Початкова історія монашества

Ієромонах Онуфрій (Кіндратишин)
Вільний переклад: Карташев А. В. Вселенские Соборы:
Начальная история монашества
Львів, 2004

   В епоху великих догматичних суперечок монашество, його благочестя і його маси відігравали видатну роль. У зв’язку з цим варто подати короткі відомості про виникнення і поширення монашества на Сході.

   Бурхливий розквіт аскези почався саме в Єгипті. Із III ст. облягаючі долину Нілу пустелі неждано-негадано почали привертати до себе особливу увагу.

   Аскетизм у релігіях Сходу – явище загальне і вікодавнє. Як особистий подвиг серед апостолів аскеза характеризує апостола Йоана-дівственника та Павла, який виходить «із скорботи світу цього» і стає мандрівним апостолом.

   Посвята себе на служіння церкві в неодруженому стані в організованій формі укладається у середовищі жінок-дияконис та дівственниць. Коли основоположник пустинного життя Антоній, який народився у пол. III ст., по смерті батьків залишав свій дім, він віддав свою молодшу сестру в уже існуючу на той час і сформовану спільноту для дівчат (парфенон).

   Преподобний Антоній народився у 251 р. у Середньому Єгипті, в Іраклеополі. Він копт за походженням та мовою, походив з бідного роду. Не вчився в школі, був неписьменний і не володів грецькою мовою. По смерті батьків (270), віддавши сестру в жіночий монастир, Антоній іде в пустиню. Явно видно, що він не новаторствує, але йде у вже існуюче і не ним винайдене пустинножительство.

   Самотнє життя Антоній розпочав спочатку в себе вдома, опісля ж знайшов недалеко порожню гробницю, тобто печерку, і протримався в ній близько 15 років, не пориваючи зв’язку зі своїми односільчанами. Він мав зв’язки із співбратами, які вже раніше за нього практикували пустинне життя. Загартувавшись у такому способі життя та постах, Антоній переправляється на правий берег Нілу (285) і йде в глибину пустинно-гірської місцевості, до руїн твердині Писпір. Там було водне джерело. Запас хліба йому приносили раз на півроку. Із берегів Нілу Антоній приносив сухі лози водоростей і плів з них рогожини. A потім збував їх у купців, які плили вниз по ріці Ніл, везучи товари на міські ринки.

   Там Антоній переживав тривалу боротьбу з демонами, які всіляко спокушали його. Антонієве пустинне життя ставало дедалі відомішим і привабливим. Довкола Антонія нестримно розвивалось поселення його послідовників. Під час гоніння Максиміана Антоній вийшов з пустелі, прийшов до Олександрії і укріпляв ісповідників.

   Тікаючи від популярності преп. Антоній відійшов з попутним караваном ще далі на схід до Червоного моря. Там він знайшов нове місце з водою, рослинністю й обробленою землею. Тут Антоній поселився. Сьогодні на цьому місці стоїть монастир св. Антонія, а неоподаль – монастир преп. Павла Тивейського. Тут Антоній знайшов старшого за себе пустинножителя в особі Павла. Преп. Антоній помер у віці 105 років (356).

   Преп. Антоній, здобувши високу міру перемоги над плоттю і суєтою світу цього, не замикався формалістично в строгому уєдиненії. Аріанські суперечки, отруєння імператорів аріанськими симпатіями, гоніння, заслання на Рейн та повернення з тріумфом Атанасія Олександрійського – усе це Антоній сприймав близько до серця й у 338 р. ходив в Олександрію привітати Атанасія, що повернувся з заслання. Рівно ж і Атанасій, який незабаром скривався від переслідувань у пустелі в монахів, дружив з Антонієм як зі своїм вчителем аскези. Атанасій подарував Антонієві шерстяний плащ, що служив йому і за ковдру. Антоній, умираючи, заповідав повернути плащ Атанасію, додавши ще й іматій з овчини.

   Так великий анахорет дав приклади союзу анахоретства з християнами, заглибленими в життя суспільства і держави.

   Анахорети, хоч і відходили від світу, однак невдовзі повернулися в загальний устрій церковного життя. Вони організовувались в церковні монаші спільноти, які канонічно очолювали священники підлеглі владі місцевих єпископів.

   Такою великою чернечою спільнотою були, наприклад, монастирі на захід від дельти Нілу в Нітрійській пустелі. Коло 325 р. сюди прийшов подвизатися Аммун. Він жив у світі з дружиною у дівственному шлюбі 18 років. Дружина Аммуна теж пішла на пустиню з іншими подвижницями. До Аммуна сходилось безліч пустельників. Преп. Антоній знав про Аммуна і у момент його смерті отримав видіння: ангели спустилися з неба, узяли душу Аммуна і вознесли її.

   Через 40 років у Нітрійській пустелі було понад 5000 монахів. Вони мали спільну церкву, куди сходилися в суботи й неділі. Їх обслуговувало 8 священиків з міста Гермополіса. Споживали їжу нітрійські монахи одноосібно. Їхньою звичайною працею і заробітком було плетіння кошиків і рогож.

   Ще далі в пісках виникла сувора пустиня Скит (Скітос). Від цієї географічної назви виникла наша назва монастиря далеко віддаленого від людських поселень.

   Видатні постаті нітрійського чернецтва: Памва, Ор, Натанаїд, Веніамін, Макарій Єгипетський, Макарій Олександрійський. Вони прославилися такими подвигами: споживання лише сирої їжі, чування, стояння на ногах цілу ніч, майже не споживання їжі, віддавання своєї плоті диким звірам.

   Сюди приходили різні люди: неписьменні і освічені, із книгами таких учених богословів, як Климент Олександрійський, Оріген. Уставу з загальнообов’язковими формами подвигу не було. Проте незабаром з’явився і творець уставу.

   У Середньому Єгипті біля міста Фіви з військової служби повернувся в 314 р. молодий язичник копт Пахомій (Пахуміос) із враженнями подиву і преклоніння перед християнами. Він не повернувся до своєї язичеської родини, але, охрестившись, оселився в аскета Палемона на правому березі Нілу навпроти Дендери. Незабаром він зібрав коло себе інших аскетів і заснував спільне житіє (кіновіон) у місцевості Тавеннісі, яка швидко стала багатолюдною. На відстані години пішого шляху Пахомій заснував новий спільножительний монастир Пабау (Паваі, нині Фау). І цей монастир незабаром став тісним. Пахомій поблизу засновував монастир за монастирем, до дев’яти таких спільножительних монастирів. Вони всі були підлеглі одному уставові й одному настоятелеві св. Пахомієві. Спочатку він жив у Тавеннісі, а потім в Пабау. Кожен монастир був обведений стіною. У великих корпусах жило по 40 монахів. Монахів розміщали відповідно до видів праці, яку вони виконували.

   Сестра Пахомія, наслідуючи брата, організувала подібні уставні монастирі для жінок.

   У 330 р. Тавеннісі відвідав св. Атанасій. Монахи шанували св. Атанасія як свого співбрата. Коли у 346 р. він повернувся до Олександрії із заслання, вони приїхали вітати його цілим великим флотом вузьких човників, на яких вони возили на ринок килими і кошики власного виробництва. Після смерті Пахомія його монахи, пливучи по Нілу, заїхали в Писпір, щоб зустрітись із праотцем пустинництва св. Антонієм Великим. Той радісно вітав їх і віддав хвалу творцеві спільножительних монастирів Пахомію, хоч сам св. Антоній до кінця залишався зразком одноособового відшельництва.

   Кількість спільножительних монастирів зростала і при подальших аввах Орсисії і Теодорі. Під час гоніння Юліана (362) авва Теодор знову урочисто зустрічає св. Атанасія. Зустрічаючи його монахи вийшли зі співом псалмів хорами по обох берегах Нілу. Більшість монахів становили копти, що розмовляли на фівському (саїдському) діалекті.

   Ще за життя преп. Пахомія появився інший достопам’ятний отець коптського монашества: Шнуді. У 343 р. він 9-літнім хлопцем постригся у Тавеннісі. Звідси Шнуді перейшов в інший монастир Пахомієвого уставу, заснований відшельником Бгулом. Це був “Білий Монастир”, так названий за свої високі кам’яні мури. У 388 р. по смерті Бгула ігуменом обрали Шнуді. Шнуді дуже розвинув життя монастиря. Довкола нього виникли нові монастирі. Також за його сприянням будувались жіночі монастирі. Шнуді був владним ігуменом: карав перекірливих та провинених батогом і посохом. Одного побив так, що той помер. Населення боготворило Шнуді, тому що він дуже допомагав бідним. Він вникав у суспільне життя довколишнього населення: судив і викривав околишнє священство, недоліки державного суду й адміністрації. Навіть варвари-кочівники його боялися, а римські війська знаходили в Шнуді підтримку в боротьбі з розбійниками Тиваїдської пустелі. Шнуді панував у краю як якийсь грізний пророк на зразок Іллі в Ізраїлі. Від Шнуді до наших днів дійшли листи та проповіді на саїдскому діалекті коптської мови. Латинські і грецькі письменники, які відвідували Тиваїду, не залишили згадок про Шнуді. Тому мовчать про нього і наші традиційні підручники.

   Монахи заповнили цілий Єгипет. Вони особливо поселялись в закинутих під час війн містах. Містом Оксирінх цілком володіли монахи. У вежах твердині, у мурах, храмах та будинках жили монахи.

   У Антинопі було цілих 12 жіночих монастирів.

   По всьому Нілу від Сієни до дельти стояли безперервні ланцюги монастирів. Також і в Нижньому Єгипті було безліч монастирів.

   До цих нових героїв християнства відбувалось багато паломництв із Константинополя, Риму, Галлії, Іспанії. Більшість паломництв проникало не далі Нітрійської пустелі. Тут ще звучала грецька мова. Руфін провів у Єгипті 6 років і дійшов до Писпіру. Постуміан і іспанка Євгерія дійшли до Тиваїди.

   Палладій, вигнаний за дружбу з Йоаном Золотоустим, досяг Сієни (Верхній Єгипет), побачив Пахомієві монастирі в Панополі. Подорожі туди ускладнювали варвари, розбійники та дикі звірі.

   З Єгипту монашество перекинулося в інші країни. У Палестині відшельник Іларіон заснував монастир. Іларіон, родом язичник із Гази, прибув в Олександрію на навчання, але тут охрестився і пішов шукати іншу науку, науку подвигу, до преп. Антонія в Писпір. Звідси він повернувся додому в Палестину і недалеко від Гази на березі моря заснував свій монастир. Біля нього незабаром зібралося кілька тисяч любителів чернечого життя.

   В Єлевтерополі на південь від Єрусалиму палестинець св. Епіфаній, який також провів декілька років у Єгипті, заснував монастир спільножительного типу на зразок Пахомієвих. Епіфаній став єпископом на острові Кіпр. A Іларіон, тікаючи від переслідування Юліана (362), знову пішов до єгипетських пустельників, згодом на Сицилію, Далмацію, Кіпр.

   Гора Синай і її околиці, особливо пустеля Фаран, своєю старозавітною знаменитістю теж притягала монашествуючих. Біля моря багато монахів оселювалось в пустелі Раїфа. Однак тут мучителями монахів були кочівники.

   Палестина наповнилась монашествуючими різних народів, особливо римлянами латино-мовними. Письменники Руфін на Оливній горі та Єронім у Вифлеємі наблизили ці області християнського Сходу до свідомості латинського Заходу.

   Грецькі монахи та монахи-сирійці покривали своїми монастирями карту північної Палестини, древньої Фінікії і Сирії біля християнських центрів, зокрема біля Антіохії. Поширились вони й поза Євфрат, у Едессу, у Харран.

   На північ від Ливану і до Вірменії були поширені пустинножителі дохристиянського типу. Це були індивідуальні аскети крайніх форм, які просто вражали. Вони носили вериги, харчувалися тільки травами (їх називали воскі – ті, які пасуться), приковували себе ланцюгами до скель. Місцеве сирійське населення, а також і араби-ісламіти, які прийшли сюди на поч. VII ст., шанували цих християнських героїв духа. За імператора Валента сирійські ігумени Афраат і Юліан Саба з’явились в Антіохії, щоб підтримати антиаріанських богословів Діодора Тарсійського і Флавіана Антіохійського, згодом Константинопольського.

   Св. Єронім та Йоан Золотоустий ходили до пустинників на навчання, щоб на власному досвіді пізнати ці форми аскези. Незабаром вони повернулися до творчого вченого і письменницького подвигу.

   Ця категорія сирійських аскетів не була наслідуванням єгипетського монашества ані в спільножительній, ані в анахоретській формі.

   А у Малій Азії, навпаки, поширилося пряме наслідування Єгипту. Євстафій Севастійський і св. Василій Великий були учнями єгипетського чернецтва. Проте клімат тут був холоднішим і тілесні потреби відчувалися гостріше. Євстафій впадав у незаконні крайності: засуджував світське, шлюбне життя і проповідував загальну обов’язковість аскези. Гангрський собор 340 р. засудив Євстафія за енкратитські ухили. Під впливом св. Василія Вел. Євстафій виправив свій єретичне відхилення. A Василій оформив для східного монашества “Устав”, він написав “Великі і короткі правила”, які стали на Сході уставними формами на всі часи. Акцент у цих правилах ставиться на організованість і дисципліну.

   Правила св. Василія сприяли впорядкуванню життя монахів і збиранню їх у стіни монастирів з первісного розсіяного, недисциплінованого стану. У цьому уставному порядку були дуже зацікавлені церковна й державна влада. Вільні монахи, опираючись на народне почитання за їх пророчий викривальний тон, починали бродити по містах. Їх вплутували в осудження влади, адміністративної і судової. Не розбираючись в суті справ, монахи поривалися захищати на їхню думку скривджених. Звідси виникали навіть народні бунти. Імператор Теодосій Великий заборонив монахам жити і з’являтися в містах. Він у листах до західного єпископа Амбросія скаржився на монахів. Проте невдовзі монахи не лише добровільно вторгалися у великі догматичні суперечки епохи вселенських соборів, але їх прямо залучало до цього саме ж православне суспільство.