Богопосвячене життя

ієромонах Онуфрій (Олег Кіндратишин)
публікація 1: Пізнай правду 5-8 (38-41) 1999, стор. 26-32;
Пізнай правду 1 (42) 2000, стор. 9-12;
публікація 2: Лавра 8, 1999, стор. 35-39
оновлено: 2024

Протягом двох тисячоліть до сердець юнаків і дівчат, чоловіків та жінок лунає тихий і лагідний Христовий поклик: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш … потім приходь і йди за мною» (Мт. 19,21). «І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт. 19,29). Єдиною правильною відповіддю на це величне Боже покликання буде слідувати за Христом, який сказав: «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт. 16,24). Не кожному є даний цей величний Божий дар, і не кожен може це слово зрозуміти, лише ті, кому дано: «Кажуть до нього учні: Коли така справа чоловіка з жінкою, то ліпше не женитись. Він же відповів їм: Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано. Бувають бо скопці, що з матернього лона такими народились; бувають і скопці, що їх люди оскопили; бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Небесного Царства. Хто може збагнути, нехай збагне» (Мт. 19,10-12).

«Впродовж століть ніколи не бракувало чоловіків і жінок, які слухняно йшли за покликом Отця Небесного та за спонукою Святого Духа». Почувши в своїх серцях заклик Христа: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт. 5,48), «вони обрали цей особливий шлях наслідування Христа, щоб віддатися Йому з “неподільним” серцем» (1 Кор. 7,34)[1].

Тому вважаємо глибоко помилковими міркування про те, що чернецтво «незгідне з духом Святого Писання» і що, буцімто, «ідеї монашества немає в Слові Божому»[2].

«Богопосвячене життя закорінене на прикладі життя і на вченні Господа нашого Ісуса Христа – це дар Бога Отця своїй Церкві за діянням Святого Духа. Складаючи перед Богом обітницю євангельських рад, приймаючи притаманні Ісусові риси: дівство, вбогість і послух, богопосвячені особи стають “світлом світу” (Мт. 5,14) і спрямовують погляд віруючих до Божого Царства, яке вже діє в історії, але остаточно виповниться у небі»[3]. Монахи, як апостоли, залишають усе, «щоб бути разом із Ним»[4], щоб посвятити себе цілковито на «служіння Богові й ближнім»[5], щоб «у відреченні від світу служити світові». «Завдяки численним харизмам духовного й апостольського життя, якими обдаровує Святий Дух, монашество спричиняється до ширення Христової Благовісті у світі, до духовного піднесення та оновлення суспільства»[6].

Богородиця Марія – «неперевершений взірець досконалої посвяти, адже вона повністю належить Богові, цілковито присвятила себе Йому. Обрана Господом … вона нагадує богопосвяченим особам про першість Божої ініціативи. Погодившись прийняти Божественне Слово, яке в ній воплотилось, Марія подає для людей приклад як треба приймати Божу благодать … Богопосвячені особи знаходять у ній довершений зразок посвяти Отцеві, єдності з Сином і відкритості до діяння Святого Духа; вони свідомі того, що пристати “до дівственного й убогого способу життя” Христа означає також наслідувати життя Марії»[7].

«Після Марії, Матері Ісуса, цей дар отримує Йоан, його улюблений учень, свідок, що разом із Марією знаходився біля Хреста (Йо. 19, 26-27). Його вибір повної самопосвяти є плодом Божественної любові, яка огортає його, підтримує, наповнює його серце. Разом із Марією, Йоан – один з перших у довгій плетениці чоловіків та жінок, які від початків історії Церкви і до самого її кінця, порушені дотиком Божої любові, відчувають себе покликаними йти слідом за Агнцем, колись пожертвуваним, а тепер живим, куди б він не йшов (Од. 14,1-5)»[8].

Святий апостол Павло, який посвятив себе на служіння Богові в безженному стані, у посланні до Коринтян радить: «Я бажав би, щоб усі люди були, як я, та кожний має свій особливий дар від Бога» (1 Кор. 7,7). «Хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві; а хто жонатий, клопочеться про справи цього світу, як догодити жінці, і він поділений» (1 Кор. 7,32-34).

Проте можна почути різні закиди монашеству, зокрема, що «не вільно себе знесилювати та катувати постом та бичуванням, та іншими тортурами. Це повільне самогубство, вияв ненависти. А людина має любити своє тіло, годувати та гріти (Еф. 5,29)»[9].

Уже з перших сторінок святого Євангелія виринає чудовий образ усамітненого життя з Богом, який завжди надихав та надихає істинних подвижників, – це образ св. Йоана Хрестителя, який «проповідував у пустині Юдейській» (Мт. 3,1). «Сам же Йоан мав одежу з верблюжого волосу й ремінний пояс на крижах у себе; їжа ж його була – сарана й дикий мед» (Мт. 3,4).

Чи міг би хтось закинути св. Йоану Предтечі, чому він усамітнюється десь у пустинях, чому не годує та не гріє свого тіла? Адже сам Христос сказав про Йоана: «що між народженими від жінок не було більшого від Йоана Хрестителя» (Мт. 11,11). Більше того, Господь «був хрещений Йоаном у Йордані» (Мк. 1,9).

Слід зазначити, що ані пости, ані умертвлення не є головною та остаточною ціллю, не є суттю монашого життя. За словами св. Василія Великого: «Монах – це досконалий християнин».

Справжньою суттю духовного життя для монаха, як і для кожного християнина, є дві заповіді Любові, на які наголошує наш Божественний Учитель у відповідь одному законовчителю: «Люби Господа Бога твого всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю; це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються» (Мт. 22,37-40). Св. апостол Павло повчає: «Якби я говорив мовами людськими і ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь дзвінка або кимвали звучні. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання і якби я мав усю віру, щоб гори переносити, але не мав би любови, я був би ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю та якби дав моє тіло на спалення, але не мав любови, я не мав би ніякої користи» (1 Кор.13,1-3). Суть духовного життя – це духовне зростання особистості до досконалості. А духовний зріст – це зріст у любові, це стяжання Святого Духа, тобто стяжання Бога, який є Любов. За словами о. Марка-Івана Рупніка, духовна особа – це «особа, яка дозволяє Святому Духові поступово заповнити себе, показує всім Його дію, нагадує іншим про Бога, закликає їх до Нього …»[10].

Строгі пости, довгі молитви, цілонічні чування, різного роду умертвлення тіла – це не ціль, це всього лиш засоби, за допомогою яких людина оволодіває над своїми пристрастями та інстинктами. Молитва, піст, милостиня – це основні добрі діла, без яких «віра мертва» (Як. 2,26); це способи співпраці людини з Богом над спасенням. Ми повинні наслідувати Христа, який 40 днів постив у пустині (Лк. 4,1-2). Ісус часто любив відходити на самоту, щоб молитись. Як Христос боровся у пустині із спокусником (Лк. 4,3-13), так і монаше життя – це постійна духовна боротьба зі спокусами надмірного догодження череву, марнославства, гонитви за владою і т.д. Як Христос переміг спокусника в пустині, так і монахи покликані боротися зі злом та утверджувати Боже Царство на землі.

Є небезпека на основі фрази «Бог є Любов» (1 Йо. 4,8) уявляти собі Бога і християнство як «велику м’яку подушку», дуже вигідну і зручну, мовляв: роби, що хочеш – Бог простить. Св. Василій Великий застерігає від такого розуміння християнства, а ставить великий наголос на страх Божий як початок всякої мудрості (Прип. 1,7). Лише як хто одержить дар досконалої любові, то у ньому на місце страху Божого стає досконала любов: «досконала любов проганяє геть страх» (1 Йо. 4,18). Християнство – це не «велика м’яка подушка», на якій можна ліниво розслабитись і не дбати про власне спасення. Християнство – це духовна боротьба за спасення, боротьба з грізними і сильними ворогами «духами злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6,12). Християнин – це воїн, борець Христовий, який з поміччю Божою повинен тренувати дух і тіло, щоб в будь-яку хвилину могти «молитвою і постом» відбити напад злого духа (Мк. 9,29). «Від часів Йоана Хрестителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його» (Мт. 11,12). «З того часу благовіститься Царство Боже, і кожен з трудом увіходить до нього» (Лк. 16,16). «Намагайтеся ввійти через тісні двері» (Лк. 13,24). «Входьте вузькими дверима, бо просторі двері й розлога дорога, що веде до погибелі, і багато нею ходять. Але тісні двері й вузька дорога, що веде до життя, і мало таких, що її находять» (Мт. 7,13-14).

Слід зазначити, що будь-який подвиг (строгіший піст, чи інші умертвлення) монах здійснює лише під особливим наглядом досвідченого старця (духовного вчителя) і з його благословення. «Пустинниками, безмовниками, затворниками можуть бути монахи Великого Ангельського образу» після відповідних випробувань[11].

Проте побутує ще один закид монашеству: «слуги Христа не повинні усамітнюватись десь у пустинях та за стінами монастирів, а мають іти між люди, по цілому світові й проповідувати Євангелію (Мк. 16,15)»[12].

Первісно слово «монах» (з грец. «μόνος») означає одинокий, самітний, усамітнений. Однак чернецтво у всіх його проявах можна поділити на два основні напрямки:

1) споглядальне (контемплятивне) життя з Богом, чи то в усамітненні, чи у монастирській спільноті;

2) місіонерські ордени та згромадження.

«Як можна не згадати з вдячністю Святого Духа за безліч різноманітних історичних форм богопосвяченого життя, що їх Він зродив, і які донині присутні на церковній ниві? Їх можна порівняти із гіллястим деревом закоріненим у Євангелії, що приносить рясні плоди в кожній порі існування Церкви. Яке це надзвичайне багатство!»[13]

«Вже саме це служіння ясно показує, як у богопосвяченому житті виявляється органічна цілість заповіді любові: у нерозривному взаємозв’язку любові до Бога й любові до ближнього»[14].

Це є «безнастанна дія Святого Духа, що впродовж століть через безліч харизм примножує багатства, які випливають з практикування євангельських рад»[15].

Різні шляхи богопосвяченого життя взаємно себе доповнюють. «Монахи й монахині, цілковито посвячені спогляданню Бога, в особливий спосіб представляють Христа, який молився на горі. Богопосвячені особи, що живуть активним життям, показують Христа, який проголошує Царство Боже для народу, чи оздоровлює хворих і калік, навертає до кращого життя грішників, або благословляє дітей і чинить усім добро»[16].

«Цілковито віддані спогляданню Бога чоловічі й жіночі інститути є славою Церкви та джерелом небесних ласк. Своїм життям і посланництвом вони свідчать про панування Бога над історією і провіщають майбутню славу. Вони живуть усамітнено й у мовчанні, а через слухання Божого Слова, богослужіння, аскезу, молитву, вмертвіння й сопричастя у братній любові цілковито підпорядковують своє життя і всю свою діяльність спогляданню Бога. Таким чином у церковній спільноті вони дають особливе свідчення любові Церкви до свого Господа і з таїнственним апостольським благодіянням сприяють зростанню Народу Божого»[17].

«Пустельники … своїм внутрішнім та зовнішнім відокремленням від світу свідчать про минущість теперішнього, а постом і покутою доводять, що не хлібом єдиним живе людина, але Словом Божим (Мт. 4,4). Таке життя “в пустині” є закликом до сучасників і до цілої церковної спільноти постійно пам’ятати про найвище покликання – бути завжди з Господом»[18].

Зрештою «треба знати, що як добре впорядковане життя має тенденцію переходити від діяльності до контемпляції, так само і душа здебільшого з користю для себе повертається від контемпляції до діяльності, щоб краще діяти в активному житті за допомогою того вогню, що його запалила в душі контемпляція. Отже, активне життя має вести до контемплятивного, а деколи те, що споглядаємо в глибині нашої душі, повинно спонукати нас до дії» (св. Григорій Великий)[19].

Велика частина богопосвячених осіб живуть за зразком апостолів, несучи Благовість по всьому світі – це образ біблійної Марти, яка «клопоталась усякою прислугою», щоб догодити Господеві (Лк. 10,40). Однак, не слід закидати і контемплятивній гілці монашества «чому вони не проповідують». «Хіба ж усі апостоли? Хіба усі пророки? Хіба всі учителі?» (1 Кор. 12,29). Це люди, які покликані в особливий спосіб в усамітненні споглядати красу Господа. Вже саме їхнє життя – це велике свідчення Божого Царства, яке вже є на землі. Це люди, які відповідають на Божий заклик «моліться безнастанно» (1 Сол. 5,17). Це люди, які через довгі молитви, духовні читання та розважання над вищими правдами доходять до великої духовної мудрості та святості. Це великий скарб для Церкви, адже своїми мудрими духовними порадами та святими молитвами вони духовно провадять багатьох. У Святому Письмі це образ Йоана Хрестителя: «Тоді виходили до нього Єрусалим і вся Юдея, і вся околиця Йорданська» (Мт. 3,5). Також це образ біблійної Марії (сестри Лазаря і Марти), яка «сівши в ногах Господа, слухала його слова» (Лк. 10,39). Сам Христос високо оцінив таке служіння словами: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк. 10,41-42).

Подвизаючись за святість, зростаючи у любові Христовій, багато святих монахів отримують особливі Божі дари: зціляти недуги, виганяти бісів. Господь прославляє їх численними знаками і чудесами. Воістину, на них справджується слово Христа: «А ось чуда, що будуть супроводити тих, які увірують: Ім’ям моїм виганятимуть бісів, будуть говорити мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мк. 16,17-18).

Дехто, однак, розмірковує: така вже людська природа, що чим більше людина постановляє не думати грішні думки та бажання, тим більше вони приходять; монахи, пустинники, стовпники, ереміти (зокрема св. Антоній Великий) – це неправильне ставлення до таких думок і бажань[20].

У відповідь на це слід сказати, що монаше життя не є его-центричне, але – Тео-центричне. Людина-егоїст, що ставить у центрі свого життя власне «Я» і хоче своїми силами оволодіти над тілом, через особисту гординю не здатна дійти до святості. Монах залишає світ і йде за покликом Христа з великої любові до Бога та бажання угодити йому. Основою пустинного життя не є боротьба з грішними помислами як така. Це лише засіб для набуття євангельських блаженств:

«блаженні лагідні (тобто покірні і ті, які панують над собою), бо вони успадкують землю» (Мт. 5,4);
«блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5,8); отже, чистота серця є передумовою бачення Бога;
«блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мт. 5,9); умиротворення – це духовний внутрішній спокій, скуплення (нерозсіяність) думок на молитві чи під час праці, це постійне богомисліє.

Через молитву і покаяння монах стяжає благодать Святого Духа, яка вдосконалює істинного подвижника в любові Бога та ближніх – це і є справжньою основою чернечого подвигу.

Переосмисливши таку велику кількість вищенаведених біблійних цитат, стає очевидним, наскільки помилковими є міркування, що «ідеї монашества нема в Святому Письмі»[21]. Чернецтво не виникло ні з індуського браманізму, ні з буддизму, адже ці вчення суперечать християнським догмам. Ані, тим більше, чернецтво не могло виникнути з поганства, яке в ті часи жорстоко переслідувало християн. Виникнення монашества – це відповідь на Божий поклик, який промовляє зі сторінок Священного Писання: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш … і йди за мною» (Мт. 19,21), «Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною. Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради мене, той його знайде» (Мт. 16,24-25), «Кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем» (Лк. 14,33).

Прикладом цього є монаше покликання св. Антонія Великого (251-356), який у церкві почув слово Боже: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19,21), і посвятив своє життя на служіння Богові[22]. Перших 15 років свого монашого подвигу св. Антоній провів у «послушанії», наслідуючи інших подвижників. Під їх керівництвом він вчився чернечому життю. Пізніше під натхненням Святого Духа він вирішив іти в глибину пустині, щоб там служити Богові в повному усамітненні і там перебував 20 років. «Які то труди і подвиги він тут переносив, і що з ним було – ніхто не бачив. Але судячи по тому, яким він вийшов із затвору, можна зробити висновок, що це був час будування його духа Духом Святим. Тут відбувалось те, що відбувається з гусеницею, коли вона закутується в лялечку. Ніхто не бачить, що в ній відбувається в цю пору: вона ніби завмерла. Проте всеоживляюча сила природи діє в ній, – і в свій час із лялечки вилітає прекрасний різнокольоровий метелик. Так і в св. Антонії. Ніхто не бачив: що з ним; але Дух Божий … будував у ньому нову людину на образ Творця. Коли ж закінчився час будування, йому було наказано вийти на службу віруючим. І він вийшов, зодягнений різноманітними благодатними дарами Святого Духа. Як Христос возстав із мертвих у славі Отця, так св. Антоній вийшов тепер у житті обновленому Духом.

На цьому закінчилась духовна освіта св. Антонія. Усе його наступне життя … – це служіння на благо Церкви … – його Апостольство. Він служив усіма дарами благодатними … Був у нього дар чудотворіння, дар влади над бісами, над силами природи і над тваринами, дар прозріння думок, дар бачення того, що відбувалось далеко, дар одкровень і видінь. Однак найбільш багатоплідним і широким для примінення був дар слова … Бог дав св. Антонію слово сильне, яке проходить до глибини серця … Св. Антоній не закривав джерела подарованого йому Богом знання … Він навчав, картав, умовляв … Слова, які виходили з уст св. Антонія і які дійшли до нас у письмовій формі, – це багатий корм для душі, яка шукає духовних настанов»[23].

Ще одним великим світилом благочестя є св. Симеон Стовпник (389-459). Провадив він вкрай строге монаше життя в суворих постах та умертвленнях. «Слава про святого подвижника поширилась всюди. І стали приходити до нього всі – не лише довколишні жителі, але й з далеких країв … Одні з них приводили до нього своїх хворих, інші просили зцілення для хворих, які лежали вдома; деякі самі були одержимі бісами та скорботами, ще інші терпіли муки від бісів. І ніхто з тих, що приходили до преподобного, не повертались без утішення, але кожен одержував, що просив: хто – зцілення, хто – утішення, хтось корисну настанову, а хтось – іншу якусь допомогу. Усі поверталися до своїх домів з радістю, прославляючи Бога … Як ріки, сходились до св. Симеона різні народи і племена: приходили до нього з Аравії і Персії, з Вірменії й Іверії (Грузії), з Італії, Іспанії та Британії. Так прославив Бог того, хто Його прославляв. Коли ж зібралась до Симеона така велика кількість люду, і всі старались доторкнутись до нього, приймаючи від нього благословення, важко стало блаженному від такого почитання і неспокою. І винайшов він ще небувалий спосіб визволитись від людської суєти: для того, щоб прихожани не могли доторкатися до нього, він задумав побудувати стовп і стояти на нім. Збудувавши такий стовп … став проводити на ньому своє життя в пості і молитвах. І був він першим стовпником … І люди не могли насититись – як спогляданням святоліпного його обличчя, так і солодкою його бесідою, бо уста його були наповнені благодаттю Святого Духа. Маючи дар премудрості, кожного дня він наповнював серця слухачів рікою навчання, і багато за його наукою залишали все земне і, як птиці, возносились вгору, – одні йдучи в монастирі, інші – в пустині, ще інші залишались жити при ньому … Він не переставав піклуватися про мир церковний … викорінюючи єретичні вчення; своїми мудрими і корисними листами направляв до Страху Божого, до милосердя і любові царів, князів і всяку владу. Багатьох повчав корисними для душі настановами.

Так провадячи дивне життя, яке здавалось невиносимим для людської природи, приблизився він до своєї кончини, маючи з роду більше ніж 100 років. На стовпі стояв він 80 років. Він вповні удосконалився в чеснотах – це був земний ангел і небесний чоловік»[24].

«І кожний, хто задля імени мого покине дім, братів, сестер, батька, матір, жінку, дітей, поля, в сто раз більше одержить і життя вічне матиме в спадщину» (Мт. 19, 29).

[1] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 3.

[2] Барчук І. Єресі, що ввійшли у церкву. Торонто 1973, стор. 5.

[3] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 3.

[4] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 3.

[5] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 3.

[6] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 3.

[7] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 37-38.

[8] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 31.

[9] Барчук І. Єресі, що ввійшли у церкву. Торонто 1973, стор. 5.

[10] Рупнік М.-І. Духовне життя. Рим, 1995, стор. 36.

[11] Типікон Студійського Уставу, укладений митрополитом Андреєм та архимандритом Климентієм Шептицькими. Львів, 1996, стор. 16.

[12] Барчук І. Єресі, що ввійшли у церкву. Торонто 1973, стор. 5.

[13] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 7.

[14] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 7-8.

[15] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 8.

[16] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 44-45.

[17] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 10-11.

[18] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 10.

[19] Папа Іван-Павло II. Богопосвячене життя. Львів 1997, стор. 111.

[20] Барклі В. Толкование Евангелия от Матфея, том 1. БСБ 1986, стор. 160-161.

[21] Барчук І. Єресі, що ввійшли у церкву. Торонто 1973, стор. 5.

[22] Св. Атанасій Великий, Житіє преп. Антонія Великого, 2.

[23] Добротолюбие, том 1. М. 1895, стор. 9-16.

[24] Св. Димитрий Ростовский, Жития Святых. М. 1904, стор. 17-37.