ПОСТУЛЯЦІЙНИЙ ЦЕНТР
Монастирів Студійського Уставу
Єрм. Герман
(Григорій Будзінський), студит
(1905-1995)
Лист редакції газети «Радянська Україна» від 2 липня 1983 року
Редакторові газети «Радянська Україна»[1]
Шановний тов. Редакторе!
Я кільколітний передплатник Вашої газети і постійний читач. Я був уражений громом, як вичитав у ч. 135 від 15 червня б. р. безсоромну лож. Хіба може редакція допускати брехню і тратити престиж? Після того можна казати, що в газеті брехня. Приказка каже: хто раз побрехався, той правди не має. Цитую місце, яке містить лож: «8-10 березня 1946 року у Львові відбувся собор уніятської церкви, який прийняв рішення про скасування Брестської унії та возз’єднання з Руською православною церквою» (кінець цитати).
Тов. Вовк знає дуже багато про українську церкву за границею – в Італії і за океаном – в США, Канаді й інш. Він знає про кардинала Тіссерана і багато іншого. Бачить далеко під лісом, а не бачить під носом. Він прекрасно знає, що т. зв. Львівський собор скликав Ходченко від імени Раднаркому УРСР. Ходченко напечатав у пресі постанову від 18 червня 1945 року, що він покликує до життя комітет, який прийняв назву «Ініціятивна група», і що він цю групу санкціонує, себто передає всі повновласті кермувати католицькими парохіями, щоб їх перевести до російської церкви. Він передав їм юрисдикцію над католицькою церквою одним почерком пера. Це нечуваний злочин, який не має прецеденсу в світовій історії. Раднарком УРСР, а тим більше Ходченко не мають юрисдикції над католицькою церквою і тому не могли її нікому передавати. Зігнане поліцейськими властями збіговисько 8 березня 1946 року у Львові аж ніяк не може називатися «Собором уніятської церкви». Це глум над історичними подіями. Ходченко доручив своїм підопічним, себто ініціятивній групі, щоб подали йому списки всіх, хто відмовляється підпорядкуватися Московському патріярхові. Подібних їм російські царі називали «упорствующими». Ці люди були жорстоко покарані. Під ударами були не тільки вони, але також їх жінки та діти. «Собор» відбувся в умовах жорстокого терору. В жовтні 1981 року в журналі «Жовтень» у Львові появилася стаття вченого професора, доктора історичних наук Й. Цьоха, в якій він пише чорним по білому, що священики католицької церкви – це злочинці. Мабуть, тому, що відмовилися підписати деклярації про перехід в російську віру згідно з домаганням Ходченка. У Римській імперії, за перших трьох століть нашої ери, вбивали безпощадно кожного, хто відмовив би принести жертву ідолам (між богами був також імператор). Це саме повторилося в УРСР. Хто з католицьких священиків не підписав деклярації про перехід на російську віру, був жорстоко покараний. Не було випадку, щоб якийсь католицький священик не підписав російської віри і лишився на волі. Якщо в 80-их роках католицькі священики вважаються злочинцями, як навчає Цьох, то тим більше в сорокових роках. Сімончики, цьохи, вовки й інш. дістали наказ вибілити злочинне збіговисько 8 березня 1946 року і називають його «Собор уніятської церкви», хоч на нім не було жадного католицького єпископа і ні одного митрофорного протоієрея, бо всі вони сиділи по тюрмах (11 єпископів і 50 митрофорних протоієреїв). До того треба додати всіх настоятелів чоловічих і жіночих манастирів, монахів, монахинь і просто віруючих, які боронили церкву.
Так зв. Львівський собор 8 березня 1946 року є незаперечним доказом переслідування католицької церкви в УРСР.
Уряд УРСР скликав церковний собор, який мав ліквідувати католицьку церкву. Собор скликав фактично Московський патріярх Алексей. Він є найбільше ганебною сторінкою історії російського народу. Релігійна нетолеранція – це характеристична риса російського народу як у попередніх століттях, так і в двадцятому. Російська церква – це передовий загін російських царів, розбійницького імперіалізму. Жадна держава світу не переслідує католицької церкви, крім Албанії й УРСР. Всі арештовані під час релігійного гонення вважаються арештованими за релігійні переконання. Зрештою, уряд УРСР не крився з тим, що католики арештовуються за відмову переходити на російську віру. В УРСР католицька віра поставлена поза законом і жорстоко переслідується. Храми католицької церкви закриті на замки і моління народу в тих храмах вважається злочином.
Коли скінчиться релігійне гонення, то народ західніх областей УРСР поверне до віри своїх дідів, тобто до віри, яку прийняв Київський князь Володимир 988 року. Вона була греко-католицькою, а розкол наступив щойно 66 літ пізніше (1054). Сто літ після хрищення України-Русі київська церква прийняла свято «перенесення мощей» святителя Николая з Мір до Бару (обходиться 22 травня). Отже, ще століття після хрищення наші діди вважали свою віру греко-католицькою. Історія свідчить, що релігійні гонення кінчаються катастрофою для гонителів. Чим скорше кінчиться гонення на католицьку церкву, тим краще для народу і держави.
У ч. 146 від 28. VI ц. р. перепечатані деякі уривки з памфлету, який написав якийсь Малявський про мене. Він пише, що я вчинив злочин тим, що написав донос до Ґестапо на радянського вчителя Дюка 1945 року. Дюк ставав мені на очну ставку з тим доносом. Але як я попросив його вияснити обставини цього доносу, то він так заплутався у власній лжі, що мусів визнати, що обставин доносу до Ґестапо не пам’ятає. Задумана лож тріснула, як миляна банька. І хоч сам Дюк відмовився від свого власного доносу, Малявський витягає його з могили по довгих літах небуття. Не треба бути грамотним, щоб зрозуміти, що донос Дюка – це лож. Його тоді можна було спитати, чому він не був заарештований після доносу. А він не тільки лишився на волі, але й займав посаду директора школи, себто довіреної особи Ґестапо. Це незаперечний факт, що на Дюка не було доносу. Я не робив доносів ні на кого, а, навпаки, помагав тим, що були в біді, у тому числі й жидам, які були призначені на смерть. Це можуть посвідчити самі жиди, яким я помагав, ризикуючи власною головою. Деякі з них врятувалися і живуть до сьогодні. Це характеристика радянського вчителя Дюка, донощика, який хотів приписати іншим, чим він сам був.
Це є характеристика радянського судового поступовання. Мене арештували 25 травня 1945 року за те, що я відмовився підписати декларацію про перехід на російську віру. У тюрмі зажадали від мене написати автобіографію. Почалися пошуки ложних свідків і не знаходилися ані в 45, 44, 43, 42 роках. Аж знайшовся в 1941 році радянський вчитель Дюк у селі, де я жив під час німецької окупації. «Злочин», який нібито я вчинив доносом на Дюка до Ґестапо, – це лож, а інші злочини – це також лож. Суд не довів мені нічого нечесного. На зборах я виступив з перестрогою, щоб не вбивати жидів. Дюк доводив, що я хвалив Гітлера, але він написав чорним по білому, що він не чув ні одної моєї промови. Він додав, що йому «люди говорили». Це характеристика радянського суду. Не маючи тіні доказу – засуджують на жорстоку кару. Зрештою, я вважаюся злочинцем, що не підписав деклярації про перехід на російську віру. Так пише професор Цьох: католицькі священики – це злочинці. Підписані урядом СРСР договори про ґеноцид, про права людини – це не більше, як кусок паперу. Католицька церква спливає кров’ю до сьогоднішніх днів.
2 липня 1983
о. Гр[игорій]. Будзінський,
м. Львів
[1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за квітень 1984 року, число 4 (276), с. 123-125.