 1984 року, число 4 (276), с. 119-121.