Святість в житті монаха студита

Ієромонах Теодор (Тарас Мартинюк)
Унів, 24 січня 2000 р. Б.

Вступ
I. Святість в чернечому житті
1. нова людина у Христі
2. біля ніг Христа
3. почуття спільноти
II. Шлях реалізації ідеалу святості

Вступ

В монашому житті такі поняття як спасіння душі, досконалість, вправляння в чеснотах і т. п., зливаються в щось одне єдине. Церковна Традиція називає це святість. Зрозуміло вона не є привілеєм монахів, бо до святості покликані всі, але чернецтво в особливий спосіб. Для неї “хочемо посвятити всі наші молитви і терпіння, всі здібності і сили, всю працю і старання…” (Типікон, п. 1).

I. Святість в чернечому житті

Що означає святість в чернечому житті? Розглянемо її найважливіші аспекти:

1. нова людина у Христі

В молитві на кінці IX часу молимося “да ветхаго отложивше человіка в новаго облецемся і Тебі поживем нашему Владиці і Благодітелю”. На чому полягає смерть старої людини і одягання в нову? У святого Павла “стара людина” це та, яку “розтлівають звабливі пристрасті” (Еф. 4, 22). Поведінка такої людини є подібною до поганського способу життя: “ходять у марноті свого ума, бувши запаморочені умом, далекі від життя в Бозі із-за свого неуцтва, що є в них, та через зачерствілість свого серця” (Еф. 4, 17 і далі). Поведінка гідна християнина є наслідком переміни, яка відбувається під час спільної смерті з Христом. Св. Павло бачить дві цілі, для яких наступає смерть старої людини:

а) знищення гріховного тіла;

б) звільнення з неволі гріха (Рим. 6, 6-7). Отже, гріх перестає послуговуватися тілом людини і втрачає своє панування над нею. “Так само й ви вважайте себе за мертвих для гріха, за живих для Бога, в Христі Ісусі” (Рим. 6, 11). Для св. Павла нова людина є “створена на подобу Божу, у справедливості й святості правди” (Еф. 4, 24). Вона “відновляється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця” (Кол. 3, 10). Послухаймо, якою має бути нова людина:

“Вдягніться, отже, як вибрані Божі, святі й любі у серце чутливе, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість, терплячи один одного і прощаючи один одному взаємно, коли б хтось мав на когось скаргу. А понад усе будьте в любові, що є зв’язком досконалості, і нехай панує в серцях ваших мир Христовий, до якого ви були покликані, в одному тілі, тай будьте вдячні (…) і все, щоб ви тільки говорили й робили, – все чиніть в ім’я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через Нього (Кол. 3, 12-15, 17).

Нова людина з вірою може сказати “Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал. 2, 20).

2. біля ніг Христа

Нова людина – це та, яка з’єднана з Христом, думає як Христос, поступає як Христос… Одного разу Ісус, подорожуючи з учнями до Єрусалиму, зайшов до Марії і був прийнятий в її домі. Св. Лука представив нам образ учениці, яка слухає Господа. Марія нічим не клопочеться, нікуди не спішить; вона просто слухає. Для неї, окрім Слова, ніщо не існує. Протилежністю Марії є Марта, яка “клопоталася усякою послугою” (Лк. 10, 40 а). Марта була забігана і роздратована великим об’ємом праці, бо хотіла показати, що все вміє, і належно приймає гостей. Марта не розуміє Ісуса, бо думає, що Він вибрав її дім для того, щоб смачно пообідати. Звідси походить неспокій Марти. Вона не розуміє цілі приходу Спасителя. А вкінці цілком знеохочена, в нервах перериває Ісусові розмову і звинувачує Його в байдужості. “Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя залишила мене саму служити? (Лк. 10, 40 б). Подібну байдужість закидували Ісусові апостоли на морі, коли Ісус спав у човні (Мт. 4, 38). Марта відчула себе як серед бурі, бо бачила, що руйнується репутація її дому. В цьому розпачі Марта цілком втратила глузд, немовби закидає Ісусові: Господи, Ти вчиш, щоб ближні один одному допомагали, а насправді чи ж не бачиш, що Марія мене саму залишила? Все лежить на моїх плечах, а сестра не має навіть наміру мені допомогти”. Але й того не досить Марті, вона має відвагу повчити Ісуса (єдиний випадок в Євангелії): “Скажи їй, щоб мені допомогла” (Лк. 10, 40 б).

Без сумніву, властивою реакцією Марти мало бути щире вираження своїх почуттів Марії чи Ісусові, але нас цікавить інше. Послухаймо, що відповідає Ісус: “Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато” (Лк. 10, 41). Ісус хоче сказати, що піклування Марти є неконечні. Одного потрібно! – слухання слів Ісуса. Надмірні піклування про “багато” перешкоджають уважному слуханню. А що є тією “кращою часткою”, яку вибрала Марія і яка не відніметься від неї. “Кращою часткою” є сам Бог:

“Ти – мій Господь, – добро моє; нема нічого понад тебе”

Господь – частка моєї спадщини й моєї чаші

Ти держиш мою долю

Спадщина випала мені в гарних околицях,

І частка моя подобається мені вельми”

(Пс. 16 (15). 2, 5-6)

“Краща часка” – це слухання Ісуса, в якому Він сам себе дає. Вибирає її той, хто відмовляється від “багато” неконечних турбот. Кардинал Є. Мартіні пише: “Ми самі переживаємо, піклуємося і турбуємося про багато; підштовхують нас безперервні телефонні дзвінки, натовпи людей, які конечно щось мусять нам сказати, цілий день розписаний на зустрічі. Охоплює нас неспокій, що не виконаємо цих завдань. І в це замішання приходить Ісус із запитанням: “Для чого ти тут є? Що направду є важливе? Що усі люди так направду від тебе очікують?… Чому у тебе бракує відваги сказати “ні” їх невластивим очікуванням, а сказати “так” їх правдивим проханням”. Один авторитетний духівник казав, що після гріха ніщо так не утруднює духовного росту, як страх перед неосягненням у відповідному часі вибраної цілі. Вище згаданий кардинал Мартіні каже, що набагато важчим є відректися від турбот, ніж відректися речей.

Отож, цей фрагмент Євангелії показує нам, якою має бути святість монаха: “слухання Ісуса, в якому Він себе дає нам”. Це не означає цілковитої байдужості до справ спільноти і її діяльності. Ні, таке “слухання Ісуса” навпаки допомагає впорядковувати справи відносно до їх вартості.

3. почуття спільноти

Монах – це “борець за святість” (св. Василій Великий). Здобуває він її в школі Євангелія. “… Це в розумінні Христовім не так діло людської одиниці, відокремленої від усіх інших, це в більшій мірі діло спільного зусилля людей, органічно зв’язаних між собою в одне містичне тіло Святої Церкви…” (Типікон, п. 1).

Монах може бути святим завдяки спільним зусиллям братії. Про значення і вартість кеновійного життя в ділі освячення ми можемо прочитати в Поученнях преподобного Теодора Студита. Такий підхід, до справи нашої святості дозволяє бути відкритим на мого брата, його проблеми і болі. Іноді справжньою проблемою не є брак взаєморозуміння, але неправильне розуміння місця мого співбрата в ділі мого спасіння. Почуття спільноти було добре розвинуте у первісному чернецтві. У добу Київської Русі братові, накладену настоятелем покуту, допомагали сповнити його співбрати “за великую любовь” (С. Смирновъ, “Древне-русский духовникъ” Москва 1913). Таку практику в Студіоні дозволяв преподобний Теодор Студит. В Святих Отців можемо знайти багато прикладів, в яких виражається ідея особистої святості в тісній злуці з життям спільноти в цілому.

І в такий спосіб ченці можуть творити народ Божий “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто вас покликав з темряви у дивне своє світло” (1 Пт. 2, 9). За словами нашого Типікону і наш монастир є “однією з таких духовних родин” (…), в якій “метою кожного зокрема і всіх разом є досконале досягнення тої цілі, до якої Христос веде людей (п. 1).

II. Шлях реалізації ідеалу святості

1. Одного разу до старця прийшли учні і запитали, що нам робити, щоб спастися? Старець виготовляв з пальмових гілок кошики. Він, подумавши, відповів: “Робіть, те, що бачите”. Згідно зі словами старця для нього і братів спасенним було робити ту справу, яка є в даній хвилині. Сприятливий час спасіння є тут і тепер, при кожній хвилині мого життя і моїх обов’язків, які поручено мені виконувати.

2. Інший аспект осягнення святості знаходимо в глибокій розмові єгипетських старців. Вони роздумуючи, над тим, яким буде останнє покоління монахів, запитували один одного: “А що ми осягнули?” Один з них старець Ісихиріон відповів: “Ми виконали Божі заповіді”. “А ті, які прийдуть після нас? Які вони будуть?” Він відповів: “Вони дійдуть до половини нашої міри”. “А останні покоління ченців? Що вони осягнуть? Старець відповів: “Їхнє покоління взагалі нічого не осягне, але прийде на них випробування, і ті, які з цього випробування вийдуть переможцями, будуть вважатися більшими за нас і наших отців”.

Варто роздумати над тим, на чому полягатиме оте випробування, про яке говорить старець Ісихиріон. А може воно вже настало? Книга Одкровення говорить про спокусу, що має прийти на вселенну – випробувати тих, що мешкають на землі. Оте випробування витримають ті, хто: а) зберіг “слово терпіння” – “що ти зберіг слово терпіння мого, то і я тебе збережу від години спокуси…” (Од. 3, 10 а);б) ті, які не зреклися імені Господнього – “знаю твої діла; я відчинив перед тобою двері, і ніхто неспроможний зачинити їх, бо малу маєш силу, а зберіг моє слово і не зрікся імени мого” (Од. 3, 8). Останнє покоління монахів, за словами старця Ісихиріона, не буде мати заслуг, буде мати “малу силу”. В чому полягає наша “мала сила”? Це не тільки брак осягнень, але покірного думання про себе, як спільнота. Бо тільки тоді зможемо дійсно вийти переможцями з отого апокаліптичного “випробування”. “Щоби Бог благословив нашу монашу громаду, щоб заховав її, і щоб вона не пропала, бережімся, як найстрашнішої зарази не тільки особистої гордості, але і гордості нашої цілої монашої громади (Наші Звичаї, п. 42). Нехай буде нашою славою “свідоцтво нашого сумління, як ми поводились у світі (…) у святості і щирості Божій; не в мудрості тілесній, а в Божій благодаті” (2 Кор. 1, 12).

В Новому Завіті святими названо християн (Рим. 16, 2; 2 Кор. 1,1; 13, 12). Завдяки Святому Духові християни беруть участь в святості самого Бога, і стають Синами Бога, а тому повинні бути “послідовниками Бога, як любі діти” повинні ходити “у любові, за прикладом Христа, що полюбив вас і видав себе за вас, як принос та жертву приємного Богові запаху” (Еф. 5, 1-2).