Джерело

Митрополит Андрей і обновлення східньої чернечої традиції

[De metrop. Andreae conatu vitam monasticam sec. traditionem orientalem renovandi]

о. др. Климентій Шептицький,
Ігумен Студитів
Ця стаття вперше була опублікована
в журналі «Богословія»
Львів 1926, С. 150-163.

  В огляді праці Митрополита Андрея – не можна поминути мовчаннєм його старання і трудів, щоби нашій Церкві а через се і народови в обильнішій мірі запевнити скарби, укриті в радах Євангельських. Один Бог знає, кілько він за се молився, як часто о тім думав, і як постійно до того стремів, щоби ті, такі спасенні – бо самим Божим Спасителем дані ради, ширилися по нашій землі, щоби життя після тих рад стало доступне для як найбільшого числа наших людей – а при тім, щоби і відродилося – по можности в первіснім стариннім своїм виді – східне монашество, яке і числом монастирів і всесторонньою своєю діяльністю – в византійській імперії і на цілім Сході дійшло було до великого значіння, а котрого вплив з малими виїмками все йшов на услуги правдивої віри та церковної єдности.

  «Єще перебуваючи в Василіянських монастирях – пише Митрополит[1], – та справуючи обов’язки магістра новиків в Добромильській обителі (1893–1896), а потім львівського ігумена (1896–1898) переконався я, що Добромильська конгрегація не відповідає всім покликанням, з якими мається до діла в нашім народі. Бо та конгрегація, установлена після норми конгрегації законної клерикальної, не принимає молодців, що не знають ні ремесла, ні науки. Хлібороб рільник або зовсім не буває допущений, або наколи задля особливіших причин буде і прийнятим – то часто тратить покликання, бо не знаходить в монастири життя достроєного до свойого стану; по монастирях плекається науку і ремесло – а звичайна праця ручна, іменно рільництво, виконується світськими робітниками, хоч найбільша часть нашого народу занимається рільництвом, і виключна спосібна до праці того рода. Як епископ, вважаю се за мій обов’язок, старатися, щоби мій нарід міг легше іти за радами Євангелія».

  І дійсно – се незвичайно важне питання, дати якнайбільшому числу одиниць – зачинаючи вже від неписьменного простолюдина – можність осягнення тої повноти христіянства, яка міститься у Євангельських радах, в радах, які Ісус Христос дав всім людям, отже, вони повинні бути всім доступні. Старе східнє монашество розв’язало се питання з успіхом, а в латинській Церкві – можність та є дана через сам факт, що там істнують такі численні монаші згромадження і стоваришення з відрубними своїми цілями. В східній зєдиненій Церкві велика часть покликань до чернечого життя до недавна була нездійснима, прямо через брак відповідних організмів, до яких вони могли би пригорнутися; іменно стан рільничий, в нашім народі числом найбільший, був у практиці позбавлений спромоги, заповняти своїми синами і дочками монастирі, хоч якраз серед того стану зачинало будитися найбільше покликань. А була се немала шкода; бо стан рільничий є все матеріальною підставою кожного народу, і так як здоровою і багатою є та суспільність, де всі прочі суспільні верстви (міщани, ремісники, купці, промисловці, урядники, учителі, письменники і инші) опираються на сильнім, багатім, здоровім, і просвіченім селянстві – так само і в монашестві. Монах рільник і своїм числом і працею дає сильну природню підставу монашій родині, а притім нераз і внутрішньою своєю вдачею стає взором монашого духа покори, послуху, трудолюбивого, умертвленого і повздерженого життя.

  Хоч брак приміщення для кандидатів-рільників спонукав розглянутися за новим якимсь видом монашества – то не слідувало однак з того, щоби нова чернеча громада, яка мала зродитися, була з гори призначена виключно для покликань зпосеред селян-рільників. Булаби се друга шкідлива односторонність.

  Та саме Провидіння Боже прийшло нашому Митрополитові в поміч і позволило йому здійснити його бажання, не потребуючи при тім основувати якийсь новий «чин», бо се не було би відповідало східньому переданню, де монашество ніколи не було поділене на «чини» як в латинській Церкві, і було би також противилося особистій духовній вдачі Митрополита, від котрого я нераз чув, що нічого не було йому ак далеким як думка — стати «основником чину».

  Почин до того діла прийшов з долини, від нашого простолюддя, що під подувом благодати само між собою зачало уряджувати життя після Христових рад.

  В р. 1898/99 на фільварку Кристинопільського монастиря ОО. Василіян зібралося кількох побожних молодців і зачало в убожестві, чистоті і послусі вести життя молитви та праці: духовий провід дав їм о. Андрей, який тоді був професором богословії в Кристинопільській обителі.

  Кілька літ пізніше (1901/2) в Олеську рівнож зовсім самометно зібралася друга подібна громада людей – рільників і ремісників; поділивши свій день на молитву і працю, стреміли вони до совершеннійшого духовного життя через сповнювання Євангельських рад. Случайно, при нагоді візитації довідався про них наш Митрополит, відвідав їх, зацікавився ними, заопікувався та заохотив до видержання. З обох тих зав’язків народився перший монастир «Студитів»; назву ту прийняли тому, бо від першого початку та нова монаша родина і що до літургічного життя і що до монашої карности – хотіла в міру можности держатися устава Студийського, того устава, який з Царгорода і Афону перейняла була перша наша чернеча громада Печерської Лаври в Київі – а відтак всі прочі монастирі на старій Руси.

  Щоби монашу братію мати близше себе і бути в спромозі дати їм успішний духовий провід та відповідну організацію, Митрополит умістив їх наперед у Львові (на своїй реальности на Вульці[2]), а відтак купив для них 40 моргів поля в Скнилові (1904) – і зараз в слідуючих літах побудував там монастир; перед вибухом війни чернеча Скнилівська громада доходила вже до ½ сотки братів. В р. 1910 видав Митрополит для Скнилівської Лаври «Типикон», що зачинається словами:

  «Смиренний слуга Божий – многогрішний схимонах Андрей, Галицький Митрополит, Архімандрит Скнилівської Лаври синам своїм і братям монахам жиючим в постничестві під уставом Студитським – желає Божого мира, Божої благодати, Божої любови і витревання в подвигах монашого життя аж до смерти». До того Типіка вернемо ще пізніше.

В літах 1898/99 много наших людей виемігрувало до Боснії – і поселилося переважно в околицях Прнявора і Банялуки. Ті українські поселенці не мали там якийсь час своїх священиків, і тому далися в доволі значнім числі перетягнути Сербами на православє. Митрополит відвідав тоті наші босніцькі кольонії і постановив зарадити лихови через основання монастиря. В тій ціли купив кількадесять-моргову посілість[3], де о. Андрій Шегеді, одинокий тоді парох для гр.-католицького населення, заложив винницю, а брат Йосиф Гродський побудував в р. 1907 церкву і монастирок. В р. 1908 вислано туди 2 братів Студитів (з того один єромонах) з порученням занятися душпастирством українських переселенців. Коли Каменицькі монахи (в слідуючих літах прибув іще один ad hoc висвячений інок і більше число братів) обняли духовну обслугу по осадах, то наші люди майже всі без виїмки вернули до нашої церкви[4].

  Приблизно 1909 р. віддав Митрополит братам монахам зі Скнилівської Лаври свою каменицю у Львові на Петра Скарги, де якийсь час перед тим містилися дячки. О. Леонід Фйодоров (пізніший екзарх російської католицької Церкви східнього обряду – котрий тепер вже 3-ий рік як ісповідник мучиться в московській большевицькій тюрмі) – проводив там в літах 1910/12; місійною школою аж до часу, коли в зимі 1912/13 вступив до Студитів і виїхав на новіціят до Боснії.

  В Студіоні при вулиці Петра Скарги зачав наш Митрополит збирати бібліотеку, а її спеціяльністю мали бути Orientalia іменно з Византійсько-Славянського та церковного обсягу. Закуплено збірку книжок о. Аврелія Пальмієрія і дальші закупна побільшують її аж до нині, так що вона межи иншими має може найбільшу, поза межами Росії, збірку російських передвоєнних періодичних богословських, церковних та наукових видань. Тепер бібліотека львівського Студіону числить коло 10.000 томів.

  В р. 1919 Скнилівська Лавра (зруйнована вже раз в р. 1914, а в р. 1917/18 відновлена) згоріла зовсім в часі українсько-польської війни. Всі братя схоронилися на разі в домі при вул. Петра Скарги, доки їх Митрополит не примістив в Уневі, де вони перебувають і до сего часу. Разом зі Скнилівськими братьми переселився до Унева і захист воєнних сиріт, що від 1917-го року істнував в Студіоні при вул. Петра Скарги. Тепер є в Уневі 40 хлопців сиріт, які в монастири вчаться ремесла, побираючи при тім і домашню приватну науку, що відповідає науці народніх шкіл для молодших, а ґімназіяльній для старших та спосібнійших. До удержання того сиротинця причинюється у великій мірі Митрополит, якій відступив на ту ціль доходи із водного млина в Уневі та кількадесять моргів пасовиска, ріллі і сіножати, додаючи і потрібне паливо з митрополичих лісів.

  Старання нашого Митрополита коло розбудження чернечого життя на Україні і на цілім славянськім Сході не обмежувалися лиш до відновлення враз зі старою назвою тої старої галузи східнього монашества, якою є ми, Студити.

  Присвоєння нашій Церкві такої місійної сили, якою є ОО. Редемптористи і спроваджений їх до нашої церковної провінції – зріст чина СС. Василіянок і побільшення їхньої виховавчої діяльности — спроби основання чисто контемплятивних жіночих монастирів – а вкінці гадка, яка тепер стала а католицькій Церкві вже загально принятим кличем, щоби східна і западна Церков дійшла до взаїмної пенетрації при помочі своїх монаших чинів (західні ордени формують власні галузи східнього обряду і дають в сей спосіб восточним можність вступати в свої ряди — без покинення ріднього обряду – а знова східні чернечі громади принимають до себе кандидатів з латинської Церкви) – ось ряд прояв, що в теперішнім лихоліттю потішує надією на кращу будучність; історик, який колись буде розсліджувати початки тих подій, таких важних для нашої Церкви, стрінеться всюди у самого джерела з почином, з працею, зі щедрою жертвою Митрополита Андрея.

  Я обмежуюся лиш до того, що мені особисто близше і що ліпше знаю – хочу отже ще дещо сказати про духові підвалини, які наш Митрополит клав під монаше життя і монашого духа у Студитів.

  Від коли монаша братія поселилася у Скнилові, Митрополит чимало своїх численних занять, раз в раз находив час, щоби її відвідати; а коли загостив до Скнилова, то не для власного відпочинку, а все мав науку для братів, або скликував раду чи капітулу, а в вільнім часі принимав кождого брата зокрема, що зголошувався (а ніколи їх не бракувало) і там в келії (постійно резервованій для нього) в чотири очи напоминав і потішав, заохочував і поучав, радив та розсуджував, а все тим широким, лагідним, та вирозумілим для людської уломности серцем, що само заєдно рветься до високих подвигів і других до того пориває.

  Коли був поза Львовом н. пр. на візитації, тоді знова писав листи до Скнилова, писав також і до Камениці. Листи ті наша чернеча братія нераз відчитує, а все з однаковим зворушенням, бо кожде майже слово горить сильною і покірною любовю до Бога, любовю до монашого звання, і до тих своїх синів, що йдуть тою дорогою. Сі листи переховуються в Студитській Лаврі.

У вступнім слові до Типикона Скнилівської Лаври (друкованім в Жовкві 1910 р.) і до Уставу Унівського (рукопис з 1919. р.)[5] як також і в листі Митрополита до Св. Конгрегації для Східньої Церкви з 6/2 1921[6], находимо власними словами Митрополита Андрея зясовану ціль, яку він поставив Студитам і основні засади, на яких має опиратися наша чернеча родина:

  «Монаше життя – Братя» – читаємо на 1-й сторінці Типика Студитської Лаври св. Антонія Печ. в Скнилові — «то житє, в котрім чоловік опустивши світ, рідню, всі добра і приємности мірського житя, щоденною борбою з cобою самим стараєся наслідувати во всім Ісуса Христа ідучи за Євангельскими Його радами. Для того книга св. Євангелія то перше основне правило монашого житя. Ту св. книгу потреба Вам – Братя, щоденно читати і розважати, щоби кождий з Вас перенятий духом Христа Спасителя, в кождім ділі і в кождім слові і в кождій гадці чим раз більше ставав ся до Нього подібним, чимраз більше і лучше Богови служив і Йому подобав ся. А що «без віри не можна Богу угодити», першим старанєм Вашим нехай буде, нашу св. католицьку віру добре знати, кріпко її держати ся а в разі потреби і кров за ню пролити».

  «Окрім св. Євангелія маєте знати і в діло впроваджувати правила св. Отців, св. Василія і св. Теодора Студита, як і науку Преподобних Отців наших Макарія, Доротея, Венедикта. А в житю Ви повинні старати ся; ступати слідами св. Богоносних Отців наших Антонія Вел., Пахомія, Евтимія, Савви, Онуфрія, Антонія і Теодозія Печерских і св. свящм. Йосафата і прочих Преподобних Отців наших».

  «В святих правилах знайдете наставленя і науки, котрі покажуть Вам, як многими трудами і борбами треба доходити до досконалости ангельського житя по радам Христовим. Але трудно би Вам було знайти в тих правилах як молитва і праця мають бути розложені і до чого Ви в щоденних занятях єсте обовязані. Тому, щоби Вам улекшити монаше житє, я зібрав тут ті монаші установи і звичаї, котрі суть в нашій Скнилівській Лаврі і дасть Бог, по всі часи як найвірнійше будуть заховані».

  «Яко монахи восточні…» – пише Митрополит у вступнім слові до Уставу Унівського – мають Студити… «заховувати всі монаші переданя Сходу» – попри правила св. Василія Великого – …» най святими будуть для нас і у великій почести дуже мудрі письма св. ОО. наших: Пахомія Макарія, Доротея, Венедикта, Теодора Студита і всьо, що нам Вітці передали. Чим старші св. Переданя Сходу, тим більше вяжуть Восточних з католицькою Церквою і тим вірнійше повинні бути нами заховані».

  «Ціле церковне правило будуть відправляти в хорі у відповіднім часі ті, котрих до того Божого діла призначать настоятелі, яко спосібних на сей найсвятійший уряд. Хтож задля монашої праці буде звільнений від того монашого обовязку, нехай знає, що повинен приватно відправити церковне правило, або відмовити вервиці після канона так, аби се діло Боже перше займало місце в житю монаха, бо нічому не треба давати першеньства перед молитвою»[7].

  «А занятя в Лаврах і монастирях нехай будуть спрямовані до того, щоби монахи нашого братства у всім служили Христовій Обручниці, католицькій Церкві і були готові підняти ся всяких трудів, якими могли би послужити великій справі Христа – після обставин часу і місця. Томуж, що в наших часах на Сході дуже много овець, котрі не є з тої вівчарні, а яких треба привести, щоби був один пастир і одно стадо – всі праці будуть звернені до діла злуки незєдинених Восточних зі св. Римською, Столицею. Нехай буде метою братів всіми своїми трудами унію сю підготовити, або осягнути, не устаючи рівночасно горячо о се Бога просити, в усіх молитвах, жертвах та наміренях».

  «Всі монахи повинні старати ся своїм приміром – а священики і приміром і проповідию поширювати на Востоці Євангельскі ради; най образують в школах молодіж в католицькій науці; най учать нарід через місиї, духовні вправи та инші праці апостольского житя; най ділами християньского милосердая і любови дають доказ для незєдинених Восточних, що католицька Церква є правдивою Христовою Обручницею; віддаючись всесторонній учености, най боронять католицьку віру і науку перед клеветами єретиків і схизматиків; врешті і ті най підпомагають всі апостольскі труди чина, що в Лаврах посвятилися контемплятивному житю і працям рук або штукам…»

  В листі до Римської Конґреґації для Східньої Ц. Митрополит Андрей точнійше зясовує головні засади, на яких є опертий Устав Унівської Лаври, затверджений своєю властю. Пригляньмося близше тим засадам:

1. В монашій родині, що жиє по Студийському Уставу, контемплятивне життя (молитви та праці наукові, мистецькі чи ручні) і життя активне (виховування, місії, діла милосердя) так із собою лучаться, що в Лаврі (т. є. материнськім домі) після передання схїднього монашества ціле правило все в хорі відправляється – а час розділюється на молитву і ріжного рода працю. Лавра має прилучені собі монастирі (σκυται) або менші доми (κελλια, μετοκια), в яких після обставин місця і часу монахи посвячуються переважно одному або другому заняттю (заведення виховавчі, доми місійні, наукові, доми посвячені христіянському милосердю, чисто рільничі оселі і т. д.).

  Щоби в тій самій чернечій громаді контемплятивні монахи і такі, що ведуть активне життя, зрослися зі собою дійсно в одну родину – то треба, щоби і устав і дух братства відзначався як найбільшою вирозумілістю і зглядністю для всього, що не належить сущно до життя після рад Христових.

  Щоби всі браття мали таке широке серце, треба вже в початках в тім напрямі виховувати новиків; най мають тих за добрих іноків, що дійсно жиють після рад Євангелія, хочби притім н. пр. один случайно хору не правив, а другий мясні страви їв, а третій виключно такому або иншому заняттю віддавався, чи то буде обслуга хорих, чи рільництво, чи малярство, чи наука, чи виховування, чи душпастирство.

  Цілий чин яко такий не має особлившої, специфічно для себе опреділеної ціли, як то звичайно мають чини і згромадження в латинській Церкві (одні н. пр. лиш школами занимаються – другі лиш хорими або місіями і т. д.). Ціллю монахів по Студійському Уставу є лиш «жити після рад Євангелія», а бути при тім широкою рамою для як найбільшого числа покликань і для покликань всякого рода, що їх ласка Божа в серцях тих, що зголошуються, розбудить. Один рід звання не сміє виноситися над другий, (контемплятивний над активним – душпастирський над таким, що працею рук своїх Богу служить). Жаден рід праці умової чи ручної не є виключений, хиба такий, що його канони узнають невідповідним для духовного стану; але між родами праці нема жадного єрархічного порядку, нема праць висших і низших – всі є собі рівні, бо для ченця всі є лиш середником і нагодою служення ближньому а при тім набування чеснот і святости, а до тої ціли надається кожда чесна праця однаково добре, праця світом осуджена яко низша може навіть ліпше надається від другої, що світ уважає її висшою. Ніхто не має судити звання свого брата, а кождий перебуваючи стало в покорі після слів Апостола, має випереджувати другого у віддаванню йому чести.

  В такий спосіб стають одні другим великою поміччю. Місіонар в Лаврі все найде обновлення духа через уєдинення і молитву, учитель молоді в короткій місійній праці чи ручнім заняттю відсвіжиться та відпічне, а такий, що жив в контемпляції в тій злуці з братьми, що працюють в якімсь зовнішнім заняттю, буде знаходити спонуку до щораз то ревнійшого апостольства молитви і жертвування себе самого. Велика чернеча родина, основана на такій широкій підставі, буде могла стати для східних незєдинених черців взором давного монашества і потягати в той спосіб до єдности церковної тих, що мають правдивого монашого духа.

  Така монаша родина буде з одної сторони в спромозі заспокоювати ріжні релігійні, суспільні і виховуючі потреби, якими до сего часу у східній Церкві мало хто занимається, а з другої сторони ніхто зпосеред незєдиненого монашества не буде могти закинути, наче би католицькі монахи занедбували молитву і правило церковне.

2. Яко зовнішний вираз сеї широкої засади, що «лиш то всіми мусить бути заховане, що є сущне радам Євангельським» – мав служити і се, що монаша родина, жиючи по Студийському Уставу після східнього передання, не має назви взятої від якогось святого отця яко свого оснувателя і законодателя; монахи звуться попросту черцями такої то а такої Лаври. «Нашим» отцем κατ’εξοχην нікого не називаємо а всіх св. монахів, що були в Церкві, називаємо «нашими отцями». Правилом нашим не є виключно правило св. Василія, а правила св. Отців.

  А понад всяке людське правило має монаше братство ставляти закон Євангелія і його держатися більше, як якогонебудь, людьми опреділеного, закону; тому більше мають шукати духа Євангелія, як букви людського правила. Так і св. Василій в своїм правилі більше описує монашого духа, радше дає образ душі, що іде за радами Христа, чим творить кодекс монашого права.

3. Кожда Лавра з долученими до неї монастирями становить для себе окрему одиницю, що з иншими лаврами злучена є хиба якоюсь висшою радою; ігумен Лаври з правила вибирається на ціле життя та посвячується окремим «Чином благословення ігумена». Такий ігумен не має бути «прелатом» після поняття латинської Церкви, але старшим межи братьми і їх провідником.

4. Після старинного обичаю, що був загально принятий в первіснім монашестві, нема в братстві по Студийському Уставу ріжниці межи іноками рукоположеними а нерукоположеними. Иншої ріжниці між братьми нема, крім тої, яку установляє східне церковне право для черців, а іменно чисто монаше розріжнення: межи новиками і архаріями (що приготовлюються до обітів) межи рясофорами (послушниками, що жиють без обіт в схими) і монахами малої схими μικροσχημοι, що зложила вічні обіти) і монахами великої схими (μαγαλοσχημοι, що по довших літах іночества обітом зобовязуються до строгійшого життя в уєдиненню та молитві)[8].

5. Спосіб життя після монашого духа, порядок дня в лаврі та в кождім монастирі чи домі, має йти по східньому звичаєві, як це описано в Типиконі, де Правила і Устав приноровлюється до обставин часу, заняття і місця кождого дому зокрема. Ось головні засади, на яких мається в нас опирати і розвивати монашество по Студийському Уставу. Се немов дорогоскази, поставлені нам рукою Митрополита Андрея.

Ше, про одно треба згадати.

6.[9] В ділі зєдинення Сходу, в праці коло усунення того брудного намулу, яким повінь большевизму покриває давний христіянський обичай в Росії і на Україні, в тім відновленню христіянства від самих підстав, яке там мабуть станеться конечним, сама проповідь Євангелія не вистарчить, не вистарчить по монастирях і апостольство внутрішньої молитви та примір святого життя. То всьо необходиме, але до успіху потрібне буде й третє.

  Ціла стара христіянська культура українського і московського народу виросла викормлена і вихована византійсько-словянським обрядом; аж до революції заховала вона на собі як печать – характер літурґічний. В школі, в творах літератури, в тім, що російський пересічний освічений інтелігент мусів знати і чим звичайно цікавився, в замилуваннях тамошнього богатого купецтва, у вигляді доріг та вулиць, в урядженню державних будинків і установ, ба навіть зелізничих двірців, всюди були наглядні сліди церковного, Богу віддаваного культу.

  Східня Церква своїм виховуючим впливом не сягнула так глибоко в душу своїх вірних, як західня, не перемінила силою великих реліґійних правд внутрішнього чоловіка до того ступеня, як се зробила латинська Церква, але за те при помочі світської власти дала зовнішньому життю о много виразнійше знамя христіянське, і то не лиш загально релігійне, але й обрядове – літургічне. В тім була певного рода небезпека, бо коли занедбувано усильну та постійну працю над моральною поправою чоловіка і коли через те дух христіянський не ріс а упадав, часто з цілого христіянства лишалося тільки обрядове життя Церкви; але була в тім і сила, бо в недостачі чого иншого той обряд много ратував, він був для віруючих головною школою, де вони вчилися і вірити і молитися; для невіруючих ставав обряд одиноким звеном, що їх тримав при христіянстві і що їх знова до віри міг привести, бо і для невіруючих обряд звичайно лишався чимсь дуже дорогим, чимсь, до чого серце приросло, як до споминів молодих літ та рідньої хати.

  Тепер по потопі большевизму всім, іменно Росіянам, що не є фанатиками комунізму, той обряд стався ще більше святим та цінним, бо то одно, що їм лишилося з минулої слави та щастя – ту любов надармо силкуються вирвати зі серця народу володарі сучасної доби[10].

  Люди, що Богом будуть покликані до того, щоби у наших братів з найблизшого Сходу omnia instaurare in Christo, не будуть могти поминути тої великої сили, яка лежить укрита в обряді.

  До проповіди, молитви і приміру святого життя будуть мусити будучі місіонарі додавати і святість культу належного Господу Богу. Чим більша вага буде кладена на тоту церковну службу, віддавану Г. Богу в стариннім ріднім обряді, тим кращий успіх буде мати апостольська праця, бо літурґічний чар обряду є для многих душ такий сильний, що не опруться йому, а дадуться потягнути до Христа не розумованням і навіть не приміром, а своєю любовю до обряду.

  Монастирі, посвячені в особливший спосіб літурґічній церковній молитві, в яких та молитва ставиться на першім місці їхнього життя і їхньої праці, стануть осередками релігійної і культурної пропаганди, котра найбільше може відповість духовому розположенню тих народів. Такі монастирі мають найбільше виглядів на се, щоби вирятувати тим народам то, що ще лишилося з їх старої культури і відбудувати її, на тих самих основах, на яких її будували перші проповідники Євангелія. Тому то як найстараннійше плекання і розвиток літурґічного життя в чистім византійсько-словянськім обряді, ось одна з головних завдань відроджуючогося східнього монашества.

  На заклик Папи Пія XI до примаса ордену Венедиктинців (з 21/3 1924) організується в останніх часах з членів, того чину, які на се діло дістали благословення своїх аввів та найвисшої власти церковної, окрема конґреґація монахів, що посвячуються виключно справі зєдинення Церков, в першій мірі на славянськім Сході[11]. З тою східньою віткою, яка виросла зі старого, а все здорового і сильного Венедиктинського пня, увійшли в монашу федерацію і наші монахи, жиючі по Студійському Уставу.

---

[1] В листі з 6. ІІ. 1921 до С. Конгрегації для Східної Церкви.

[2] Тепер дана Митрополитом на власність ОО. Василіянам.

[3] В Камениці (повіт Прнявор).

[4] Монастир в Камениці побільшений в р. 1913 і на початку 1914 р. вчасти згорів. Задля малого числа братів треба було його звинути в повоєннім часі. В р. 1924 в сам день св. Йосафата відновлено його, але тільки на два місяці, бо сербське правительство вигнало наших монахів з Камениці і тепер хоче монастир сконфіскувати. Головною причиною такого поступовання є се, що хоче мати свобідну рукув притяганню Українців «на сербське». Агентом в тій негідній акції стався сумної слави Стрільчик.

[5] Устав сей з огляду на повоєнні обставини в дечім зміняв постанови Скнилівського Типика.

[6] Писаний при нагоді переслання Уставу до Риму в ціли затвердження його Апостольським Престолом.

[7] Спільна — прилюдна молитва (правило церковне – Служба Божа) перше у нас занімає місце, яко молитва Церкви. Всі братя мають право брати участь в хорі – мають також і обовязок, о скільки праця і конечна потреба монастиря не стане тому на перешкоді. Кождий брат (іменно схимник), о скільки заняття йому позволяє, повинен бути на цілім правилі що дня. В практиці виходить на таке, що в Лаврі що дня ціле правило правиться в годинах, кождій части того правила властивих – одначе братя в значнім числі лиш на частях правила є присутні, а хто коли мав бути присутний (на утрені, вечірні, чи повечерю), то залежить від рода заняття, до якого є призначений. Монахи, що склонюються більше до контемплятивного життя, дістають від настоятеля таке заняття, при якім можуть бути що дня на цілім правилі присутні. В полунощниці беруть участь лиш з гори до того призначені братя, яким здоровля на се позволяє і то лиш раз або 2 рази на тиждень кождому його черга припадає.

[8] Студийський Устав знав крім звичайних черців іще таких, яких життя мав відзначатися суворійшою аскезою, цілковитим мовчавням, оминанням всіх людей, строгістю постів (безмовники, отшельвики або анахорета, затворники-постники). Братя, випробовані довгими літами спільного життя і утверджені в чеснотах, а імено в покорі, можуть бути допущені на власне прошення та по новій пробі до життя того рода.

[9] Гадки того уступу висловив Митрополит в брошурі «Le restauration du monachiste slave». (Imprimerie du «Bulletin des Mission» Abbaye St. AndreBruges) 3 р. 1924.

[10] Троцький мав раз в саму неділю Пасхи (не знаю, в Петрограді чи в Москві) перед головним собором велику промову до многотисячної товпи народу. Сенс промови був такий: най бавляться і святкують, але нехай не вертають до старих і дурних забобонів, бо ані Бога нема, ані Ісуса ніколи не було, отже і з мертвих встати не міг і т. д. Коли скінчив промову, гробова тишина, лиш до трибуни зблизився один чоловік з народа і голосно попросив, щоби йому дозволено лиш 3 слова сказати. З трудом позволений се дістав. Тоді, вийшовши на естраду, зробив на собі великий знак хреста і грімкий голосом сказав «Браття, Христос Воскрес!». «Воістину воскрес!» загреміла товпа і як та могутня филя океану, в котру ударив бурний внхор, звеликим плачем туги, але і надії, весь наріді кинувся в церковні двері.

[11] Діло се, то новий успіх ідеї і довголітніх старань нашого Митрополита, що не зражувався кількократними відмовами та невдачами. Мабуть нині сила Венедиктинської працьовитости, науки, монапшх традицій того чину, є якраз на часі і для справи нашої східньої Церкви.