Духовні настанови

Ігумен Венедикт
1999-2010

Передмова
Слово на початок Пилипівки
Дбаючи про монастир, подбаємо про тисячі навколо нас
Уподібнимся до Христа
Час Великого Посту – час застанови
Будьте світлом для світу
Бог прийшов на Землю, людина ж на Небо вийшла!
Дорога до святості
Слово на час Петрівки
Монашество – минуле і сучасне
Нехай буде воля Твоя
Віддай кров, прийми дух
Господи говори, слуга Твій слухає
Хвороба – час відвідин нас Богом
Монах копає в глибину, а не в довжину
Наслідування Христа
Молитовне правило
Все розпочинається з малого
Все розпочинається з малого (Додаток)
Пріоритети в житті і діяльності монашества
Все є послане Богом для нашого освячення
Чим для нас є монаше життя
Скорботи і терпіння в монашому житті
Монаху потрібно змінювати не місце, а себе
Наше відношення до монашого одягу
Слово про покликання до наших монастирів
Головне поставити діагноз
Будьмо уважні
Що собою являє наше монашество?
Наше покликання
Церковне Правило
Коли немає старців, тоді нашим старцем стає Господь
Значення посту для нас
Основа монашого життя – молитва
Всі є покликані до святості
Що робить нас вільними
Правдивий погляд на монаше життя
Келія – це місце нашого спасіння
Звернення до прочан у Росію
Смерть брата Веніамина
Мовчанка від Вознесення до Зіслання Святого Духа
Служіння настоятеля
Що для нас означає традиція
Служіння – основа монашого життя
Наша монаша спільнота
Значення богослужінь у монашому житті
Участь у богослужіннях
Послух – основа монашого життя
Гість в монастир, Бог в монастир
Наша «ведмежа послуга»
Молитва
Наше спасіння відбувається тут і тепер
Наші гнізда
Поняття святості

Передмова

Владика Юліан (Вороновський)

Преподобний Теодор Студит (759 – 826) вказував на те, що одним із головних завдань ігумена є бути вірним слугою Божого Слова. Ігумен покликаний пояснювати монахам Святе Писання, Отців Церкви, навчання основоположників чернецтва. У розумінні Студійського ігумена настоятель монастирської спільноти – це отець, який постійно перебуває разом зі своїми братами, який не лише спостерігає за їхньою поведінкою і здійснює адміністрування монастирем, але, насамперед, промовляє до них своє слово. Це слово може мати різні форми – залежно від потреб кожного поодинокого члена спільноти або й усього братства в цілості. Ігуменське слово часто приймає форму заохоти, підтримки, похвали; іноді стає суворим словом картання, покарання тощо. Слово настоятеля не є словом керівника, урядовця, наглядача – воно є словом люблячого духовного отця, нерозривно зв’язаного зі своїми духовними дітьми, які з нетерпінням очікують, щоб почути його голос. Вони очікують на це слово, навіть якщо воно гостре і картаюче, бо в устах ігумена це – спасительне знаряддя.

Настоятель, немов сіяч, повинен щедро сіяти слово поучення в душах своїх духовних синів. Преподобний Теодор був переконаний, що навіть якби ченці в достатній кількості читали і знали Святих Отців, вони, однак, потребують щоденної поживи ігуменського слова, бо воно промовляється в конкретній життєвій ситуації і в конкретних історичних обставинах.

Хоч змінюються обставини і часи, але доки існуватиме Церква, доти буде існувати монашество. Студійське монашество, яке було відновлено вже більше 110 років тому, за цей час пережило багато різних випробувань і труднощів. Часто монахи студійського уставу проходили через такі ж самі випробування, як і монашество в часи преподобного Теодора Студита.

Останніх одинадцять років ігуменом Святоуспенської Унівської Лаври був ієромонах Венедикт. Він у своєму служінні ігумена також намагався продовжувати традиції преподобного Теодора у проголошуванні слова. Щодня, коли він перебував у Лаврі, то завжди виголошував повчання для братії. Він також часто звертався до братії з повчальним словом при різних нагодах. Як також деякі повчання були адресовані до всієї Студійської братії. Тому дуже радію, що ці останні повчання є зібрані у одну збірку і можуть побачити світ. Хоч вони були звернені до монахів, однак переконаний в тому, що кожен хто читатиме їх знайде багато духовної користі для себе. Бо ж на Сході монашество ніколи не було відділене від мирян. Книги, які були написані для ченців, завжди читали й миряни. Бо ж згідно з Василієм Великим «чернець – це досконалий християнин».

Бажаю всім читачам цієї збірки віднаходити у ній для себе духовні поради та все ближче і ближче пізнавати нашого Спасителя Господа Ісуса Христа.

Преосвященний владика Юліан (Вороновський),
Єпископ Самбірсько-Дрогобицький
Титулярний Архімандрит Унівський

Слово на початок Пилипівки

Дорогі в Христі браття, ось вже минає пів року з того часу, як Господь покликав мене, через Вас, до незвичного мені обов’язку. Іноді мене запитують, чи не важко? Кажучи щиро: ні. Бо знаю, що всі молитесь за мене, як також і померлі наші отці і брати. За це вдячний, бо від Бога, завдяки Вашим молитвам, можу черпати силу.

I. Кількома думками хочу поділитись з Вами. Пригадується мені, що в часі мого перебування поза Україною я чув не раз звернені до мене слова: “Приїдь, подивись, і тоді не будеш так думати про інших, як думаєш, і не зможеш бути таким довірливим.” Можу сказати, що за цей, може й не довгий час перебування і спілкування з кожним із Вас, в мене напевно не те, що зменшилася, а навпаки збільшилась довіра до кожного з Вас. Саме ці довірливі відносини хотів би бачити і між Вами. В такий спосіб вирішиться багато непорозумінь, які інколи виникають у наших монаших спільнотах. Саме через брак взаємної довіри ми ще довгий час будемо тупцюватися на місці, а то й повертатись назад в духовному вимірі. Прикладом безмежної довіри для нас є Господь, який не роблячи ніяких умов, ще і ще “довіряє” нам кожного разу, коли ми приходимо до Сповіді, чуючи лише наше щире бажання поправи.

Не маємо права дозволяти собі бути боязливими, думаючи, що нашою довірою хтось скористається. Христос не боявся довіряти Юді, хоч твердо знав, що він Його зрадить. Господь не мав страху віддатись в руки людям. І тоді ця довіра привела Його на хрест, та саме вона дала нам змогу отримати відкуплення і спасіння. Плекаючи цю довірливість у собі, ми також стаємо учасниками місії Христа – спасати світ і людей.

II. У Церкві можемо зустріти різні способи влаштування життя в монаших спільнотах. Це залежить від різноманітних обставин, які на це впливають. Всі шукають, в який би спосіб найкраще служити Богові і дбати про спасіння своєї душі, вибираючи ті чи інші ділянки праці. Але всюди залишаються головними, в будь-якому монастирі, – молитва і аскеза, тобто боротьба з пристрастями і також ріст у святості. Попри це все, важливим є для нас, також, бути однодумцями. Не раз буває так, що основним є не те чи інше прийняте рішення, але пошуки спільного рішення. Спільне рішення об’єднує нас і ним стягаємо Боже благословення. Сам бо Христос сказав, що коли двоє чи троє зберуться в Його Ім’я, там і Він перебуватиме. І тоді не будемо витрачати непотрібних зусиль, щоб когось “перетягнути” на свою сторону, але шукатимемо того, що хоче від нас Господь: спільного пізнання Божої волі для нас. Все залежить від того, що ми хочемо. Коли дійсно прагнемо бути однодумцями, шукаймо цього і Господь, без сумніву, дасть це нам.

Прошу всіх Вас також звернути велику увагу на те, щоби не шукати у монастирі реалізації своїх особистих мрій і планів, але всі зусилля прикласти до того, щоби у всьому проявляти дух жертовності, покори, терпеливості, постійно питаючи чи цього хоче Господь, чи я. Бо буває так, що свої особисті бажання можемо на протязі довго часу прикривати, вважаючи, що це важливо і потрібно для монастиря і Церкви.

ІII. Також хочу підкреслити, що для Бога є важливим плекання нами монашого духа. Отож, обов’язково виховуймо в собі монаший підхід до всіх наших обов’язків і справ. Цей наш монаший максималізм і радикалізм у відношенні до всього маємо застосовувати, не боячись, що про це скаже світ чи люди. Бо ж люди завжди хочуть, щоби ми чинили так, як вони, а самі вони в, свою чергу, ніколи не хочуть приймати наші мірки правдивих вартостей. Виконання заповідей Божих і якнайдосконаліше дотримування Євангельських Рад є свідченням Царства Божого. Жодні обставин не звільняють нас від обов’язку дотримуватися убозтва, чистоти і послуху. Цілком немає значення де ми є, чи в матірній Лаврі, чи в дочірньому монастирі, чи на студіях, чи виконуємо обов’язки поза монашою спільнотою, будучи до того покликані монастирем чи Церквою – всюди маємо пам’ятати, що Бог довіряє нам свідчити про Себе, свідчити саме в тих обставинах, де Він нас поставив. І ніколи не маємо права нарікати на ці обставини життя в наших монастирях, бо, остаточно, вони є такими, якими їх допустив Господь, а Він у своєму Промислі все влаштовує тільки якнайкраще для добра нашого спасіння. Обставини і місце, де ми перебуваємо, є ідеальними для нашого освячення іспасіння. Де найважче по-людськи, там найлегше стати святим.

Якщо ми є тими, які рішуче зреклися світу і всіх його вигод, знову починаємо цього всього шукати в монашому житті, то через це стаємо фальшивими свідками Божими, говорячи про одне, живемо іншим; взяли на себе обов’язок бути світлом, а ним не є, виправдовуючи себе тим, що так жити неможливо. А цим самим, не бувши синами світла, стаємо, самі того не усвідомлюючи, синами темряви. Виникає запитання: чи тоді не було б краще не одягати монашої одежі і не розпочинати богопосвяченого життя, ніж зробивши це, надалі шукати всіх принад світу і цим вводити в оману людей, які оточують нас. Бо всі люди, маючи безсмертну душу, десь в її глибині, потребують тих, хто старається провадити життя ангелів Божих. Саме цей обов’язок святого життя, дорогі браття, лежить на кожному з нас. Молюсь, щоб Господь кожному допомагав у цій дорозі до досконалості.

Унів, 27 (14) листопада 1999 р. Б.,
в день святого апостола Пилипа

Дбаючи про монастир, подбаємо про тисячі навколо нас

Кожного з нас, дорогі мої співбрати, напевно не раз турбує питання, які завдання є в дану хвилину головними у моєму житті? Яким справам мав би я присвячувати всі свої сили і старання?

Щоби це зрозуміти, маємо бути свідомими, що кожного з нас до життя у монастирі покликав сам Господь. Не ми обрали цю дорогу для себе, як часто ми собі думаємо, але сам Бог вибрав нас. І нічого особливого нам не залишається чинити, як лише пізнавати Божу волю, яка вже існує, і нам потрібно її для себе тільки відкрити.

Маємо пам’ятати, що важливим для нас є, як і в дану хвилю, так і завжди, шукати Божу волю в простоті виконання обов’язків покладених на нас у монастирі. Маємо їх виконувати якнайретельніше, ніколи не забуваючи, що сам Господь очікує цього від нас. Роблячи це, ніколи і нічого не будемо шкодувати для росту та розвитку нашої монашої спільноти, а будемо повсякчас прикладати до цього всі свої найкращі сили. Господь найперше поставив нас до цієї праці в монастирі, і тому наші здібності та таланти маємо присвятити плеканню та насадженню правдивого монашого життя по наших спільнотах.

Нам потрібно уникати перевантаженості, понад наші спроможності, іншими побічними обов’язками, але завжди всі свої зусилля скеровувати до того, щоби відновлювати ідентичне монаше життя в наших монастирях. Особливо настоятелям потрібно пильно плекати це у ввірених їм спільнотах, а підпорядкованим їм монахам присвячувати свій час і увагу в достатній кількості.

Все, що віддаляє нас від цього, маємо, якби нам це не було важко і якби ми до цього вже не звикли, якнайбільше усувати. Ми ніколи не знайдемо в собі сили одночасно добре виконувати багато обов’язків у кількох місцях. Бо так виходить, що стараючись зробити кілька справ в одну хвилю, хочемо ми того чи не хочемо, щось все-таки занедбаємо. Маємо дбати про те, що є найважливіше для нас, тобто про те, що стосується нашого монашого життя, і лише виконавши перше, можемо говорити про нашу працю поза монастирем. Звичайно, ми кажемо, що потрібно служити Церкві, допомагати іншим, але ми повинні пам’ятати, як вже говорилося, що найперше маємо шукати Божу волю і Царство Боже, що є нашою головною метою. Усі інші цілі, які б важливі вони нам не здавалися, і як це не дивно було б для нас, мають бути – другорядними, бо інакше у нас складуться неправильні підходи до багатьох речей, які зустрічаємо на нашій життєвій дорозі.

Наш Типікон каже, що ігумен не повинен без слушної причини покидати Лавру. Це відноситься також до кожного отця чи брата. Прошу також звернути на це свою увагу. Бо часто буває, що з “потреби”, а частіше без неї, ми багато часу проводимо поза монастирем. Святі Отці нам пригадують, що як рибі важко перебувати поза водою, так і монахові поза монастирем.

Маємо розуміти, чому нас так часто потягає до праці поза монастирем. Тому, що там нами, як правило, є захоплені і це нас потішає, діючи на наші людські почуття. Звичайно, є потреба допомагати іншим, але хто з нас насмілиться сказати, що він вже став здібним та вміє правильно допомогти ближньому. Саме тому нам найкраще притримуватися традиції Святих Отців, яка каже: “Спасай себе, і тисячі навколо тебе спасуться.” Спасаючи себе та свій монастир, ми станемо здатні допомогти не лише одиницям, а тисячам навколо нас. Намагаючись спасти когось, будучи до цього ще не приготовленими, можемо, ненароком, занапастити власну душу.

Тому повсякчас шукаймо Царства Небесного, а тоді осягнемо все інше. Бо привести інших до Нього зможемо тільки тоді, коли самі Його знайдемо. І також зрозуміємо, що ні своїми власними силами, ні розумом, ні здібностями чи обдаруваннями ми не є здатні це зробити, а сам Господь, через нас, виконуватиме поручене нам служіння.

Унів, 26 (13) грудня 1999 р. Б.
мчч. Ореста, Авксентія, Аполлонія й ін.

Уподібнимся до Христа

«Коли бракує нам духа самопожертви,
то часто може приходити
відчай у монашому житті»

Для того, щоб наше монаше життя могло розвиватися в повну силу, потрібно що миті плекати в собі дух самопожертви. Ніколи не маємо права зупинятися на досягнутому, думаючи собі, що ми вже щось осягнули, щось знаємо чи щось маємо. Як правило, зупиняє нас наше тіло, яке боїться терпінь. А ще гірше, коли ми хочемо знайти в монастирі вигідного, зручного та теплого місця. Це ніяк не можливо погодити з правдивим монашеством […]

Запитаймо себе, чи я буду готовий почути слова Богородиці звернені до мене: “Що лиш скаже вам, – робіть.”(Йоана 2, 5)?Нам не є так легко сказати, що лиш буде потрібне, – скажіть, і я це зроблю […]

[…] для чого ж тоді складені монаші обіти самому Господу Богу, один з яких є – послух […]

[…] через ближніх бажає промовити до нас Сам Господь. Бог бажає, щоби ми охоче і завжди були готові пожертвувати себе, свій час, таланти. Лише тоді можемо очікувати якихось успіхів у духовному житті, коли в будь-яку мить свого життя, ми будемо готові допомогти ближньому. Правдивої допомоги без жертви не буває.

Зразком самопожертви для нас є Ісус Христос. На Його взір ми можемо реалізувати своє життя, лиш би ми цього сильно хотіли і були до цього готові. Бо тут потребується не так тяжка праця, як духовний подвиг […] коли прислухаємося до голосу нашого сумління, то одразу почуємо до чого кличе нас Господь. Вчинки самопожертви принесуть нам велику благодать, а Бог нам допоможе у всьому, бачачи наші наміри щодо інших.

[…]

Нам є нелегко прийняти як свої, слова Христа: “Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити” (Мт.20, 28). Погляньмо на наших попередників, вони запам’ятались нам як ті, які завжди були готові служити іншим. Вони пожертвували усім що мали, щоб отримати найбільший скарб – Царство Небесне.

Унів, 21 (08) січня 2000 р. Б.
прп. Юрія, ісп. Еміліяна, прп. Домніки

Час Великого Посту – час застанови

В час Великого Посту маємо добру нагоду, щоб застановитись і призадуматись над нашим монашим життям. Як воно виглядає, де потребує поправи, а можливо і певних змін. На нашій дорозі до Бога, за словами святого Івана Ліствичника, маємо найперше відректися речей, людей та батьків.

І. Коли приглянемось більш щиро та відверто до нашого життя, то можемо спостерегти в собі, що нам не легко “віддати” якісь речі, або обставини життя, до яких ми звикли. Нам важко собі уявити, що ми можемо і без цього жити. Ми є твердо переконані, що те чи інше, обов’язково потрібне для моєї праці, для мого здоров’я. І що без цього мені не можливо обійтися в даних обставинах життя. […]

ІІ. В наших відношеннях із людьми, можемо легко спостерегти ще одну цікаву деталь […] серед людей ми знаходимо пошану, визнання, хоч може і не заслужені. А співбрати живуть плече-в-плече з нами, по всяк час бачать нас, і краще знають нас та наші недоліки […] Нам не раз важко розмовляти, або зав’язати розмову з нашими співбратами […] ми не можемо говорити про те, чим ми живемо. Адже легше говорити про те, що вважаємо, є для нас важливе.

Отже, з нашого життя можна побачити, що деякі з нас при першій нагоді легко вступаємо в розмову і любимо провадити час у колі світських осіб […] Люди хотіли би, щоб ми, монахи, були такими як вони, і поводились так як вони, але ніколи не захочуть жити і поводитись як ми – монахи.

ІІІ. Ще раз хочу пригадати, що монастир це є спільнота де всі взаємно допомагають одні одному. І не може бути так, що кожен буде перейнятий собою та своїми справами. Кожен з нас має бути перейнятий потребами нашої монашої родини. Бо може статися так, що ми більше турбуватимемось за наших рідних “по плоті” ніж по “по духу”, тобто тих, кого ми кожного дня називаємо братом. […] Мій брат не є випадковістю і не є співпадінням у моєму житті. Саме його, яким би він не був, дав мені Бог. Як легко ми розуміємо, захищаємо і оправдуємо наших братів і сестер, але як буває важко для нас зрозуміти […] брата, який живе зі мною.

Ці, та всі інші турботи, будуть постійно повставати перед нами, і нам потрібно мати і знати готові відповіді на них. Отже, час посту є сприятливим часом для застанови над нашим монашим життям.

Унів, 4 (22) квітня 2000 р. Б.
свщмч. Василія

Будьте світлом для світу

Однією з найбільш рушійних сил в нашому житті є те, наскільки ми точно і конкретно окреслили для себе ціль нашого перебування в монастирі. Часто повстає запитання перед кожним з нас, чим ми маємо займатися, як провадити монаше життя, яка є його мета? […]

Трудність напевно полягає у тому, що ми хочемо в такий спосіб окреслити собі свою ціль як є звичайно в монастирях на Заході. Там монастирі, як правило, є вірні своїм цілям, які заклали в них засновники. Це може бути догляд за хворими чи убогими, виховання дітей, видавнича діяльність, місії і багато іншого. Єдиною ціллю, з якою повставали монастирі на Сході, було прагнення спасіння душі. Люди йшли в монастир, щоб спасти свою душу, бо у світі це для них видавалось дуже важким. А вже цій цілі підпорядковувалось все інше, тобто рід праці, розпорядок дня, уклад життя, щоденні обов’язки та ін.

Бідою ж нашою є те, що з плином часу, ми призабуваємо про цю основну ціль. І тоді приділяємо нашу увагу і зусилля другорядному, забувши про те що головне, забувши про те, що підштовхувало нас прийти до монастиря. Другорядне стає першорядним […]

Коли ж приглянемось, то побачимо, що тягнемо то ми один одного не до головного, але до другорядного. Якщо серйозно дбатимемо про спасіння своєї душі, що є головним, то на все інше не вистарчить ні сил, ні часу. Тут нам варто пригадати слова Христа, Який каже, що коли шукатимемо Царства Божого, то все інше додасться. І навпаки, перейнявшись різного роду турботами, ми ніколи не зможемо добре нічого вирішити, а ще гірше – втратимо Царство Боже.

Саме тому і маємо всі наші зусилля прикладати для того, щоб дбати про свою душу. Ось тоді інші, дивлячись на нас і на наші старання, будуть розуміти важливість нашої цілі, і тоді своїм життям зможемо “світити” іншим.

Один з ранніх Отців Церкви, святий Іриней Ліонський каже, що кожна людина є покликана бути сяянням Божої слави. Справжньою людиною є та, коли люди дивлячись на неї, бачать в ній сяйво Вічного Життя. Вона має стати іконою Божою, відображаючи Господа. Один з Отців Пустелі каже: “Хто бачив брата свого, той бачив Бога”.

Чи можуть люди сказати так про нас, живучих в наших обителях? Чи можемо також сказати, що люди, пізнавши нас, зупиняються з думкою, – що є в них, що ми ніколи не бачили – любов, смирення, покора, терпеливість. Ми є покликані бути такими, щоб люди, зустрівши нас, зустрічались з відблиском Божої Слави, а пізнавши нас, відкривали для себе образ Божий.

Коли буде так, ми виконаємо нашу місію і будемо вірні меті нашого монашого життя. Люди бачитимуть у нас образ Божий і ми станемо живою іконою Бога. І кожен, хто подивиться на нас і на наше життя, зуміє відкрити для себе Бога.

Унів, 10 (27) жовтня 2000 р. Б.
мч. Калістрата й ін.

Бог прийшов на Землю, людина ж на Небо вийшла!

«Чим тобі, Христе, віддячимось за те,
що ти задля нас з’явився на землі як людина»
Стихира Вечірньої Різдва Христового

Вже минуло дві тисячі років, як сталось це: «… до чого праотці так сильно прагнули, що пророки провіщали і праведні бажали бачити. Те сьогодні звершилось. Бог явився на землі в плоті і оселився між людьми» (св. Іван Золотоустий).

Бог приходить ради нас на землю і стає людиною для того, щоб ми повернулись на небо і могли стати дітьми Божими. Господь має єдину ціль – спасіння кожної людської особи, бо ж через гріх Адама ми віддалились від Бога і стали дітьми гріха.

Саме в цей час, тим більше стоячи на початку нового тисячоліття, маємо добру нагоду пригадати собі, що ціль нашого християнського, а тим більше монашого життя, є «наслідування у всьому Ісуса Христа» (Типікон).

Безмежний Бог приймає крихке тіло людське, через це кожному з нас відкривається можливість стати богоподібним. Уподібнитись до Бога в любові, терпінні, пониженні, прощенні, довготерпеливості, цілковито у всьому, це і є основне у нашому монашому житті. Нам, звичайно, не є легко змінювати себе, скоріше хотілось би змінювати інших, або ж обставини навколо себе.

Коли ж у нас переважає думка змінювати когось або щось, але не себе, то це є ознакою, що ми не є на правильній дорозі, які добрі наміри ми не мали б. […] Змінити цих “інших” ми не в силах з тієї причини, що кожен має, дану Богом, свобідну волю. І ми, маючи найкращі думки, не можемо насадити їх іншим, коли вони цього не бажають. У наших руках є лише одна особа, яку можемо змінити – самого себе.

Тому «маємо віддати честь малому Вифлеєму, який знову привів нас до Раю» (св. Григорій Богослов). Господь зі своєї сторони зробив усе що міг. Своїм приходом на землю Він приніс в подарунок нам – Небо. Нам вже немає потреби робити щось додаткове, лише прийняти це як “дар”. Щоби прийняти цей дар, маємо бути глибоко свідомі того, що Христос прийшов на землю і родився від Діви Марії ради мене.

«Тож радіймо в цей день, в який Бог зійшов до грішників» (св. Єфрем Сирійський), яким є кожен з нас. Нам була б велика приємність, коли б нас відвідав президент або Папа. А тут сам Бог прийшов ради мене, що може бути більшого?

Унів, 26 (13) грудня 2000 р. Б.
мчч. Ореста, Авксентія, Євгенія й ін.

Дорога до святості

«Чи не просив ти, щоб я зробив тебе смиренним?
Ось Я помістив тебе у ту школу,
де навчають смирення.
Твоє середовище і люди, від яких ти залежиш,
є не більше, як виконавці Моєї волі»

Минають дні, місяці, роки нашого перебування у монастирі і ми не встигаємо зауважити, як швидко проходить цей час. Це нам ще раз пригадує, що життя наше дуже коротке. Немає особливого часу для розслаблення, маємо завжди бути на грані духовних і фізичних можливостей. Звичайно, не варто через міру виснажуватись, але і послаблювати собі також не можна […]

Господь кожного з нас кличе до святості, не зважаючи на наш характер чи темперамент. Тому маємо плекати в собі бажання ставати святими, не відкладаючи це на майбутнє. Як це не дивно для нас виглядає, але наша святість бере свій початок з щоденного і сумлінного виконання обов’язків, які покладає Господь на кожного з нас. Потрібно нам лише вірити, що через виконання їх відбувається наше освячення і тоді загорітись бажанням їх якнайкраще виконувати. Бо початок духовного життя опирається на нашу віру і рішучість. Коли преподобного Серафима Саровського запитали, чому деякі люди залишаються грішниками і ніколи не виправляються, а інші стають святими і живуть в Бозі, він відповів: “тому, що не хочуть”. Що нам заважає “захотіти”? В тих щоденних обставинах Господь перебуває з нами і всі люди є знаряддям нашого освячення, і нам важливо з вірою прийняти все це.

Трудність для нас полягає в тому, що людський розум нездатний думати по-Божому. Через це ми ніяк не можемо прийняти обставин, які є навколо нас, вірячи, що вони є від Бога. Але також, ніякі з обставин не є сильнішими від нас. Бог переміг диявола, а він лише наганяє на людину непевність, страх. Все зло разом взяте не здатне перемогти будь-кого з нас, ми завжди сильніші від нього. Тоді грішимо, коли лиш піддаємось йому. А так воно вже є в нашому житті, що ми маємо лінь і боязнь робити щонайменший подвиг. Як обставини закерують нами, так і пливемо по течії життя. Маємо бути покірні Богові, але ніколи – гріху.

Нас задовольняє посідання знання і розуміння як і що робити, але потрібно все це без вагань впроваджувати в наше життя. Бо горе знанню, яке не перетворюється в діяльну любов і яке не дає нам рости у святості, а остаточно, провадити до Господа.

Унів, 15 (02) травня 2001 р. Б.
прп. Атанасія Великого

Слово на час Петрівки

«Все з праць: чи то господарча, чи реміснича,
чи навіть душпастирська, – то лише додаток;
основа всього – то Ваше власне монаше життя,
а в тім житті – Ваша добра молитва»
Послання Архимандрита Климентія
до монастирів на Поліссі

[…] відкриємо для себе дивну річ. А саме, що не ми керуємо обставинами, а обставини керують нами. Як правило, наше життя – це відповідь на якісь події. Ще по іншому сказати, наше життя – це постійні “реакції”. Щось сталось і ми реагуємо, щось сказано і ми відповідаємо. Ми, над тим не задумуючись, часто стаємо маріонетками, людьми якими керує хтось зі сторони. […] наша поведінка і внутрішній стан є залежним від інших, тобто від того, що інші нам сказали, як з нами повелись.

Це вказує нам на те, що ми не живемо в середині себе, але на зовні. Бо коли немає зовнішнього стимулу робити, говорити, думати, тоді виявляється, що немає чогось, що спонукало б нас діяти. Виявляється, що ми є пусті, не можемо діяти самі від себе. […] ми не знаємо, що маємо з собою робити. Для нас стало звичним бути завжди в чомусь задіяними. Все це ясно показує нам, що ми живемо, як правило, зовнішнім життям, і тому маємо постійну потребу наповнити чимось свій розум, емоції, ціле своє життя.

Не кажу, що ми маємо бути бездіяльними […] Хочу сказати, що діяльність наша має бути, скоріше, внутрішня. Звертаюся до кожного з вас особисто, щоби ви переглянули свою активну діяльність. Чи вона не стала часом втечею від зустрічі з самим собою, а остаточно, і втечею від зустрічі з Господом, Який так очікує нас?

18 (05) червня 2001 р. Б.
свщмч. Доротея

Монашество – минуле і сучасне

«Монастирем називається чернечий дім, в якому
члени прямують до Євангельської досконалості,
дотримуючи правил монашого життя”
ККСЦ, канон 433

Історія монашества є складна, багато було різних випробувань на його дорозі. Поволі складався особливий спосіб монашого життя. Цей спосіб життя бере свій початок від апостольських часів, і доказом цього є життя спільноти віруючих (Діяння 2, 44-47) (годі тепер знайти таке життя хоч би в одному монастирі). Згодом ревність почала занепадати, почали відходити від попередньої строгості, вважаючи, що чистоті віри не пошкодить введення полегшень. Але ті, хто ще мав ревність апостолів, віддалялися і перебували усамітнено. Так постали перші джерела монашества.

Як бачимо, монашество бере свій початок від пустинножительства аскетів перших століть християнства. Їх основною рисою була саме втеча від світу, йдучи за думкою – чим дальше від світу, тим ближче до Бога. Пустинножителів старався зібрати до спільного монашого життя Св. Василій, уклавши для них Типікон. У VIII столітті Типікон укладає св. Теодор Студит. Обидва типікони мають спільне те, що ціллю монашого життя для них є молитва та аскеза (боротьба з пристрастями).

Те саме ми знаходимо і в нашому Типіконі. […] наша молитва і аскеза оправдовують наш стан. […] це є основа, на якій будується монаше життя. Звичайно, обставини впливають на те, що кожен монастир має свій особистий характер і стиль монашого життя. Але не залежно від роду діяльності, молитва і боротьба з пристрастями є основою і конечністю життя в монастирі. Коли це стає відсутнє, не можливо говорити, що там існує монаше життя.

Дуже часто зустрічаємося з закликами, щоби монахи займались соціальним служінням. Такі спроби не раз з’являлися в історії монашества. Маючи тоді тісний контакт зі світським життям, монахи, зі своєї сторони самі не будучи вірними своїм ідеалам, дуже швидко затрачували первісний аскетичний підхід. Світ зустрічає монахів з великою пошаною, але підносить їм свої спокуси. Саме тоді, коли між чернечим і світським життям повстають живі зв’язки, приходять різні компроміси, які дуже швидко починають шкідливо відбиватись на чернецтві – “монахи знову повертаються серцем у єгипетську неволю”.

Мусимо відверто собі признатись, що в сучасному монашестві існує пониження духовного рівня. І мені здається, що це є швидше його уподібнення до світського способу життя, ніж назвати це упадком. В останні часи відбувся дуже різкий поворот монашества до світського способу життя. Сучасні монахи заразились тим, чого як вогню боялось і уникало у всі часи монашество. Багато монахів тепер після вступу в монастир не змінюють свого способу життя. Не вважають це потребою. Хворими місцями сучасного монаха є стремління до вигод, не признання авторитетів, шукання своєї волі […]

Але ж кожен з нас має можливість ознайомитись з творами Святих Отців про монаше життя, пізнавати для себе ідеал монашества, що воно є і яке мало би бути. Кожен чернець має виховувати в собі послух, борючись з будь-яким проявом своєї волі. Бо добре знаю, що життя монаха в древніх монастирях і в день і в ночі проходило під опікою старця. Брали благословення на найдрібніші речі. Щоби монах провадив самочинні пости, молитви, чування було недопустиме, не кажучи вже про все інше. За “самочинні” подвиги могли видаляти з монастиря. І вся ця строгість задля головного, щоби прищепити монаху покору і смирення. Отці добре знали, що здобувши це, все інше додається. Одне смирення спасло багатьох. При відсутності його, будь-яка праця і навіть подвиги, не принесуть ніякої користі і навіть можуть погубити.

Звичайно, можемо жалітися на відсутність у наш час духовних керівників. Як і не можливо в досконалості відновити відношення учня до старця, як було раніше.

Пригадалися мені слова Святих Отців, які кажуть: “перебувай в своїй келії, і вона всього тебе навчить”. […]

Тут варто згадати слова св. Василія Великого, який каже: “Скільки від тебе залежить, ухиляйся всілякого виходу в світ”. Бо коли покидаємо монастир, залишаємо стриманість, стаємо відкриті до світу. Якщо при допомозі Божій нам і вдасться не впасти у якийсь гріх, тоді однак, повернемося не такими як вийшли, повернемося розслабленими і духовно хворими, не схильними до подвигів. І лише через деякий час, можливо, вдасться повернути попередній духовний настрій, а можливо і ні. Але в думках нам знову будуть приходити бажання ці поїздки відновити, а для цього завжди знайдеться причина, лише би хотіти її знайти.

Варто нам ще раз пригадати в чому полягає наше служіння для світу. Це є наша молитва та боротьба з пристрастями. Молитва не лише щодо своїх потреб, але і за цілий світ, бо він тримається молитвою. Коли послаблюється молитва, приходять різні біди. Святі не чим іншим, а молитвою і своєю аскезою допомагали світові. Саме цього, а не чогось інакшого, очікує від нас Господь і потребують люди.

Унів, 7 (25) серпня 2001 р. Б.
Успення св. Анни, матері Пресвятої Богородиці

Нехай буде воля Твоя

«Їжа моя, – каже до них Ісус,
– волю чинити того, хто послав мене,
 і діло його вивершити»
Йоан 4,34

Кожна людина, яка приходить на цей світ, бажає бути щасливою. Ми ж, впродовж довгих пошуків, для себе зрозуміли, що бути щасливим – означає бути з Богом. Буття з Богом є невід’ємно пов’язане з тим, щоб пізнавати і чинити Його волю. Життя постійно ставить перед нами вибір приймати якесь рішення. Трапляється, що робимо вірний вибір, як нам видається, проте досвід дуже часто показує нам усю непевність того, що спочатку видавалось добрим. Мета ж нашого життя залишається завжди одна й та сама: чинити волю Божу. Воля Божа вже існує споконвіку, а нам лише належить прикладати старання для того, щоб пізнати її щодо себе. Для цього, звичайно, потрібно молитви, часу. В нашому житті постійно виникають певні напруження, але вони зникають, коли ми знаходимо що і як маємо робити. Для того, щоби пізнавати Божу волю, не головне щось робити, важливо постійно носити в глибині душі молитовний настрій.

Обставини, як і люди (останнім часом самі не розуміють, що роблять), лише є знаряддями в руках Божих. Тому придивляючись до обставин, можемо відкривати для себе, чого потребує від нас Господь. Кожен з нас, стоячи перед необхідністю знайти рішення згідне з Божою волею, має відмовитись від упереджених думок, бажань. І, будучи вільним від усього “свого”, будьмо уважні до свого серця і тоді пізнаємо, чого очікує від нас Бог. Бо стоячи увагою в серці потісняємо пануючі у ньому пристрасті. Пристрасті витісняються, а серце очищається, і над ним вже панують не наші відчайдушні, за звичай хибні, зачинання, а Господь, Його слово, Його виховання. А він, який є найбільше Добро, тоді схиляє наші помисли до доброго, як інакше іменуємо Божу волю, що через дух дається нашій свободі для вільного вибору. Щоб ще певніше бути здатним чути голос Божий в нашому серці, маємо завжди бути готовими відректися своєї волі і приготуватися на жертву. І навпаки, самореалізація є цілком противна Божій волі, бо ставимо себе, свої бажання і потреби у центрі. І стаємо не готовими йти за тим, чого бажає від нас Господь.

Всі люди без винятку, є покликані чинити Божу волю, проте в реальному нашому житті бачимо, що це є рідкістю. Причина тут є в тім, що ми неспроможні чути голос Божий внаслідок того, що йдемо за голосом пристрастей, які вкорінені в нас і заглушують своїм тиском тихий голос Божий, який за своєю природою ніколи не буває насильником. Господь лише терпеливо очікує, коли ми відкликнемось його прийняти.

Нам же ж, що живемо в чернечих спільнотах, дається полегшений і особливий шлях у пізнанні волі Божої – віддання себе в руки наших наставників. Саме тут нам вартує пригадати монаше правило: хочеш пізнати волю Божу – віддай себе в руки людей. Але і в цьому до нас приходить сумнів, бачачи в їхньому житті недоліки і немочі. Тут же йде справа в міру того, наскільки ми можемо довіритись і побачити, що за ними стоїть Господь, і що нічого не може статись без Божої волі. Смиренний шлях послуху є найбільш надійний, бо ради віри того, хто запитує, відповідь буде добра і корисна. Господь не може засоромити того, хто Йому віддав своє довір’я. Навіть коли дивитись по-людськи, то наставник, даючи відповідь, є завжди вільний від пристрасті, під якою є той, хто запитує. Через те він ясніше бачить і більше здатний впізнати Божу волю.

Кажучи простіше, коли ми справді будемо мати щире бажання чинити Господню волю, будьмо певні, Бог нам її відкриє. Але маємо бути готові її виконувати.

23 (10) жовтня 2001 р. Б.
мчч. Євлампія і Євлампії

Віддай кров, прийми дух

«Весь час, поки живемо на землі,
повинні вчитися вести боротьбу з ворогом»
старець Силуан

Господь нас вибрав і покликав, дорогі браття, до особливого життя. Він обдарував нас тим, що ми, живучи на землі, можемо наслідувати ангелів, прославляючи Господа своїм життям. Дуже боляче бачити, коли дар нашого покликання належно не вміємо оцінити. Це правда, що на початку свого покликання ми були захопленні, наші серця горіли, молитва йшла легко, усе так просто відкривалося душі і нас, обласканих, щедро сповняла ревність Божої благодаті. Якось того і не спостерегли, як з часом все стало для нас буденним.

Звичайно, ми багато дізнались і навчились не впадати в тяжкі гріхи. Наш рівень морального життя піднявся. Осягнули свої щаблі, нижче яких намагаємось не опуститись. Належимо до монастиря і живемо монашим життям, чого здавалося би більше прагнути? Таким чином нам нічого не закинеш. Зовнішньо для нас та для інших, наше життя виглядає монашим, але чи завжди воно є в нас духовне? Як не сумно це писати, але й таке можемо зустріти.

Бо виявляється, що молитва, яка так легко йшла, покаяння, яке сповняло серце, жадання подвигів – все це відійшло, а тепер нас “обтяжують” ранішні і вечірні молитви, Євангеліє рідко до рук трапляється, твори Св. Отців більше не захоплюють. До церковного правила звиклися і тепер приходимо відстояти за звичай. Все для нас стає формальним і до серця словом не можна достукатись.

Осягнувши цей “рівень”, ми зупиняємось і не йдемо далі. А рівень цей, як бачимо, вельми низький та примітивний. Бо не ростемо, не піднімаємось від сили до сили, наближаючись до Христа. Зроблено лише підготовчі роботи, а через брак постійного росту ніяк не зможемо знайти добрих плодів нашого монашого життя. Разом з тим, кожний з нас є покликаний до святості, бо всі, що приходять до монастиря, повинні вмерти для світу і знову народитись для Бога, поступово стаючи особою духовною, праведною, святою. Але на жаль, не завжди так є.

Звичайно, час від часу ми пригадуємо собі початки нашого перебування в монастирі і стає сумно, що це десь втрачено. Все більше до цього звикаємо і думаємо, що так має бути. Час нашого покликання згадуємо зі смутком, бо як повернути його ми не знаємо, а то вже й не хочемо.

Чому так сталось? Причина дуже проста, бо в той час, коли кожен з нас горів бажанням, незважаючи ні на що, слідувати за Христом, завжди відмовлявся і жертвував чимось, то творив таким чином подвиг. І саме цей подвиг неминуче і одразу приносив результати. Тепер же ж наше життя не є подвигом. Воно, ввійшовши в певну колію, стало буденним. Така вже є закономірність: як тільки залишаємо подвиг, марно очікувати добрих плодів. З цього пізнаємо, що духовне життя є тоді у нас, коли живемо подвигом, і має бути завжди щось, чим ми жертвуємо.

Чим ми маємо жертвувати, і що для нас тепер може бути подвигом? Кожен жертвує те, до чого є більше прив’язаний, без чого, як йому здається, не міг би обійтись. Подвигом для нас є тепер постійність у молитві, смирення, любов, послух, постійна боротьба з пристрастями, з гордістю, марнославством, роздратованістю, та з усіма іншими пристрастями, які кожен з нас у різний спосіб посідає. Це включає також те, що маємо бути особливо уважними до свого духовного життя, пильнуючи свої можливі хибні кроки. А найбільший для нас подвиг – змагатися за смирення, бо воно є основою духовного життя. Смирення досягаємо перемогою над своєю гордістю і марнославством.

Інколи нас може опановувати спокуслива думка, що одні є здатні до життя духовного, інші ж – ні. Звичайно, люди є різні. Одні особи більш духовно обдаровані, другі – відповідно менше. Одним духовне життя є легше провадити, а іншим навпаки – важче. Тим, кому важче, коли вдається себе “подолати”, відкривається глибоке духовне життя. А це і буде подвиг.

Ніхто з нас не є позбавлений жити подвигом. Як бачимо, а так воно вже є, що там, де починається подвиг, одразу починається духовне життя. Для кожного з нас подвиг може мати своє вираження, а це те, що людині є важко, навіть, здавалось би, перевищує її сили і природні здібності. Коли нам є щось не під силу, але з вірою, що Господь обов’язково допоможе, йдемо на зустріч труднощам – тут знову бачимо початок подвигу. Як тільки таким подвигом віри починаємо жити, перемагаючи себе і свої пристрасті, тоді для нас відкриваються у всій повноті краса і цінність монашого життя.

Натомість ми уникаємо жити подвигом, по собі міряємо “вушко голки”, щоб без подвигу обійтись і щоб життя духовне було. Можливо причащатись, сповідатись, молитись, виконувати свої обов’язки, і в той же час не наважуємось на будь-які подвиги. Це є немов би рубіж, з яким неминуче зустрічається кожен з нас. Від того, чи зрозуміємо ми це і чи забажаємо у своїй свідомості його переступити, залежить усе наше майбутнє духовне життя. […] Що колись у монаших спільнотах було винятком, для нас все більше стає нормою. Це є правда також, що живемо, дорогі браття, в такий час, коли багато для нас стало неможливим і нам не під силу. Кожний час в історії чернецтва мав свої труднощі, але завжди були і здобутки. Господь не порахує нам, що ми не спромоглися досягнути праведності і святості давнього монашества з притаманним йому духовним горінням і безнастанним подвигом обнови в собі нового чоловіка. Проте Господь очікує від нас не менш плідного врожаю, як колись Він втішався духовними здобутками наших попередників. Колишнє чернецтво освятило своє покликання в Христі і Господі нашім, так і ми мали б наслідувати подвиги наших преподобних отців. Звичайно, наш подвиг не даватиме таких плодів, які колись принесло Церкві давнє чернецтво. Зробімо ж, що від нас залежить, а Господь доповнить. Коли монах виявляє старання в міру своїх сил, тоді в Бога обмежень ніяких немає.

Мало є осіб, що дійсно бажали б перебувати у подвизі духовного життя. Переважно, як бачимо, всі шукаємо зручностей, аби влаштуватись якнайкраще. Далі не бажаємо звільнитися від своїх пристрастей, залишаємо свою душу на одинці з її бажаннями і волею.

Тут же собі ще і ще раз варто пригадати наші перші кроки в монастир, ті почуття і переживання, які колись перебували з нами і наповнювали нас. І тепер ми їх десь у глибинні серця посідаємо, лише маємо страх їх прийняти. Коли життя у подвизі було можливим для нас раніше, то без сумніву, ми спроможні відновити його й повернути “втрачене”. Ось це головне і єдине, що лише нам важливе і потрібне – життя з Богом, життя духовне.

10 (28) листопада 2001 р.Б
мчц. Параскеви П’ятниці

Господи говори, слуга Твій слухає

«Що лиш скаже вам, – робіть»
(Йо. 2,5)

Для нас, які стали на монашу дорогу, постійно повстає питання, які найбільше суттєві речі в монашестві. Дуже часто буває, що монашество асоціюють з подвигом. Це лише в певній мірі так, але подвиг не основне, головне є в перемозі Божій, Його любові над нами. По іншому можна було б сказати, що сутність монашества є в тому, щоб не ти був, але щоб тільки Бог був в тобі і міг через тебе діяти. І щоб від тебе не лишилось нічого, щоби ти став Прозорий для Господа і всеціло віддав себе Йому. А для цього маємо відсікати своє “Я” і постійно очищати серце, щоби могти стати місцем перебування Бога, Його “кивотом”. Це можливо лише тоді, коли монах стає свобідний від прив’язання до речей, людей, місця та іншого. Тоді лише він є цілком свобідний слідувати повелінню Святого Духа, як це було за часів апостолів (Діяння 13:2,4; 15:28; 16:6,7). І тоді розуміє, що належить вже не собі, а Богові. Ми мали б все більше посвячуватись Господу, шукаючи у всьому Його волі, і встановити це для себе як незмінний закон. Бо немає нічого гіршого для монаха, як влаштовувати життя по своїй волі. Всеціле смирення – підстава монашого життя.

Тут добре було б також пригадати собі слова апостола Павла, який знаючи себе просив про допомогу, а Господь дав йому відповідь, що Моєї благодаті для тебе досить, Моя сила проявляється в немочі. Що це за неміч для нас? Це не розслабленість, не лінь, не безтурботність – зовсім ні. Це є довірливість дитини, яка віддає себе в руки матері. Це піддатливість того, що може прийняти силу зі зовні. Подібно як парус наповнюється силою вітру і несе тяжкий корабель через бушуюче море. Ось саме такої піддатливості і немочі очікує від нас Господь, щоб в ній показати свою силу. Якщо зуміємо стати немічними і дозволимо Богу “діяти” в нашому житті, тоді багато чого для нас стане реальним і можливим. Чи часто ми дозволяємо діяти Богові, будучи готовим зробити все, що Господь лиш скаже нам?

Не готовністю жити так для нас дуже часто є то, що нам видаються обставини життя в монастирі не відповідними, як також часто маємо внутрішні, чи зовнішні випробування. Пам’ятаймо, що Господь все це знає і бачить. Це означало б, що все це для нас потрібно, Бог дає все це з добра для нас, хоч цього я можу в дану мить і не розуміти. Бо ж у всьому що відбувається, Господь є повновладний Господар. Добре є постійно бачити у всьому присутність Божу. І щоби з нами тоді не сталось, завжди будемо уповати на Бога зберігаючи душевний спокій. Бо хто виявляє довіру до Бога і послушний всім життєвим обставинам, той швидко буде духовно зростати. Св. Феофан Затворник дає нам для цього добрий приклад з землею: “Подумай про землю – вона в мовчанці лежить під небом, вона відкрита і небу, і світлу сонця, і для дощу; більше того: по ній ходять, її топчуть; гірше того: на неї ллють помиї, кидають різний бруд, і вона весь цей час лежить під небом, все приймаючи і з всього приносячи плід; збагачуючись всім, що посилає і небо, і земля…”

Також монах має слухати голос поруч себе, вміти вслухатись в інших, забуваючи самого себе. Що мій ближній думає, що він говорить. Цей послух для нас важливий, тому що тут є відмова від самого себе. Це те, про що говорить Господь, що коли хочете йти за мною, бути моїми учнями, відречіться від себе. Це значило б відверни від себе погляд, увагу і подивись на Мене і на ближнього свого, він є Мій образ, Моя ікона. Бо ж через ближніх постійно Господь промовляє до кожного з нас.

Живучи так, ми досягнемо такої цілісності душі і мудрості внутрішньої, яка дасть нам змогу ніколи не віддалятися від Бога і завжди бути уважним чути голос Його. Будемо здатні повсякчас до того, щоби Господь міг вільно діяти через нас. Для нас тоді стануть близькими слова Св. Павла, що вже не я живу, а Христос живе в мені.

05 (23) лютого 2002 р. Б.
свщмч. Климента, мч. Агатангела

Хвороба – час відвідин нас Богом

«Хворобами та скорботами
будуть спасатися останні покоління монахів»
св. Антоній Великий

Думаю, кожен із нас звернув увагу на те, що серед нас є багато отців і братів, які мають різні хвороби. Коли ж поглянути правді в очі, то маємо зізнатись, що кожен з нас має якусь хворобу. На думку святих отців є дуже важливо розуміти духовне значення хворіб. Бо ж Господь, посилаючи нам недуги, дає можливість бути подібними до великих аскетів і подвижників, котрі ради Бога брали на себе різноманітні подвиги. Ми ж через свої лінощі і слабодухість не відважуємось братися за такі подвиги. Ще інша причина, що часто беручись за подвиг, який “самі вибрали”, впадаємо в горді думки про себе. Хворобу ми не вибираємо, вона вибирає нас. Це є своєрідний подвиг, отриманий з самих рук Божих.

Дуже часто нам немає потреби й шукати, чим саме дана хвороба служить для нашого спасіння. Як правило, ніхто ніколи цього не зможе до кінця зрозуміти. Одному хвороба дана Богом як покута, іншому – щоб застановився, ще іншому – як застереження від біди, в яку потрапив би, коли б був здоровий, а ще комусь, щоб проявив своє терпіння, для когось знову ж, щоб позбутись якоїсь пристрасті – для кожного з нас є якась особлива причина. Часто буває і так, що різні мотивації і причини є переплетенні.

Час хвороби є часом немочі, безсилля і терпіння, і це ставить нас в особливу ситуацію. Маємо сприйняти цю ситуацію, від якої ми самі не в силі відмовитись, в якості випробування, або подвигу, щоб здобути “вінець мучеників”. У цьому всьому полягає сутність християнського погляду на хворобу, як на час “відвідин нас Господом”. Цей час є доброю нагодою для самоперевірки, застанови над собою та своїм життям, час поглибленої молитви. Тоді знаходимо унікальну можливість побачити в собі свої гріхи, відкрити себе, які ми є насправді. Як також пригадати собі, що смерть не за горами і потрібно без вагань братись за переміну себе.

Для нас, з роками життя в монастирі, стає все більше зрозумілим, що страждання тіла є однією з добрих нагод для духовного зросту. Хоча хвороба з богословського погляду і замінює аскетичні подвиги, проте хвороба може озлобити, а не преобразити. Тоді – це страшне зло. Але коли вчитись її переносити по-християнськи, то вона тоді потрібніша за здоров’я. Хочемо ми того, чи ні, але хвороба завжди дає можливість для “вінців” і тоді від нас залежить, як ми цією можливістю скористаємось – на освячення чи на осудження. Щоби зуміти дістати користь від хвороби, потрібно щонайменше прийняти її покірно, не нарікати, як також не перекладати відповідальність за хворобу на обставини чи на людей.

Коли ж говорити про взаємовідносини між хворобою і гріхом, то вони вельми складні. Дуже часто гріх може приводити до хвороби, а може бути і навпаки – хвороба приводить нас до гріха. Коли придивитись до наших хворіб, то побачимо, що нерідко хворіємо внаслідок нашого гріховного життя. Як кажуть Отці, що хвороба тіла є наслідком хвороби душі, і так є, що гріхи тяжіють над нами і хворобами виходять назовні. Господь як милосердний, лікує нас від наших гріхів, але ліки якими є хвороби, болючі для нас. Від нас багато залежить, чи далі залишатись недбайливими, жити життям грішним, чи все-таки налагодити що зле і недобре є в нас, і покаянням звільнитись від недуг, даних нам для застанови.

На кінці хочу сказати, що хвороба може мати і бездуховний зміст. Бо інколи нам буває “вигідно” бути, або ж удавати з себе хворого. Тоді на тебе звертають увагу, якої ми так постійно шукаємо і потребуємо. Такого хворого звільнять від обов’язків. Через таку хворобу ми хочемо уникнути труднощів і випробовувань, що зустрічаються на нашій монашій дорозі. І тоді при найменшому випробуванні ми завжди звикнемо “хворіти”.

Тож, коли прийшла хвороба, або ми її постійно маємо, зуміймо побачити ще і ще раз, що це добра нагода застановитись над своїм духовним життям, нагода подивитись на наші відносини з Богом. Тут маємо можливість зустрітись з Господом і перемінити своє до тепер грішне життя. Але коли Господь поверне нам здоров’я, почуймо звернені до нас усіх слова Ісуса Христа: “Оце ти видужав, – тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось” (Йо. 5,14).

12 (25) березня 2002 р. Б.
Прп. ісп. Теофана Сигріянського,
св. Григорія Двоєслова Папи Римського

Монах копає в глибину, а не в довжину

«Світ тримається на молитвах Святих,
і монах покликаний молитись за весь світ.
В цьому полягає його служіння,
а тому не обтяжуйте його світськими клопотами”
старець Силуан Афонський

Дивлячись на обставини життя в монастирі та їх труднощі, повертаюсь до думки, що причиною часто є те, що ми покладаємо на себе стільки обов’язків, які не в силах понести. Це стосується багатьох з нас, а в особливій мірі ієромонахів. Бо вони є в такій ситуації, що хотіли б якнайкраще виконувати свої священичі обов’язки і в той же час стараються досконало заховувати себе як монахи.

Для нас, недосконалих, не є можливо виконувати декілька обов’язків одночасно. Тому дуже часто ми буваємо виснажені із-за неможливості все зробити, що хочуть від нас люди. В той же час не знаходимо в собі сили сказати: “Ні”. Знову і знову щось на себе накладаємо. Але заради тих же людей і маємо часто захищатись від їх неправильних бажань, щоб стати ради них тими, до чого кличе нас Господь – монахами. Тими, які найперше мають самі бути з Богом і лише Його слухати та Йому бути покірними.

Ті особи, які в монастирі бажають добросовісно дотримуватись монаших правил, і які мають чутливе сумління, з плином часу через перевантаження себе, немовби розриваються. Саме тоді потрібно щось робити. І тут може виручити нас хвороба, яка оправдовує полишення всього того, що на нас лежить, або ж часте, під різними підставами, покидання монастиря. Це дає нам на якийсь час перепочинок. Однак опісля, скоріше чи пізніше, виникає те саме бажання: повертаємось знову до того, що хочемо якоїсь зовнішньої зміни. Тут і хвороби чекати далеко, яка б виручила нас, і тоді, найшвидше, нас тягне до частого покидання монастиря, або ж приводить до занедбування нашого монашого життя. Те, або щось подібного, дає нам хоч якийсь вихід з ситуації.

Але чи це справді вихід? Бо коли не зуміємо сказати самі собі “ні” теперішньому нашому способові життя, ніхто за нас, як би ми цього не очікували, зробити цього не зможе. Запитаймо себе щиро та відверто, чого очікує і хоче від мене Господь? Як часто саме не того, що хочуть люди. Для прикладу можемо сказати, що пророки, мученики не завжди були покірні людям, бо жадали найперше бути покірними Богові, шукаючи його волі.

Тут хотів би всім пригадати, що коли ми приймаємо Чин Малого Ангельського Образу, то на самому початку, відповідаючи на запитання, кажемо, що готові перебувати в монастирі до кінця свого життя. Сутністю вимоги перебування в монастирі є та, що не можеш називатись монахом, коли ти не зрозумів елементарної речі, що коли Бога не можеш знайти тут, де ти перебуваєш, то не потрібно його шукати де б то не було. Переходячи з місця на місце, ти Бога все одно ніде й ніколи не знайдеш, тому що Він знаходиться не тут і не там. Бога маємо знайти лише в глибині свого серця.

Ось тут хочу підкреслити про потребу посидючості для багатьох з нас, якої нам так бракує. Маємо зрозуміти, що Бога шукати де б то не було не має потреби. Якщо ми не можемо зустрітись з Ним в тому місці і обставинах, у яких перебуваємо, то ніде інде Його не зустрінемо. Бог є всюди присутній і все наповняє, і всюди Той самий, і якщо ми не готові знайти Його тут, то ми не готові зустріти його ніде, де б ми не шукали, і за які різноманітні обов’язки знову і знову не бралися б.

Тому найкраще служити Богові, поглиблюючи своє духовне життя у тому місці, куди привів нас Господь. Думаю, що наше монаше покликання є в тому, щоби бути тими, через яких Господь може вільно діяти, і тоді ми зможемо багато дати людям як монахи. Однак це потребує від нас зусиль. Нам є легше виконувати такі обов’язки, де було б видно зовнішній результат, ніж вести внутрішню боротьбу, молитися, чинити аскетичні подвиги. Бо виконуючи зовнішні обов’язки, ми виглядаємо солідно, нам це імпонує. Погляньмо, чи солідно виглядає моє монашество? Не в своїх справах нам здається, що ми є спеціалістами, а у своїх – виглядаємо дилетантами. Є, звичайно, приємно виглядати кращим. Але чи займаємось ми тим головним, до чого нас покликав Господь? Він покликав нас до того, що інші не зможуть зробити, а ми змогли б. А те, що іншим під силу, лишімо для них. Не шукаймо слави там, де вона нам не належить, берімось за те, що принесе нам славу в Бога.

12 (28) березня 2002 р. Б.
прп. ісп. Василія

Наслідування Христа

«Одна гордість низвергла ангелів з неба,
один послух може піднести нас до неба»

Коли ми уважно прослідкуємо життя Святих Отців, то побачимо, що багато з них досягли святості немов би дуже легко. Виглядає, що вони освятились без великого труду, без особливих жертв, без здійснення крайніх аскетичних подвигів. Це сталося тому, що їхньою основою став послух.

Вибрати за основу послух – це, найперше, навчитись слухати. Слухати одні одних, слухати сумління, слухати голос Божий. У стосунках між собою, ми, як правило, є поверхові, і через це ми не можемо побачити, що кожна людина є посланою нам Богом. Відізватись до людини, означає прийняти її таку, яка вона є, і бути готовим почути через неї те, що Бог мені хоче сказати. Ми також не слухаємо голос сумління, бо не сприймаємо його докори, натхнення і напоумлення. Ми слухаємо лиш те, що бажаємо. Ми не готові прийняти також слово Боже, яке б впало в нас, проросло, і дало плід.

Тож подивімось на себе, як ми слухаємо інших, своє сумління, голос Божий, голос Церкви. І тоді побачимо, що чуємо лиш те, що хочемо почути, те що нам подобається. Бо так є, що ми витворили собі певний світогляд, замкнулись у своїх поглядах та поняттях. Через це Господь не може в ніякий спосіб промовити до нас. Нам важко сприйняти чиїсь зауваження чи рішення, бо до всього підходимо критично. Ми не готові прийняти те, що Господь хоче промовити до нас через когось, або через щось, бо ми все вже знаємо, розуміємо, у всьому розбираємось. Чинимо так по своїй волі, правильніше сказати, – приймаємо ті нашіптування, які посилає нам лихий. І знаємо з досвіду, як часто помилялися.

Нам потрібно багато потрудитись, щоб навчитися не довіряти лише собі. Для цього постійно шукаймо поради в інших. Наше Я дуже сильне і потрібно багато праці над собою, щоб воно не домінувало. Інші також можуть робити помилки, але коли ми виконуємо це з послуху, то воно для нас повернеться на краще, а не на гірше. Ще нікому життя у послусі не “вийшло боком”, тому що воно є наслідування Христа, який каже: «Я прийшов не для того, щоб творити волю свою, але волю того, хто послав мене».

24 (11) листопада 2002 р. Б.
Преп. Теодора Студита ісповідника

Молитовне правило

«Любий брате, покори свободу правилу,
і воно, позбавивши тебе свободи згубної,
зв’яже лиш для того, щоб дати тобі
свободу духовну, свободу в Христі»

Не раз ми висловлюємо думку, і вона є вірна, що у відносинах між Богом і людиною, чи людьми між собою, одним з головних елементів є – натуральність і щиросердечність. Але цього часом замало, щоб наше життя було динамічне та цілеспрямоване. Наприклад, ми всі знаємо, що молитва повинна бути природною потребою душі, але досвід нам постійно показує, що бажання молитись приходить дуже рідко. Тому річ, яка нам обов’язково потрібна у монашому житті – це рівновага між природним потягом до молитви і молитовним правилом.

Кажучи про молитовне правило маємо пам’ятати, що Богові не приносить радості, коли ми виконуємо його механічно, або зі страху перед Ним, або ж в надії, що у відповідь на наші старання Він нагородить нас. До Господа має бути відношення в любові, а не відношення раба чи наймита. Але поряд з цим добре знаємо, що успіх можемо досягнути тоді, коли маємо постійність. Святий апостол Павло ясно говорить, що наше вправляння у духовному житті повинно бути таким, як постійні вправи атлета, який має устремління до перемоги. Те ж саме можемо сказати про будь-яку людину, яка перейнята своєю метою, – вона постійно перебуває у самовідданому подвигу. А наскільки він присутній в нашому духовному житті?

Монахи також через довгий досвід старалися пізнати, яке має бути досконале молитовне життя. Келійні правила монахів не укладалися кабінетним роздумуванням, але були результатом довгих молитовних подвигів. Молитва є основою всього життя у монастирі. Життя молитвою – це початок неба на землі. Монах більшість часу живе у храмі (церкві) і у храмі (келії). Хоча і залишається потреба виконувати різноманітні обов’язки, але все це не встигає розсіяти того, що було почерпнуто на молитві.

У моральному житті кожний добрий вчинок є вже кроком на шляху нашої досконалості, тому що за цим стоїть добра воля людини. Так і в житті молитовному, кожне слово молитви, хоч би одними устами промовлене, є молитовною дією, бо свідчить про бажання молитви. Саме тому в монастирі так строго вимагали молитовного правила для кожного монаха. Це не було вимогою “букви закону”, в цьому була закладена велика мудрість. Обов’язок молитовного правила був необхідною сходинкою, яку пройшов кожен із великих подвижників. Правило молитовне потребували усі, а вже подальший ріст по сходинках молитовної досконалості належав благодаті Божій та подвигам кожної окремої людини.

Кожний, хто вступає на шлях духовної досконалості, дуже мало знає, як і скільки молитись. Щоб не впадати у крайнощі і потребує монах молитовне правило.

Головна ціль молитовного правила полягає в тому, щоб дати душі того хто молиться, правильні, святі і богоугодні думки і почуття, яких йому не вистачає. Саме цими богоугодними думками і почуттями переповнені молитви Св. Отців. Читаючи з увагою ці молитви, монах постійно наповнює свою душу їх благодатними думками і почуттями. Початківцям Св. Отці не радять бути в молитвах багатослівними і красномовними. Найкраще, коли монах буде виконувати в келії означене молитовне правило, яке складається з молитов прийнятих і перевірених досвідом Церкви.

Випрацюване багатовіковим монашим досвідом “молитовне правило” направляє вірно “поклонятись Богові”, тоді як душа, залишена сама на себе, не могла б йти правильною дорогою молитви. Із-за того, що душа є пошкоджена і затуманена гріхом, вона постійно ухиляється в сторону – то в розсіяність, то в мрійливість.

Приступаючи до келійної молитви, монах не повинен забувати, що його молитовний подвиг, для його ж духовного добра, повинен залишатися завжди в тайні для всіх. Розповідаючи іншим про свою особисту молитву, монах може необачно впасти у марнославство і цим погубити всю свою працю. Нікому не варто навіть зробити натяк про свою молитву. Це випливає зі слів Христа: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні, а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Мт. 6,6).

Келійні правила є різні. Головне, щоб правило було під силу монаху і по часу, який є в його розпорядженні. Для здорового монаха потрібно при молитовному правилі більше число поклонів, а слабшому – менше. Як здоров’я людей буває різне, так і правила келійні бувають різні. Правило понад людські сили може пошкодити здоров’я монаха, і тоді він буде змушений залишити будь-яке правило. Необдумано прийняте велике правило може послужити не духовному вдосконаленню подвижника, а тяжкому духовному розладу. Не встигаючи виконати велике правило, скорочуючи його “на свою руку”, монах буде відчувати смуток. А від цього не далеко і до розслабленості, наслідком якої бувають падіння в тяжкі гріхи.

В келійному молитовному правилі основне значення мають не так кількість молитов, як їх якість. Помірковане правило залишається на все життя, а частіше по мірі духовного вдосконалення монаха, поступово збільшується, а найголовніше – покращується його якість.

Правило, яке виконується постійно в один час і з посиленою увагою, є великою допомогою і підпорою в духовному житті монаха. Поступово приходить добра звичка і потреба виконувати своє молитовне правило.

Може виникнути запитання: чи можемо молитись чужими молитвами, бо саме це ми і робимо, виконуючи своє молитовне правило? Так, звичайно, можемо. Але для того, щоб це стало правдивою нашою молитвою потрібно всім своїм єством зануритися в той досвід пізнання Бога, з якого родилась та чи інша молитва. Святі молитов не видумували. Молитви народжувались в них з потреби. Тому маємо заглибитись у їхній досвід, вчитуючись, вслуховуючись в молитви, які вони укладали з глибини свого пізнання Бога, життя в Ньому. Вдумуватися ж у слова молитов, які ми вживаємо, застановлятися над їхнім змістом, потрібно не підчас молитви, а у вільний час. Добре є для нас вловити, що стоїть за словами молитви, які почуття. Якщо так будемо поступати, то коли вже ми станемо перед Богом з цією молитвою, ми щоразу будемо ставати багатші і тоді наше збагачення, наша близькість до Бога, буде рости. З часом слова молитов стануть для нас живими словами і розпочнуть преображати, перетворювати нашу душу та ціле наше життя.

17 (04) лютого 2003 р. Б.
прп. Ісидора

Все розпочинається з малого

В нашому монастирі єодне питання, про яке ми може і мало говоримо, але воно все-таки є досить дискусійне, а саме – як ми мали б звертатися одні до одних, на “ТИ” чи на “ВИ”. Хоча наш Типікон каже про це однозначно, що маємо звертатися на “ВИ”, але не так є в нашій дійсності. Звичайно, існували й існують у цій ділянці різні традиції і практики, і можна було б привести досить аргументів на користь як одної, так і іншої сторони. Та не збираюсь цілком цього робити.

Сам я особисто маю досвід, для когось може це і дивно, вживання “ТИ” в моїй родині. Батьки казали: “Ми вам не чужі, щоб ви говорили до нас на “ВИ”. Маю також досвід з того часу, коли проводив катехизацію для дітей віком 8 -10 років і звертався до них на “ВИ”. Але це зовсім не віддаляло нас між собою. Мені здається, що може і не суттєво в якій формі ми до когось звертаємось, але важливо, що ми в це вкладаємо. Саме на це хочу звернути увагу, як також на ситуацію, що створюється коли вживаємо “ТИ” і до чого це тоді приводить.

У нас в монастирі, коли я починаю звертатись до когось на “ТИ”, то тоді вважаю його своїм однодумцем, тим, який мене розуміє і підтримує. В такий спосіб ми одразу творимо групи, бо до одних звертаємось на “ТИ”, а до інших на “ВИ”. Так поступаючи, я розбиваю монашу спільноту, в якій перебуваю. Бо зближуючись з одними, від інших віддаляюсь, сам може до кінця цього не усвідомлюючи.

Інша сторона цієї справи. Коли існують такі “панібратські” відносини, то досвід показує, що ті особи можуть стати з часом “запеклими” ворогами, бо будувати відносини на людських симпатіях, а не на всеохоплюючій Божій любові є дуже і дуже небезпечно.

Наступне є те, що ми поза очі вже починаємо говорити про будь-кого з співбратів, навіть і про настоятелів, вживаючи лише його ім’я. Наш Типікон це категорично забороняє, але навіть по правилах світського етикету це є не тактовно.

На кінець хотів би, щоб ми разом прослідкували цю проблему, дивлячись на досвід відношень між нашими монахами. На початку може і не сміливо, але почали звертатись один до одного лише на ім’я, потім дійшло до того, що могли переходити на прізвиська […]

Так воно у нас вже трапляється, починаємо в малому собі дозволяти, а це приводить до більшого. Ми, як правило, чомусь бачимо винними інших навколо себе, але погляньмо в даному випадку, чи ми не стоїмо на одній з сходинок порушеної проблеми? Бо все починалось з невинного, а навіть із зближуючого, наприклад “ТИ”, а чим скінчилось, а чим ще може скінчитись?

11 (28) травня 2003 р. Б.
неділя Мироносиць
св. Кирила, апп. Ясона і Сосіпатра

Все розпочинається з малого

Додаток до слова від 11 травня 2003 р. Б.

Це слово я написав ще так недавно: рік тому назад. Однак бачу, що воно на даний час є не менш актуальним, як і тоді. Хочу додати ще декілька думок до цього слова.

Коли ми приходили до монастиря, то приймали вже існуючі традиції. В даному випадку це відноситься і до звертання поміж собою на “Ви”. Отже, що дає нам цю сміливість вводити самостійно ці зміни? Повірте, браття та отці, коли молодші покоління побачать, що ми без пошани відносимося до того, що передали нам старші, то з часом і до того, чого ми притримуємося, будуть без пошани ставитися.

Вже так склалося в людській психології, що бажаючи отримати підтримку своїх поглядів, підходу до різного роду справ чи обставин, посилаємося на наших попередників у монашестві або на старших отців. Для наочного прикладу погляньмо на блаженної пам’яті покійного схиієромонаха Павла, як і також на отця Володимира (Вороновського) та ієромонаха Гедеона, для яких за віком ми не тільки можемо бути синами чи внуками, а навіть – правнуками. Хіба ж вони дозволяли чи дозволяють собі звертатися до будь-кого з нас на “Ти”?

Ще одна річ, на яку хочу заакцентувати нашу увагу: часто звертаємось до наших співбратів на “Ти”, коли вони цього, можливо, і не хочуть, а тому й вони не відповідають нам взаємно на “Ти”. Чому ми нав’язуємо це іншим?

І насамкінець. Ми часто кажемо, що ми є спільнотою, братами і тому, вживаючи у спілкуванні звертання на “Ви”, будемо віддалюватися між собою. Я не можу сказати, що мене віддалює від когось з Вас звертання на “Ви”. Якщо вважаєте мене своїм співбратом, то чому ж не звертаєтеся до мене на “Ти”? Виглядає, що одні для нас є співбраття, а інші хто ж тоді?

Не хочу, дорогі браття, щоб Ви сприйняли це слово як бажання когось образити чи допекти, звертаюся тільки для того, щоб підняти проблему яка існує і яку потрібно в якийсь спосіб вирішувати.

19.04.2004 р. Б.
Свят. Методія, рівноапостольного

Пріоритети в житті і діяльності монашества

Головна річ в житті кожного з нас є чинити Божу волю. Це є початок і кінець усього. Божа воля вже існує, нам лише потрібно її пізнати. Для цього потрібно звичайно молитви, шукання і часу. Кожен монах, йдучи в монастир, знав, що він повинен цілковито у всьому чинити Божу волю і себе цілковито віддати Богові. І коли буде потрібно, то Господь тоді покличе його до якогось служіння і діяльності. Тому не бачу потреби дискусії про потребу якоїсь особливої діяльності. Головне – бути з Богом. Тут доречно навести добре знаний приклад з Євангелія про Марту і Марію. Думаю, що помилка Марти була в тому, що вона “по своїй волі” почала служити Господеві. А Марія “вибрала кращу частку” тому, що очікувала у ніг Христа яка для неї є “Божа воля”. Саме тому на Сході не було поділу на монастирі активні і контемплятивні. Монаше життя мало одну ціль – спасіння душі. Монах шукав найперше Царства Небесного. І чим більше він через піст, молитву позбувався “старого чоловіка”, тим більше він був готовий дати проявитись образу Божому в собі. І лише тоді, вже скоріше не він, а Господь через нього, в повній мірі міг виконувати місію служіння для людей і для світу. Бо зовнішньо проявлялось те, чим монах жив внутрішньо, чим був наповнений.

Тому ціль монашого життя є не лише у зовнішній, яка б вона не була, діяльності, а у внутрішньому наближенню до Бога. І це є першорядне, все інше – другорядне.

Знаю проте, що люди не завжди готові, а часом і ми самі, прийняти, що молитва і аскеза монаха оправдують його стан. Але молитва і аскеза (боротьба з пристрастями), які служать для того, щоб виробити в особі чесноти і дати просіяти образу Божому, вважаю, є основою монашества. Бо, щоби дати Бога, найперше самі маємо його посідати.

Зрозуміло, що кожний монастир має право витворити свій особливий характер і стиль монашого життя, як ми кажемо, – мати свою харизму. Тому і маємо одні монастирі більш діяльні, інші більше контемплятивні, і це є цілком нормально. Але я певний, що у всіх монастирях, незалежно від їх діяльності, молитва і аскеза (боротьба з пристрастями (гріхами)) мають бути основою їхнього життя.

Щодо життя спільнотного, то є дуже важливо мати спільні зустрічі, ради, дискусії. Бо каже Христос, що «де двоє або троє зібрані в Моє Ім’я, там Я серед них» (Мт. 18,20). На цих спільних зустрічах є легше і краще пізнавати волю Божу щодо питань, які нас хвилюють.

Хочу ще раз підкреслити, що монах, монахиня завжди шукає у своєму житті лише Бога. І знайшовши його, стають здатні дати Його і Його любов усім, хто зустрінеться на їхній життєвій дорозі. Монахи являють собою образ Божий, стають Його “живою іконою” тут на землі. І стають здатні пізнати, що в тих чи інших обставинах, очікує і потребує від них Господь, якого саме роду служіння чи діяльності.

Ми не раз кажемо що монахи закрились. Покажіть мені хоч одного, який живе у нас в затворі. Скоріше інше, більшість, якщо не всі, тепер активно працюють. Бо працювати легше, видно плоди праці. Але коли монах не молиться, хто тоді буде молитись?

Подивімося вкінець на цю проблему очима людей, хто для них є монах, монахиня? Це той, який найперше веде життя молитви і життя повздержливості (аскези).

4 (22) серпня 2003 р. Б.
рівноап. Марії Магдалини

Все є послане Богом для нашого освячення

Живучи монашим життям, ми можливо не раз задавали собі запитання, чи воно не є втратою часу без користі і цілі? Звичайно, ціль нашого монашого життя потрібно кожному з нас знати. Загальний підхід був би такий: коли існує вічність, Царство Небесне, загробне життя, тоді, звичайно, ціль цього нашого життя була б там, а не тут. Це, здається, всім нам відомо, хоча в житті ми рідко пам’ятаємо про це. Якщо поставимо собі правилом життя стриміти до цієї цілі, то побачимо, що нам відкривається розуміння нашого земного перебування і наших діл. Перше, що нам відкриється, це буде розуміння того, що все у цьому житті є лише засобами для майбутнього життя. Відносно засобів, то один тоді є закон – користуватись ними і вживати їх так, щоб вони вели до мети, а не відхиляли від неї і не суперечили їй. Ось і вирішення нашого питання, що я мав би робити: дивись на Небо і всякий крок так роби, щоб провадив туди. Це так просто й конкретно.

Але залишається питання: чи потрібно все-таки щось робити? Звичайно, так. Робити все те, що вимагають від нас обставини в яких знаходимося і вірити безсумнівно, що це є саме та справа, яка є наша, чогось більшого від нас не вимагається. Великою помилкою було б думати, що для Бога потрібні великі діла. Зовсім ні. Потрібно робити лиш те, що вимагають від нас Заповіді Божі в усіх випадках нашого життя.

Але все-таки виникає не раз запитання: а чим би я мав займатись у монастирі? Чим більше починаємо задумуватись, тим більше путаються наші думки. Краще й надійніше за все, прийняти з покорою, подякою й любов’ю те, що дає Господь через обставини життя. Найкраще віддати себе в руки Божі і молитися, щоб Він все влаштував для нас Сам, як Він це бачить, і жити, виконуючи обов’язки, які на нас лежать, й ніколи не думати, що таке життя буде пусте. Тоді будь-що, що ми виконуватимемо, буде справою, яка може запровадити нас до Бога, будь-яка дрібниця. Тоді зможемо осягнути повний спокій і не будуть нас мучити думки, що доброго роблю я і кому це все потрібно? Господь вартість наших справ визначає не їх “широтою” і “висотою”, а внутрішнім настроєм при їх виконанні, даючи нам постійну нагоду творити діла богоугодні. То ж маємо перебувати у переконанні, що саме цього, а не іншого діла, вимагає від нас у цю мить Господь.

Коли постараємось й утвердимось у цій думці, то мир і спокій сповнить нас від впевненості, що кожну мить можемо послужити Господеві. Таким чином кожний крок, кожне слово, навіть рух і погляд – усе можна використати, чинячи Божу волю і тим самим наближаючись до останньої цілі. А у нас є так, що ми готові на загал усіх любити, усім робити добро. У цьому нашому широкому кругозорі є певна біда. Потрібно почати робити все можливе для того, хто є перед очима. Смиренно потупивши зір, дивитися під ноги, і дивитися лише за тим, де і який зробити наступний крок.

Ми маємо старатися, щоби будь-яка наша діяльність не тільки не завдавала нам клопотів, але й ставала для нас інструментом нашого освячення, нашої злуки з Богом. Підставою для такого підходу має бути свідомість того, що нічого не відбувається і не трапляється випадково. Усе відбувається через допуст Божий. Так вчить Христос, що і волос з голови не може впасти без Божої волі. Усе в житті відбувається по Божому плану, і гріх є допущений Богом, хоч Він того й не хоче.

Якими б ми обов’язками не були зайняті, маємо пам’ятати, що Бог про них добре знає. Вони є дані Ним для нашого освячення. Маємо побачити Бога за тими щоденними обов’язками, бо Він усюди присутній. Через кожну подію Бог хоче нас освятити. Тому кожна подія є інструментом для нашого освячення і немає на світі обставин, через які особа не могла б освятитись.

Чому ж ми не освячуємось через буденні заняття? Найперше тому, що ми не вміємо прийняти наші буденні обов’язки як гідний і високий інструмент для нашого освячення. По-друге, наші заняття скоріше матеріалізують нас, коли ми переймаємося ними лише на фізичному рівні, забуваючи про духовний.

Нам є важко сприймати те, що наша праця та обов’язки є послані Богом для нашого освячення. Щоби освячення відбувалось, найперше потрібно ті обов’язки та працю ніколи не відкидати. Відкидаючи їх, відкидаємо Божу нагоду до освячення. Коли ми приймаємо все це в мирі, тоді освячуємось самі та й усі інші навколо нас. І коли ми приймаємо з любов’ю всі ці матеріальні обов’язки, ми звільняємось від їх матеріального впливу на нас і при цьому створюється мирний і любовний зв’язок з ними.

Приймання одночасно є відреченням, бо приймаючи, ми розбиваємо в собі негативне упередження до якогось заняття чи до якоїсь особи. Відречення є дуже важливе на монашій дорозі освячення. Приймання буття чогось або когось є першим кроком любові. Якщо найперше немає приймання чогось або когось, не можна говорити про любов до нього.

Ніяка журба не є доброю. Господь каже, що досить кожному дневі його журби. Це означає, що маємо жити кожним моментом у нашому житті. Бог діє досконало в кожну хвилю нашого життя, проявляючи до нас свою любов. Не втікаймо від його Любові в минуле чи в майбутнє.

При такому невірному підході обов’язки, які ми виконуємо, не наближують нас до Бога. Ми маємо виконувати будь-які наші обов’язки з такою свідомістю, що робимо це для самого Бога. Тоді, що б ми не робили, ніщо не віддалить нас від Нього, а тільки буде наближувати. Кожного з нас Господь поставив у якесь відповідне місце і у якісь відповідні обставини, які є найкращими для нашого освячення й спасіння. І саме ці обов’язки, які нам поручені, мають здатність нас освятити й спасти. І тоді маємо ці обов’язки виконувати так, як доручені нам самим Богом, які б вони прості нам не здавалися.

Якщо так налаштуємося, то ніщо не зможе відвернути нашої уваги від Бога, а навпаки, будемо виконувати працю з думкою, як би найкраще зробити це для Нього. Усе тоді будемо робити з трепетом та Божим страхом, а цей страх і трепет у свою чергу, буде тримати нашу увагу при Бозі.

5 (23) вересня 09. 2003 р. Б.
мч. Луппа

Чим для нас є монаше життя

[…] Кожен, хто невдоволений чи нарікає, не вдоволений та нарікає на щось своє. У такій ситуації по-людськи важко щось порадити цій особі, бо вона не здатна в покорі прийняти тих чи інших співбратів з їхніми недоліками та вадами. Також такий чернець не має відваги змиритися з тими обставинами життя, які вже склалися в певних умовах. Остаточно він не насмілюється з вірою прийняти, що все це від Бога і лише для нашого добра, для нашого освячення та спасіння. Життя не стоїть на місці: змінюються особи, обставини, однак в черговий раз виникають інші претензії.

Повірте на слово, що такі особи є постійно кимсь або чимось незадоволені. Щоб не було зроблено чи хто б це не був, вони завжди знайдуть причину для критики. Влучно на цю тему висловився наш співбрат в одному із своїх віршів:

  «Критикуєм всіх і все,
  що до вока попаде:
  Став не там, не так поклав,
  зле сказав чи зле змовчав,
  хтось не так поклони б’є.
  Щось уряд вирішив недобре
  І на трапезі несмачне,
  Молитва тягнеться задовго».

Хочу сказати, що ще більшим злом є те, коли особи, які нарікають, збираються групами […] спільно критикують тих чи інших осіб або ті чи інші розпорядження монастирського уряду. Без сумніву, подібні зустрічі і розмови дуже і дуже розбивають нашу монашу спільноту.

[…]

Часто не зрозуміло, якого монашества ті особи прагнуть і яке монашество вони пропагують. Подивімось, чи хтось зі Святих Отців вчив чогось подібного, або чи до такого життя закликає наш Типікон? Також і Церква устами Йоана-Павла II в листі «Світло Сходу» говорить, що монах примирюється з Христом за допомогою безустанного процесу навернення (п. 12).

Тож погляньмо, браття, чи ми прагнемо навернутися на дорогу Господню? Чи може, зворотно, провадимо своє монаше життя собі на суд і осудження? Пригадаймо собі наші наміри коли ми лише ставали на монашу дорогу, прагнення та бажання, якими було сповнене наше серце. Де ж вони тепер?

16 (03) грудня 2003 р. Б.
св. прор. Софонії

Скорботи і терпіння в монашому житті

«Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною,
той недостойний Мене»
Мт. 10, 38

Довший досвід монашого життя приводить нас до переконання, що різнорідні терпіння, які ми маємо, мають велике значення для духовного росту та нагадують нам про непостійність всього земного. Людина духовно зростає тоді, коли мужньо та з повною готовністю їх приймає. Хтось з Отців повчав бути терпеливим у скорботах, бо без страждань не живе навіть тваринний світ, а чим глибше духовне життя людини, тим більше вона страждає.

Найперше зазнаємо страждань через нашу впалу природу (гріх, смерть) і це дає нам розуміти, що ми повинні надіятися не на свої власні сили, а покладатися у всьому на Бога. Терпіння, які маємо від людей, дають нам нагоду бачити в людях лише знаряддя рук Божих.

Господь наш Ісус Христос в терпіннях бачив волю Отця і тому Він є для нас взірцем. Випробування, які випадають на дорозі монашого життя, маємо приймати як ту «чашу, яку дав мені Отець» (Йо. 18,11), а обставини чи людей – як дію Промислу Божого.

Дорогі співбраття, не дивімося на обставини, людей, які є в монастирі чи поза ним, бо все це є другорядне. Зуміймо побачити за всім Бога, який все укладає для нашого ж добра, а остаточно, для нашого освячення та спасіння. Мусимо змиритися не раз з тим, що страждання – це наш хліб “насущний”.

Хоча терпіння та скорботи мають велике значення для духовного життя, проте ніколи не потрібно їх самому шукати. Бо коли ми самі, понад свою спроможність і силу, будемо прагнути терпінь, то повірте, що коли вони прийдуть не зможемо їх понести, як то кажуть – заламаємося. Настільки це залежить від нас, уникаймо всього того, що приносить зайві терпіння. Якщо ж цього нам не під силу уникнути, то слід прийняти все без нарікань, пам’ятаючи, що ніколи Господь не дає терпіння понад наші сили.

Дуже часто підчас випробувань виникають спокуси залишити свій тернистий шлях, наповнений терпіннями, через зміну обставин, оточення, місця перебування. Однак у такий спосіб ми хочемо “втекти” з місця, що є найсприятливіше для нашого освячення, з місця де “поставив” нас Господь. Остаточно, хочемо “втекти” з місця нашого спасіння.

Сучасне монашество неспроможне вповні сприйняти терпіння, а саме вони замінюють нам подвиги, якими спасалися давні монахи. Преподобного Антонія Великого запитували учні:

– Авво, що зробили ми, простуючи монашою дорогою?
– Ми виконали заповіді Господні.
– А що зроблять подвижники опісля нас?
– Вони виконають їх на половину.
– Отче, а чого ж сподобляться монахи, які будуть проживати в останніх часах?
– Вони, дорогі браття, в посництві цілковито нічого не зроблять, однак спасуться скорботами та стражданнями, і хто зі смиренням перенесе їх, стане вищий за всіх нас.

З цього випливає наступне: монашество останніх часів буде спасатися скорботами та терпіннями, які також є певним подвигом, однак вже не нами обраним, а зісланим нам Богом.

Тому не дивуймося випробуванням і терпінням, бо для кожного, хто вирішив йти за Христом, є призначений хрест. Монашество – це добровільне давання прибити себе з протилежної сторони хреста, на якому був розіп’ятий Христос. З хреста ніхто не може зійти сам, з нього лише знімають. Зрозуміймо, що хрест, терпіння, скорботи, очікують усіх тих, хто слідує за Господом. Бо є неможливо бути з Христом без хреста, а також з Христом воскреснути, коли ми з Ним не постраждали.

23 (10) грудня 2003 р. Б.
Св. Мини, Єрмогена, Євграфа, мучч.

Монаху потрібно змінювати не місце, а себе

«Тим, які люблять Бога, усе співдіє на добро»
Рим. 8, 28

Коли ми приглянемось кожен сам до себе, то зможемо побачити, що ми ніколи до кінця не є задоволені ні обов’язками, які нам поручені, ні місцем, в якому перебуваємо, ні людьми, які нас оточують. Ми постійно думаємо, що десь, або колись, буде краще. Ми не можемо повірити, що ми маємо тепер все те, що найкраще Бог може нам дати. Адже ж для християнина і зустрічний вітер є сприятливим. Коли ми упокорюємося і приймаємо все як Божу волю, то це дає нам примиритись зі станом найскладнішим й найгіршим. Тоді ми знаходимо спокій не зовнішній, а внутрішній.

Причиною невміння побачити добро у тому, що нам приносить життя на щодень, є наші вироблені критерії і стереотипи – що для нас є добро, а що є зло. В планах Божих це може бути дуже часто цілком інакше. Те, що ми вважаємо для себе злом, з часом виявляється – добром, а що приймаємо як добро, виявляється злом. Не можемо також бути прив’язанні ні до місця, ні до людей, Коли Господь дає якісь зміни, дає одночасно і силу з тим всім дати собі раду.

Тому маємо вчитися покірно сприймати все, що приносить нам життя. І тут потрібно пильнувати радше самих себе, а не інших; дбати найперше про молитву, яка дасть силу через все це пройти. Нічого не очікуймо лише самі від себе, своєї мудрості і зусиль, бо нічого не зможемо без благодаті Божої.

Особливо маємо мати терпеливість і милосердя до всіх, хто зустрічається на нашій життєвій дорозі. Бо хто нас поставив суддями над іншими? Хто постійно повчає і себе тоді робить нелюбим, і на добрі порядки, яких тримається, наводить невдоволення. Християнська смиренність потрібна в усіх випадках. Тільки своєю тихістю потягнемо до себе і привернемо повагу до всіх тих порядків, яких ми тримаємось. Маємо право сказати, коли це потрібно, але особливо пристрасно не переконуймо, а радше молімось за ту людину і в її наміренні.

Коли ж навчимось так влаштовувати своє життя, щоби найперше змінювати не місце, обставини, людей, а себе, тоді завжди матимемо в серці мир і спокій, бо зуміємо за всім бачити Бога. У такий спосіб перемінивши себе, здобудемо мир Божий. Тоді, передаючи цей Божий мир іншим, будемо здатні їх перемінювати, дуже часто й самі не усвідомлюючи цього до кінця. Коли хочемо змінити щось навколо себе, насамперед маємо змінитись самі, як би нам важко це не було.

02 (20) лютого 2004 р. Б.
Преп. Євтимія Великого

Наше відношення до монашого одягу

Вдивляючись в історію монашества, можемо побачити, що одноманітність у монашому одязі була введена тоді, коли з’явилися перші кеновійні монастирі.

Вже Св. Пахомій окреслює певний одяг, який мають носити монахи. Св. Василій Великий каже, що «іночеська одежа повинна бути особлива»[1], – і підкреслює, – «це відрізнення в одежі служить ніби напоумленням для немічних, яке мимовільно утримує їх від злого»[2].

Приглядаючись також до традиції нашого монастиря, хочу зацитувати відповідь Блаженного архимандрита Климентія до ієромонаха Йосафата в Канаду: «… Тут (на Україні – автор) з уваги на дорожнечу одягу, брати працюючи, часто носять світську одежу і вбирають рясу (це назва нашого теперішнього підрясника – автор) тільки тоді, коли йдуть до церкви, чи до рефектаря (трапезної – автор). Одначе це робимо тільки з конечності й ощадності. Якщо можете собі позволити на те, щоб вони постійно носили ряси під час фізичних занять, тим краще»[3].

У нашій дійсності ми маємо всі можливості, щоб носити підрясники. […] Коли подивитись на світ, то й там бачимо, що лікарі, військові, міліціонери і т.д., мають свою специфічну, особливу одежу. Та й у церкві також, годі собі уявити, щоб священики відправляли богослужіння без риз. […] гляньмо на монахинь, хто б це не був: василіянки, служебниці чи інші, не говорячи про близьких нам сестер Студійського уставу, годі, щоб ми їх побачили без монашого одягу.

Зі своєї сторони можемо часто висловлювати думки, що підрясник заважає при виконанні тієї чи іншої, напевно найбільше, фізичної праці. Але ж як собі дають раду наші браття православні монахи, яких всюди можемо побачити в підряснику, яку б працю вони не виконували? Це ж саме можна сказати і про бенедиктинів. Коли я їх відвідував у червні цього року у Франції, то всюди бачив їх у підрясниках, щоб вони не робили і який би рід праці не виконували. Тому й для нас, думаю, це є можливо […] годі погодитися з думкою деяких осіб, що без підрясника ми є ближчі до людей. Хіба ближчі в тому, що позбуваємося християнського радикалізму та рішучості у виконуванні заповідей Божих. Бо коли ми знімаємо підрясник, то стаємо в певній мірі “вільнішими” від монашества, адже кожен з власного досвіду знає, як монаший одяг дисциплінує нас у поведінці.

[…] немає нам оправдання, якщо ми хоча б зовнішнім виглядом не будемо свідчити людям про Христа. Світ повсякчас потребує свідків Христових. Знаю з досвіду, що там, де з’являється монах чи монахиня, тим більше в монашій одежі, там і люди поводяться цілком по-іншому.

[…] Погляньте до Кодексу Канонів Східних Церков, де можемо прочитати канон 476, який каже: «Члени монастиря мають носити приписаний власним уставом монаший одяг, як у середині, так і поза монастирем».

Поруч з цим хочу просити також Вас приходити па Церковне Правило та Божественну Літургію в одязі згідно свого монашого ступеня: архарії – у підрясниках і скуфіях, рясофори – у рясах і камілавках, схимонахи – у мантіях і клобуках.

26 (13) липня 2004 р. Б.
Собор св. Арх. Гавриїла

Слово про покликання до наших монастирів

Життя східного монашества на території наших українських земель у всі часи свого існування відігравало велику та неабияку роль у житті Церкви й народу. Протягом століть воно було вогнищем віри, духовності, культури та просвіти. Саме у чернецтві зберігаються і виявляються всі багатства нашої духовної традиції, безцінні скарби східних Отців. Блаженної пам’яті Слуга Божий Патріарх Йосиф Сліпий прозорливо вдивляючись у майбутнє, вбачав велике значення монашества для подальшого життя і самого існування Церкви, називаючи сильне і вірне чернецтво великим даром для Церкви й народу, за який однак треба дуже багато і ревно молитися та старанно дбати. Крізь століття монашество було взірцевим прикладом для всіх, хто хотів і бажав вести досконаліше життя згідно Євангельських рад. Адже згідно св. Василія Великого, чернець не є якимось особливим членом Церкви, він є просто досконалий християнин, який прагне бездоганно та вповні виконати заповіді любові до Бога і ближнього.

Колись на Україні кожне місто, містечко, а то й більше село мало свій монастир або принаймні групу богомольців. Люди, котрі молилися, ставали немовби охороною для своїх ближніх, джерелом Божого благословення для всієї околиці. Також і в нашому Уневі у сиву давнину, коли люди вперше потрапляли сюди, вражала картина – стародавнє село з курними хатами, водяними млинами (на той час це була рідкість) та церквами і монастирями. Все це якось благотворно впливало на душу людини. Звісно, на теперішній час справа стоїть дещо у відмінний спосіб, можливо й не так, якби хотілося.

На Галицькій землі завдяки митрополиту Андрею і блаженному Климентію Шептицьким розвинулося монашество, що виявило бажання подвизатися за Студійським Уставом. Значний розвиток студійського чернецтва відбувся у передвоєнні часи. Вже в самій Унівській обителі проживало понад 100 осіб. Загалом монахів студитів на 1938 рік нараховувалось біля 200 осіб. Все, так би мовити, розвивалося бурхливо та плідно. Отець д-р Іван Музичка перебував проїздом в Унівський обителі у 1934 році і був збудований монашим життям: працею, богослужіннями, благочестям монахів і достатньою кількістю молодих членів спільноти.

Наші монастирі ширилися і поза межами матірної обителі. В кожному монастирі потихеньку, поступово зароджувалось монаше життя вже зі своїми місцевими традиціями.

На даний час ченців є у два рази менше, загальна кількість монахів біля сотні осіб. Своїм походженням монахи переважно з різних куточків Галичини, час від часу приходять кандидати з віддаленіших регіонів України. Як правило, вони довго в наших обителях не затримуються. Причини відходу бувають різними: особисті розчарування, немаловажним фактором є те, що у свої молоді роки проживали в атеїстичному середовищі і в пізнішому віці прийшли до Церкви та прийняли Хрещення. Однак також потрібно зазначити, що зі східних теренів України відсоток приходу кандидатів до нашого монастиря є цілком мізерний.

Більш вагомою проблемою залишаються, на загал, труднощі з покликаннями в місцевостях, де знаходяться наші обителі. В цьому слові, яке звернене до всіх наших монастирів, хочу наголосити, що переживаємо проблему покликань та маємо нагальну потребу монахів, щоб могти поповнити монастирі, які на даний час маємо. Звичайно, було б добре проаналізувати ситуацію, щоб могти виробити певні напрямні щодо справи покликань до наших монастирів. Остання Рада Настоятелів, яка відбулася весною цього року, саме і була присвячена справі покликань. Вважаю, що однією з важливих причин того, що маємо недостатню кількість покликань є мала поінформованість кандидатів про студійське чернецтво. Для прикладу, візьмімо той факт, що більшість останніх новиків-послушників до вступу в нашу обитель нічого про монахів студитів не знали. Коротко кажучи, їхній прихід до нашої спільноти був цілком випадковим. Тому заохочую всіх монахів у міру спроможності писати та подавати різного роду інформацію про монаше життя за студійським уставом. Йдеться тут не про рекламність, пропагування нашого способу життя, але про чисту інформативність щодо східного чернецтва. До речі, буклети, які вийшли друком останнім часом, якраз і мали за ціль поширити інформацію про життя монахів у наших обителях.

Інша річ, на яку хочу звернути увагу всіх отців та братів є та, що потрібно молитися в наших обителях за покликання до чернечого стану. В ектенії усильного благання відтепер будемо вставляти прохання наступного виду: “Ще молимось Господу Богу за розвиток наших монастирів і за Його благословення добрими і ревними покликаннями та витриванням в доброму до кінця, молимось Тобі, вислухай і милостиво помилуй”.

Також кожної неділі після Вечірні просив би молитися Акафіст до Ісуса Христа чи до Богородиці, або Молебень чи Акафіст до блаженного Климентія в даному наміренні. Рівно ж щоденно після вечері будемо промовляти спільно молитву про покликання до студійського чернецтва.

Дорогі у Христі браття, приглядаймося до себе чи ми виконуємо чернечі обов’язки, чи живемо в молитві за заповідями Божими, бо, властиво, найпершим нашим свідченням того, що живемо в Бозі, є наше особисте монаше життя. Говорить Господь, що по ділах наших пізнають люди чи ми є Його учнями. Люди світу, які втратили довіру до всього у своєму житті, не раз часто-густо хочуть побачити саме в нас, монахах, щось вищого, Божого. Тому наше особисте життя, як ніщо інше, може потягти людей іти монашою дорогою до Господа.

7 (25) серпня 2004 р. Б.
Успіння св. Анни,
Матері Пресвятої Богородиці

Головне поставити діагноз

«Ігумен відповідає перед Богом
за душі підопічних братів і тому
мусить він ті душі добре знати»
Наші Звичаї, п. 421

Годі сказати однозначно, що є причиною того, що певні традиції, які існували в нашому монастирі раніше – тепер майже втрачені. Це можна сказати і про капітули, і про накладання покут за провини та про багато іншого. У цьому слові хочу підняти питання “складання справ совісті”. У “Наших Звичаях”, з п. 421 по п. 428, в доступний спосіб добре роз’яснено дане питання. […] Думаю, що одною з причин, через яку постали […] проблеми, якраз і є занедбання складання справ совісті.

Труднощі, які постали в монашому житті цих осіб, не зродилися в одну мить. Як правило, вони вже довший час мали нерозв’язані питання. Вихід з таких непростих ситуацій вони, зазвичай, шукали самотужки, старалися все поладнати самостійно. Як і також, десь плекали надію, що ці проблеми з плином часу зникнуть. […] Причиною нерозв’язаності проблем стало, на мою думку, те, що монах своєчасно не відкривав своїх проблем (помислів). І, власне, тут є “добре місце” для злого. Він любить діяти в темряві. Лишень починають “витягати” його на світло, він одразу втікає. А це стається саме тоді, коли відкривають свої помисли. Традиція відкриття помислів існує від самих початків монашества.

Лікар, щоб могти вилікувати хворого, має якнайкраще знати про його фізичний стан і про все те, що його турбує, болить. Для лікаря головним є поставити діагноз, а лікувати вже є набагато легше. Годі вимагати і очікувати від лікаря допомоги, коли він не знає, що нас турбує і що з нами діється. Знання про наші болі й хвороби дає можливість лікарю краще нас полікувати. Подібно є і в духовному житті, знання про проблеми дає можливість наставникам прийняти правильне рішення. Коли в обителі не практикується відкриття помислів, тоді годі буде вимагати від ігумена, який є на даний час, який був, чи який буде, щоб він прийняв якісь вірні і добрі рішення щодо таких осіб […]

Також хочу сказати, що складання справ совісті це не Сповідь і тому не потрібно вичислювати своїх гріхів. Скоріше потрібно говорити про найбільші труднощі, які маю, про спокуси, про думки, які здебільшого турбують.

Дорогі браття й отці, якщо будемо легковажно ставитися до стану своєї душі, не змагатимемося з нашими недоліками та гріхами, то раніше чи пізніше, все це дасть про себе знати. І тоді насправді стане сумно, що наше монашество вийшло нам не на спасіння, але на “суд і осудження”.

6 (24) лютого 2005 р. Б.
Преп. Ксенії Римлянки

Будьмо уважні

«Всі присутні члени Ради нехай уважно слухають
все, що говорять інші, щоб з повагою помітити те,
що буде на славу Божу»
Типікон, п. 136

Коли глибше придивитися до нашого життя, то можемо помітити одну дивну річ. Стиль життя, підходи, переконання, які панують у світі, знаходять своє місце також і в монастирі. Процеси, які відбуваються поза монастирем, в якийсь спосіб проявляють себе і в наших обителях. Нині хочу звернути нашу увагу на Загальні Ради, тобто, як вони відбуваються.

Дуже часто Загальні Ради з нашою “поміччю” стають подібні до засідань комісій, нарад, які відбуваються у світі. […]

Все це, як і багато іншого, вносить між нас поверхневі відносини. Що заважає нам пам’ятати, що кожний мій ближній носить в собі образ Божий, що кожна наша розмова і зустріч з будь-ким є неповторна? Господь промовляє до нас постійно, лише б ми змогли розпізнати і почути Його голос, коли Він промовляє через співбратів. Тому пропоную Вам, щоб ми почали вчитися слухати голос Божий на наших Загальних Радах, намагаючись вслухатись, вдуматись і поважно застановитись над тим, що говорить мій співбрат. Бо остаточно це Господь через нього хоче щось промовити і сказати. Тож «будьмо уважні»!

16 (03) березня 2005 р. Б.
Свв. мучч. Євтропія і Клеоніка

Що собою являє наше монашество?

“Хто каже: «Я його знаю», і заповідей його не зберігає,
той неправдомовець і в тому правди немає”
1 Йоана 2, 4

Постійно в нашому житті відбуваються ті чи інші події. Ось і тепер у нашому монастирі відбулися вибори ігумена, маємо зміни в уряді монастиря. Найперше хочу сказати, що я є готовий, в міру моїх сил і спроможностей, виконувати служіння, яке, остаточно, не сам вибрав, але Ви мені поручили. Я виявив покору вашому рішенню, стараючись бачити в тому Божу волю. Але, прийнявши цей уряд через Ваше рішення, хотів би, щоб і Ви однаково довірливо і так само покірно старалися приймати мої рішення.

Ігумен залишився той самий. Але відбуваються зміни в уряді монастиря. І в нас є сподівання, що будуть зміни також в монастирі. Звичайно, в певній мірі так, але маю переконання, що в дуже невеликій. Бо причина є в тому, що ми очікуємо, що хтось вирішить ті чи інші питання, усуне проблеми. Але не бачимо, що корінь проблем є в нас. Ми ж шукаємо, як правило, це в інших. Тому, ще і ще раз пропонував би, щоб ми приглянулись самі до себе, до своєї поведінки. І коли це щиро буде зроблено, то побачимо багато того, чого маємо позбутися і на що звернути увагу. А це є, особливо, брак покори і послуху, про що говорив в своєму слові на поставлення ігумена Преосвященний Юліан (Ґбур). […] Тож наше життя і вчинки йдуть всупереч тисячолітній традиції монашества. […]

Тому прошу не насаджувати світські погляди, стиль життя, поведінку в монастирі. Коли хочеться нам так жити, то не накидаймо це іншим. А тоді потрібно поглянути правді в очі і побачити, що являє тоді собою наше монашество?

То ж коли Ви поручили мені це служіння, то відповідно до цього служіння, боротимусь за права Божі в монастирі і стоятиму на сторожі монаших традицій.

27 (14) липня 2005 р. Б.
Св. ап. Акили

Наше покликання

«Господь покликав мене від утроби,
від лона матері моєї назвав моє ім’я»
Іс. 49, 1

Кожен із нас може оповісти історію свого покликання до монашого життя. На вибір декого з нас мала вплив та чи інша особа, на інших вплинула якась прочитана книга. На вибір ще інших промовили певні життєві обставини. У кожного була своя дорога. Докінця ми ніколи не усвідомимо усіх чинників, які мали вплив на наш вибір. Через них Сам Господь нас покликав і вибрав серед багатьох, щоб ми служили Йому. Тому маємо цінувати своє покликання. Знаємо як земна людина радіє і тішиться, коли вона є на службі, або працює у “великих світу цього”, наприклад, у мера міста чи президента. З огляду на це, як ми ще більше маємо бути раді і вдячні Богові за те, що Він вибрав і покликав нас серед багатьох наших друзів і знайомих до Своєї служби. Оскільки більш почесними є обов’язки тих, які служать Господеві!

Господь покликав нас, щоби ми були Його правдивими свідками. Світ тепер є дуже складним, існують різноманітні замішання. Подібні труднощі постають, не раз, і в монастирі. І ми нерідко є загубленими, не знаємо, що і як маємо робити. Христос завжди проповідував доступно і просто. І однаково можна жити Євангелієм як і в часи Ісуса Христа, так і тепер. Саме до цього завжди було покликане монашество – до радикального втілення Євангелія в життя. Тому не потрібно втікати від труднощів, які повсякчас виринають у нашому монашому житті. Навпаки, потрібно взяти свій хрест, тобто прийняти обставини життя, людей, які є навколо нас, самих себе, та вірити, що Господь саме на цьому місці покликав нас бути свідками Його любові, прощення і вирозуміння.

У всьому цьому нам допоможе молитва, яка дає силу бути витривалим на цій дорозі. Адже наша помилка, не раз, є в тому, що ми дивимося тільки на хрест (труднощі, випробування і клопоти), а не на Ісуса Христа, який покликав нас іти цією дорогою. Лише у Ньому можемо знайти силу бути витривалим у тому покликанні, яке Він нам дав. Бо монаше життя – це життя жертви, у якому моє “я” вмирає, а мене наповнює Христос. І саме тоді ми стаємо знаряддям, через яке Господь може діяти. Хоча, як правило, Божа воля це те, чого ми найменше бажаємо. Тому хочемо втекти і від неї, і від тих труднощів, що із нею приходять. Але коли ми бажаємо і шукаємо Бога, тоді ніщо і ніколи не зверне нас з монашої дороги, на яку покликав Господь. Бо як каже апостол Павло: «Я можу все в Тому, хто укріплює мене» (Фил. 4, 13), тобто у Христі.

18 (5) жовтня 2005 р. Б.
Св. мучц. Харитини

Церковне Правило

«Церковну Літургічну молитву
повинні наші браття уважати завжди
найціннішим видом спільної молитви, …
і з неї зробити основу
цілого свого внутрішнього життя»
Типікон, п. 298

«Повстаньте зі мною, чада і браття, співподвижники і співподорожуючі на шляху, який веде на небо. Найперше тримайтесь подвигів духовних, з наполегливістю і мужністю; і розгоряйтесь як вогонь, ходячи на нічні піснеспіви і на денні молитвослів’я, а потім вже будете наполегливі і в зовнішніх справах, які є вам поручені» – ці слова преподобного отця нашого Теодора Студита є актуальними і для нашого сучасного монашества.

Саме з цієї причини ми, як лиш почуємо стук била, маємо поспішати до церкви. Нехай це для нас буде Господній голос, який закликає нас до храму, щоби ми там, подібно як ангели, прославляли Бога. Перебуваючи на молитві, розмові з Господом, стаємо все більш подібними до Нього. Тут можемо пригадати собі нашу українську приказку, яка каже: “до кого пристаєш, таким і сам стаєш”. Тому, стоячи на молитві, маємо завжди пам’ятати, що ми стоїмо перед Богом, Творцем всього видимого і невидимого.

Господь ніколи не залишає без відповіді всі ті прохання, які ми виявляємо Йому на богослужіннях. Тому без лінощів маємо завжди намагатися перебувати на всіх богослужіннях. Бо ж молитва – це є наш головний обов’язок у монастирі, якого ми не маємо права залишити. А все інше – випливає з молитви.

Для цього завжди маємо старатися знаходити можливість бути на Церковному Правилі і мати час для цього “Божого діла” (так називає Церковне Правило у п. 298 наш Типікон). Ніщо інше, будь-які справи чи обов’язки, не можуть стати більш важливими.

З огляду на це, пропонував би кожному з нас призадуматися: як часто ми намагаємося бути в “товаристві” Бога, беручи участь у богослужіннях? І як часто ми опускаємо нагоду бувати в цьому “товаристві”, кращого за яке нічого немає?

27 (14) грудня 2005 р. Б.
Свв. мучч. Тирса, Левкія,
Филимона і Аполонія

Коли немає старців, тоді нашим старцем стає Господь

«Не важливо багато знати,
важливо те, що знаєш, – виконувати»

Не раз, і не два, мені доводилося чути від наших співбратів побажання, а то й нарікання, що немає тепер старців, духовних отців. Немає когось, кому можна було б цілковито довіритись і поручитись. Немає такого, хто би провадив тебе вірними дорогами до Господа, через ціле життя. Допомагаючи при цьому долати всі труднощі, яких завжди є предостатньо, як також, уникати різноманітних спокус і пасток диявола.

У цій справі найперше маємо завжди пам’ятати про те, що Господь є той “що всюди єси і все наповняє”. Як також, Він є Тим, який ніколи нас не залишить, “навіть коли б мати і батько залишили нас”. Бог є завжди з нами, і не маємо права ні одну мить думати, що ми можемо бути колись залишені самі на себе. Він є Той, який набагато краще за нас знає усі наші правдиві потреби, нужди і проблеми. Господь хоче нашого спасіння набагато більше, ніж ми самі його прагнемо, тому Він і все у нашому житті укладає лише з метою нашого освячення, а остаточно – спасіння. Саме задля цього Господь посилає в наше життя певних людей, які мають вже духовний досвід і можуть допомогти нам іти цією дорогою. Через такого старця чи духовного отця до нас промовляє тоді Він сам. Але старець це не той, який стоїть між учнем і Богом, а лише той, який стоїть збоку і вказує, якою дорогою потрібно йти до Господа.

В однаковій мірі може промовляти до нас Господь через будь-що в нашому житті. Це може бути проповідь, сповідь, книжка, а навіть якась подія, тобто будь-що. Знаємо з Біблії, що коли була потреба, то Господь промовив до пророка через ослицю. Він може скористатися будь-чим, лише б ми були готові Його почути і прислухатися до того, що Він хоче нам сказати.

Тому, коли не маємо духовного провідника, то тоді можна сповідатися у будь-кого, кому довіряємо. Одночасно, якнайдокладніше, маємо дотримуватися правил монашого життя, вслухатися у євангельські слова, прислухатися до того, що промовляє нам наше сумління, і просити Бога, щоби послав нам того, хто би вказував нам дорогу до Нього. Чинячи це, не потрібно переживати, а довіряти Богу, і пам’ятати про те, що коли нам дійсно є потрібен духовний провідник, то Господь нам його обов’язково дасть. Бо коли Господь його нам не дасть, то ніхто інший нам у тому не допоможе. Отож, не потрібно турбуватися, що Він нам, на разі, його не дає. Бо тоді всю відповідальність за нас і наше життя Він бере на Себе. Тому маємо спокійно жити в Церкві і в монастирі, бо Господь має багато середників, які є для нас своєрідними “старцями і духовними отцями”.

Не раз Господь не завжди потребує того, щоби нами керувала одна людина постійно і довго. Якщо візьмемо життя святих, то побачимо, що багато “спасалися” однією зустріччю з якоюсь людиною, яка сказала їм потрібне слово (“Скажи слово, Авво!”), і на цьому слові будувалося усе їхнє спасіння. Або, навіть не зустрівши нікого, а тільки почувши чи прочитавши рядок з Євангелія, і це слово чи речення так на них впливало, що ставало основою цілого їхнього життя.

Коли придивитись до нас, то ми досить часто шукаємо поради чи вирішення якоїсь проблеми. Шукаючи, отримуємо таку пораду, але не рідко стається так, що ми її тоді так-сяк виконуємо. В черговий раз ми знову маємо якусь біду, і знайшовши ліки на неї, як і що маємо робити, так-сяк знову виконуємо це. Тому для таких нас нерадивих, потрібні старці із великим досвідом і терпеливістю. Але, гадаю, напевно, найперше, такі старці, які володіють винахідливістю і второпністю, щоби могли щось постійно придумувати для нас. Усе щось нове і свіже, чого ми ще не чули і не знаємо. Не в тому є річ, щоби знову й знову щось нове дізнаватися, бо ж ніколи не здобудемо знань, які зроблять нас більш досвідченими. Досвід у духовному житті здобувається практикою, а не знаннями. Потрібно тим, що Бог нам відкрив чи дав пізнати (“слово життя”) – жити.

Ще одна справа, про яку варто не забути, і про яку кажуть Отці. Отож, коли ти не маєш наставника, якого тобі дав би Господь і через якого провадив би тебе, тоді будь у товаристві двох чи трьох однодумців, які мають таку ж, як ти, ціль, і з ними радься у всіх своїх нуждах і потребах. Бо ж, де двоє чи троє зберуться в ім’я Боже, там Сам Господь перебуватиме серед них, і не дасть помилитися, а наставить їх Своїм Святим Духом.

23 (10) лютого 2006 р. Б.
Св. муч. Харалампія

Значення посту для нас

«Аскетизм є засіб, а не мета,
мета – це є близькість до Бога»
Прот. Олександр Мень

Дорогі браття!

Тепер ми є в часі Великого Посту. Тому, того бажаючи чи не бажаючи, серед нас час від часу заходить розмова про піст. Що це є піст? Який він є в наших обителях і який підхід до нього мав би бути? Щодо практики посту, як правило, зустрічаємо багато різноманітних думок, поглядів і підходів. Одні говорять про те, що ми особливо і не постимо, інші висловлюють думку, що потрібно більше злагіднити піст для сучасної людини. Як добре придивимося, то побачимо, що, практично, кожен монах має іншу думку і внаслідок цього – інший підхід до посту.

Коли ж говорити про піст, найперше потрібно сказати про те, що піст сам у собі не викорінює пристрастей, як це нам може здаватися, тому, що вони живуть не в тілі. Піст допомагає людині звільнятися від панування над нею тілесних бажань. Адже їх, цих бажань, не позбудешся повністю ніколи, бо вони властиві тілу людини і така його природа. Але потрібно звільнятись від їхнього панування над нами. Бо ж після гріхопадіння людина розпочала більше шукати задоволення не в Бозі, але в різноманітних тілесних і душевних пожадання і устремліннях. Тому тепер людина задовольняє свої потреби не для потреби свого тіла і його природи, а з метою щоби через них досягнути насолоди поза Богом. Людина стала задовольняти свої природні потреби понад міру. Для того, щоби уникнути гріха і відновити гармонію, людині потрібно підпорядкувати свої тілесні і душевні потреби і бажання своєму духові, а дух має підпорядкуватися Богові, Який тоді впорядкує ці всі наші природні потреби.

Як бачимо, сам у собі піст не викорінює пристрастей, він лише послаблює тіло і робить його, в певній мірі, “немічним”, щоби воно не полонило нашого духа. Тому не можемо боротися лише з тілом, яке є тільки середником, через який проявляються і діють пристрасті, але змагатися із самими пристрастями. Пристрасть це є, як сказано вище, бажання досягнути задоволення на тілесному або душевному рівні (саме тому існують тілесні і душевні пристрасті). А викорінюються пристрасті лише тоді, коли ми не задовольняємо свої тілесні і душевні бажання понад нашу правдиву потребу. Зі свого особистого досвіду бачимо, що кожен з нас перебуває у полоні тих чи інших бажань, а звідси – у полоні тих чи інших пристрастей, з якими не до кінця можемо дати собі раду. І, як правило, кожен з нас є в більшій чи меншій неволі того чи іншого, не раз специфічно свого, чого не здатний одразу в собі подолати і над цим запанувати.

Виходячи саме з цього, потрібно сказати, що для нас час Великого Посту не має бути лише часом відмови від тих чи інших страв. Хоча і це є дуже потрібним для того, щоби ми навчилися панувати і керувати своїми тілесними потребами, а не вони нами. Піст це є час, коли ми очищуємо свою душу, послаблюємо дію на неї пристрасних помисліві всіх гріховних звичок, а тілесна стриманість, по-спроможності кожної особи, допомагає нам у цьому, дисциплінуючи нашу волю.

11 (29) квітня 2006 р. Б.
Преподобного Марка та інших

Основа монашого життя – молитва

«Шукайте перше Царство Боже
та його справедливість,
а все те вам докладеться»
Мт. 6, 33

Дорогі співбрати!

У нашому житті ми постійно переживаємо то легкі, то важкі часи. Останні ми тепер називаємо – кризами. Дуже часто вони трапляються незалежно від нас, їх причиною можуть бути різноманітні зовнішні чи внутрішні обставини, погіршення відносин з тими чи іншими особами, тощо. Проте, як ми напевно самі спостерігали, багато залежить і від нас самих. Наше народне прислів’я говорить: “Як постелиш, так і ляжеш”.

З вище згаданою проблемою є тісно пов’язане питання гармонії молитви, праці та відпочинку. Ще преп. Антоній Великий пробував гармонізувати ці три елементи чернечого життя, віддаючи перше місце молитві. Адже лише у молитві і завдяки їй, монах може пізнати, що для нього є правдивим добром і якою є Божа воля, може відкрити, що, як і скільки потребує від нього Господь в даний час.

Наш життєвий досвід підказує, що часто цю гармонію і цей мир у нашому житті ми порушуємо самі, дозволяючи, щоби в наше життя приходили “важкі часи”. З огляду на брак молитви, ми не раз потрапляємо у помилкове переконання, робимо неправильний вибір. Ми хапаємось за ту чи іншу справу, кидаємось в нерозсудливу активність, або ж накладаємо на себе певні обов’язки чи чимось захоплюємось, забуваючи про все на світі. Проте з часом, знеохотившись, ми досить часто залишаємо розпочаті справи, бо, остаточно, на це не було Господньої волі та Його благословення. Ось так, на свій розум, можемо знову і знову за щось братись й, у черговий раз, те саме з нами повторюється.

А деколи буває дещо по-іншому. Набираємо на себе ті чи інші справи, обов’язки, з якими не можемо собі дати раду, не можемо їх виконати. Намагаючись сам-на-сам з ними “змагатися”, ми відчуваємо, що в певному часі вони перевершують наші сили і можливості. Таким чином, під їхнім тягарем ми можемо “зламатися”.

Однак існує небезпека потрапити й в іншу крайність, коли ми маємо знеохоту до будь-яких справ чи обов’язків, не горимо бажанням щось у монастирі робити. Лише б прожити день з ранку до вечора. У такому випадку втікаємо від відповідальності й перекидаємо її на інших. Маємо таку поставу: “моя хата скраю, я нічого не знаю”.

Можемо бути певні, корінь усіх цих наших негативних станів, проблем, криз є спільний – занедбання своєї молитви (найперше особистої, а потім і спільної). Кожен з нас добре знає з власного досвіду, що коли “пильнує” молитву, то тоді все інше йде також добре, у Божій гармонії та порядку. Отож, коли знову прийдуть до нас якісь труднощі чи випробування, застановімося тоді, як є справа з моєю молитвою, наскільки в даний час вона для мене є пріоритетом і чи прикладаю для неї всі свої зусилля і старання.

23 (10) червня 2006 р. Б.
Свщмуч. Тимотея, єп. Прусського

Всі є покликані до святості

«Святими ви мусите бути,
Бо я – святий, Господь, Бог ваш»
Лев. 19, 2

Церква є свята через присутність в ній Христа, який є її головою. А через нашу приналежність до Церкви, кожен з нас стає покликаний до життя у святості. Тому святість не є привілеєм якихось вибраних осіб, вона є покликанням кожної особи, кожного, хто належить до Церкви. Святість є одна, святість Бога. Ми всі лише долучаємось до неї, беремо у ній участь. Кожного Господь провадить до цієї святості різними дорогами, і кожен з нас, у різних обставинах, реалізує це своє покликання до святості. Обставини нашого життя є дані нам Господом для того, щоб ми освячувались через них. Саме тому, обставини, в яких ми тепер перебуваємо, є найкращими для нашого освячення. Це однаково відноситься як до людей, так і до зовнішньої обстановки. Тим більше тоді, коли нам важко сприйняти чи цих людей, чи ці події в нашому житті, все ж вони є послані Богом для нашого добра і для нашого освячення. Нам не віриться також, що те, що я роблю, є добрим знаряддям для мого освячення. Маємо побачити за всім, що діється в нашому житті, Бога, який за всім „стоїть” і все дає для нашого добра.

Інколи ми, також, живемо святістю інших людей, хочемо їх наслідувати. Це в певній мірі добре, але маємо пам’ятати, що кожного з нас Бог провадить своєю окремою дорогою до святості.

Святий Августин каже про те, що Господь Сам нас створив, але Сам спасти нас не може. Якщо так можна було б сказати, гарантом того, що ми є покликанні до святості, є смерть і воскресіння Христа. Христом ми викуплені з неволі гріха. Гріх не має вже ніякої сили над нами, тим паче через святу тайну Хрещення ми “одягнулись” у Христа. Виходячи з цього, нам вже все є дано, нам залишається лише повірити в це і так жити. Й тут, напевно, є найбільша трудність.

Добрим прикладом для нас є життя наших попередників. Вдивляючись в апостолів та всіх інших учнів Христових, зауважуємо, що вони не різнились чимось від інших людей. Різнилися лише тим, що повірили у Христа і пішли за Ним.

Ще одна трудність полягає у тому, що нам важко повірити в те, що я спроможний провадити таке життя. Знаючи добре самого себе, свої недоліки, вади, гріховні схильності, ми цілковито не бачимо, що є здатні до життя досконалого і святого (“хто, хто, але я” – думаємо ми). Христос повірив у нас, бо віддав своє життя за нас. Нам залишилось лише повірити в те, у що повірив Христос, тобто в себе самого.

Серафима Саровського запитали одного разу, чому тепер немає святих? Він відповів, тому, що ніхто не хоче. І це є правда. Суть не в тому, в яких ми є обставинах […], й навіть не в тому, який я маю характер. Річ є надто проста: чи я хочу бути святим?

Тут варто пригадати про те, що ми не раз і не два, ставимо перед собою запитання, що є головним у нашому монашому житті. Маємо пам’ятати, що підставовим завданням монаха є вказувати своїм життям (більше, ніж своїми словами) людям на Бога. Монахи повинні бути професіоналами “святості”. Церква, як також і люди, очікують і потребують від нас більше того, якими ми є, а не того, що ми проповідуємо. Світ хоче бачити нас святими. Життя наше має бути не тільки богопосвячене, але освячене. Це завжди було головною проповіддю монашества.

В історії Церкви святі завжди були джерелом і початком віднови. В особі монаха його місія (покликання) і життя є єдиними, їх зовсім не можливо розділити.

[…] Так, це є правда, що ніхто з нас не є святим, але прагнення до святості маємо мати цілковито всі.

23 (10) серпня 2006 р. Б.
Св. муч. Архидиякона Лаврентія

Що робить нас вільними

«Великим спокоєм утішаться ті,
що люблять закон Твій,
і не спотикаються вони»
Псалом 118, 165

Напевно ніколи раніше в історії не було так як тепер, в сучасному світі, є дуже підважені значіння порядку, правил. Це, в свою чергу, неминуче проникає і до монастиря. У світі тепер для багатьох людей, як бачимо і знаємо, практично не існує авторитетів, подібно і в монастирі […] Це, в свою чергу, стає великою бідою для монашества. Бо коли так живемо, то я сам тоді для себе стаю авторитетом. Сам знаю найкраще, що для мене добре, а що зле, що маю робити, а що не маю робити.

[…] Така наша постава приводить до того, що і в монастирі робимо і чинимо те, що вважаємо за потрібне для себе. А все, що зобов’язує нас, ми сприймаємо як певний тягар що зв’язує нас. Ми думаємо, що те чи інше не дає нам вільно розвиватися, реалізовувати себе. Тепер в моді свобода, вільність, спонтанність. Але тут ми не до кінця вірно розуміємо свободу. Бо ж ми не завжди є вільні, коли робимо по своїх бажаннях, а скоріше навпаки, дуже часто є залежні від своїх пристрастей й перебуваємо у їхньому полоні. Тільки Бог і життя з Ним може дати людині правдиву свободу. Тому нашим завданням є шукати Бога, Його волю та жити за Його заповідями. В контексті цього маємо бути слухняні Типікону, монастирським порядкам й звичаям, які допомагають нам позбавлятися своєї волі і шукати Божу волю, що й робить нас вільними. Але пам’ятаймо, що з малих речей все розпочинається.

[…] Те чи інше нас не влаштовує, не задовольняє. Не вважаємо, що воно є потрібним чи важливим для монашого життя. […] Але, одночасно, не можемо побачити, що ми є знову і знову в неволі тих чи інших своїх пристрастей. Ми є невільниками, бо ці пристрасті керують нами. Маємо ми сміливість чи не маємо в цьому признатись, але так є, ми є підвладні і залежні від пристрастей. А вони дуже легко, без особливих зусиль, можуть керувати нами. Тому потрібно нам пригадати поставу Ісуса Христа. Він не боявся віддатися в руки людям, бо знав, що нічого не може статись поза тим, щоби Отець Йому не допустив. Тому і ми маємо вчитися бачити за всім Бога.

[…] Як кажуть у нас в народі: “моя хата скраю, я нічого не знаю”. Для багатьох стає, не раз, привабливою така позиція, причиною якої є те, що ми не відчуваємо спільної відповідальності за життя в монастирі. Забуваємо, що монастир це є наш дім, тому і спільно маємо докладати зусиль, щоби в ньому панували лад і порядок. Бо ж порядок і лад є від Бога, й коли хочемо бути з Господом, то маємо їх дотримуватись.

2 (20) листопада 2006 р. Б.
Влкмуч. Артемія

Правдивий погляд на монаше життя

«Люди і обставини – тільки знаряддя Божі»
ігумен Нікон

Коли подивитись влітку на галявину або на квітник згори, то вони видаються нам дуже гарними з своїми квітами і яскравою зеленню. Але коли підійдемо ближче до них і опустимо погляд трохи нижче, то побачимо тоді вже голий стовбур із гіллячками. Але і тут ще не початок життя цих рослин, а внизу, в землі, де покручені та звивисті корені, в повній темряві, шукають поживи для своїх гарних листочків і квітів. Тут вже нічого красивого та гарного для наших очей ми не бачимо, а навпаки – неблагообразне і брудне. Більше того, ще й різні черв’яки повзають поруч та, навіть, підгризають і знищують корені, через що в’януть і гинуть листки і квіти на рослинах.

Подібно є і з нашим монашеством. Воно лише для людей зі зовні, як і для нас самих на початках, виглядає гарне і красиве, але з часом пізнаємо, що життя монаше є важке і непросте. Це постійний, з дня на день, подвиг. Воно проходить дуже часто через різні “нечистоти” й у більшій своїй частині, воно є постійною боротьбою з нашими гріховними пристрастями.

Цю правду потрібно завжди пам’ятати. Дуже часто спостерігаю, що коли приходять певні труднощі чи випробування до когось з нас, то ми сприймаємо це так, ніби це щось ненормальне, як щось, чого не мало б бути у нашому монашому житті. Ми не приймаємо всього того, що Господь нам посилає. Не тільки не годимося з цим, але й противимося. А ми мали б, навпаки, розуміти, що це не тільки “нормальне”, але воно є, без сумніву, потрібним і важливим для нашого монашого зросту. Варто також зауважити, що дорога до нашого освячення, не раз, пролягає також і через наші невдачі і падіння.

З життєвого досвіду добре знаємо, що там, де є найбільше гною – там є найкраще місце для садження. Так є і в монашому житті: де є найбільш несприятливі зовнішні обставини – там найкраще місце для духовного росту.

Переживаючи період Різдвяних свят, також хочу звернути нашу увагу на таку річ: коли ми дивимось на Різдвяну шопку, яка є гарно нами прибрана і прикрашена, то тоді десь за цим всім забуваємо, що насправді ж Христос народився у стайні. А що є стайня в селі на господарстві, навіть тут у нас у Лаврі? То є найбрудніше місце. Христос народжуючись, приходить в наш, і нашого життя, бруд і нечистоту.

Тому, дивлячись на труднощі і проблеми, які ми постійно знаходимо у собі та навколо нас, не лякаймось їх! Але вірмо в те, що все те непривабливе всередині нас та ззовні – це все є місцем нашого спасіння. Весь цей “бруд” допустив Господь, щоб ми, перебуваючи в ньому, могли духовно зростати і просіяти своїм праведним життям.

16 (3) січня 2007 р. Б.
Прор. Малахії, муч. Гордія

Келія – це місце нашого спасіння

«Залишайся у своїй келії
і вона тебе всьому навчить»
авва Варсонуфій

Келія монаха є одним з виявів богопосвяченості його життя. Тому «у влаштуванні і обстановці монашої келії, немов у дзеркалі, повинен відбиватися дух здержливості, убогості і відречення від світу»[4]. Слово “келія” походить від латинського слова “сеlla” і грецького “kellіa”, і яке означає малу хатинку, окреме помешкання в монашій спільноті.

Монашу келію ми маємо завжди любити як місце нашої особистої розмови з Богом. Вона має бути місцем самотності та перебування з Богом, й повинна бути для кожного монаха дорогою[5]. «Келія для монаха – це учителька мовчання»[6]. «Монах у своїй келії має завжди пам’ятати про Божу присутність»[7]. Бо, поруч з церквою, келія – це місце нашого спасіння, й саме з келії монаха пролягає добра дорога на небо.[8] В усіх часах монаша келія – це було скромне і убоге, невелике помешкання, яке служило для молитви та особистих подвигів. Тому не мали б у келії монаха знаходитись предмети і речі, які не сприяють духовному життю, молитві, слуханню і спогляданню.

Зовнішнє життя монаха повинно бути так влаштоване, щоб воно не забруднювало внутрішнього особистого життя. Не маємо мати і посідати все те, що пропонує світ, бо тоді ніяк не зможемо жити згідно свого, даного нам Богом, покликання. Поступаючи інакше, уподібнюємось до життя людей у світі і губимо ідентичність монаха.

Дивлячись на келію в контексті наших обітів, найперше маємо звернути свою увагу на обіт убожества. У відношенні до монашої келії це мало б означити те, що чим більше речей ми посідаємо, тим більше, цілком закономірно, приділяємо їм часу та уваги. Відповідно, чим більше приділяємо цим різноманітним речам часу та уваги, тим вже менше залишається часу для Бога.

Обіт чистоти говорить нам про подібне. Монах це той, «хто споглядає тільки на Бога, тільки Бога прагне, тільки з Богом завжди перебуває, тільки Богові бажає служити»[9]. Монах це той, який вибрав лише одну цінність у своєму житті – Господа. Тому він й не може про щось інше занадто дбати і турбуватись. Бо віддаючи надмірно свою увагу і час другорядним речам, він також може зраджувати Богу.

Дивлячись на обіт послуху, потрібно звернути увагу ось на що. Слухаючи голосу Христа в Церкві, ми можемо досвідчити правдивої внутрішньої свободи. Церква ніколи не керує нами по-диктаторськи, вона є для нас правдивим “старцем” і “керівником духовним” та провадить нас дорогою спасіння. Зворотно, диктатура світу, як усім нам добре відомо, свідомо тяготить до маніпулювання не тільки кимсь зокрема, але цілим суспільством. Тому в помешканні келії має буди якнайменше речей, які спрямовують нас думати про світ і повертатись думками до нього. “Умеблювання келії має відповідати духові монашої убогості, має бути дуже просте і всюди однакове”[10]. Не раз у нас виникає бажання заглушити атмосферу пустки у своїй душі за допомогою різноманітних матеріальних речей. Ці речі ніколи не ліквідують внутрішньої пустоти. Й можемо зауважити, що чим більша внутрішня пустка є в монаха, тим більше він прагне заповнити її матеріальними речами. Й саме тоді, як наслідок цього, наповнює свою келію тими чи іншими речами. Наш Типікон каже про те, що нехай браття стережуться того, щоби робити із своїх келій склади різних предметів, які можуть і розум, і серце монаха привернути до себе, а відвертати від Бога. Чим менше у келії речей, тим більше стає вона зразком відречення і тим більше має монаший вид[11].

Варто сказати про те, що часто кризи в монашому житті трапляються через те, що ми не можемо зустрітись, слухати і розмовляти з Христом у своїй келії, бо заповнили як і свою душу, так і свою келію, тими чи іншими справами та речами. Тому нехай для нас усіх дороговказом будуть слова митрополита Андрея: «До монашої келії я був прив’язаний цілим серцем і душею, тому й важко для мене було залишити її. А монаше життя розумів я завжди так, що першим і остатнім заняттям монаха є: сидіти в келії і молитись до Господа Бога»[12].

6 (21) березня 2007 р. Б.
прп. Тимотея, свят. Євстахія

Звернення до прочан у Росію

«Блаженні преподобномученики
Леонтіє і Климентіє
моліть Бога за нас грішних»

Христос Воскрес!

Преподобна братіє!

Хочу вітати усі тих, хто бере участь у прощі по місцях пов’язаних з життям наших блаженних преподобномучеників Леонтія та Климентія. Обоє вони були монахами-студитами. Блаженний отець Леонтій після перебування у монастирі, був екзархом Російської Греко-Католицької Церкви і помер на засланні 7 березня 1935 року у В’ятці. Блаженний отець Климентій був архімандритом Святоуспенської Унівської Лаври, опісля також був екзархом Російської Греко-Католицької Церкви і помер у в’язниці у Володимирі 1 травня 1951 року.

З того часу, як 27 червня 2001 року святої пам’яті Іван Павло ІІ перебуваючи на Україні, проголосив їх блаженними, то ми в монастирі щороку, з благословення Патріарха Любомира, святкуємо їх пам’ять в день їхньої смерті. Отця Леонтія – 7 березня, а отця Климентія – 1 травня. Цього ж року ми рішили в особливий спосіб провести ці святкування організувавши цю прощу.

Традиція прощ у Церкві є дуже древньою. Паломництва відбували до місць пов’язаних з життям Ісуса Христа, Богородиці чи святих. Прощі, в яких ми беремо участь, зближують нас з Господом і з святими. А так як святі перебувають з Богом, то зближуючись з ними, ми стаємо ближчі до Господа. Ця проща дасть усім Вам змогу краще пізнати життя і подвиги наших блаженних. Думаю, що також у вас зродиться бажання наслідувати їх в шуканні Бога і Його волі. А це, в свою чергу, зблизить вас з ними, а остаточно з Господом. Кожен з вас має в житті якість труднощі чи пережиття, тож у часі цієї прощі просіть, щоб наші блаженні допомогли Вам їх подолати.

Ми ж, по наших монастирях, у своїх молитвах будемо щодня пам’ятати про всіх Вас в часі цієї прощі. Просимо ж Вас також пам’ятати у своїх молитвах про всіх жертводавців та про тих, які з різних причин, хоча бажали, але не змогли взяти участь у цій прощі.

Дякую всім тим, які приклали свої зусилля для організації цієї прощі. Особливу подяку хочу висловлюю схимонаху Іринею, який доклав досить багато зусиль, щоб це паломництво відбулось. Нехай Господнє благословення молитвами наших блаженних преподобномучеників Леонтія і Климентія перебуває з усіма Вами.

27 (14) квітня 2007 р. Б.
ісп. Мартина, Папи Римського

Смерть брата Веніамина

«У всіх ділах твоїх пам’ятай
про твою кончину – повіки не згрішиш»
Ісуса Сираха 7, 36

Христос Воскрес!

Дорогі браття!

Не так давно від нас відійшов наш співбрат Веніамин. Напевно для кожного з нас ця новина, яка прийшла в день Благовіщення Пресвятої Богородиці і Велику Суботу, була цілком не очікуваною. Раніше, коли траплялось, що помирали наші старші співбраття, то їхня смерть була для нас, в певній мірі, передбаченою і зрозумілою. А тут полишив нас той співбрат, якому, здавалось, ще жити і жити. Недавно ми бачили його в досить доброму здоров’ї, а цілком неждано для всіх нас Господь покликав його до Себе.

Кожен з нас добре пам’ятає брата Веніамина, бо ж, в тих чи інших обставинах, мав нагоду більше пізнати його. Він не був якийсь особливий, був такий, як кожен з нас. Він мав свої таланти, обдарування, певні здібності й, звичайно, мав і якісь недоліки, бо як промовляємо в молитві Панахиди: «…немає чоловіка, що жив би, а не згрішив».

По його смерті ми ще якийсь час згадували про нього. В тих чи інших розмовах пригадували різні випадки з спільного життя, пов’язані з його особою. Але як я бачу, ця подія дуже швидко забулась й наше життя почало йти своїм звичним руслом. Й на мій погляд, ми й дальше живемо так, якби нічого не сталось.

Не хочу, щоб по його смерті ми якось розпачливо дивились на наше життя. Але поряд з тим маю враження, що його смерть, через яку Господь хотів щось сказати до кожного з нас, не промовила до нас. На місці нашого співбрата міг би бути кожен з нас. Чи ми над цим задумувались й чи ми були б готові до цієї зустрічі з Богом?

Дивлячись на смерть когось з наших близьких і знайомих, починаємо бачити наскільки дрібними і неважливими є всі ті справи й проблеми, якими ми переймаємось, на які ми не раз надмірно звертаємо свою увагу. В контексті смерті ми часто добачаємо, що все це земне не має аж якоїсь великої суті. І тоді починаємо розуміти, що й самі не знаємо ні дня ні години, коли і нас Господь покличе до Себе. Ніхто не знає, скільки Бог дасть нам жити на цій землі. Тому маємо цінувати кожну мить нашого життя, пам’ятаючи, що кожна хвилина є дана Господом для того, щоб ми якнайкраще приготовилися до вічності.

10 (27) травня 2007 р. Б.
Преп. Стефана, єп. Володимир-Волинського

Мовчанка від Вознесення до Зіслання Святого Духа

Cлава Ісусу Христу!

Дорогі співбраття !

Ми досить часто наголошуємо на тому, що Ісус Христос вибрав собі апостолів з простих неосвічених рибалок, хоча були в той час вчені фарисеї, садукеї, книжники. Як знаємо, що й серед них були ті, які симпатизували Христові. Але коли поглянемо на апостолів, то побачимо, що і їхнє перебування з Ісусом Христом, не могло відразу змінити їх. Знаємо про те, що вони розбіглись в той час, коли розпинали Христа. Їм потрібно було дочекатися зіслання Святого Духа, щоб сповнившись Його силою, могти нести Євангеліє про Христа усьому світу.

Кожний з нас є покликаний бути апостолом, нести Христа один одному й кожному, хто зустрінеться на нашій життєвій дорозі. Кожний з нас також має ті чи інші проблеми, спокуси, труднощі, які не здатний подолати. Тому всі ми без винятку, потребуємо сили Святого Духа, бо ж самі знаємо з особистого досвіду, що не багато можемо досягти лише своїми силами.

У традиції нашого монастиря, час від Вознесіння Господнього до Зіслання Святого Духа – це час, коли ми маємо перебувати в тиші і мовчанці. Це практикуємо для того, щоб очікувати тієї сили Святого Духа, який “прийде і вселиться в нас і очистить нас від усякої скверни” і доповнить все те, в чому ми маємо потребу. Отож, протягом цього часу маємо зберігати спокій і тишу в нашій обителі, як також і в наших серцях. […]

17(4) травня 2007 р. Б.
Вознесіння Господнє

Служіння настоятеля

«У дочірніх монастирях … Ігумена
заступає місцевий Настоятель»
Типікон, п. 197

[…] настоятель на місці, в спільноті, краще бачить нас і наше життя, ніж Ігумен, який нас бачить час від часу. […]

Звичайно, як і вказує наш «Типікон», саме Ігумен є тим, хто має право і обов’язок завідувати і управляти не лише Лаврою, але й усіма дочірніми монастирями (п. 91). Це є подібним до того, як єпископ є «парохом» однієї велетенської парохії – своєї єпархії. Але як у кожну парохію призначається священик – парох, який, за дорученням єпископа, здійснює тут усю повноту влади для добра вірних, так само є і в наших монастирях. Тут є Настоятель, який є «заступником Ігумена» (п. 197), його «руками» у конкретній дочірній спільноті. […]

[…] коли ми спочатку не слухаємо співбрата, а далі – Настоятеля, а тоді – й Ігумена, […] з часом ми не вважаємо за потрібне слухатися Церкви, а врешті решт – і Божі заповіді перестають для нас бути чимось «авторитетним». Адже «невірність у малому» є тут подібною до того, як маленька грудка снігу, необачно кинута в горах стає приводом до велетенської лавини, яка змітає все на своєму шляху.

Саме з огляду на ці вищенаведені причини закликаю усіх нас до того, щоби ми спробували переосмислити свою поведінку, зрозуміли, що усі ми є спільнотою, а Настоятелі […] є такі самі наші співбрати як і ми, які просто поставлені Божим Промислом для добра конкретної спільноти саме у цьому конкретному часі.

24 (11) травня 2007 р. Б.
Рівноапп. Кирила і Методія, учителів слов’ян

Що для нас означає традиція

«Не думайте, що Я прийшов усунути закон чи пророків:
Я прийшов їх не усунути, а доповнити»
(Мт. 5, 17)

Якщо поглянемо на наше монаше життя, то побачимо, що дуже часто трапляється так, практично згідно нашої української поговірки, що “кожна мітла по-новому мете”. Усі ми, напевно не раз, спостерігали, що часто хтось із співбратів, коли приступає до нових обов’язків чи переходить до іншого монастиря, дуже швидко починає робити якісь зміни. Усі ми є в цьому подібні й усі цим хворіємо. Але ж ми здатні бачити скоріше вчинки інших осіб, ніж свої власні.

Нам ніколи не є приємно, коли ми щось робили, вкладали всі свої зусилля і старання, а хтось приходить після нас і перемінює все цілком по-іншому. В цьому випадку ми впадаємо у суб’єктивізм, тобто робимо себе критерієм того, як має бути тепер, коли ми є тут і це виконуємо. […] Дуже часто у нас нова особа приносить свої нові традиції. Й, відповідно, чим вищу посаду займає така особа в монастирі, тим більше її нові підходи і погляди відбиваються на цілій спільноті. Тоді вона накидає свій світогляд і свою духовність іншим. Бо ж дуже часто у нас трапляється так, що свою духовність ми постійно прагнемо нав’язати іншим.

Згідно традиції Отців, змінювати маємо скоріше себе, а не місце, обставини чи людей навколо себе. Але, як бачимо, на практиці робимо скоріше цілком інакше і протилежне, прагнемо змінити обставини, інших, але дуже рідко – себе.

А коли вже хочемо робити якісь зміни, то потрібно спочатку добре приглянутись до тих традицій, які в цій спільноті чи в цій справі існували. Потрібно добре вивчити ситуацію, порадитись з іншими. Ніколи не треба робити це на свою руку. Як мене вчили у семінарії, що коли хочеш робити зміни, то проживи один рік без змін, і тоді придивись, чи твої зміни будуть потрібні. Бо коли ми робимо швидкі зміни, то не поважаємо тих, які жили за цими попередніми порядками, вважаємо ці порядки неважливими чи не конечними. До того ж, з першого погляду багатьох речей одразу й не побачиш.

У монашій Традиції однією з головних і дуже важливих речей завжди було збереження традицій. Якщо ми будемо з пошаною ставитись до традицій, згідно яких жили наші попередники навіть декілька років тому, то тим самим навчимо наших послідовників підтримувати наші традиції. Якщо ж будемо без пошани ставитись до традицій наших попередників, то будьмо певні, що коли хтось прийде після нас, то без пошани поставиться до того, що ми вважали для себе важливим. Бо ж монаша традиція це те, що здобуто працею і досвідом життя попередніх поколінь монашества.

В нашому реальному житті ми можемо досить часто зауважити відкидання монаших традицій, підходів, критеріїв та ін. […] Це стається одночасно при дуже слабому знанні, або майже повному незнанні, цих традицій. Відкинення, а деколи навіть ще гірше – певне презирливе ставлення до них. […] При цьому виявляється якесь небажання пізнати те, що відкидається. Звідки ж це небажання пізнати? Бо ж підсвідомо розуміємо, що коли пізнаємо для себе ту чи іншу традицію і будемо жити згідно неї, то вона обмежить мою так звану “свободу”. Але як не сумно про це казати – це не є свобода, а перебування в полоні тих чи інших пристрастей.

На мій погляд, проблема полягає в нашому егоцентризмі та самозакоханості, зайнятості лише самим собою, своїми потребами і справами. Виходячи з цього, приписуємо своїм поглядам і переконанням особливу важливість та вагу, немов би володіємо чимось особливим та унікальним. В контексті цього у нас часто виникає самолюбування і тому творимо “свої авторитети”, і маємо проблеми з тими, хто їх не приймає. Часто вибираємо у вигляді “авторитетів” щось другорядне, невідповідне традиції монашества. Вважаємо, що саме ці наші ідеї чи підходи до життя дадуть нам якусь особливу дорогу до Бога. Також можемо мати відчуття що нас в монастирі не розуміють.

Все це створює в нас щось непроникливе для розуміння та провадження нормального монашого життя. В нас є ж насправді скрита гордість, яку ми маскуємо тим, що ми якісь особливі.

У такому випадку особа провадить своє монаше життя немов би перебуваючи у “фортеці”, має укладений для себе устав і свою духовність. Ніхто зовні і в ніякий спосіб не може проникнути у цю фортецю, бо коли є спроба проникнути, одразу розпочинається битва. Неможливо зробити не лише якесь зауваження, а навіть дати побажання […]

[…] Чому так стається? Бо кожен поводиться так, як вважає для себе потрібним. Бо ніхто для мене не є авторитетом, а швидше я сам накидаю свої підходи іншим. […]

24 (11) вересня 2007 р. Б.
преп. Теодори Олександрійської

Служіння – основа монашого життя

«Зійшов Я з неба не для того, щоб волю власну
чинити, а волю того, хто мене послав»
Йо. 6, 38

Монастир, йдучи за словами апостола Павла, це є немов би одне тіло, в якому кожен з нас є його частиною. Як в нашому тілі члени послуговують одні одним, так само має бути і в монашому житті. Не можемо очікувати того, щоб інші нам служили, самі ж цього не чинячи іншим. Як в тілі око чи вухо виконують свою функцію, для якої вони призначені, так само і в монашому житті ми мали б з найбільшою старанністю служити там, де нас призначено.

Монаше життя – це постійне шукання і виконання Божої волі. Бо ж сам Христос своїм життям вказує нам на те, що його місія була: “чинити волю Отця”, а через це – служити іншим. Чи ми, вдивляючись в приклад Христа, готові прийняти виконання своїх обов’язків, як своє служіння для братії. Коли ж придивитись до нашого життя, то побачимо, що для нас служіння видається певним тягарем, який ми маємо виконати, а не як нагода послужити. […] ми боїмось проявити послужливість щодо інших. А у відношенні до наших обов’язків є стремління “втекти” від них і бажання знайти собі легше і “тепліше” місце. Не може бути служіння більше чи менше почесне, так як це могло б виглядати в людських очах. Де б я не був і що б я не робив, все виконую лише для Бога і задля Нього. Ми ж дуже часто це забуваємо. Тому виконуємо свої обов’язки будь-як, легковажимо тим, що нам Господом доручено.

Хочу вказати й на те, що всі ми носимо в собі образ Божий. Як також і те, що кожного з нас, дорогі співбраття, одні одним дарував сам Господь. А коли ж подивитись на стосунки між нами, то побачимо, що нам бракує поваги. […] Маємо не тільки уникати конфліктів, але також старатися їх не створювати. Маємо позбуватися грубості у відносинах з іншими, і, навпаки, з любов’ю відноситись до всіх, хто постане на нашій життєвій дорозі. Думаю, що кожному з нас варто переглянути своє відношення до ближніх. […]

Дивлячись на цю проблему, маємо усвідомити собі, як нам не раз є трудно йти дорогою служіння. А причина цього є надто проста, бо шукаємо у монастирі дуже часто не того, як послужити комусь, а як втілити ті чи інші свої задуми. Ми напевно часто чули голоси, що мається забезпечити можливість для того, щоб кожний зреалізував себе. Це немов би і добрі думки, але за цим часто криється шукання своєї волі та наш егоїзм. Скоріше мало б бути навпаки: не як я можу себе зреалізувати, а як я можу послужити своєму ближньому.

15 (02) листопада 2007 р. Б.
мучч. Акиндіна, Пигасія, Афтонія, Елпидифора й ін.

Наша монаша спільнота

«Монастир – це сад небесного Царя,
де в різноманітних видах розцвітають
квіти найліпших монаших душ»
О чині в Св. Обителі

Ось уже більше п’ятнадцяти років минуло з того часу, як після періоду переслідування і виходу УГКЦ з підпілля, ми, ченці Студійського Уставу, намагались організувати і налагодити спільне монаше життя по наших обителях. За цей час, як ціла Церква, так і наше монашество, мали певні досягнення і успіхи, як також і певні труднощі і невдачі. Але ми ніколи не можемо сказати, що цей час є втрачений, що ми нічого не досягли, що час пройшов на марно. Ні, цей час був даний нам Господом для нашого освячення і спасіння. Ми неминуче здобули певний досвід, який має допомогти нам у майбутньому.

Кожна наша новопостала обитель старалась дотримуватись Типікону, але поруч з цим поставали нові звичаї, традиції. Вони приймались виходячи з ситуації, в якій перебувала спільнота, і людей, які були в цій обителі. Тому і життя в кожній з обителей протікає в свій особливий спосіб. Всі вони чимось різняться між собою. На це, звичайно, впливає дуже багато чинників, і ми це добре знаємо. Але, вважаю, що годі думати, щоби це могло бути інакше. Обставини, в яких знаходяться ці монастирі, та особи, які там перебувають, формують саму обитель. Тому, напевно, потрібно ще якогось часу, щоби ці обителі дійсно стали монастирями з якоюсь певною усталеною традицією і з досвідченими монахами, якими стають не одразу. І лише молитва, терпеливість і час можуть принести плоди. Тому тут не можна приспішити. Маємо робити те, що є в наших силах, і віримо, що тоді Господь доповнить.

[…] Ми повинні пробувати спільно находити потрібні кроки для вирішення наболілих проблем і труднощів. Труднощі є, були і будуть завжди по наших обителях і цього не уникнути. Однак потрібно прагнути їх вирішувати. Ці проблеми зачіпають не лише поодиноких осіб, а нас усіх загалом, тобто цілу нашу Студійську спільноту. Тому ці труднощі і проблеми ми маємо долати не кожен самотужки, але всі разом. Спільнота це не окремі «Я», а спільне «Ми».

Думаю, що не помилюся, коли висловлю думку, що ті чи інші наші проблеми і неуспіхи у наших спільнотах найбільше виникають через те, що ми шукаємо чогось свого, своїх планів і мрій поза спільнотою. Тут хочу зацитувати слова Блаженнішого Патріарха Любомира, сказані до нас на недавній конференції 27 грудня 2007 р. Б.: «Бачите, що з нами стається, дорогі браття. Наша трагедія, то я говорю з власного досвіду, яка наша найбільша спокуса? Втікати з монастиря. Втікати, то значить не десь там бігати по корчмах чи щось. Ні, робити побожні речі: проповідувати, сповідати, мати парохії. Все, аби тільки не бути в спільноті».

Тож погляньмо, чи це не є правильно поставлений діагноз для багатьох із нас? То ж коли ми дійсно бажаємо змін у наших спільнотах, тоді просто-на-просто попробуймо для наших обителей і одні для одних присвятити свій час і зусилля. Можу з певністю сказати, що це принесе свої плоди сторицею для нашого Студійського Монашества і для цілої Церкви.

16 (03) січня 2008 р. Б.
преп. Малахії, муч. Гордія

Значення богослужінь у монашому житті

«Монахи Студійських обителей повинні безнастанно дбати про величавість, красу, побожність, обрядову точність, повагу, спокій, порядок і святість цього “Божого діла”… Цю Церковну Літургічну молитву повинні наші браття уважати завжди найціннішим видом спільної молитви, повинні нею дійсно підносити свої душі до Бога, повинні нею кормити себе духовно і з неї зробити основу цілого свого внутрішнього життя»
Типікон, п. 298

В монашій духовності богослужіння завжди займали одне з найголовніших місць. Саме вони давали монахові досвід того, що собою являє Церква і до чого вона нас провадить. У богослужіннях монах отримує досвід Бога-явління. Воно є для нього місцем пізнання Божої слави, часом, коли він сповнюється Божим життям, преображається.

Саме внаслідок цієї важливості усі наші богослужіння мають здійснюватися в особливо урочистий спосіб. Маємо бути свідомі того, що на величність церковних відправ мають вплив багато елементів, а саме: влаштування храму, дуже добрий спів, відповідний богослужбовий одяг і літургійні предмети. Ікони, які ми маємо у храмі, є написані не лише для естетичної краси, але служать для усвідомлення того, що ми, беручи участь у богослужіннях, стаємо причасниками Царства Небесного, де вже перебувають святі, які на цих іконах зображені.

Особливо хочу звернути увагу на літургійний спів, який є чи не найважливішим елементом усіх богослужінь східних Церков. Господь являється нам у конкретному слові. На це слово Бога потрібно нам також особисто і конкретно відповісти. Не йде мова про те, щоб створювати атмосферу, де ми емоційно б співали чи читали, але про те, щоб було усвідомлення того, щó ми читаємо чи співаємо на наших богослужіннях. Як також маємо мати постійну пам’ять про те, перед Ким ми стоїмо і до Кого промовляємо ці літургійні тексти.

У нашій Традиції, найперше, Свята Літургія, усі богослужіння церковних свят протягом церковного року, богослужіння тижневого та добового кола представляють нам цілу Історію Спасіння. У богослужбових текстах і обрядах представлені найголовніші правди нашої християнської віри, церковні догмати, весь катехизм. Протягом цілої історії Церкви літургійні тексти підбиралися дуже старанно. У них знаходимо частини Святого Письма, його парафрази і коментарі, фрагменти прекрасної поезії та прози з творів Отців Церкви.

Маємо мати свідомість, що для того, щоб пізнати це духовне багатство і йти правильною дорогою спасіння, потрібно брати свідому участь у богослужіннях. Богослужіння є місцем нашої зустрічі з Господом, місцем вираження нашої віри і місцем, де ми здобуваємо релігійний досвід, одночасно. Сумно стає тоді, коли ми, які маємо в монашестві такий добрий середник для нашого освячення, не до кінця ним користаємо.

То ж маємо переглянути, наскільки богослужіння є для нас місцем, де ми досвідчуємо Бога, зустрічаємось з Ним. Тут саме маємо нагоду зробити для себе іспит сумління, наскільки ми прагнемо цієї зустрічі. Бо ж головне покликання монашества – це сидіти у ніг Христа, як це робила Марія. Погляньмо, чи так наше монаше життя виглядає. Придивімось до себе, які почуття переважають у нашому нутрі, чи ми шукаємо за будь-яку ціну перебувати на Богу-служіннях, чи шукаємо першої ліпшої нагоди на них не бути. Якщо переважає оце останнє, то тоді маємо сказати собі правду, що ми, остаточно, уникаємо самого Бога, що є щось інше, яке нас більше потягає і приваблює. Тому хочемо якнайшвидше відбути богослужіння і повернутись до того, що нас цікавить і що нам є миле і приємне.

У нас кажуть: «З ким поведешся, від того наберешся». Саме тому монах має «водитись» і перебувати якнайбільше з Господом, щоб «набиратись» усього того, чим є і що посідає Господь. Бо ж, інакше, перебуваючи і віддаючи свій час чомусь іншому, ми тим іншим і наповнюємося. Хочу сказати також і про те, що наша неуважність на богослужіннях походить від того, що ми не є до кінця свідомі того, перед Ким ми стоїмо. Тоді стається так, що не беремо свідомої участі в богослужіннях і, відповідно, вони мало на нас впливають. Живучи у світі, нам не раз доводиться контактувати з сильними світу цього, і ми тоді є досить уважні і свідомі того, перед ким перебуваємо. Коли ж ми нарешті усвідомимо собі перед Ким знаходимося на наших богослужіннях, тоді швидко зауважимо, що всі наші богослужіння нас швидко змінюють і «преображають».

27 (14) березня 2007 р. Б.

Преп. Венедикта

Участь у богослужіннях

«…до занять монахів належать: спільна для всіх братів молитва хорового Правила, особиста молитва в келії, т. зв. келійне правило, читання Св. Письма та монастирська праця у різних видах»
Типікон, п. 290

Дорогі співбраття!

Дуже багато разів я звертав увагу на відвідування богослужінь у наших обителях […] Усі ми, без винятку, добре розуміємо, що для кожного монаха є дуже важливим участь в Церковному Правилі. Про це я говорив в останньому своєму посланні […]

Дивлячись на молитву Церковного Правила в контексті нашої монашої спільноти, порівняв би її до ситуації на полі бою. Як виглядає на війні, коли хтось іде у бій, а інші в цей час сплять, або десь ховаються? Ми знаємо, як таких людей називають! […]

Маємо пам’ятати й про те, що коли б ми запитали людей зі світу, чим на їхній погляд займаються монахи, впевнений у тому, що усі вони на перше місце поставили б молитву. Обов’язок нашої молитви походить від Господа. Також Церква і люди очікують від нас, щоб ми молились за них, бо ж це наша «праця». […]

Нехай Всемогутній Господь і Його Мати Пресвята Богородиця молитвами наших блаженних преподобномучеників Леонтія і Климентія скріплюють нас у монашому подвизі.

17 (04) червня 2008 року Божого
Свят. Митрофана, патріарха Царгородського

Послух – основа монашого життя

«Послух вище посту і молитви»

Не раз застановляюсь над нашим монашим життям. […]

Монаший уклад життя є досить простий. Який підхід до нього існував колись, такий залишається і тепер. Ні час, ні обставини не можуть змінити цих основних речей. Монаша Традиція не раз говорить, що для монаха достатньо користуватись двома словами, а це приведе його до спасіння. Цими двома словами є: «простіть» і «благословіть».

[…] в монашестві одним з найпринциповіших завдань є: не чинити свою волю. Ми ж усі склали обіт послуху і на ньому, остаточно, будується наше монашество. Зазвичай монах мав би бути у послусі старцю чи духовному отцеві. […]

Сучасний світ і свідомість сучасних людей є дуже сильно вражені егоцентризмом. Цю недугу егоцентризму ми приносимо зі собою до монастиря. Нам є важко віддати себе в руки людей, а, остаточно, в руки Божі. Й справа не є в тому, що немає старців чи духовних отців, а проблема полягає в тому, що немає кому їх слухати. Як знаємо, Господь промовив до пророка через ослицю, тож і до нас промовить через будь-кого, лише б ми були готові почути голос Божий. Справа не в тому, щоб ця особа була свята, а в тому, чи я готовий слухати її й чинити те, що б вона мені не сказала.

Бо ж послух – це основа для монашого життя, а не тільки один з чернечих обітів. Як знаємо, в настільній книзі монашества – «Ліствиці» преп. Івана Синаїта, послуху монаха відводиться найбільше місця. Зовнішня сторона послуху полягає в беззаперечному виконанні будь-яких завдань та рішень, які стосуються монаха, а внутрішнім його змістом є не шукання своєї волі («гріб волі», за Ліствичником). Завжди підкреслювалось, що послух монаха має піддаватися постійним випробуванням. Випробування монаха, як ми знаємо, є одною з найголовніших тем в літературі про монашество. Особливо це представлено в Патериках. З цих розповідей ми дізнаємося, що випробування часто бували важкі та суворі, нерідко могли здаватися незрозумілими, а іноді і включали елементи, які, по звичайних мирських поняттях, були прямим приниженням.

Безумовно, ця вимога послуху не була самоціллю. Як нам дозволяють прослідкувати тексти: досвід монашого життя народжував в монахів тверде переконання в тому, що без такого підходу, яким-небудь іншим чином, вступ на шлях правдивого монашого життя є неможливий. Монаше життя – альтернатива всьому порядку світського життя, в яке раніше був сильно занурений монах. І по його приході до монастиря, воля і свідомість ще довший час неминуче зберігає свідомість колишнього порядку життя у світі. Потрібно було довшого часу, щоб навчитись новому стилю життя.

Саме тут потрібно вказати про наявність у випробуваннях послуху монаха елементів, що представляються деколи для нас немов би нелогічними. Подібний підхід приводить свідомість ченця в безвихідну, або навіть шокову ситуацію. Остаточним завданням таких «випробувань» було вивести людину зі всієї сфери звичайних, стабільних для неї режимів так званої попередньої свідомості, властивої світському життю. За допомогою такої «шокової терапії» створюються передумови для радикальної зміни постави монаха. Чернець тоді стає немовби чистим листом.

Тільки досягнувши такого стану, монах стає готовий, щоб на його чистому серці і сумлінні можна було щось «написати». Він стає здатним прийняти спосіб монашого життя, входить в нього. А з часом і сам стає здібним інших провадити цією дорогою.

Пишу це не з тою метою, щоб ми одразу впроваджували подібні підходи, які були в древньому монашестві. Пригадую, що ці різноманітні способи виховання, які застосовували отці, були для того, щоб послух став основою життя в кожного монаха, став би його «хлібом насушним». Це їхнє свідчення є важливим для нас, сучасних ченців, для яких послух також має бути «хлібом насущним».

15 (02) серпня 2008 р. Б.
Перенесення мощей первомуч. Стефана

Гість в монастир, Бог в монастир

«…чужинцем був, і ви мене прийняли»
(Мт. 25, 35)

Дорогі співбраття!

Від самих своїх початків монашество не мало якихось окреслених особливих харизм. Усі ми про це досить багато і часто говоримо. Однак поруч з тим хочу підкреслити певну «харизму», яка була завжди притаманна монастирям на Сході. Полягала вона в тому, що монастирські двері завжди були відкритими для всіх тих, хто приходили до обителі. Монахи не йшли до людей, однак давали змогу їм прийти до них. Ми знаємо, що при монастирях завжди були будинки для прийняття паломників і гостей, які на довший чи коротший час хотіли пробувати в обителі. Ціллю такої гостинності було дати змогу людям, які живуть у світі, хоч на якийсь час особисто досвідчити і пожити іншим, тобто іночеським життям.

Тому дуже важливим є те, щоб ми могли побачили в усіх тих, що приходять до нас, на довше чи на коротше, самого Христа, який каже: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли …» (Мт. 25, 35-36).

Звична річ, ці люди для нас і для нашого щоденного монашого життя приносять певні труднощі і тягарі, не раз створюють певні клопоти. Але ж тут є добра нагода для кожного з нас пригадати притчу про доброго самарянина. З неї ясно видно, що і для священика, і для левіта складало зайві клопоти приділити свою увагу і зусилля подорожньому, якого пограбували і побили розбійники. Самарянин, який побачив нещасного, був саме тим, який зумів приділити і пожертвувати йому свій час і зусилля. А коли постала потреба, то потратив і свої кошти, щоб допомогти тому, який потребував його допомоги. Подібно є і в нашому житті: ми ніколи не зможемо зробити для когось будь-яке добро, якщо одночасно не пожертвуємо чимось зі своєї сторони. А в контексті нашого монашого життя такими жертвами найчастіше є наш вільний час і увага до тих чи інших осіб, які приходить до наших обителей.

[…] уміймо побачити, що саме цих осіб послав до нас Господь і так само, як служимо Богові, маємо служити їм. Немає різниці чи це особи молоді, чи старші, більше чи менше поважані в суспільстві. Кожну з цих осіб нам посилає Господь, і кожна з них потребує нашої уваги.

Будьмо свідомі також того, що для кожної особи, яка постає на нашій монашій дорозі, ми є, як я вже писав, знаком іншого, іночеського життя. В сучасному світі до людей вже мало промовляють слова, тому вони очікують від нас, щоб ми більше промовляли до них своїми поступками і життям. Саме тому, з однієї сторони ми маємо старатись побачити в кожній людині образ Божий, а з іншої сторони старатись, щоб цей образ Бога люди могли побачити в кожному з нас.

4 (22) листопада 2008 р. Б.
Свят. Аверкія єп. Ієрапольського

Наша «ведмежа послуга»

«А коли брат твій завинить супроти тебе,
піди й докори йому віч-на-віч. Коли послухає тебе,
ти придбав брата твого. Коли ж він не послухає тебе,
візьми з собою ще одного або двох, щоб усяка справа
вирішувалася на слово двох або трьох свідків.
І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві;
коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде
для тебе як поганин і митар»
(Мт. 18, 15-17)

[…] Дорогі отці і браття, маємо раз і назавжди усвідомити собі, що особа часто є безсила сама собі дати раду з труднощами, які має. Коли є хвороба, а ми занедбуємо її лікування, то це приводить до смерті. […] Позиція “моя хата скраю, я нічого не знаю” є нехристиянською і не братерською. […]

Тому ми маємо обов’язок допомагати одні одним в боротьбі з силами зла, які завжди намагаються і кожного зокрема, і всіх ченців разом привести до падіння. […] Поступаймо так, як каже Євангеліє, що коли брат грішить, то зроби йому зауваження наодинці, як не послухає, то при двох чи трьох свідках, а як не послухає і тоді, то зроби зауваження йому при всій Церкві (у нашому випадку – при монашій спільноті). […]

Майже за десять років свого служіння спільноті як ігумен, я не пам’ятаю жодного випадку, щоб мені хтось на когось наговорював, бажаючи комусь зла. Скоріше було зворотньо. […]

[…] пише наш Типікон: «…що та людина, яка оберігає іншу від злого і пригадує їй обов’язок добрих вчинків – не ворог, а найкращий друг…» (Типікон, п. 255).

15 (02) січня 2009 р. Б.
Св. Сильвестра, папи Римського

Молитва

«Вірую Господи, і визнаю, що Ти воістину
Христос, Син Бога живого, що прийшов у
світ грішників спасти з яких перший є я»
Молитва перед Св. Причастям

Попередніми роками я вже не раз згадував у своїх посланнях про особливу важливість в нашому монашому житті особистої та спільної молитви. В черговий раз хочу знову говорити про молитву. […]

Найперше важливо вказати, що ми повинні бути свідомими того, що молитва – це зустріч двох осіб. Зустріч, до якої не можна примусити насильно жодного з нас, ні Бога. Якщо бути справедливим і подивитися саме так на наші відносини з Господом, як на взаємні, то тоді ми побачимо, що у Бога значно більше підстав мати “претензії” до кожного з нас, ніж нам скаржитися на Нього.

Для того, щоб ми мали бажання молитися, ми повинні бути свідомі саме цих відносини, які мають бути між Господом і нами. Ми маємо розуміти, що Він – Бог, що Він – Цар. А ми завжди мали б хоча шукати Його волю, навіть якщо на разі нездібні її виконати. Бог зі своєї сторони завжди очікує нас, але очікує також, щоб ми особисто шукали Його. Тому молитва, а остаточно наша зустріч з Богом, не можебути однією з чергових подій в нашому житті. І якщо ми хочемо молитися, то повинні мати свідомість того, що ми є грішники, які потребують від Бога допомоги, що не можемо існувати без Нього. І єдине, що ми можемо Йому принести – це наше бажання того, щоб Бог нас прийняв у нашому покаянні. Прийняв нас з милосердям і любов’ю.

Вдивляючись тільки в Євангеліє від Матея, ми можемо побачити багато випадків, коли ті чи інші особи, усвідомлюючи свій гріховний стан, уповали лише на Боже милосердя. Найперше це оздоровлення прокаженого (Мт. 8, 1-4). Тоді приклад ханаанянки, яка не тільки промовляла, але “кричала”: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида!» (Мт. 15, 21-27). Зцілення двох перших сліпих (Мт. 9, 27-31), які не тільки просто промовляли до Христа, але знову ж, як читаємо, “кричали”: «Помилуй нас, Сину Давидів!» Наступні других двоє сліпих, які побачивши Ісуса, також “закричали”: «Господи, Сину Давида, змилуйся над нами!» (Мт. 20, 29-34). Саме їхній приклад дав основу для виникнення Ісусової молитви. Бо в ній, коли монах промовляє слова: «Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного!», усвідомлює собі перед ким він стоїть – перед Богом, і хто він є – грішник. Коли ми також приглянемось до змісту молитов у молитовниках, а ще більше до життя кожного з нас, то всі одразу можемо зауважити, що ми є свого роду “попрошайками” перед Богом. Ми постійно за чимось звертаємось до Господа, щось у Нього випрошуємо.

Ми до кінця собі того і не усвідомлюємо, але ми щодня промовляємо слова в наших особистих чи спільних молитвах, які вказують на нашу гріховність та немічність. Промовляємо, але не усвідомлюємо собі, що ми є грішники, які потребують Божого помилування. Тому дуже і дуже важливо є у вільну хвилину приглянутись і розважити над змістом молитов, які ми молимось.

Варто звернути увагу також на те, що дозрівання та формування нас, як особистостей, найбільше відбувається підчас тривання різноманітних труднощів і випробувань, тобто тоді, коли ми цілковито не можемо ні на щось, ні на когось опертись. Саме тоді ми усвідомлюємо, що нам залишилось уповати і надіятись лише на Бога. Тому ці життєві проблеми й труднощі є для нас справжньою Божою ласкою і благословенням. У них ми маємо нагоду усвідомити для себе ще і ще раз ким є ми, а ким є для нас Господь.

В молитві ми можемо лише поступово наближатись до Бога, це час, коли ми крок за кроком навертаємосьдо Нього. Все, що ми можемо зробити, це повернутися до Господа в благоговінні і трепетному поклонінні, наскільки ми на це здатні, й взивати до Нього про те, щоб Він перемінив нас. Молитва дає нам змогу зустрічатися з Господом. Зустрічаючись з Богом, ми стаємо причасниками Його Царства, тому молитва дає нам змогу засмакувати це Царство Боже. І лише засмакувавши, ми почнемо його направду шукати і прагнути, бо не можемо шукати і прагнути того, чого ми не “засмакували”.

Ми всі добре пам’ятаємо слова апостола Павла, де Христос йому говорить: «Моя сила виявляється в безсиллі…» (2 Кор. 12, 9). Ця неміч – не та слабкість, яку ми виявляємо, коли грішимо. Це певна така слабість, краще сказати – податливість, прозорість і цілковите передання себе в руки Божі. В щоденному житті ми, як правило, завжди маємо свої плани, бажання, переконання, і тому не готові віддати себе в руки Божі. Але ми маємо бути як якийсь предмет: куди б його не положив господар, там він буде лежати. Ми маємо віддавати себе в руки Божі, дозволити, щоб Господь керував нами, щоби міг діяти вільно через кожного з нас. Тому однією з найважливіших речей в духовному житті є навчитись бути податливим і цілковито віддати себе в руки Господа.

Напевно труднощі в нашій молитві виникли з того, що ми хотіли, десь на своїх початках вправляння в ній, “насильно” заволодіти Богом через свої особисті постанови, зусилля і старання. Коли ж ці наші спроби в черговий раз нам не вдавались, то з часом ми знеохотились в них, а остаточно в особистій молитві. Якщо ж ми усвідомимо свої немічність і безпорадність, й будемо мати свідоме розуміння того, що ми є дійсно грішники, які потребують допомоги Божої, тоді ми зможемо робити свої певні кроки в молитві. Інакше, як я зрозумів, мої напоумлення і заохоти з однієї сторони, а з іншої – чергові ваші зусилля, самі по собі нічого не вирішать у справі нашої особистої молитви.

23 (10) березня 2009 р. Б.
мучч. Кондрата, Кипріяна, Анекта і Крискента

Наше спасіння відбувається тут і тепер

«Ось тепер – час сприятливий,
ось тепер – день спасіння»
(ІІ до Коринтян 6, 2)

Коли б хтось прийшов до нас і сказав, що я дарую тобі автомобіль. За нього вже заплачено і він є на тебе оформлений. Передаю тобі ключі, лише піди забери його з магазину де він стоїть. Подібно є справа з нашим спасінням. Господь подарував нам його через Свою смерть і воскресіння, нам лише потрібно це спасіння прийняти і через нашу віру долучитись до нього. […]

Коли придивимось до нашого життя, то побачимо, що наше відношення до багатьох речей є поверховим. Ми є свідомі того, що є хрещенні в Ім’я Пресвятої Тройці, і тому ніяке зло не може на нас впливати, коли цього не допустить Господь, однак кожен має багато страхів і боязні. Ми розуміємо те, що молитва є одним з найголовніших чинів у нашому християнському житті, однак бачимо, як часто ми невідповідально відносимося до нашої особистої та спільної молитви.

Ми живемо і поступаємо так, немов би наше життя є чернеткою, яку можна пізніше переписати. Ми маємо мати свідомість того, що життя є єдине і неповторне. Що ми робимо тепер, як поступаємо, так вже пишеться у вічність. Тому маємо вчитись серйозно трактувати усе в нашому житті. Найперше потрібно серйозно ставитися до усіх людей, яких нам Бог посилає, пам’ятаючи що вони є дані нам самим Богом і є унікальні в цю хвилю нашого життя. Звичайно, що я не раз ще зможу зустрітись з цими ж особами, однак вони вже будуть «іншими». Тому маємо навчитись цінувати кожну людину, кожну подію як дар від Бога. Маємо навчитись свідомо проживати, тобто з Богом, кожну мить нашого життя. Тоді все, що б не відбувалось у нашому житті, навчимось цінувати і вважати однаково потрібним і важливим для нас, бо ж воно є послане нам самим Господом.

Дуже часто більшість справ, які ми виконуємо, чинимо так, щоб скоріше їх відбути. Й не має різниці у тому, що ми робимо тепер, а що мали б робити пізніше. Наприклад, коли розмовляємо з кимось, думаємо про те, що маємо після цього зробити. Коли ж починаємо щось робити, розважаємо над тим, що маємо помолитись. Коли молимось, то знову перейняті тим, що хтось щось на нас сказав. Й так виглядає ціле наше життя: щось одне робимо, а увагою є при чомусь іншому. Можна привести багато прикладів того, що роблячи щось одне, ми є перейняті чимось цілком іншим. Маємо вчитись перебувати у тому і думати про те, чим ми в дану хвилю займаємось. Бо ж те, що вже було в нашому житті, не зміниш, воно минуло. Майбутнього ще немає і не знаємо, яке воно буде. Лише в сучасну мить нашого життя ми маємо унікальну можливість зустрітись з Богом. І немає різниці що б ми робили і чим би займались.

Тож пам’ятаймо про три речі. Перше, що те, чим я займаюсь в дану мить, є найголовнішим у моєму житті. Друге, що ця хвиля мого життя, яка тепер є – найважніша. Й третє, що особа, з якою я маю тепер справу, є також найважливішою. А найголовніше учімося за будь-якою подією, обставиною чи людиною побачити Бога. І тоді в будь-яких обставинах нашого життя ми будемо мати нагоду зустрітись з Господом, Який перебуває з нами в кожну мить і приходить до нас в тих чи інших обставинах. Тоді будемо мати добру нагоду ставати учасниками Царства Небесного тут і тепер. Матимемо можливість в кожну мить нашого життя освячуватись і отримувати спасіння, яке нам дарував Господь.

23 (10) червня 2009 р. Б.
Свщмуч. Тимотея Пруського

Наші гнізда

«Монах повинен з усією наполегливістю
старатись перемогти власну волю»
Типікон, п. 350

Господь кличе всіх нас без винятку до святого життя, щоб були досконалими і наслідували Його. Бо ж для цього призначена кожна особа і для цього Він прийшов на землю і віддав своє життя. І це є головним покликанням і завданням кожної людини. Монашество бажає осягнути цю святість і наслідувати нашого Господа Ісуса Христа в дуже радикальний спосіб. Це виражається в тому, що ми приймаємо Малу Схиму – Малий Ангельський Образ. Роблячи це, ми вказуємо, що бажаємо провадити життя ангелів вже тут на землі. І в цьому остаточно сповнюється кожна особа, коли живе свято і досконало, шукаючи Божої волі. Та і кожен з нас має тільки тоді відчуття радості і повноти щастя, коли таким є наше життя.

Однак наша гріховна природа постійно дається про себе знати. І кожен з нас пережив, і то певно не раз, це на своєму власному досвіді. Бо ж часто так трапляється, що той перший запал, який був на початках монашого життя, з часом зменшується. Хоч з однієї сторони він і такого горіння в нас не має, але перед нами лишається завдання в той же час якось оправдувати свій монаший спосіб життя. І тоді створюється така ситуація, що ми не прикладаємо вже більше зусилля для своєї внутрішньої переміни, для здобуття чистоти серця і чистоти думок, зростаючи в досконалості і святості. А створюється така постава що ми влаштовуємо собі в монастирі різні «гніздечка». […]

[…] А внаслідок цього тоді є в певній мірі закриті на Бога і Його волю. А Він як правило завжди готовий запропонувати нам щось набагато краще за те, що ми собі маємо чи витворили. І тоді ми живемо у своєму вузькому світі, мріях, який собі витворили у своїх примітивних планах і бажаннях. Й не готові до чогось великого, до чого кличе нас Господь. Не готові бути повсякчас відкриті на Бога. Бо ж все собі так запланували і вже собі впорядкували своє життя, що не спроможні почути що Господь нам може запропонувати.

[…]

Коли ми будемо лиш трошки уважні до себе, то побачимо, що кожен з нас в тій чи іншій мірі має таку поставу і ніхто не є вільний від цього. […] кожен з нас має своє більше чи менше «гніздечко».

З великою певністю можу сказати, що лиш коли особа не будує собі гніздечко, то лише тоді готова будувати спільноту. Вона тоді завжди готова будь-де служити Богу і братії, виконувати будь-які обов’язки. Коли ж кожен як вказувалось вище прагне реалізувати свої плани, тоді ми не будемо здатні ніколи збудувати спільноту. Бо монаша спільнота це не є щось окреме, до якого я мав би належати. Кожен з нас є частиною цієї монашої спільноти. Тож від кожного з нас, без виключення, залежить, якою буде наша спільнота.

8 (26) вересня 2009 р. Б.
мчч. Андріяна і Наталії

Поняття святості

«Бо Ти єси освячення наше і Тобі славу возсилаємо,
Отцю, і Сину, і Святому Духові,
нині, і повсякчас, і на віки віків»
Виголос на Божественній Літургії

Один з найбільших гріхів сучасних людей, за словами Слуги Божого Івана Павла ІІ, – це “втрата відчуття гріха”. Разом з тим, можемо спостерігати, як поступово втрачається будь-яке розуміння святості. У Старому Завіті бачимо, як Бог “вчив” ізраїльський народ розумінню святості. Святість (євр. кodesh, лат. sacrum) найперше належала Богові. Господь наголошував, що лише один Він є Святий, і святість – це Його головна прикмета. Бо святий – це відділений від земного, віддалений від гріха, той, який чинить добро, а ненавидить зло. Як бачимо, вибраний народ не раз був покараний за те, що цю святість Бога занедбував і про неї забував.

Уже в Старому Завіті бачимо конкретні заклики, навіть вимоги самого Бога щодо свого народу. Це стосується як «Нового Ізраїля», так і нас: «Ви маєте ставати святими й бути святими, бо я – святий» (Лев. 11, 44). Тут важливо пам’ятати, що святість у Писанні не розумілася як моральна досконалість чи безгрішність (адже такого ніхто з нас не може осягнути), а як ознака чогось таїнственного, відмінного від світу, що потребує дотримання благоговійної дистанції. Джерелом святості є сам Бог, і тому ми дотримуємося благоговійного ставлення до Нього: без усяких умов, просто з огляду на Особу.

Господь вказував і на те, що люди також покликані до участі у святості Бога. У такому значенні святими є Церква і храм, у такому значенні святою є спільнота християн (як пише апостол Павло, наприклад, до «… святих, що в Коринті»), і святими є речі, які мають стосунок до культу Богопочитання. І можна сказати, що доки було в людях глибоке розуміння того, що є щось святе (sacrum), а щось є буденне (profanum), доти і особа могла будувати правдиві свої відносини з Богом. Коли свідомість про святість затрачувалась, тоді й викривлялися стосунки з Богом.

Роздумуючи над цим, дедалі більше переконуюся, що найбільшою проблемою в монашому житті є те, що ми втрачаємо розуміння святості. […] Найперше варто вказати на те, що ми часто звикаємо до того, що є «святе». Або ж самі не раз стаємо критерієм того, що є добре (святе), а що є зле (буденне) для нас. […]

[…] Візьмемо для прикладу нашу спільну і особисту молитву. Що може бути «сакральнішим», як розмова з Богом? Однак доволі часто вона для нас стає лише виконанням обов’язку. Також варто тут вказати й на те, що допоки для нас лишаються святими ті чи інші монаші традиції, доти й монаше життя розвивається добре. Святі передавали нам досвід святості у правилах. Коли ж губиться розуміння святості, тоді й приходять труднощі та кризи […]

Дуже важливо і те, як ми ставимося до осіб, яких нам посилає Господь. Чи можемо побачити образ Божий, який вони носять у собі? Наше ставлення до інших зазвичай визначається тим, наскільки вони потрібні чи не потрібні нам. Або ж – чи становлять вони для нас якусь загрозу. Ми бачимо досить часто всіх їх як фон, на якому маємо жити. Події для нас також стають сірими і буденними, вони втрачають свою живучість і гостроту. Обов’язки ми виконуємо, бо ж маємо їх виконувати, а хто інший це робитиме? Взявшись за якусь справу, хочемо що швидше її зробити і приступити до чогось іншого. Не свідомі того, що Бог посилає все це нам, щоб ми досвідчили через це Його святість.

Погляньмо, до чого ми у своєму житті ставимося благоговійно? Подивімося, що для нас є святе? Участь у богослуженнях, у святих таїнствах, уважне читання Святого Письма… Чи це є для нас нагодою пізнати цю святість і жити нею? Маємо пам’ятати, що коли ми не будемо звертати уваги на сакральне ради Бога, а завжди шукатимемо “пояснень”, то поступово перестанемо мати “очі віри”, перестанемо розуміти значення Божественної літургії, Писання, Традиції. Як наслідок – наше життя як монахів, та й християн загалом, буде вихолощуватися, щоби, врешті, зникнути зовсім. А тоді вже приходить “втрата відчуття гріха” – духовна смерть. Це все сказано не для того, щоби полякати нас якимись віртуальними небезпеками, але для того, щоби ми, переживши внутрішнє навернення, звернулися до своєї «першої Любові» – Господа, Джерела всілякої святості.

15(2) січня 2010 р. Б.
св. Сильвестра

---

[1] Древния Иноческия Уставы. – Москва, 1892, с. 305.

[2] Там само.

[3] Листи Блаженного Климентія до ієрм. Йосафата в Канаду. 15.01.1926 р. Б.

[4] Типікон, п. 417.

[5] Пор.: Типікон, п. 419.

[6] Наші Звичаї, п. 154.

[7] Наші Звичаї, п. 167.

[8] Архм. Григорій, Симфонія, 2003, стор. 109.

[9] Малое Оглашение. Творения преп. Θеодора Студита, том 1, СПБ 1907, стор. 299-300.

[10] Типікон, п. 423.

[11] Див.: Типікон, п. 426.

[12] Митр. Андрей Шептицький, Наша програма, 1899 р.