Перейти до вмісту

Коментарі до Апостольських читань

ієромонах Юстин (Бойко)
2005

Січень 2005

  • Лист до Галатів 3, 8-12

8 І Писання, передбачивши, що вірою Бог виправдає поган, благовістило Авраамові: Благословляться в тобі всі народи! 9 Тому ті, хто від віри, будуть поблагословлені з вірним Авраамом. 10 А всі ті, хто на діла Закону покладається, вони під прокляттям. Бо написано: Проклятий усякий, хто не триває в усьому, що написано в книзі Закону, щоб чинити оте! 11 А що перед Богом Законом ніхто не виправдується, то це ясно, бо праведний житиме вірою. 12 А Закон не від віри, але хто чинитиме те, той житиме ним.

Коментар:

Для того, щоби зрозуміти даний фрагмент з Листа Апостола Павла до Галатів потрібно взяти під увагу історичний контекст, який вплинув як на його зміст так і на ціль написання. Отож, християнська спільнота в Галатії була закладена Апостолом Павлом. В більшості вона складалася з навернених поган, однак деяку її частину становили євреї, що прийняли навчання Ісуса Христа, передане його апостолами. Цю спільноту Св. Павло відвідував, як сам на це натякає (Гал. 4,13), два рази. Після його відходу, деякі з євреїв, що навернулися на християнство, однак не зрозумівши до кінця його суті, почали переконувати новонавернених в тому, що їм для повного спасіння, окрім віри в Ісуса як Божого Сина потрібно ще обрізатися. Обрізання бо, згідно з приписами старозавітнього Закону, становило суттєвий елемент приналежності до вибраного народу, зглядно юдейської релігії. Це спричинило заколот в християнській спільноті в Галатії, адже ж новонавернені з поганства не могли зрозуміти сенсу обрізання, а до того ж вони довіряли словам Апостола Павла, який будучи серед них вказував їм на конечність віри в Ісуса як Сина Божого для осягнення спасіння. Св. Павло, будучи повідомленим про ці події та не маючи можливості особисто прибути до Галатів, звертається до них листом, в якому, між іншим, вияснює так новонаверненим з поганства як і наверненим євреям, на відносини та різницю поміж старозавітнім Законом та законом віри, який приніс нам Ісус Христос.

В даному фрагменті Св. Павло для вияснення згаданої проблеми покликається на Авраама, якого євреї вважали за свого прабатька. Він, цитуючи слова обітниці, даної Богом Авраамові (Бут. 12,3) стверджує, що вона стала для нього не нагородою за праведне життя згідно приписів старозавітнього Закону, який йому ще не був відомий, але нагородою за віру, яку він проявив супроти Господа. Тому, завдяки вірі він був оправданий і доступив обітниці. Коли ж ідеться про Закон, Апостол Павло говорить, що ним перед Богом ніхто не оправдається. Чому? Тому, що неміч, яка існує в людських членах як наслідок первородного гріха, ніколи не дає людині можливості досконало виконати заповідь закону, навіть мимо того, що людина може цього дуже прагнути. А кожний, хто порушує хочу б найменшу заповідь Закону не може називатися праведним. Чи означало б це, що Закон був непотрібний? В своєму листі до Римлян Апостол Народів заперечує цьому, кажучи, що Закон був потрібний. Він був нашим виховником до приходу благодаті. Його ціллю було виявити гріх, який таївся в людині під виглядом незнання (Рим. 7,7-12). Однак Закон не зміг знищити гріха. Саме тому, потрібна була благодать, яку приніс Ісус Христос. Він своїм пришестям на землю, смертю і воскресінням знищив гріх і дав можливість кожному, хто житиме вірою в Нього доступити спасіння. Іншими словами, Св. Павло заохочує тих, до кого спрямовує свої слова, жити праведно не тому, що так каже Закон, але тому, що так велить віра в Ісуса Божого Сина.

Слова Апостола Народів є дуже актульними для нас, християн третього тисячоліття. Напередодні Різдвяних Свят, коли складатимемо подяку Богові за спасення, яке він нам дарував, вони закликають нас застановитися над станом нашої віри. Критерієм оцінки нехай буде питання про те, чи наше життя як послідовників Ісуса віддеркалює життя нашого Вчителя, щоб ті, що нас бачать, могли в нас розпізнати Його. Бо тільки правдива віра дозволить нам побачити в дитині Ісус не тільки звичайну людину, а передовсім нашого Спасителя.  

  • Лист до Євреїв 11, 9-10, 17-23, 32-40

9 Вірою він перебував на Землі Обіцяній, як на чужій, і проживав у наметах з Ісаком та Яковом, співспадкоємцями тієї ж обітниці, 10 бо чекав він міста, що має підвалини, що Бог його будівничий та творець.

17 Вірою Авраам, випробовуваний, привів був на жертву Ісака, і, мавши обітницю, приніс однородженого, 18 що йому було сказано: В Ісакові буде насіння тобі. 19 Бо він розумів, що Бог має силу й воскресити з мертвих, тому й одержав його на прообраз. 20 Вірою в майбутнє поблагословив Ісак Якова та Ісава. 21 Вірою Яків, умираючи, поблагословив кожного сина Йосипового, і схилився на верх свого жезла. 22 Вірою Йосип, умираючи, згадав про вихід синів Ізраїлевих та про кості свої заповів. 23 Вірою Мойсей, як родився, переховувався батьками своїми три місяці, бо вони бачили, що гарне дитя, і не злякались наказу царевого.

32 І що ще скажу? Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків, 33 що вірою царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, 34 силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців; 35 жінки діставали померлих своїх із воскресіння; а інші бували скатовані, не прийнявши визволення, щоб отримати краще воскресіння; 36 а інші дізнали наруги та рани, а також кайдани й в’язниці. 37 Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем, тинялися в овечих та козячих шкурах, збідовані, засумовані, витерпілі. 38 Ті, що світ не вартий був їх, тинялися по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних. 39 І всі вони, одержавши засвідчення вірою, обітниці не прийняли, 40 бо Бог передбачив щось краще про нас, щоб вони не без нас досконалість одержали.

Коментар:

            Протягом місяця січня читання з Листа до Євреїв ми будемо слухати багато разів. З огляду на це, потрібно сказати хоча б декілька слів про ціль та зміст самого листа. Отож, про ціль його написання говорить нам вже сам Автор, кажучи, що бажає таким чином укріпити братів у вірі словом потіхи (Євр. 13, 22). Хто є тими братами у вірі і про яке слово потіхи він говорить? Дослідники Святого Писання, шукаючи відповіді на це запитання зауважують, що адресатами цього Листа є християни навернені з юдаїзму, які переживають важкі хвилини випробовування віри. Ці випробовування, як на це вказує контекст писання, спричинені зовнішніми обставинами, себто переслідуваннями за віру. Саме тому, Автор, бачачи небезпеку хиткості, якій можуть вони піддатися бажає скріпити їх на дусі своїм авторитетним апостольським словом. Апостольське слово потіхи, яке має на меті укріпити навернених з юдаїзму християн у вірі, базується на двох основних аргументах. Першим переконливим мотивом тривання у вірі є для Апостола сам Ісус Христос, який є центром і запорукою нашої віри. Він як Бог своїм приходом на землю, смертю і воскресінням дарував нам спасіння, до якого провадить нас віра в Нього. Тому, той, хто вірить в Нього, себто християнин, повинен бути готовий пройти ту саму дорогу народження, страждання, смерті і воскресіння, яку пройшов Він сам (Євр. 3-10). Другим мотивом тривання у вірі є приклад віри наших праотців, які мимо багатьох життєвих терпінь, осягнули завдяки ній бажане блаженство (Євр. 11).

            Фрагмент з Листа до Євреїв, який Літургія подає сьогодні, показує нам саме приклад мужньої віри славних старозавітніх патріархів таких як Авраама, Ісаака, Якова, Йосифа, а також багатьох інших. Описуюючи їхні геройські вчинки, які досить часто межували зі смертю, Автор Листа стверджує, що основним мотивом такої поведінки була віра, яка за його словами є «запорукою того, чого сподіваємося, доказом речей невидих» (Євр. 11, 1). Не вдаючись до конкретного опису життя згаданих осіб, звернім увагу на те, як Апостол розуміє віру. Отож, коли намагатимемось віднайти корінь тієї віра, яка штовхала старозавітніх патріархів на те, щоб вони «царства побивали, правду чинили, одержували обітниці, пащі левам загороджували, силу огненну гасили, утікали від вістря меча, зміцнялись від слабости, хоробрі були на війні, обертали в розтіч полки чужоземців» (Євр. 11, 33-34) зможемо побачити, що ним була надія, яка проявлялася в довірі до Бога, а тим самим до Його обітниць. Інакше кажужи, надія є поживою та критерієм віри. Говорячи про віру старозавітніх праотців, Апостол також підкреслює, що вона осягнула свою повноту тільки в Ісусі Христі, бо Бог хотів, щоб «вони не без нас осягли завершення» (Євр. 11, 40). Таким чином Автор вказує на різницю між вірою старозавітньої і новозавітньої людини. Коли бо та старозавітня вірила в надії на те, що осягне спасіння обіцяне Богом, то новозавітня людина, себто християнин, будучи свідком спасіння, яке приніс Ісус Христос повинна тільки вірою  ствердити, що вона бажає його осягнути. Стимулом ж та поживою для віри залишаються надалі надія та довіра до Господа.

            Приготовляючись до зустрічі з Христом, що приходить до нас, задаймося питанням наскільки наша віра в Нього сповнена отим довір’ям та надією. Багато з нас, сьогодні досить часто говорить про кризу віри. Де є її корінь? Можна знайти багато відповідей. Але, основною причиною є хиба те, що людина через багатогранну заклопотаність тратить відчуття того, що Бог її любить і діє в її житті. Тож, в часі приготування до Різдвяних Свят, приступім до Св. Тайни Покаяння, зупинімся в уважній молитві, щоб почути лагідний голос Того, котрий до кожного з нас промовляє: «Мій сину, не нехтуй Господньої кари, і не знемагай, коли Він докоряє тобі.  Бо Господь, кого любить, того Він карає, і б’є кожного сина, якого приймає!» (Євр. 12, 6).

  • Лист Якова 2, 14-26

14 Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? 15 Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, 16 а хтонебудь із вас до них скаже: Ідіть з миром, грійтесь та їжте, та не дасть їм потрібного тілу, що ж то поможе? 17 Так само й віра, коли діл не має, мертва в собі! 18 Але скаже хтонебудь: Маєш ти віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх, а я покажу тобі віру свою від діл моїх. 19 Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, і тремтять. 20 Чи хочеш ти знати, о марна людино, що віра без діл мертва? 21 Авраам, отець наш, чи він не з діл виправданий був, як поклав був на жертівника свого сина Ісака? 22 Чи ти бачиш, що віра помогла його ділам, і вдосконалилась віра із діл? 23 І здійснилося Писання, що каже: Авраам же ввірував Богові, і це йому зараховане в праведність, і був названий він другом Божим.  24 Отож, чи ви бачите, що людина виправдується від діл, а не тільки від віри? 25 Чи так само і блудниця Рахав не з діл виправдалась, коли прийняла посланців, і дорогою іншою випустила? 26 Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл мертва!

Коментар:

            В церковній традиції Лист Апостола Якова, який читатиметься в часі Літургії протягом трьох наступних днів, а особливо даний фрагмент, став предметом багатьох богословських полемік. Так в ранній добі християнства, як і в середньовіччі його неправильне розуміння та пояснення ставало центром доктринальних основ багатьох єресей. В чому ж полягає трудність зрозуміння цього писання ?

            Для того, щоб її зрозуміти, знову ж таки потрібно запізнатися з обставинами, за яких даний лист був написаний. Його автором є Яків, якого Св. Павло в своїх листах називає братом Господнім (Гал. 1, 19) та остоєю єрусалимської Церкви. Церковна традиція називає його першим єпископом християнської спільноти в Єрусалимі, яку, на відміну від інших спільнот, творили практично самі Євреї. Вони, будучи вихованими в юдейській релігії, фундамент якої становило Право дане Богом Вибраному Народові через Мойсея,  прийняли Ісуса Христа як того споконвіку очікуваного Месію. Однак, для багатьох із них було великою проблемою погодити навчання Ісуса з навчанням старозавітнього Закону. Про неї згадує вже Апостол Петро в своєму посланні, коли говорячи про листи Апостола Павла стверджує, що «у них є дещо трудне до зрозуміння, що люди без освіти і нетверді у вірі перекручують, як і інші писання, на свою власну загибіль свою» (І Петр. 3, 16). Саме незрозумілість та пояснення на власний спосіб думки Апостола Павла про оправдення через віру, яку він висловлює в своєму листі до Римлян (4-5) спонукує Апостола Якова у відповідний спосіб відреагувати на це і пояснити тим, до кого скеровує свій лист правдиве розуміння слів Апостола Народів, а тим самим і навчання самого Христа.

            Отож, Апостол Яків, будучи свідком того, коли деякі з християн-євреїв, задовільнившись переконанням про те, що оправдання приходить від віри і перестали працювати над удосконаленням своїм життям згідно чеснот, запитує їх в досить зрозумілий спосіб: «Яка користь, мої брати, коли хто скаже, що має віру, але діл не має ? Чи може його спасти віра ?» (Як. 2, 14). Своє запитання він ілюструє, вдаючись до звичайного прикладу, взятого зі щоденного життя. За його словами християнин, віра якого не виявляється в ділах є подібний до поради даної потребуючому співбратові, яку не супроводить конкретна допомога. Так само, як та абстрактна порада не змінить становища потребуючого, так і віра, позбавлена добрих діл залишається мертвою, тобто недіючою.

            Однак, Св. Яків, відчуваючи, що цей приклад не для всіх може бути переконливим, приводить інший, взятий з старозавітньої історії спасіння, себто приклад Авраама, який для всіх віруючих Юдеїв є взірцем до наслідування. Авраам, як говорить автор книги Буття «повірив Богові, і це зараховано йому за праведність» (Бут. 15, 6). Апостол Яків, беручи ці слова за основу стверджує, що віра Авраама не була голослівною, але супроводжувалась і удосконалювалась ділами. Адже він вирушив у незнану собі землю, як також, пізніше, приніс в жертву свого улюбленого і єдиного сина Ісаака. Саме через те, за словами Апостола, «він був названий приятелем Божим» (Як. 2, 23). На підставі цих прикладів, Св. Яків подає адресатам свого листа правдиве розуміння християнського розуміння оправдання через віру. Воно полягає в тому, що віра відкриває християнинові дорогу до спасіння тільки в тому випадку, коли стверджується конкретними добрими ділами.

            В передріздвяному часі апостольські читання, як можемо зауважити, звертають нашу увагу на віру, яка є найціннішим даром, який принесемо Новонародженому. Вчора, Апостол Павло вказував нам конечність надії та довір’я як необхідних складових віри. Сьогодні ж Апостол Яків, немов би перехоплюючи слова Св. Павла додає, що живу і правдиву віру об’являють діла. Ми досить часто можемо запитувати себе: «В який спосіб розпізнати, чи моя віра є правдивою?» Як ми бачимо, Яків, брат Господній дає нам сьогодні чудову і досить практичну пораду, кажучи: «Приглянься ділам, які чиниш».      

  • Послання Якова 3, 1-10

1 Не багато-хто ставайте, брати мої, учителями, знавши, що більший осуд приймемо.  2 Бо багато ми всі помиляємось. Коли хто не помиляється в слові, то це муж досконалий, спроможний приборкувати й усе тіло. 3 От і коням вкладаєм уздечки до рота, щоб корилися нам, і ми всім їхнім тілом керуємо. 4 От і кораблі, хоч які величезні та гнані вітрами жорстокими, проте найменшим стерном скеровуються, куди хоче стерничий. 5 Так само й язик, малий член, але хвалиться вельми! Ось маленький огонь, а запалює величезного ліса! 6 І язик то огонь. Як світ неправости, поставлений так поміж нашими членами, язик сквернить усе тіло, запалює круг життя, і сам запалюється від геєнни. 7 Бо всяка природа звірів і пташок, гадів і морських потвор приборкується, і приборкана буде природою людською, 8 та не може ніхто із людей язика вгамувати, він зло безупинне, він повний отрути смертельної! 9 Ним ми благословляємо Бога й Отця, і ним проклинаєм людей, що створені на Божу подобу. 10 Із тих самих уст виходить благословення й прокляття. Не повинно, брати мої, щоб так це було!

Коментар:

Слова Апостола Якова, які сьогодні чуємо в часі Літургії, є прямою відповіддю на певного роду моральні проблеми, які виникли в християнській спільноті. Одна з них, як бачимо, є непошана до слова, яке є основним джерелом відносин між людиною і людиною, як також між людиною і Богом. Звідки ж взялася ця проблема в перших християнських спільнотах ?

Отож, як ми знаємо перші християни, навіть по воскресінні Ісуса Христа, деякий час брали ще участь у літургійному житті юдейського народу, видимим центром якого була синагога. Окремо ж збиралися в хатах тільки для ламання хліба, тобто на Євхаристію, яку Христос наказав їм справляти на спомин про нього. Кожен ізраїльтянин, який досягнув встановленого віку мав право брати участь в повноцінному синагогальному культі, себто читати та коментувати слова Писання. Це рівнож робив Ісус, який, як згадує євангелист Лука, ходив за звичаєм суботнього дня в синагогу, читаючи та пояснюючи слова Пророків (Лк. 4, 16-27). Тому, в синагогальних юдеських спільнотах були певні групи людей, які в особливий спосіб посвячувалися поглибленню Писань. Існували різні групи, серед яких кожна мала свою назву, однак всіх їх народ кликав одним словом «вчитель».

Християнські спільноти, особливо ті, які в більшості складалися з юдео-християн, перейняли були цю синагогальну літургійну практику. І тому, в часі зібрань, вони на взір юдеїв читали і пояснювали собі взаємно слова Писань. З часом, однак, появилася проблема того роду, що багато з них пояснювали богонатхнені слова на власний спосіб, ба й навіть досить часто просто шукали нагоди прочитати і пояснити той чи інший фрагмент писань тільки для того, щоб показати свою вищість і більшу вченість на іншими співбратами у вірі. Тому, Апостоли та їх наступники, як проводирі перших християнських спільнот, намагалися спочатку пояснити, що тільки той, хто є уповноважений ними має право на зібраннях читати та пояснювати Писання. Коли ж це не помагало, доводилось в простий та зрозумілий спосіб, як це робить Апостол Яків, викривати та ганьбити таку поведінку.

В сьогоднішньому слові Св. Яків приводить кілька основних аргументів для того, щоб упорядкувати життя спільноти, а особливо тих, хто хоче бути вчителями. Першим з них, за його словами, є велика відповідальність того, що промовляє за його слова перед Богом. Адже той, хто навчає інших прийме більший засуд. Другим аргументом для Апостола є факт, що людина, яка хоче бути досконалою повинна цінувати слово і навчати ним інших тільки тоді, коли це слово є зважене і вдумливе, що може принести ближнім духовну поживу. Цю поміркованість і стриманість у слові Св. Яків порівнює до гнуздечки, яку вкладають коням у рот, а також до стерна в кораблі. На підставі цього стверджує, що як загнузданий кінь, так і корабель, що має стерно, проходять багато небезпек виключно завдяки тому, що мають провідника, який, гамуючи їх, провадить до бажаної цілі. Некероване ж слово людини, Апостол порівнює до вогню, який, будучи навіть найменшим, здатен запалити великий вогонь і принести тим самим велику шкоду. Третім аргументом, який, на думку Св. Якова, промовляє за стриманістю у слові, є те, що язик який промовляє слово є сотворений в тілі людському для того, щоб благословити Бога і творити добро ближньому. З огляду на все сказане, Апостол доходить до логічного висновку про те, що не личить християнинові, щоб з його «уст виходило благословення і прокляття» (Як. 3, 10).

Порада Апостола Якова є для нас дуже актуальною, адже ж теперішній час є мабуть часом найбільшого знецінення вартості слова. Тому перед нами, християнами, лежить сьогодні велике завдання – доцінити вартість слова. В який спосіб? Може почнім з напростішого: перед тим, як захочемо щось сказати застановімся, чи наше слово несе мир і любов. Для того, щоби бути вчителями слова, навчімся найперше бути його слухачами. Воно допоже нам в більш виразний спосіб почути так слово Боже, яке промовляє до нас нащодень, як і слово людське. І ще, відносно останнього. Хотів би пригадати і запропонувати до роздумів слова, які я почув колись від одного старенького монаха, який сказав: «Коли хочеш людині дати пораду, вислухай її». 

  • Послання Якова 3, 11-4, 6

11 Хіба з одного отвору виходить вода солодка й гірка? 12 Хіба може, брати мої, фіґове дерево родити оливки, або виноград фіґи? Солодка вода не тече з солонця. 13 Хто мудрий і розумний між вами? Нехай він покаже діла свої в лагідній мудрості добрим поводженням! 14 Коли ж гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь та не говоріть неправди на правду, 15 це не мудрість, що ніби зверху походить вона, але земна, тілесна та демонська. 16 Бо де заздрість та сварка, там безлад та всяка зла річ! 17 А мудрість, що зверху вона, насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава. 18 А плід правди сіється творцями миру.

1 Звідки війни та свари між вами? Чи не звідси, від ваших пожадливостей, які в ваших членах воюють? 2 Бажаєте ви та й не маєте, убиваєте й заздрите та досягнути не можете, сваритеся та воюєте та не маєте, бо не прохаєте, 3 прохаєте та не одержуєте, бо прохаєте на зле, щоб ужити на розкоші свої. 4 Перелюбники та перелюбниці, чи ж ви не знаєте, що дружба зо світом то ворожнеча супроти Бога? Бо хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стається. 5 Чи ви думаєте, що даремно Писання говорить: Жадає аж до заздрости дух, що в нас пробуває? 6 Та ще більшу благодать дає, через що й промовляє: Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать.

Коментар:

Сьогоднішні слова Апостола Якова є продовженням його промови, фрагмент якої ми слухали вчора в часі Літургії. Як пригадуємо, в ній Апостол звертався до тих, які бажали бути вчителями Божого Слова, не маючи при цьому відповідного уповноваження, а передовсім покори. Сьогодні ж, Св. Яків, продовжуючи своє повчання, намагається представити своїм слухачам причини всілякого роду чварів та непорозумінь, які, на превеликий жаль, виникають в християнських спільнотах.

Отож, за його словами, підставовою причиною непорозумінь між братами у вірі є те, що частина з них живе за принципами мудрості цього світу, інша ж – прислухаючись до слів мудрості, що походить з висот. Для того, щоб могти розрізнити одну від другої Апостол Яків пропонує наступне: коли хто вважає себе мудрим та досвідченим, щоб могти навчати інших, нехай своєю поведінкою та ділами покаже це (Як. 3, 13). Цей принцип, на думку Апостола, виставить на яв і того, що живе за законами земської мудрості, і того, що живе за законами мудрості, яка походить з висот, тобто від Бога.

Чим же характеризуються обидва види мудростей? Апостол розпочинає з характеристики мудрості земської. Називає він її також тілесною, а остаточно диявольською (Як. 3, 15). Вона бо не шукає сповнення Господньої волі, але реалізації власного, егоїстичного бажання. Розпізнати її можна по плодах, які вона приностить, а ними є: заздрість, гордість, свари, пристрасність, безлад і всяке лихо (Як. 3, 14, 16). Однак, на думку Апостола, мудрість земську часами тяжко розпізнати, бо вона вдягає на себе лик мудрості з висот. Але, в християнській спільноті, яке живе духом єдності та любові, і це вдасться виявити. Християнин бо, який живе нею, шукатиме не так сповнення Господньої волі, але власної земської слави, прикриваючись при цьому словами Писання. Таких, Апостол ще раз перестерігає кажучи, що «любов світу – ворожнеча проти Бога. Хто, отже, хоче бути приятелем світу, стає ворогом Божим» (Як. 4, 4).

На відміну від земської, мудрість з висот, себто Божа є цілковито іншою. Вона шукає завжди волі Господньої і проявляється в покорі. Св. Яків вказує на сім плодів, які вона плодоносить в людині, що живе згідно її законів. Отож, мудрість Божа є «найперше чиста, потім мирна, поблажлива, примирлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння, нелицемірна» (Як. 3, 17). Тому, людину, яка живе нею, вона провадить до досконалості. Бажаючи показати, як ці два види мудрості вигладають в очах Божих, Апостол не говорить від себе нічого, тільки цитує слова книги Приповідок: «Бог противиться гордим (мудрості земській), смиренним же (мудрості небесній) дає благодать» (Прип. 3, 34).

Маючи на увазі повчання Апостола Якова, потрібно було б і нам сьогодні застановитися на тим, якою дорогою йдемо ми – дорогою мудрості земської чи дорогою мудрості Божої. Сьогодні досить часто багато з християн, навіть найбільш ревних, що часто моляться і беруть участь в богослуженнях, жаліються на те, що почуваються часами невислуханими Богом, незважаючи на такі свої подвиги. Вартувало б в такому разі запитати себе: чи то Бог мене не чує, чи може я не чую його? А можливо шкарлупа моєї позорної «покірності» є тут проблемою? Стають зрозумілими в такому разі досить суворі слова Св. Якова: «Ви просите, та не одержуєте, бо зле просите, щоб розтратити на ваші втіхи» (Як. 4, 3). Тож, приготовляючись до зустрічі з Новонародженим, просім у нього передовсім ласки мудрості, що походить від Бога. А вона вже запровадить нас до Нього самого.

  • Лист до Євреїв 1, 1-12

1 Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, 2 а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив. 3 Він був сяєвом слави та образом істоти Його, тримав усе словом сили Своєї, учинив Собою очищення наших гріхів, і засів на правиці величности на висоті. 4 Він остільки був ліпший понад Анголів, оскільки славніше за них успадкував Ім’я.  5 Кому бо коли з Анголів Він промовив: Ти Мій Син, Я сьогодні Тебе породив! І знову: Я буду Йому за Отця, а Він Мені буде за Сина! 6 І коли знов Він уводить на світ Перворідного, то говорить: І нехай Йому вклоняться всі Анголи Божі. 7 А про Анголів Він говорить: Ти чиниш духів Анголами Своїми, а палючий огонь Своїми слугами. 8 А про Сина: Престол Твій, о Боже, навік віку; берло Твого царювання берло праведности.  9 Ти полюбив праведність, а беззаконня зненавидів; через це намастив Тебе, Боже, Твій Бог оливою радости більше, ніж друзів Твоїх.  10 І: Ти, Господи, землю колись заклав, а небо то чин Твоїх рук.  11 Загинуть вони, а Ти будеш стояти, всі вони, як той одяг, постаріють. 12 Як одежу, їх зміниш, і минуться вони, а Ти завжди Той Самий, і роки Твої не закінчаться!

Коментар:

В день Навечір’я Різдва Христового, який є немовби передсмаком та благовісником радості Різдва Христового, читання Апостола та Євангельське в особливий спосіб доповнюють себе взаємно. Коли Євангелист Лука у властивій собі розповідній формі описує прихід Спасителя на землю та всі надзвичайні події, які супроводили Його прихід, Апостол намагається в богословській формі представити Того, котрий приходить до нас.

В чому є  суть та основне послання, яке хоче передати нам Апостол сьогоднішніми словами? Отож, Автор розпочинає свою промову із розрізнення способів, за посередництвом яких Бог промовляв до людини. Вони між собою різняться як змістом так і формою, але Автор чітко розмежовує їх в часі. А саме, був час, коли Господь об’являв себе людям «в давнину» (Євр. 1, 1), і настав час, за якого Він об’явив себе «останніми днями» (Євр. 1, 2). В чому є різниця між цими двома різними в часі способами об’явлення?

Перший з них відбувався в часі, який можемо назвати старозавітнім. Тоді, Господь промовляв до людей через події, різні надзвичайні явища, сни, ангелів, а особливо через своїх вірних слуг пророків, яких патристична традиція часто називала «устами Божими на землі». Однак, не завжди слово пророків як відгомін Божого слова знаходило своє місце в серцях людських. Саме тому, Господь у своїй великій та незбагненній любові до людини сходить сам до неї, щоб промовити безпосередньо до неї як Сотворитель. Робить це в той спосіб, що посилає у світ свого Сина, «якого зробив наслідником усього і яким віки сотворив» (Євр. 1, 2). Будучи свідомим суті упалої людської природи, яка не змогла б зрозуміти Божої мови, Він бере на себе людське тіло, щоб, уподібнишись в усьому до людини, дарувати їй спасіння, через «очищення гріхів» її (Євр. 1, 3).

Пишучи свій лист до тих християн, які були виховані в релігії юдейській, Апостол бачить потребу подати їм, базуючись на книгах Старого Завіту, грунтовні докази того, що Ісус не є одним з пророків, або одним з ангелів, але саме Богом. Саме для того, приводить низку цитат, переважно з книги Псалмів, щоб, опираючись на них показати, що слова Псалмопівця «Син мій єси, я сьогодні родив Тебе» (Пс. 2, 7) чи «Я буду йому за Отця, і він буде мені за Сина» (Пс. 7, 14), як і багато інших, відносяться саме до Ісуса, того довгоочікуваного Месії, на якого чекало усе людство.

В нас може виникнути питання: для чого Апостол так грунтовно доказує адресатам свого листа божество Ісуса? Справа в тім, що час приходу Христа стається саме в той час, коли нарід ізраїльський переживає тяжку кризу, а саме втрату своєї національної та політичної незалежності. В середині самого народу почалися були роздори, бо одні, за певну винагороду змирилися з окупацією римлян (наприклад Ірод, який був Євреєм на службі у римлян), інші ж вважали це за велику зраду. Тому, в ментальності багатьох образ Месії, що мав прийти був наступний: Він прийде у славі і могутності, збире велике військо, яким визволить народ з неволі римлян і тоді наступить його тисячолітнє царювання. Натомість Христос приходить на землю як немічна дитина, в убогій стаєнці. І це, для багатьох Євреїв було цілковито незрозуміле, тому вони не бажали визнавати в Ісусі Божого Месії. Для того власне, Апостол, щоб розвіяти всі сумніви, які могли б виникати у навернених на християнство Євреїв, приводить їм докази з Писання, яке для юдейської релігії було серцем.

Сьогодні з Божої благодаті ми дочекали до Свят-Вечора. Подякуймо Новонародженому за те, що так полюбив кожного з нас, що сам зійшов на землю як Бог. Однак, нехай наші очі віри не забудуть в Ньому достерегти передовсім Бога, який приходить до нас на землю, щоб нас на небо возвести. 

  • Лист до Галатів 4, 4-7

4 Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жони, та став під Законом,  5 щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли.  6 А що ви сини, Бог послав у ваші серця Духа Сина Свого, що викликує: Авва, Отче!  7 Тому ти вже не раб, але син. А як син, то й спадкоємець Божий через Христа.

Коментар:

Ці слова апостола Павла є частиною його довших роздумів, де він намагається показати християнам в Галатії стан людства до і після приходу на землю Ісуса Христа. За його словами, до того, як Спаситель прийшов до нас як один з-поміж нас, все людство перебувало під опікою старозавітнього Закону, який виконував роль виховника до часу, заки прийшла благодать. Вже від початку, від моменту сотворення людина, за задумом Божим, повинна була стати наслідницею вічних благ. З огляду на те, що Господь є Сотворитель кожної людини, що приходить на світ, всі люди є дітьми Божими. Однак, як показала історія спасіння, сини та дочки Божі, через свою незрілість, виявилися неготовими прийняти наслідство приготоване їхнім Батьком. Як же тоді повинен був поступити Батько та Сотворитель людства?

Для вияснення, Апостол Народів вдається до порівння, мотив якого знаходить в римському праві. Згідно припису цього права відносно родинного наслідства, син, який не досяг відповідного віку, хоча і був наслідником благ свого батька, не міг в повноті їх прийняти. Вік, в якому він повноправно міг стати господарем та наслідником, визначав сам батько, вказуючи це в своєму заповіті. Відповідно до цього порівняння, Св. Павло стверджує, що так само Господь, бачачи незрілість людства прийняти приготовлені блага, дав йому Закон як виховника. В такий спосіб, людина, як сотворіння та дитина Божа, хоча і повинна була стати наслідницею небесних благ, не могла з них користати вповні. А тому, в своїх правах вона нічим не відрізнялася від слуги.

Однак, прийшла та довгоочікувана повнота часу, яка дозволила кожній людині зрозуміти, що вона є улюбленою дитиною Божою. Її об’явив прихід на землю Божого Сина, який як звичайна людина народився від жінки в убогій стаєнці і тим самим повернув їй той бежмежний дар зватися повноправною дитиною Божою (Гал. 4, 4). Той стан, коли людство перебувало під вихованням Закону, Св. Павло прирівнює до сирітського. Людство після упадку блукало немов сирота. Через прихід Сина Божого Сотворитель і Батько людства немовби усиновив його знову. Тому Апостол Народів стверджує, що всі «ми прийняли дар усиновлення» (Гал. 4, 5). Явним доказом нашого синівства, на думку Павла, є те, що кожній людині через сотворення та хрещення дарований дар ласки Св. Духа, який з глибини наших сердець кличе до Бога «Авва – Отче!» (Гал. 4, 7).

В цей день Христового Різдва, коли приходимо до вертепу, очима віри погляньмо на Новонароджене Дитя. Саме віра допоможе нам побачити в Христі Ісусі нашого Сотворителя, Батька і Брата. Нехай свідомість того, що всі ми є діти Божі допоможе нам жити між собою в мирі, злагоді і єдності та в спільноті з Господом.      

  • Лист до Євреїв 2, 11-18

11 Бо Хто освячує, і ті, хто освячується усі від Одного. З цієї причини не соромиться Він звати братами їх, кажучи:  12 Сповіщу про Ім’я Твоє браттям Своїм, буду хвалити Тебе серед Церкви! 13 І ще: На Нього я буду надіятися! І ще: Ото Я та діти, яких Бог Мені дав. 14 А що діти стали спільниками тіла та крови, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола, 15 та визволити тих усіх, хто все життя страхом смерти тримався в неволі. 16 Бо приймає Він не Анголів, але Авраамове насіння. 17 Тому мусів бути Він у всьому подібний братам, щоб стати милостивим та вірним Первосвящеником у Божих справах, для вблагання за гріхи людей. 18 Бо в чому був Сам постраждав, випробовуваний, у тому Він може й випробовуваним помогти.

Коментар:

            Сьогоднішнє читання Апостола намагається представити нам, хоча б людськими словами, спасенну подію приходу на землю Божого Сина, який народжується як звичайна тілесна людина. Якщо передріздвяні апостольські читання приготовляли зрілість нашої віри до приходу Ісуса, то сьогоднішнє читання показує нам ким є Христос по відношенні до нас – людей.

            Найперше, як це сильно підкреслюють слова Апостола, він є нашим Братом, який прийшов на світ для того, щоб об’явити та сповістити нам слова нашого Батька-Бога, від якого ми – люди – відійшли в певному моменті історії. В який спосіб Ісус стає нашим Братом? Шукаючи відповіді на це запитання, Автор Листа до Євреїв запозичає термінологію з єврейської ментальності. Він каже, що Христос є нашим Братом через те, що стався учасником «тіла і крові» (Євр. 2, 14), тобто прийняв на себе людське єство. Цим самим він, будучи Богом, досвідчив до кінця всю природу людську. Однак, будучи правдивим Богом, він визволяє її з неволі гріха та смерті, яка є його плодом. Тим самим відкриває всьому людству дорогу до спасіння.

            Жертву, яку приносить Христос з самого Себе Апостол порівнює до жертви, яку приносить первосвященик. Однак, якщо кожний первосвященик мусів принести найперше жертву за свої гріхи, Христос, як досконала людина, не потребував цього. Він приніс Себе самого в жертву за наші гріхи. Автор листа, всупереч тогочасним єресям, які заперечували правдиве і повне терпіння Христа, ще раз бажає в особливий спосіб підкреслити те, що Ісус прийшов на землю терпів за нас на хресті як правдива людина. Зробив це тому, що будучи сам випробуваним, міг допомогти тим, які проходили випробування (Євр.11, 18).

            Сьогодні святкуємо Собор Пресвятої Богородиці, оспівуємо її за те, що через неї прийшо нам спасіння. Одне її «так» стало великим в очах Божих, а для нас – спасенним. Коли ми хочемо називатися правдивими братами Ісуса Христа, як це говорить сьогоднішній Апостол, постараймося на взір Марії відповідати Богові завжди «так» на кожний його поклик. В такий спосіб сповнимо місію, яку Господь нам поручив, висилаючи у цей світ.

  • Лист до Галатів 1, 11-19

11 Звіщаю ж вам, браття, що Євангелія, яку я благовістив, вона не від людей. 12 Бо я не прийняв, ні навчився її від людини, але відкриттям Ісуса Христа. 13 Чули бо ви про моє поступовання перше в юдействі, що Божу Церкву жорстоко я переслідував та руйнував її. 14 І я перевищував в юдействі багатьох своїх ровесників роду мого, бувши запеклим прихильником моїх отцівських передань. 15 Коли ж Бог, що вибрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, уподобав 16 виявити мною Сина Свого, щоб благовістив я Його між поганами, я не радився зараз із тілом та кров’ю, 17 і не відправився в Єрусалим до апостолів, що передо мною були, а пішов я в Арабію, і знову вернувся в Дамаск. 18 По трьох роках потому пішов я в Єрусалим побачити Кифу, і в нього пробув днів із п’ятнадцять. 19 А іншого з апостолів я не бачив, крім Якова, брата Господнього.

Коментар:

Зрозуміння даного фрагменту з Листа до Галатів є також, як і в більшості випадків, обумовлене знанням історичного контексту, в якому він був написаний. Як вже згадувалося раніше (коментар до апостольського читання з 1 січня цього року), цей лист був задуманий Апостолом Павлом як відповідь на заколот, який виник в християнській спільноті Галатів внаслідок того, що деякі з навернених євреїв вимагали від новонавенених з поганства обрізатися для того, щоб осягнути повноту спасіння. Ті, в свою чергу посилалися на Св. Павла, який проповідуючи їм Добру Новину, вказував на конечність життя згідно віри в Ісуса Христа для спасення. І саме тоді, деякі з-поміж євреїв, для того, щоб даказати свою правоту, почали принижувати вартість проповіді Апостола Народів, мотивуючи тим, що він не отримав безпосереднього мандату проповідування Євангелія від Ісуса Христа, але від Апостолів. Опираючись на це, стверджували, що він є меншим від Апостолів, зглядно його навчання не має такої вартості, як навчання інших Апостолів.

      Через це, Апостол Павло, вже на початку свого листа відразу після привіту, захищається від різного роду таких чуток, боронячи своє апостольське покликання. Він стверджує, що право на проповідь Євангелія отримав не від когось іншого, як тільки від самого Господа Ісуса, який йому об’явився в дорозі до Дамаску (Гал. 1, 11). Для того, щоб уникнути закидів про його минуле, яке було сповнене ярою ненавистю супроти послідовників Ісуса, Св. Павло сам щиро визнає це. Як виникає з його слів, він переслідував християн будучи переконаним, що сумлінно виконує передання своїх предків (Гал. 1, 14). Однак з радістю та вдячністю визнає, що Божа любов, яка здатна перемінити життя кожної людини, перемінила і його життя. З ярого противника християн він сам стає Христовим учнем. В цьому Павло вбачає сповнення Божого Провидіння, яке покликало його вже від лона матері (Гал. 1, 15) для того, щоб проповідувати Євангеліє між поганами (Гал. 1, 16). Перед тим, як вирушити на проповідь Доброї Новини, Апостол Народів вдається до Єрусалиму, де зустрічається з Апостолами Петром та Яковом, які підтвердили правдивість його навернення та навчання. Таким чином, Св. Павло бажає вказати на те, що його проповідь походить так від самого Спасителя, як і Його учнів – Апостолів.

      Традиція Східної Церкви не дарма помістила це читання саме в той день, коли ми звершуємо пам’ять Св. Архидиякона Стефана, першого мученика за віру в Ісуса Христа. Адже ж, коли каменували Архидиякона Стефана, Апостол Павло, будучи ще юнаком, сторожив одежу каменувачів, ба й навіть схвалював їхній вчинок (Ді. 7, 59-60). Коли добре призадуматися на такою дивовижною зміною в житті пізнішого Апостола Народів, можемо дійсно подивляти могутність Божої любові. Свідоцтво віри, яке склав Св. Стефан, в руках Божих стало добрим знаряддям для того, щоб перемінити життя Павла. З такої перспективи стає добре зрозумілим твердження славного письменника первісної Церкви Тертуліана про те, що «кров мучеників є насінням християн». Нехай це свідоцтво віри окроплене кров’ю мучеників так давнини як і часів недавних, спонукає і нас сьогодні щиро і впевнено складати наше свідоцтво віри там, де нас Господь поставив. Свідоцтво мучеників закликає нас змінити обличчя майбунього світу на більш християнське.

  1.  І Послання Петрове 2, 21-3, 9

21 Через Нього ви віруєте в Бога, що з мертвих Його воскресив та дав славу Йому, щоб була ваша віра й надія на Бога. 22 Послухом правді очистьте душі свої через Духа на нелицемірну братерську любов, і ревно від щирого серця любіть один одного, 23 бо народжені ви не з тлінного насіння, але з нетлінного, Словом Божим живим та тривалим.  24 Бо кожне тіло немов та трава, і всяка слава людини як цвіт трав’яний: засохне трава то й цвіт опаде,  25 а Слово Господнє повік пробуває! А це те Слово, яке звіщене вам в Євангелії.

1 Отож, відкладіть усяку злобу, і всякий підступ, і лицемірство, і заздрість, і всякі обмови, 2 і, немов новонароджені немовлята, жадайте щирого духовного молока, щоб ним вирости вам на спасіння3 якщо ви спробували, що добрий Господь4 Приступайте до Нього, до Каменя живого, дорогоцінного, що відкинули люди Його, але вибрав Бог.  5 І самі, немов те каміння живе, будуйтеся в дім духовий, на священство святе, щоб приносити жертви духовні, приємні для Бога через Ісуса Христа.  6 Бо стоїть у Писанні: Ось кладу Я на Сіоні Каменя вибраного, наріжного, дорогоцінного, і хто вірує в Нього, той не буде осоромлений!  7 Отож бо, для вас, хто вірує, Він коштовність, а для тих, хто не вірує камінь, що його занедбали були будівничі, той наріжним став каменем,  8 і камінь спотикання, і скеля спокуси, і об нього вони спотикаються, не вірячи слову, на що й призначені були.  9 Але ви вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого, 10 колись ненарод, а тепер народ Божий, колись непомилувані, а тепер ви помилувані!

Коментар:

Читання з першого послання Св. Апостола Петра слухатимемо в часі Літургії протягом наступних чотирьох днів. Перед тим, як перейти до конкретного аналізу фрагменту, який читається сьогодні, пригадаймо тільки коротко про обставини, час та ціль написання цього листа. Отож, як стверджує більшість сучасних дослідників новозавітніх книг, перше послання Апостола Петра було написане близько 60 року першого століття. Його адресатами є християнські спільноти в Малій Азії, яких сам Автор перераховує напочатку в слові-привітанні (І Пт. 1, 1). Зміст та дух цілого послання вказує на те, що Апостол пише його в тому часі, коли відчувається наближення часу переслідування християн (І Пт. 2, 12; 3, 15-16). В такому контексті стають зрозумілими слова Св. Петра про те, що ті, які носять величне ім’я християнина не повинні боятися випробовуння віри (І Пт. 1, 7) ані пожежі, яка виставить її на пробу (І. Пт 4, 12). Однак, Апостол, переживаючи тих, кого йому повірено, особливо за новонавернених (неофітів), відчуває потребу скріпити їхню віру словом заохоти і потіхи. Саме тому, вже в перших главах він вияснює суть християнського покликання, яке – за його словами – бере свій початок із хрещення в ім’я Отця і Сина і Святого Духа (І Пт. 1). Опісля ж дає відповідні настанови про те, як мають послідовники Ісуса реалізовувати це покликання в щоденному житті (І Пт. 2-5).

В першу чергу він звертається до тієї верстви суспільства, яка в стародавньому світі вважалася найнижчою – слуг. Якщо в очах суспільства цей тип людей вважався найменш гідним, то Апостол Петро, дивлячись на цей стан очима віри, вбачає в слугах взірець ідеального християнина. Задля того стверджує, що для слуги-християнина такий стан повинен стати не суспільним призначенням, але покликанням, яке дозволяє йому сповнити в спосіб досконалий ту місію, яку на нього поклав Христос – служити Богу і ближнім. Служачи ревно в своєму стані, слуга – за словами Св. Петра – наслідує самого Ісуса Христа, який «страждав за вас, даючи приклад, щоб ви йшли його слідами» (І Пт. 2, 21). Остаточно всі, котрі звуться християнами є слугами Бога живого, який «виніс наші гріхи на хрест, щоб ми вмерши для гріхів, жили для справедливості» (І Пт. 2, 24). В такий спосіб, на думку Апостола, слуги можуть ревно сповнювати своє християнське покликання.

Після слуг слово Апостола звертається до християнських родин. Спочатку до жінок, особливо заміжніх. Він також добре свідомий і їхнього суспільного становища. Зі слів Апостола виразно зауважується розрізнення поміж родинами, де обоє подругів є християнами і тими, де тільки, одна сторона, переважно жінка є християнкою. Звертаючись до тих перших, Св. Петро закликає їх до послуху своїм чоловікам. Цей послух, очевидно, не можу бути одностороннім. Чоловіки, зі своєї сторони, повинні, за переконанням Апостола, повинні жити розумно зі своїми жінками, як з істотами, що є слабші, «віддаючи їм належну шану, як співнаслідникам благодаті» (І Пт. 3, 7). Жінкам же, які мають чоловіків поган Первоапостол радить звернути увагу на свою взірцеву поведінку в чистоті й повазі, на яку дивлячись вони могли б знайти дорогу до Бога християн (І Пт. 3, 1). Апостол Петро звертає увагу жінок на те, що краса, якої так ревно прагне жіноча природа, коли хоче бути милою Богові, повинна проявитися в середині серця, «в нетлінній красі духа, лагідного та мовчазного» (І Пт. 3, 3). Як приклад прообраз жінки-християнки Св. Петро подає приклад Сари, жінки Авраама, яка слухала його називаючи «паном» (І Пт. 3, 6). Говорячи про відносини в родині, Перший з-поміж Апостолів не вдається тільки до чистого моралізаторства, він вказує на основні фундаменти, які будують життя християнських родин. А ними є: співчутливість, братолюбність, милосердя і смиренність (І Пт. 3, 8).

Як бачимо, Апостол Петро, приготовляючи своїх вірних до переслідувань за віру, зосереджує свою увагу ні на чому іншому, як на сумлінному сповнюванні свого християнського покликання в щоденному житті. Переживаючи запал різдвяної радісті ми можемо запитати себе: в який спосіб можемо послужити Христові в третьому тисячолітті? Сьогоднішній Апостол дає нам відповідь – долаючи разом з Ісусом, а не самим, кожний день нашого життя.

  1.  І Послання Петрове 3, 10-22

10 Бо хто хоче любити життя та бачити добрі дні, нехай здержить свого язика від лихого та уста свої від говорення підступу.  11 Ухиляйся від злого та добре чини, шукай миру й женися за ним! 12 Бо очі Господні до праведних, а вуха Його до їхніх прохань, а Господнє лице проти тих, хто чинить лихе! 13 І хто заподіє вам зле, коли будете ви оборонцями доброго? 14 А коли ви за правду й страждаєте, то ви блаженні! А їхнього страху не бійтеся, і не тривожтеся! 15 А Господа Христа святіть у ваших серцях, і завжди готовими будьте на відповідь кожному, хто в вас запитає рахунку про надію, що в вас, із лагідністю та зо страхом. 16 Майте добре сумління, щоб тим, за що вас обмовляють, немов би злочинців, були посоромлені лихословники вашого поводження в Христі. 17 Бо ліпше страждати за добрі діла, коли хоче того Божа воля, аніж за лихі. 18 Бо й Христос один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога, Праведний за неправедних, хоч умертвлений тілом, але Духом оживлений, 19 Яким Він і духам, що в в’язниці були, зійшовши, звіщав; 20 вони колись непокірливі були, як їх Боже довготерпіння чекало за Ноєвих днів, коли будувався ковчег, що в ньому мало, цебто вісім душ, спаслось від води. 21 Того образ, хрищення не тілесної нечистости позбуття, але обітниця Богові доброго сумління, спасає тепер і нас воскресенням Ісуса Христа, 22 що, зійшовши на небо, пробуває по Божій правиці, а Йому підкорилися Анголи, влади та сили.

Коментар:

Сьогоднішнє читання з першого послання Апостола Петра є продовженням його промови зверненої до слуг та християнських родин. Його можна поділити на дві частини. Першу з них становлять вірші 3 глави від 10 по 12. Саме вони є безпосереднім і беззаперечним підтвердженням тих слів Апостола, які ми слухали вчора. Якщо бо раніше, Св. Петро вказував на своїми словами на важдивість взірцевого прикладу християнського життя як на найліпшого провідника в часі переслідувань, то сьогодні він це стверджує цитатами, взятими з книг Старого Завіту. Отож, цитуючи Автора книги Псалмів, Первоапостол звертає увагу на те, що той, хто хоче бути милим в очах Божих, повинен за всіляких обставин берегти себе від слів лукавих, ухилятися від зла і чинити добро, шукати миру і жити ним (Пс. 34, 13-15). Саме в такий спосіб можна осягнути праведність, яке приверне обличчя Боже до молитов праведника (Пс. 34, 16-17).

 В частині другій, яку становлять вірші від 13 по 22 Автор продовжує заохочувати своїх адресатів до святого християнського життя в часі переслідувань, подаючи відповідні мотиви. Таких мотивів він приводить кілька. По-перше: той, хто живе свято є ревнителем добра. Тому, на думку Апостола, навіть для людини, яка не вірує, той хто чинить добро стає її приятелем, супроти якого вона не зможе сказати нічого злого (І пт. 3, 13). По-друге: навіть якщо хтось провокуватиме переслідування християн наклепами та брехнею, добра поведінка, як плід чистого сумління, стане немов би дзеркалом, в якому відіб’ється вся неправда, яку погани намагатимуться присвоїти християнам. І тоді, за словами Апостола, варто буде навіть постраждати за справедливість, щоб виявилися діла неправди (І Пт. 3, 14-16). По-третє: в переслідуваннях Св. Петро бачить також прояв Божого Промислу, який провадить нас спасіння різними, часто для нас незрозумілими, дорогами (І Пт. 3, 17). До того ж, той кого переслідуватимуть, зможе хоча б на людську міру, пройти частину того тернистого шляху, який пройшов сам Христос як Богочоловік. І врешті останнім мотивом святого життя в часі переслідувань є, на думку Автора послання, хрещення, яке розпочинає нове життя кожного християнина. Саме воно, підказує кожному, хто пішов слідом за Ісусом, жити так, щоб через смерть і воскресіння доступити вічного життя разом з Ним.

Слова Апостола, які ми слухали сьогодні в часі Літургії, стали для християн всіх часів дороговказом, який вказував їм на те, як вони мають поводитися в кожному часі, особливо в часі переслідувань. Пригадаймо хоча б ті, які пережила наша Церква ще так недавно. Можна по-різному оцінювати те недавне минуле. Але, воно дало всім нам зрозуміти дві дуже важливі істини. По-перше: кожне переслідування, як також і те, пережите нашою Церквою недавно, не сталося без Божої волі і мало на цілі очистити, зберегти та удосконалити її віру. По-друге: Церква весь цей час перетривала тільки завдяки тому, що її творили люди, які свято жили і працювали. З часом ця святість їхнього життя осоромила та розрушила всю темряву неправди. Коли ми, які живемо сьогодні, в унікальні часи для цілого нашого народу, який є єдиною спільнотою дітей Божих, хочемо прикластися для розквіту Церкви, нехай постарається в міру своїх сил виконувати те, що радить Св. Петро – жити в святості і працювати для Христа (І Пт. 3, 15-16).

  1.  І Послання Петрове 4, 1-11

1 Отож, коли тілом Христос постраждав за нас, то озбройтеся й ви тією самою думкою, бо хто тілом постраждав, той перестав грішити, 2 щоб решту часу в тілі жити вже не для пожадливостей людських, а для Божої волі. 3 Бо досить минулого часу, коли ви чинили волю поган, ходили в розпусті, у пожадливостях, у піяцтві, у гулянках, у піятиках, у беззаконних ідолослужбах. 4 Вони з того дивуються, що ви разом із ними не берете участи в розпусті, та зневажають. 5 Вони дадуть відповідь Тому, Хто судитиме живих та мертвих! 6 Бо на те й мертвим звіщувано Євангелію, щоб вони прийняли суд по-людському тілом, але жили по-Божому духом. 7 Кінець же всьому наблизився. Отже, будьте мудрі й пильнуйте в молитвах! 8 Найперше майте щиру любов один до одного, бо любов покриває багато гріхів! 9 Будьте гостинні один до одного без нехоті! 10 Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті. 11 Коли хто говорить, говори, як Божі слова. Коли хто служить, то служи, як від сили, яку дає Бог, щоб Бог прославлявся в усьому Ісусом Христом, що Йому слава та влада на віки вічні, амінь.

Коментар:

            Фрагмент апостольського читання, який читається сьогодні немов би закінчує довшу промову Апостола Петра до своїх співбратів у вірі, яка має на цілі підбадьорити та приготувати їх до часу випробовувань. Бажаючи дати їм почути основну ноту свого слова, він звертає увагу на те, що кожний послідовник та учень Ісуса повинен радіти з того, що має можливість пройти ту саму дорогу страждання, яку пройшов Учитель. В цьому бо саме полягає суть християнської віри. Тому й Св. Петро закликає всіх своїх співбратів: «Тому, отже, що Христос страждав тілом, ви теж озбройтеся тією самою думкою» (І Пт. 4, 1). Для того, щоб в когось не появилося спукусливої думки про відступство в тяжкій хвилині, Апостол пригадує минулу «біографію» кожного перед тим, як пішов слідом за Христом. Вона ж проявлялася в тому, кожний був служителем всілякого роду світових розбещеностей, які не вносили в життя чогось сенсовного, а навпаки, позбавляли його цілі (І Пт. 4, 3-5). Читаючи знаки часу Первоапостол стверджує, що прийшов час жити не за людським похотями, але за Божою волею (І Пт. 4, 2).

            Апостол Петро відкриває також своїм співбратам у вірі нову перспективу їхнього життя, вказуючи їм на те, що вони стали учасниками нової доби світової історії, себто кінця часів, який завершить славний прихід Христа та Останній Суд. Потрібно тут сказати, що біблійне поняття Останнього Суду та останніх часіх є відмінне від нашого сьогоденного. Для біблійних Авторів вони бо є не тільки часами, коли кожний здасть звіт за своє життя, але передовсім часами, коли Бог розпочинає відновлення всього світу у Христі і привернення його до первісної гармонії.

            Будучи добре свідомим всіх небезпек, які очікують послідовників Ісуса, Апостол Петро заохочує їх в часі випробовувань віри триматися разом. Основним ж вузлом, який би з’єднував всіх, повинна стати взаємна братерська любов, яка допоможе упавшому піднятися,  слабшому додасть сили, сильного підбадьорить ще більше (І Пт. 4, 8). Любов, яка проявляється у служінні, є на думку Апостола саме тим фундаментом, на якому Христос збудував свою Церкву. І якщо, Апостол Павло порівнює Церкву до тіла, де кожний член виконує свою місію, то Апостол Петро бачить її як добру домоуправу, де кожний служить всім згідно тих дарів, які має (І Пт. 4, 10). Переживаючи за цю Церкву, провідництво якої Христос поручив як першому Петрові, він в особливий спосіб звертається до тих, що служать Божому Слову та до тих, які провадять спільноти. Саме їм Апостол поручає особливу опіку над порученими їм душами в часі переслідувань (І Пт. 4, 11). Заохочує він їх так служити своїм співбратам у вірі, щоб «в усьому був прославлений Бог через Ісуса Христа» (І Пт. 4, 11).

            В сьогоднішньому апостольському читанні можна знайти багато моментів, які виразно промовляють до нас сьогодні. Хотів би звернути увагу на те, як Апостол Петро бачить Церкву. Для нього вона є спільнотою послідовників та учнів Ісуса, які служачи в любові один одному тими дарами, що отримали від Бога, творять живу спільноту дітей Божих. Здається багатьом сьогодні, не тільки мирянам, бракує тієї свідомості, що Церквою є ми всі. Всі ми творимо її кожний на свій спосіб: інакше провід Церкви, інакше миряни, але ніхто не може бути пасивним членом Христового тіла. Тому, нехай слова сьогоднішнього читання допоможуть нам щораз більше усвідомлювати нашу церковну свідомість.

  1.  І Послання Петрове 4, 12-5, 5

12 Улюблені, не дивуйтесь огневі, що вам посилається на випробовування, немов би чужому випадку для вас. 13 Але через те, що берете ви участь у Христових стражданнях, то тіштеся, щоб і в з’явленні слави Його раділи ви й звеселялись. 14 Коли ж вас ганьблять за Христове Ім’я, то ви блаженні, бо на вас спочиває Дух слави й Дух Божий. 15 Ніхто з вас хай не страждає, як душогуб, або злодій, або злочинець, або ворохобник, 16 а коли як християнин, то нехай не соромиться він, але хай прославляє Бога за те. 17 Бо час уже суд розпочати від Божого дому; а коли він почнеться перше з нас, то який кінець тих, хто противиться Божій Євангелії? 18 А коли праведний ледве спасеться, то безбожний та грішний де зможе з’явитись? 19 Тому й ті, хто з Божої волі страждає, нехай душі свої віддадуть в доброчинстві Йому, як Створителю вірному.

1Тож благаю між вами пресвітерів, співпресвітер та свідок Христових страждань, співучасник слави, що повинна з’явитись: 2 пасіть стадо Боже, що у вас, наглядайте не з примусу, але добровільно по-Божому, не для брудної наживи, а ревно, 3 не пануйте над спадком Божим, але будьте для стада за взір. 4 А коли Архипастир з’явиться, то одержите ви нев’янучого вінка слави. 5 Також молоді, коріться старшим! А всі майте покору один до одного, бо Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!

Коментар:

Сьогоднішнє апостольське читання для кращого зрозуміння можна поділити на дві частини. Перша з них, яку становлять стихи четвертої глави від 12 по 19, практично повторює той сам зміст, що його ми почули в часі Літургії вчора, тільки іншими словами. Однак, це не є тільки таке собі просте повторювання. Коли в новозавітній літературі зустрічаємо такий факт, це означає, що Автор хоче передати своїм адресатам основну суть свого послання. Отож і в цьому випадку, Апостол Петро звертаючи знову погляд своїх адресатів до наступаючих переслідувань, які порівнює до вогню випробування (І Пт. 4, 12), заохочує їх до витривалості. А основним стимулом повинна стати нагода взяти участь в стражданнях Христа, яка станеться можливою завдяки стражданню, яке переноситимуть послідовники Спасителя (І Пт. 4, 13). Тому кожний, хто носитиме гідно ім’я християнина зможе осягнути блаженство. Страждання християн, на думку Св. Петра, стане гідне та достойне не тільки в очах Божих, але також і людських. Бо християнин, як носитель добра та миру у світі, коли навіть і постраждає, то зробить це як свідок правди, а не як якийсь злочинець чи душегуб (І Пт. 4, 15).

Другу ж частину сьогоднішнього апостольського читання творять 5 перших стихів глави п’ятої. Вони є прямим та безпосереднім зверненням Первоапостола до провідників християнських спільнот, якими були пресвітери. Як можемо зауважити Апостол згадує також про молодих (І Пт. 5, 5), які за його наказом повинні коритися старшим. При цьому слід зазначити, що тут не йдеться про особи, які були молодші віком, але про нижчі від пресвітерського чину служіння. Отож, Св. Петро пригадуючи пресвітерам гідність їхнього покликання, яке випливає з Христового священства і виражається в служінні Богові і ближнім, закликає їх служити порученому їм стадові ревно. Апостол, напевно, ще в ті часи був свідомий проблеми, які існувала між пресвітерами, коли деякі служили своїм співбратам у вірі не на взір Христа-Пресвітера, але задля наживи (І Пт. 5, 2). Тому, Св. Петро так ревнителів священичого служіння, як і тих матеріалістів намагається усвідомити, що кожний з них дасть звіт за Божий спадок (І Пт. 5, 3) в часі, коли з’явиться Архипастир. Заохочує однак, щоб кожний зі служителів Госопдніх трудився так на порученій йому ниві, щоб отримати нев’янучий вінок (І Пт. 5, 4).

Сьогоднішнє апостльське читання є повчальне для кожного з членів Христової Церкви, від єпископів, священиків аж до мирян. Можна зробати різні висновки. Але найголовніше є наступне: слова Апостола закликають всіх нас трудитися ревно на тій частині Христового виноградника, яку нам Він сам поручив аж до часу свого славного повторного пришестя. І то не зі страху, але з любові до Господа та ближніх.

  1.  Лист до Колосян 2, 8-12

8 Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом, 9 бо в Ньому тілесно живе вся повнота Божества. 10 І ви маєте в Нім повноту, а Він Голова всякої влади й начальства. 11 Ви в Ньому були й обрізані нерукотворним обрізанням, скинувши людське тіло гріховне в Христовім обрізанні. 12 Ви були з Ним поховані у хрищенні, у Ньому ви й разом воскресли через віру в силу Бога, що Він з мертвих Його воскресив.

Коментар:

            Сучасні дослідники новозавітньої літератури називають Лист до Колосян «листом з в’язниці». Основним мотивом такої назви є факт, що лист був написаний Апостолом Павлом в часі, коли той був ув’язнений за віру в Христа Ісуса. Про це зрештою свідчать і прикінцеві слова Апостола Народів, якими він просить спільноту вірних в Колосах пам’ятати про його кайдани (Кол. 4, 18). Причиною написання листа є небезпека єресі, яку намагались посіяти деякі тогочасні філософсько-релігійні течії в християнській спільноті в Колосах. Найближчі співпрацівники Св. Павла, які провадили цю спільноту, бачачи цю небезпеку, вирішують звернутися з проханням до Апостола Народів, як великого авторитету, щоб той своїм апостольським словом повчив та перестеріг співбратів у вірі. Апостол радо годиться на це – пише християнам в Колосах листа, якого передає через своїх помічників Тихика та Онисима (Кол. 4, 7-9). За змістом лист можна поділити на кілька частин: вступ, виклад правдивої християнської доктрини віри, полеміка з поглядами єретичних течій, які намагаються розколоти християнську спільноту колосян, повчання моральні та прикінцеві поздоровлення.

            Фрагмент сьогоднішнього апостольського знаходиться якраз в тій частині листа, де Автор намагається через полеміку пояснити своїм співбратам у вірі хибність та небезпеку тих філософсько-релігійних течій, які намагаються знайти собі прихильників серед послідовників Ісуса. Тому, стають зрозумілими перші слова-заклик сьогоднішнього читання: «Вважайте, щоб ніхто не звів вас підступно філософією та пустим обманом» (Кол. 2, 8). Що має на увазі Св. Павло, коли говорить про філософію? Тяжко однозначно відповісти на це запитання сьогодні, однак, з наступних слів виникало б, що йдеться про філософське навчання, яке основну перевагу в історії всесвіту надавало не Христові, як первоначалові усього, що існує, лише людському переданню, згідно якого світ виник з інших першопричин. Не вдаючись до чисто інтелектуальної полеміки з філософськими єресями, Апостол ще раз пригадує основну правду християнської віри, яка будується на Христі, який є першопочатком всього сотвореного. Він є правдивим Богом, який в людському тілі прийшов в цей світ, щоб кожній людині дати можливість стати співучасником Його життя ( Кол. 2, 9). Кожний ж, хто хоче стати причасником Його життя, повинен прийняти хрещення, яке відкриває дорогу до спасіння. Тому Апостол Народів, звертаючись до своїх співбратів у вірі, як тих, що вже прийняли хрещення в ім’я Ісуса, пильно стерегти та розвивати цей дорогоцінний скарб.

            Сьогодні святкуємо одне з дванадцяти найбільших свят літургійного року – Обрізання Господа нашого Ісуса Христа. В Старому Завіт воно було знаком приналежності до Вибраного Народу. В Новому ж його сповненням стало хрещення, яке мало на цілі не так лишити знак на людському тілі, як змінити та переобразити людину. Хрещення, яке приймає кожний християнин є даром, але й зобов’язанням. Ми бачимо, як Апостол, бажаючи повернути життя колосян в нормальне русло, як на найбільший авторитет посилається на хрещення, яке вони прийняли. Тому сьогодні, нам усім, вартувало б застановитися над тим,  наскільки важливе є хрещення, яке ми прийняли, в нашому щоденному житті? Чи воно дійсно є тим, яке спонукує нас кожного дня вірно йти слідом за Христом, чи воно сталося тільки певного роду паспортом, документом, який час від часу треба показати при певних обставинах. Постать Св. Василія Великого, якого пам’ять звершуємо також в сьогоднішній день, показує нам взірець, в який спосіб ми, як християни третього тисячоліття повинні бути вірними обітницям, які ми в часі хрещенні дали Христові – служити Йому і вірувати в Нього.

  1.  І Лист до Тимотея 3, 14-4, 5

14 Це пишу я тобі, і сподіваюсь до тебе прийти незабаром. 15 А коли я спізнюся, то щоб знав ти, як треба поводитися в Божому домі, що ним є Церква Бога Живого, стовп і підвалина правди. 16 Безсумнівно, велика це таємниця благочестя: Хто в тілі з’явився, Той оправданий Духом, Анголам показався, проповіданий був між народами, увірувано в Нього в світі, Він у славі вознісся!

1А Дух ясно говорить, що від віри відступляться дехто в останні часи, ті, хто слухає духів підступних і наук демонів, 2 хто в лицемірстві говорить неправду, і спалив сумління своє3 хто одружуватися забороняє, наказує стримуватися від їжі, яку Бог створив на поживу з подякою віруючим та тим, хто правду пізнав. 4 Кожне бо Боже твориво добре, і ніщо не негідне, що приймаємо з подякою, 5 воно бо освячується Божим Словом і молитвою.

Коментар:

            Протягом двох наступних днів, починаючи від сьогодні, в часі Літургії читатимуться Перше да Друге послання Св. Павла до Тимотея. Ці два листи разом з кількома іншими належать до однієї з груп листів Апостола, які називаються пасторальними. Вони були написані вже в останньому періоді його життя і є адресовані до конкретних осіб. В даному випадку такою постаттю є Тимотей, якого Апостол народів називає своїм сином у вірі (І Тм. 1, 2). Походив він з Лістри в Лікаонії з родини, в якій батько був поганином, а мати юдео-християнка. Коли Св. Павло відбував одну зі своїх місійних подорожей, привернув Тимотея до християнства. З часом він стався найтіснішим і найвірнішим співпрацівником Апостола Народів, який поручає йому провадження християнської спільноти в Ефесі. Перед Тимотеєм стояли три найголовніші завдання: опікуватися спільнотою братів християн, удосконалити церковну структуру та протиставлятися єретикам, які намагалися руйнувати єдінсть спільноти. Він ревно взявся за поручену йому місію, однак Апостол Народів, бачачи його молодий вік, яким часто дехто зі старших нехтували та намагаючись піднести його на дусі, писав йому листи. В них він, як людина з великим життєвим та місіонерським досвідом намагався допомогти Тимотеєві своїми мудрими порадами. Перший лист до Тимотея був написаний близько 63 року, в короткому часі після його відходу з Ефесу.

            Сьогоднішнє апостольське читання розпочинається словами Св. Павла, якими він запевнює Тимотея про свою підтримку, що її виразить своїм приходом (І Тм. 3, 14). Однак, свідомий того, що різні причини можуть стати на заваді, тому вирішує написати своєму синові у вірі листа, в якому вказує, як той повинен провадити Церквою Бога живого (І Тм. 3, 15). Надзичайно важливими є слова Апостола, якими він окреслює Церкву, називаючи її «стовпом та основою правди». А це означає, що вона в світі, в якому живемо по всі часи сповнює місію хоронителя та проповідника правди. Який же зміст цієї правди? Апостол Павло пояснює її коротко словами, які становили гимн, а заодно Вірую первісної Церкви. Вона зводиться до того, що Христос-Бог «об’явився в тілі, був засвідчений Духом, показався ангелам, був проповідуваний поганам, у Нього увірували у світі, він вощнісся у славі» (І Тм. 3, 16). Саме це є основні правди, на який базується християнська віра.

            Апостол, будучи добре свідомим також того очищення, яке повинна пройти Церква на землі, бажає рівнож повідомити про це свого учня. Він, опираючись на слова пророків, якими Дух Святий об’являв майбутнє Церкви, радить Тимотеєві не дивуватись тому, що деякі, будучи вже християнами, відступлять від віри в Христа Ісуса (І Тм. 4, 1). Причиною їхнього відступства, окрім слабкості віри, Апостол бачить діянні обманливих духів та людей з таврованою, тобто здеформованою совістю, що їм служитимуть. Св. Павло кількома словами навіть вказує на основні тези їхнього навчання: заборона подружжя та непоміркована аскеза (І Тм. 4, 3). Як поступати Тимотеєві супроти такого навчання апостатів? Слова-відповідь, яку Апостол Народів дає своєму учневі знову ж таки сповнені великим досвідом та життєвою практикою. Він радить йому не витрачати надмірно часу та сил на те, щоб переконати супостатів у їхній неправоті, але звернути увагу передовсім на здорове навчання та укріплення у вірі тих, які тримаються навчання Христа Ісуса. А воно в свою чергу проявляється в тому, щоб освячувати життя Церкви «молитвою та словом Божим» (І Тм. 4, 5).

            У нашому щоденному чи духовному житті ми досить часто задаємо собі питання: як поступати тоді, коли бачимо певний нелад в середині чи навколо себе? Сьогоднішні слова Апостола дають нам слушну пораду: будувати лад, а нелад сам зникне. Надзвичайно важливим є цей принцип в духовному житті. Коли бачу, що з певним упадком не можу собі дати ради, помимо доброго та щирого бажання, вартувало б звернути увагу на те, щоб удосконалити ту чесноту, яку мені вдається практикувати. Добро цієї чесноти в поєднанні з ласкою Божою допоможе перебороти зло та тягар упадку. Потрібно тільки одного – мужності та терпеливості. В цьому саме полягає суть духовної боротьби.

  1.  ІІ Лист до Тимотея 4, 5-8

5 Але ти будь пильний у всьому, терпи лихо, виконуй працю благовісника, сповняй свою службу. 6 Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав. 7 Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг. 8 Наостанку мені призначається вінок праведности, якого мені того дня дасть Господь, Суддя праведний; і не тільки мені, але й усім, хто прихід Його полюбив. 9 Подбай незабаром прибути до мене.

Коментар:

Друге послання до Тимотея, подібно до Першого має на цілі допомогти вірному синові у вірі Апостола Павла у провадженні християнської спільноти у Ефесі. Пролематика, яку порушує Апостол Народів в цьому писанні має спільний фундамент з попереднім. Для загального зрозуміння її можна поділити на дві частини. В частині першій Св. Павло заохочує Тимотея та поручених йому вірних до тривання у руслі правдивої християнської віри, як також повчає яким повинен бути істинний проповідник Євангелія. В другій ж частині Апостол Народів повчає Тимотея, як він має поводитися супроти лжевчителів, які намагалися зруйнувати християнську спільноту зсередини.

Слова сьогоднішнього апостольського читання знаходяться саме в частині другий. Помимо короткого за обсягом, воно є повне глибокого змісту. Слова, якими звертається Св. Павло до молодого Тимотея, виражають внутрішні та зовнішні обставини, в яких він знаходиться. А зароджуються вони в ньому в передчутті свого відходу – смерті. На взір Патріярха Якова, який перед своєю кончиною повчав своїх синів, Апостол Павло чинить те саме по відношенні до свого молодого і улюбленого учня. Свій досвід, як ревного служителя Христової Євангелії, він передає одним реченням: «Будь терпеливим в усьому, знось напасті, виконуй працю євангелиста, виконуй твою службу» (ІІ Тм. 4, 5). Ці слова мають на цілі зробити більш реальним та міцнішим молодий запал Тимотея. Св. Павло представляє йому весь тягар апостольського служіння, який його очікує. Однак, скріплює його усвідомленням гідності та величності того служіння, а саме – бути євангелистом, безпосереднім співпрацівником Спасителя на землі.

По цих словах заохоти та повчання Апостол Народів ділиться з молодим Тимотеєм кількома думками щодо найголовніших цілей його життя. Робить це в той спосіб, що оцінює в світлі віри свій пройдений життевий шлях, а пізніше накреслює ціль, до якої стремить. Його слова дуже нагадують короткий, але дуже змістовний іспит сумління. Отож, щодо минулого він стверджує, що пройшов його мужньо, трудячись і працюючи на Христовій ниві. Основною силою, яка додавала йому сили переносити труднощі, пов’язані з апостольським служінням була віра. Саме вона була для нього тим найціннішим скарбом, який він зберіг аж до кінця днів своїх (ІІ Тм. 4, 6-7). А щодо свого майбутнього, то він також дивиться на нього в світлі віри. Коли для більшості людей старість в’яжеться з наближенням смерті, то для нього вона є знаком швидкої зустрічі з Господом, до якого спішить по вінець справедливості (ІІ Тм. 4, 8). 

 Сьогоднішні слова Апостола повинні задати кожному з нас, що носить ім’я християнина питання про те, яку ціль життя бажаємо осягнути. Як бачимо, Св. Павло протягом цілого свого життя бажав одного – зістрічі зі Спасителем, якого він бачив в об’явленні, але якого бажав зустріти віч-на-віч. Очевидно, він був свідомим того, що дорога до цієї зустрічі буде непростою. Але ціль, яку поставив собі кожного дня спонукала його ще більш ревніше трудитися на Христовій ниві, щоб в визначений час отримати відповідну нагороду.

  1.  2 Послання Петрове 1, 20-2, 9

20 Бо ви знаєте перше про те, що жодне пророцтво в Писанні від власного вияснення не залежить. 21 Бо пророцтва ніколи не було з волі людської, а звіщали його святі Божі мужі, проваджені Духом Святим.

1 А між людом були й неправдиві пророки, як і будуть між вас учителі неправдиві, що впровадять згубні єресі, відречуться від Владики, що викупив їх, і стягнуть на себе самі скору погибіль. 2 І багато-хто підуть за пожадливістю їхньою, а через них дорога правдива зневажиться. 3 І в зажерливості вони будуть ловити вас словами облесними. Суд на них віддавна не бариться, а їхня загибіль не дрімає! 4 Бо як Бог Анголів, що згрішили, не помилував був, а в кайданах темряви вкинув до аду, і передав зберігати на суд; 5 і Він не помилував першого світу, а зберіг самовосьмого Ноя, проповідника праведности, і навів потопа на світ безбожних; 6 і міста Содом і Гоморру спопелив, засудивши на знищення, і дав приклада для майбутніх безбожників, 7 а врятував праведного Лота, змученого поводженням розпусних людей, 8 бо цей праведник, живши між ними, день-у-день мучив свою праведну душу, бачачи й чуючи вчинки безбожні, 9 то вміє Господь рятувати побожних від спокуси, а неправедних берегти на день суду для кари.

Коментар:

            Від самих початків свого існування християнство ідентифікувало себе як релігія книги, тобто Біблії. Саме вона, як та, що була написана Богом за посередництвом людини становить основу християнської віри. Через неї сам Господь говорить до людства, вказуючи йому на правдивий шлях, який провадить до Нього. Однак, вже на початках християнської доби виникла проблема пояснення Біблії, адже не для всіх її слова є доступними для зрозуміння. Виникло, отже, в такий спосіб питання про те, хто міг би у властивий спосіб пояснити слова Божі, які є заховані в тіні людського слова. Коли християнство почали приймати греки, які з природи були митцями філософської думки, предметом філософського дослідження стала і Біблія. Появилася в такий спосіб і інша проблема, а саме, що багато з таких християнських вчителів-філософів почали пояснювати Біблію на свій лад,  що допровадило до виникнення багатьох єресей.

            Даний фрагмент апостольського читання, взятий з Другого послання Св. Петра, яке є немовби продовженням Першого, намагається запровадити порядок в цій справі. Бачачи ситуацію в християнських спільнотах, описану вище, Апостол Петро, вирішує відреагувати у відповідний спосіб. Найперше він рішучо стверджує, що ніяке пророцтво Писання, тобто Біблії не може бути пояснюване у приватний спосіб (ІІ Пт. 1, 20). Ніколи бо пропроцтво не було проголошено з волі людини. Після цих слів він вказує на основну засаду, яка визначає право на авторитетне пояснення Біблії. Повинна це бути людина Божа, через яку промовляє Дух Святий (ІІ Пт. 1, 21).

            А для того, щоб якось пояснити своїм адресатам факт існування таких лжевчителів, які на свій спосіб пояснюють слова Божі, Апостол, посилаючись на історію, стверджує, що вони існували і раніше (ІІ Пт. 2, 1). Тому й радить не дивуватися тому, що вони появилися і в християнських спільнотах. Св. Петро намагається також викрити тактику їхній дій та спосіб реагування на неї. За його словами, найосновнішою зброєю лжевчителів є обманливе, але приємне до слухання слово. Він передбачає, що багато, спокусившись на нього, підуть слідом за ними, провадячи самих себе в погибіль (ІІ Пт. 2, 2-3). Та Св. Петро радить братам у вірі не знеохочуватися тим, бо Господь виведе кожного навіть з найбільшої небезпеки, так як він це багаторазово робив відносно праведників Старого Завіту, таких як Ноя чи Лота ( ІІ Пт. 2, 5-8). Якби слідуючи Христовій притчі про добре зерно та кукіль, Св. Петро каже, що прийде час, коли виявляться всі фальшиві навчання. Частинно той час вже прийшов, але остаточний прийде тоді, коли Господь з’явиться у своїй славі в часі свого славного другого приходу і викриє всяку неправду та фальш.

            Оглядачись навколо себе, неозброєним оком, можемо побачити багато тих, хто намагається, навіть перестрівши на  вулиці, пояснити нам ті чи інші слова Писання. Св. Петро застерігає нас сьогодні перед тим, щоб не піддаватися навчанню таких лжевчителів. Однак, соромом повинно бути для нас християнан те, що ми, які повинні щоденно читати Св. Письмо, досить часто роками не тримаємо його в своїх руках. А що вже говорити про його зрозуміння? Нехай же слова нинішнього апостольського читання стануть заохотою для нас в тому, щоб ми щоденно, хоча б по-трохи, читали Св. Письмо.

  1.  І Лист до Коринтян 9, 19-27

19 Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. 20 Для юдеїв я був, як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних був, як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних. 21 Для тих, хто без Закону, я був беззаконний, не бувши беззаконний Богові, а законний Христові, щоб придбати беззаконних. 22 Для слабих, як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай деяких. 23 А це я роблю для Євангелії, щоб стати її спільником. 24 Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви! 25 І кожен змагун від усього стримується; вони ж щоб тлінний прийняти вінок, але ми щоб нетлінний. 26 Тож біжу я не так, немов на непевне, борюся не так, немов би повітря б’ючи. 27 Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним.

Коментар:

            Лист Апостола Павла до Коринтян, фрагмент з якого слухаємо сьогодні в часі Літургії був написаний в часі між 54 та 56 роком. Спільнота християн у Коринті була заснована Св. Павлом в часі його другої місійної подорожі. Вона була дуже близька серцю Апостола. Він навіть називає себе її батьком, котрий породив її через Євангеліє у Христі Ісусі (І Кор. 4, 15). Бачачи багато проблем так морального, як і доктринального характеру, які появилися серед християн Коринту після його відходу він вирішив написати їм листа, про який згадує в І Кор. 5, 9-11. Однак, цей лист не дійшов до наших днів. Збереглися натомість два інших листи, які сьогодні в каноні книг Нового Завіту названі Перше та Друге послання Св. Павла до Коринтян. Щодо Першого послання, яке нас цікавить на даний час, то його за змістом можна поділити на дві частини. В частині першій Апостол різко критикує недобрі сторони поведінки деяких зі спільноти. Частина ж друга становить якби збір відповідей Св. Павла на питання коринтян, які вони йому ставили. Ці питання торкаються таких тем як: християнське розуміння подружжя та дівицтва, споживання жертовного м’яса, правильне здійснення християнського культу, воскресіння з мертвих та інші. І хоча ці відповіді видаються на перший погляд хаотичними, вони містять в собі велике багатство та становлять свого роду моральний кодекс християн.

            Фрагмент нинішнього читання знаходиться саме в частині другій такого поділу листа. В ньому Апостол представляє ті способи євангелізації, за допомогою яких він здобув для Христа багато тих, що раніше блукали в темряві. Незважаючи на те, що йому як Апостолу належала певна гідність, він не зважав на неї, лише старався служити всім тим чим міг (І Кор. 9, 19-22). Тим самим він бажався в усьому уподібнитися до Христа Спасителя, який прийшов на землю не для того, щоб Йому послужили, але щоб послужити всім. Увійшовши в ситуації кожної людини, він показав кожному нову перспективу життя – у Христі Ісусі. І хоча всі ці труди коштували Павло багато терпіння та страждань, він стверджує, що все це робив ради Євангелія, щоб стати його співучасником (І Кор. 9, 23). А для того, щоби відповісти в більш образний спосіб на запитання про те, який сенс цих усіх його добровільних страждань, Апостол відповідає в образний спосіб. Він порівнює себе самого до атлета, який для того, аби здобути вінець перемоги, готовий на різного роду обмеження чи умертвлення. Будучи атлетом духовним, для якого вінком перемоги є життя з Христом, він готовий на все, аби лиш осягнути поставлену перед собою ціль (І Кор. 9, 24-27).

            Традиція, яка поставила саме в день навечір’я Богоявлення даний фрагмент апостольського читання, бажає представити нам Св. Павла як взірець доброго християнина, який незважаючи ні на що біжить до кінця, щоби отримати вінок перемоги – життя вічне. Цю думку Апостола пізніше повторювали цілі покоління Отців та письменників Церкви, які порівнювали християнина до мужнього воїна, який завжди провадить боротьбу не з сотворіннями тілесними, але невидимими нечистими духами. При цьому вказували на велике достоїнство бути воїном Христа на землі.

  1.  Лист до Тита 2, 11-14; 3, 4-7

11 Бо з’явилася Божа благодать, що спасає всіх людей, 12 і навчає нас, щоб ми, відцуравшись безбожности та світських пожадливостей, жили помірковано та праведно, і побожно в теперішнім віці, 13 і чекали блаженної надії та з’явлення слави великого Бога й Спаса нашого Христа Ісуса, 14 що Самого Себе дав за нас, щоб нас визволити від усякого беззаконства та очистити Собі людей вибраних, у добрих ділах запопадливих.

4 А коли з’явилась благодать та людинолюбство Спасителя, нашого Бога,5 Він нас спас не з діл праведности, що ми їх учинили були, а з Своєї милости через купіль відродження й обновлення Духом Святим, 6 Якого Він щедро вилив на нас через Христа Ісуса, Спасителя нашого, 7 щоб ми виправдались Його благодаттю, і стали спадкоємцями за надією на вічне життя.

Коментар:

            Слова сьогоднішнього апостольського читання є взяті з листа Св. Павла до Тита. Перш, ніж перейти до їх пояснення, зосередьмо на хвилю нашу увагу на особі адресата листа та ціль його написання. А є ним, як бачимо з заголовку, певний чоловік на ім’я Тит. Перед тим, як стати співпрацівником Апостола Народів, він був поганином. Однак, після зустрічі зі Св. Павлом він навертається і стає його ревним учнем в християнській спільноті в Антіохії. З часом він разом з Павлом та Варнавою відбув подорож в Єрусалим, де Апостоли повинні були взяти участь в єрусалимському соборі. Кілька разів Св. Павло посилав його з конкретними завданнями до певних християнських спільнот. Коли ж Тит прибув з апостольською місією на острів Крит, Апостол Народів вирішив його залишити там на довший час для того, щоб він зорганізував та укріпив тамтешні спільноти християн. Очевидно, Тит, який не мав ще такого великого місійного досвіду, потребував мудрих порад Св. Павла. За таких обставин і був написаний лист. Час його написання майже збігається з часом написання листа до Тимотея, тобто в останньому періоді життя Апостола Народів. Також щодо змісту обидва листи є подібними. Напочатку Павло вказує Титові на те, як він повинен організувати Церкву на острові, потім ж пояснює, на що найбільше потрібно звернути увагу в місійній праці, як поводитися супроти різних вікових, суспільних категорій християн та тих, які намагаються впровадити поділ в життя спільноти.

            Сьогоднішній ж фрагмент апостольського читання становить саме ту складову частину листа, де Апостол дораджує Титові, як той повинен поводитися супроти різних щодо віку та суспільного становища категорій християн. Пояснивши своєму учневі спосіб, в який повинні поводитися старші, юнаки, раби, коли хочуть бути добрими послідовниками Ісуса, Св. Павло подає аргументацію своїх порад. Саме її ми чуємо в нинішньому читанні. Згідно неї, першим переконливим аргументом для кожного християнина на дорозі його чеснотливого життя повинна стати особа Ісуса Христа. Завдяки благодаті, яку Він приніс на землю своїм пришестям, людство отримало можливість знову повернутися до життя в спільноті з Богом. Принесена бо Христом благодать відкрила двері надії на визволення кожному, хто перебував в неволі гріха (Тит. 2, 11-14).

Другим аргументом, який повинен переконати та заохотити кожного до наслідування Христа є хрещення, яке Він, як безгрішний, прийняв, щоб знищити таким чином в самому Собі тягар наших гріхів. Апостол заохочує і кожного християнина бути вірним хрещенню, яке прийняв в Його ім’я і поводитися згідньо нього. Це означало б, що щоденно він повинен змагатися за те, щоб у своєму житті якнайвірніше віддзеркалити життя Ісуса (Тит 3, 4-7).

            Святкуємо сьогодні Богоявлення Господнє – одне з дванадцяти найбільших свят літургійного року. Воно пригадує нам подію, коли Христос приходить на ріку Йордан, щоб прийняти хрещення на відпущення гріхів від Йоана Христителя. Своїм хрещенням Він прийняв на Себе наші гріхи, бо сам був безгрішним. І коли ми сьогодні, питимемо воду, яку посвятимо в цей день, просім у Господа сили віри та надії, щоб бути вірними в кожній хвилині обітницям, які ми давали в часі хрещення Богові. Не забудьмо також подякувати Йому за те, що удостоїв нас бути його учнями – християнами.

  •  Діяння 19, 1-8

1 І сталося, що коли Аполлос перебував у Коринті, то Павло, перейшовши горішні країни, прибув до Ефесу, і деяких учнів знайшов, 2 та й спитав їх: Чи ви Духа Святого одержали, як увірували? А вони відказали йому: Та ми навіть не чули, чи є Дух Святий! 3 І він запитав: Тож у що ви христились? Вони ж відказали: В Іванове хрищення. 4 І промовив Павло: Таж Іван христив хрищенням на покаяння, говорячи людям, щоб вірили в Того, Хто прийде по ньому, цебто в Ісуса. 5 Як почули ж оце, то христились вони в Ім’я Господа Ісуса. 6 А коли Павло руки на них поклав, то зійшов на них Дух Святий, і різними мовами стали вони промовляти та пророкувати! 7 А всіх їх було чоловіка з дванадцять. 8 А до синагоги ввійшовши, промовляв він відважно, три місяці про Боже Царство навчаючи та переконуючи.

Коментар:

            Книга Діянь Апостольських, читання з якої слухаємо сьогодні в часі Літургії, намагається показати нам життя первісної Церкви після вознесіння Ісуса Христа. Традиція приписує її Св. Євангелистові Луці, який мав особливий змисл ц відчутті та переданні в словах суттєвих моментів історії спасіння. Коли розглядати книгу Діянь з тематичної сторони, можемо ствердити, що більшу частину автор посвячує опису діянь славних Апостолів Петра і Павла.

            Сьогоднішній фрагмент книги оповідає нам один з моментів місійної подорожі Апостола Павла. Автор говорить, що Павло після свого перебування в Коринті, прибуває до Ефесу. Це місто на даний час не існує, але в ті часи воно відігравало роль столиці одної з великих провінцій Малої Азії. Тут перехрещувалися та політичні як і торгівельні шляхи римської імперії. В Ефесі мав свою сідибу також проконсул, який управляв звідси цілою провінцією в імені римського сенату. Тому не дивним є факт, що Ефес зараховувася до найбільш багатих міст імперії. Коли говорити про релігійне життя цього міста, то тут був дуже розвинений поганський культ богині Артеміди. В цьому контексті можна й зрозуміти здивування-запитання міського писара Ефесу, яке помістив в своєму творі Автор Діянь: «Чи є на світі чоловік, який не знав би, що місто Ефес – почитатель великої Артеміди та її подоби, що упала з неба?» (Ді. 19, 35). Ці слова дають нам зрозуміти і інше, а саме, якого великого труду потрібно було вкласти Апостолові Народів, щоб донести до Ефесян слова спасіння.

            В даному фрагменті Апостольських Діянь Св. Лука описує зустріч Св. Павла зі спільнотою, яку не можемо ближче окреслити (Ді. 19, 1). Чому? Вони називаються учнями, а що найголовніше, були охрещені хрищенням Івана Христителя. Однак вони нічого не знали про Пресвяту Трійцю, як також про хрищення Ісуса Христа, яке є наслідком дії Святого Духа (Ді. 19, 2). На думку деяких сучасних дослідників новозавітніх книг, в даному фрагменті йдеться про тих, які були охрещені учнями Св. Івана Христителя. Він, як це згадують Євангелисти, христив всіх хрищенням покаяння, тобто він закликав народ до покаяння, предрікаючи пришестя від віків очікуваного Спасителя світу. Хрищення ж Христове є не тільки хрещенням покаяння, але на відпущення гріхів. Тим самим Автор бажає підкреслити, а водночас проголосити своїм адресатам, що Ісус є Богом і Спасителем світу, якого проповідував Іван Христитель. А хрищення в ім’я Ісуса означає стати його учнем. Як бачимо, Св. Павло через покладання рук, просить для них якби доповнення хрищення, яке прийняли ті, з якими він зустрівся. Знаком того доповнення стало зшестя Св. Духа, яке проявилося в тому, що ввони почали розмовляти різними мовами (Ді. 19, 6).

Сьогодні, відразу по Богоявлінні, святкуємо Собор Івана Христителя. Він є безпосереднім свідком та сповнителем Христового хрещення. Саме до нього приковує нашу увагу сьогоднішнє свято. Можна багато сказати про цю особу, але найголовніше і найбільш знаменне в ньому є те, що він приготовляв дорогу Христові на його прихід. Нехай Іван Христитель стане для нас, Христових учнях сьогодення, прикладом того, як ми маємо приготовляти дорогу Господеві в сучасному світі, щоб Його слово могло дійти до кожної людини.

  •  І Послання Іванове 2, 7-17

7 Улюблені, не пишу я для вас нову заповідь, але заповідь давню, яку мали від початку: заповідь давня, то слово, що чули його від початку. 8 Але нову заповідь я вам пишу, що справді вона в Нім та в вас, що минається темрява, і світло правдиве вже світить. 9 Хто говорить, що він пробуває у світлі, та ненавидить брата свого, той у темряві досі. 10 А хто любить брата свого, той пробуває у світлі, і в ньому спотикання немає. 11 Хто ж ненавидить брата свого, пробуває той у темряві й ходить у темряві, і не знає, куди він іде, бо темрява очі йому осліпила. 12 Пишу я вам, дітоньки, що гріхи вам прощаються ради Ймення Його. 13 Пишу вам, батьки, бо ви пізнали Того, Хто від початку. Пишу вам, юнаки, бо перемогли ви лукавого. 14 Пишу, діти, вам, бо ви пізнали Отця. Я писав вам, батьки, бо ви пізнали Того, Хто від початку. Писав я до вас, юнаки, бо міцні ви, і Слово Боже в вас пробуває, і лукавого перемогли ви. 15 Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, 16 бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва, це не від Отця, а від світу. 17 Минається і світ, і його пожадливість, а хто Божу волю виконує, той повік пробуває!

Коментар:

Протягом січня в літургійних читаннях тільки сьогодні слухаємо слова Св. Апостола і Євангелиста Івана взяті з його першого соборного послання. Воно, як і більшість апостольських послань мали на меті укріпити віру перших християнських спільнот. Послання спрямоване не до якоїсь однієї конкретної спільноти, але до всіх християн, які проживають в Малій Азії. Основним мотивом послання є життя, яке повинні провадити ті, що стали дітьми Божими через віру в Христа Ісуса.

В сьогоднішньому фрагменті апостольських читань Св. Іван розпочинає свою промову з того, що пригадує своїм адресатам Божу заповідь, яку Господь дав вибраному народові через Мойсея і яка сповнилася повністю в Ісусі Христі (І Ів. 2, 7). Тому Автор, щоби розрізнити дві часові межі дії заповіді, називає одну старою, а другу новою, які взаємно себе доповнюють. Що ж несе в собі зміст заповіді, яку приніс Христос? Вона, за словами Апостола, дала нам можливість пізнати Бога, який є світлом що розгяняє темряву гріха (І Ів. 2, 8). Отож, беручи до уваги те, що кожний, хто через віру в Ісуса Христа став сином Світла, Апостол Іван заохочує всіх християн поводитися достойно згідно цього покликання. А це означає, що кожний, хто любить Бога як син світла повинен любити й свого ближнього. Саме любов до ближнього визначить і правдивість любові до Бога (І Ів. 2, 9-10).

Після цих вступних загальних слів, Св. Іван звертається до кожної вікової категорії християнських спільнот: дітей, молоді, батьків. Суть кожного звернення зводиться до одного: полюбити усім серцем Христа і поводитися згідно його слів. Він бо визволив нас з темряви гріха і уз смерті. Ця любов до Бога, яку повинен виявляти супроти Бога той, хто повірив в нього вимагає певного зречення, боротьби, яка зводиться до того, щоб відректися світу і того, що в світі (І Ів. 2, 15). Однак, помилковим було б розуміння, яка пояснювало б слова Св. Івана дослівно. Говорячи про світ, він має на увазі не сотворіння Божі, але те, що їх віддалює від їхнього Творця. А це є: пожадливість тілесна, пожадливість очей, життєва пиха (І Ів. 2, 16). Саме ці пристрасті віддаляють людину від Бога і наближують її до смерті. Тому, Св. Іван заохочує своїх вірних виконувати волю Божу, яка, навіть по смерті фізичній, провадить до зустрічі з Господом у вічності, а не волю світу.

Це читання не на дармо є поставлене відразу після Богоявлення. Бо, якщо в часі Йорданських свят апостольські читання звертають увагу на гідність та велич хрещення, яке приймає кожен християнин, то від сьогодні і надалі читання звертатимуть увагу на моральне життя відповідне до прийнятого покликання. Як ми чули, Св. Іван підкреслює особливий зв’язок, який повинен існувати поміж любов’ю до Бого і любов’ю до ближнього. В нашому житті ми досить часто можемо стверджувати, що наша любов до Бога є велика, однак з ближнім завжди проблеми. Апостол сьогодні закликає нас перевірити, чи справді та любов до Бога є чиста і справжня. А може є навпаки? Може люблю Бога більше тільки через те, що завжди в розмові з Ним тільки Він слухає мене, а не я його? Нехай слова сьогоднішнього читання спонукають нас до іспиту сумління на правдивість нашої любові до Бога.

  •  Лист до Ефесян 6, 10-17

10 Нарешті, мої брати, зміцняйтеся Господом та могутністю сили Його! 11 Зодягніться в повну Божу зброю, щоб могли ви стати проти хитрощів диявольських. 12 Бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби. 13 Через це візьміть повну Божу зброю, щоб могли ви дати опір дня злого, і, все виконавши, витримати. 14 Отже, стійте, підперезавши стегна свої правдою, і зодягнувшись у броню праведности, 15 і взувши ноги в готовість Євангелії миру. 16 А найбільш над усе візьміть щита віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. 17 Візьміть і шолома спасіння, і меча духовного, який є Слово Боже.

Коментар:

Про спільноту християн в Ефесі ми вже мали можливість чути недавно, тобто 20 січня, коли Автор Апостольських Діянь оповідав нам про групу охрещених, яких зустрів там Св. Павло в часі своєї місійної подорожі. Сьогодні ж маємо можливість слухати безпосередньо слова Апостола Народів, скеровані до християнської спільноти в Ефесі. Так як і Лист до Колосян, так само і даний лист дослідники новозавітніх книг зачисляють до групи листів, які називають такими, що були написані в часі ув’язнення Апостола Павла. Оминаючи загальну характеристику листа перейдім безпосередньо до аналізу апостольських слів, почутих сьогодні.

Отож, в сьогоднішньому фрагменті апостольських читань Св. Павло бажає показати своїм адресатам суть життя християнина. Воно полягає в щоденному духовному зрості, який осягається через духовну боротьбу. Для того, щоб хоча в умовний спосіб описати цю боротьбу і зброю, якою повинен користуватися послідовник Ісуса, Св. Павло, як і бататьох інших випадках, вдається до порівняння. Він уподібнює християнина до воїна, маючи на увазі, що майже кожний його сучаник добре знав мужність та лицарство римського легіонера. Воїна християнина від воїна римлянина відрізняє, на думку Св. Павла, як ціль, яку той прагнуть осягнути, так і зброя, яку вживають.

Християнин це найперше той, який служить єдиному Богові, а його ціллю є життя з Ним. Тому, Апостол заохочує кожного христинина зміцнятися в Господі та в могутності Його сили (Еф. 6, 10). Поскільки противника, проти якого бореться християнин є тяжко розпізнати, Св. Павло наказує вдягнути повне духовне знаряддя (Еф. 6, 11). Саме воно допоможе в християнинові в боротьбі, яка не є боротьбою проти людини, яку Автор вслід за єврейською ментальністю називає тілом та кров’ю, але проти духів злоби (Еф. 6, 12). Далі Апостол Народів вказує на конкретну зброю, яку повинен мати завжди при собі воїн Христа. Ними є правда, праведність, готовість служити Євангелію миру та Слово Боже. Однак, фундаментом, на якому повинні опиратися всі ці бойові знаряддя повинна бути віра (Еф. 6, 16).

Сьогоднішнє слово Апостола є для нас дуже актуальним. Напевно, кожний християнин часто запитує себе: як протиставлятися злу, яке існує с світі, державі? Апостол Павло дає відповідь: взятися за духовну зброю, якою є праведне життя та Слово Правди. Коли боротися проти зла фізичними методами, отримаємо поразку. Бо майже ніколи зло не показується нам як зло, але як добро. А праведне життя християнина є для зла немовби дзеркалом, в якому можна побачити правдиве його обличчя. І тільки в такий спосіб виявивши його, можна буде з Божою допомогою його подолати. Останні події в Україні у виразний спосіб це підтвердили.

  •  Лист до Ефесян 4, 7-13

7 А кожному з нас дана благодать у міру дару Христового. 8 Тому й сказано: Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари! 9 А те, що піднявся був, що то, як не те, що перше й зійшов був до найнижчих місць землі? 10 Хто зійшов був, Той саме й піднявся високо над усі небеса, щоб наповнити все. 11 І Він, отож, настановив одних за апостолів, одних за пророків, а тих за благовісників, а тих за пастирів та вчителів, 12 щоб приготувати святих на діло служби для збудування тіла Христового, 13 аж поки ми всі не досягнемо з’єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти.

Коментар:

Сьогоднішнім апостольським словом Св. Павло звертає увагу своїх співбратів на єдність в християнських спільнотах та на шляхах її досягнення.

Своє навчання він розпочинає зі ствердження про те, що кожному, хто слідує за Ісусом, дана особлива благодать (Еф. 4, 7). Вона була дана людям не з огляду на їх діла, але через Христа, який через своє пришестя, смерть і воскресіння виєднав кожному єдність з Творцем (Еф. 4, 8-10). Після свого вознесення він залишив на землі, як видимий знак його присутності Церкву, яку складають всі ті, що повірили в нього і ті, які є ше на дорозі до повноти віри. Для того, щоб Церква, як жива спільнота могла діяти і розвиватися в земських реаліях, Ісус кожному через особливу благодать доручив виконання певної місії. І так, він настановив одних апостолами, інших благовісниками, а ще інших пистирями та вчителями (Еф. 4, 11). Однак всіх їх повинно об’єднувати одне – будувати тіло Христове, тобто Церкву, яка продовжує Його місію на землі. Земська реальність Церкви, на думку Апостола, повинна будуватися доти, заки всі не пізнають, що Христос є Син Божий (Еф. 4, 13).

Коли Св. Павло говорив ці слова, він був свідомий багатьох розбратів, які існували між християнами, однак, напевно, і не міг передбачити, що в майбутньому ціле християнство зазнає великого поділу. Ми сьогодні є свідками та учасниками тієї власне драми. І слова Св. Павла про єдність, яка будується в різноманітності дарів є надзвичайно актуальними. Сьогодні можна почути різні мотивації, які в більшості виходять з уст багатьох єрархів, про причину розколу та хто винний в тому. Скажімо собі правду: Христос не питає нас хто винний, але каже, що Він бажає єдності Церкви, яку заснував. Тому, нехай кожний з нас, почувши ці слова Апостола Народів, зробить хоча б один крок в напрямку єдності між християнами. А почнім це зі своїх родин, в яких досить часто слово Боже лежить не що є розділене, але взагалі непочуте.

  •  Лист до Євреїв 8, 7-13

7 Бо коли б отой перший був бездоганний, не шукалося б місця для другого. 8 Бо їм докоряючи, каже: Ото дні надходять, говорить Господь, коли з домом Ізраїля й з Юдиним домом Я складу Заповіта Нового, 9 не за заповітом, що його Я склав був з отцями їхніми дня, коли взяв їх за руку, щоб вивести їх із землі єгипетської. А що вони не залишилися в Моїм заповіті, то й Я їх покинув, говорить Господь! 10 Оце Заповіт, що його Я складу по тих днях із домом Ізраїлевим, говорить Господь: Покладу Я Закони Свої в їхні думки, і на їхніх серцях напишу їх, і буду їм Богом, вони ж будуть народом Моїм! 11 І кожен не буде навчати свого ближнього, і кожен брата свого, промовляючи: Пізнай Господа! Усі бо вони будуть знати Мене від малого та аж до великого з них! 12 Буду бо Я милостивий до їхніх неправд, і їхніх гріхів не згадаю Я більш! 13 Коли ж каже Новий Заповіт, то тим назвав перший старим. А що порохнявіє й старіє, те близьке до зотління.

Коментар:

Протягом місяця січня ми вже мали змогу слухати в часі Літургії слова Автора листа до Євреїв. І ось сьогодні знову він керує до нас своє повчання. Про що ж сьогодні він хоче нам розповісти?

Основним мотивом, який наповнює зміст його слів є представлення Ісуса Христа як посередника Нового Завіту. Щоб проголосити своїм слухачам, якими є християни-євреї, прихід нової доби, Автор листа покликається на слова пророка Єремії, який говорить: «Ось надходять дні, каже Господь, і я укладу з домом Ізраїля і з домом Юди новий завіт» (Єр. 31, 31). Такий чином він бажає сповістити, що минув час Старого Завіту, який був укладений між Богом і вибраним Народом через Мойсея, і прийшов час Нового Завіту, який в порівняні з першим є досконалим, тому що його посередником став Син Божий – довгоочікуваний Месія.

В чому ж полягає та різниця між Старим та Новим Заповітами ? В традиціях стародавнього Сходу, коли дві країни укладали якийсь пакт, для повноправного ствердження його текст викарбовувався на кам’яних таблицях і зберігався в святому місці. В такий же спосіб Господь укладає свій Завіт з вибраним Народом, який через Мойсея отримує від Бога заповіді викарбовані на кам’яних таблицях. Слова цього Завіту супроти людини були зовнішніми, вже сама людина, живучи ними повинна були вчинити їх своїм внутрішнім законом. Однак, через гріховність людської природи, людина так і не спромоглася вчинити це. Зайшла потреба не тільки в заповідях Завіту, але й в досконалому посереднику, який би допоміг кожній людині вчинити навчання заповіді внутрішнім.

Таким посередником став Ісус Христос. Він, як правдивий Бог та правдива людина, не тільки викрив гріх, який не дозволяв людині наблизитися до Творця, але й знищив його своїм пришестям, смертю і воскресінням. В такий спосіб він дав можливість кожному, хто повірує в Нього доступити спасіння. Через спасенне діло Христа заповідь стала не тільки такою, яка була написана на таблицях, але в серцях людських. Тільки в такому контексті Автор листа цитує і інші слова пророка Єремії: «Я покладу мої закони їм на ум, і напишу їх у них на серці» (Єр. 31, 33).

Ми живемо в часах Нового Завіту. Потрібно однак усвідомити, що кожному з нас потрібно відкрити йому двері свого серця. Що це означає ? Відповідь на це дають влучно слова однієї церковної пісні: 

«Щоб ми жили, як Бог хоче,

в щасті чи в недолі.

Та все вірні, все згідливі

З судом Божой волі»

  •  Лист до Євреїв 9, 8-10, 15-23

8 Святий Дух виявляє оцим, що ще не відкрита дорога в святиню, коли ще стоїть перша скинія. 9 Вона образ для часу теперішнього, за якого приносяться дари та жертви, що того не можуть вдосконалити, щодо сумління того, хто служить, 10 що тільки в потравах та в напоях, та в різних обмиваннях, в уставах тілесних, установлено їх аж до часу направи.

15 Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку. 16 Бо де заповіт, там має відбутися смерть заповітника, 17 заповіт бо важливий по мертвих, бо нічого не варт він, як живе заповітник. 18 Тому й перший заповіт освячений був не без крови: 19 Коли бо Мойсей сповістив був усі заповіді за Законом усьому народові, він узяв кров козлів та телят із водою й червоною вовною та з ісопом, та й покропив і саму оту книгу, і людей, 20 проказуючи: Це кров заповіту, що його наказав для вас Бог! 21 Так само і скинію, і ввесь посуд служебний покропив він кров’ю. 22 І майже все за Законом кров’ю очищується, а без пролиття крови не має відпущення. 23 Отож, треба було, щоб образи небесного очищалися цими, а небесне саме кращими від оцих жертвами.

Коментар:

В сьогоднішньому апостольському читанні Автор листа до Євреїв продовжує ту тему, яку ми чули вчора, тобто представлення Ісуса Христа, як досконалого Посередника, довгоочікуваного Месію. У своїх аргументованих роздумах він немов би входить на той самий грунт єврейської традиції, на якій знаходяться адресати його листа. В них він вдається до дуже символічного, проте глибокозмістовного порівняння.

Воно нав’язує до будівлі старозавітнього храму, в якім розвивалося літургійне життя Євреїв. Храм цей був споруджений в той спосіб, що мав дві частини. Одна з них називалася Святе, друга ж Святе Святих. В першу мали право входити тільки священики, і то тульки тоді, коли викунували службу. Вхід же до другої, основної, частини храму був зарезервований виключно для первосвященика, який міг ввійти в неї лише один раз в рік, і знову ж таки тільки для складення жертви найперше за свої, а пізніше за людські провини (Євр. 9, 1-5). Ці приписи були відомі кожному православному Євреєві. Автор листа, беручи привід від такої установи храму, намагається показати її духовне значення. Отож, згідно нього, перша частина, себто Святе є пробразом часу, який передував приходу Ісуса Христа. Він через різного роду зовнішні жертвоприношення мав на меті приготувати вибраний Народ до правдивого їх змісту та розуміння. Жертва старозавітня мала вимір тимчасовий, тому що первосвященик, сам будучи немічною людиною, мусів приносити Богові жертву найперше за свої гріхи (Євр. 9, 6-7).

Ісус Христос же є, на думку Автора листа, досконалим первосвящеником, який відповідно приносить Богові досконалу жертву. Він бо як правдивий Бог та правдива людина був без гріха. Через те не існувало й потреби у приношенні жертви за самого себе. Він не приніс у жертву кров тварин, але проляв свої кров за життя світу (Євр. 9, 11-14).

Апостол, який пише листа, добре розуміє ментальності своїх слухачів. Він усвідомлює, що для багатьох з них буде трудним для зрозуміння факт смерті Христа, як Месії та досконалого Посередника. Тому він знову пригадує їм той факт з історії спасіння, коли Мойсей після проголошення заповідей Завіту, скріпив союз Народу з Богом кров’ю тварин. Старозавітній патріарх не був творцем Завіту, лише посередником. Задля того саме і використав кров тварин. Ісус же, як Творець Завіту, повинен був досвідчити смерті, а потім і воскресіння, бо інакше б людство, як спадкоємець Завіту, не могло б його отримати, бо «заповіт має силу лиш по смерті» (Євр. 9, 17). З цього Автор робить висновок про те, що смерть Христа була конечною для того, щоб настав час Нового Завіту, а людство могло отримати всі його блага.

  Роздумуючи над словами сьогоднішнього читання, звернім увагу на основний зміст кровної жертви Ісуса Христа за спасіння людства. Вона не була якоюсь насильною. Це був вияв Божої любові до людини, який, поки живемо на землі, назавжди залишиться для нас великою теємницею. Адже Бог міг спасти людство одним тільки словом, однак вибирає саме чомусь такий спосіб. Подивляючи велич Божої любові до нас, постараймося кожного дня хоча б у людській формі відповідати Господеві «так» на Його поклик.

  •  Лист до Євреїв 10, 1-18

1 Бо Закон, мавши тільки тінь майбутнього добра, а не самий образ речей, тими самими жертвами, що завжди щороку приносяться, не може ніколи вдосконалити тих, хто приступає. 2 Інакше вони перестали б приноситись, бо ті, хто служить, очищені раз, уже б не мали жадної свідомости гріхів. 3 Але в них спомин про гріхи буває щороку, 4 бо тож неможливе, щоб кров биків та козлів здіймала гріхи! 5 Тому то, входячи в світ, Він говорить: Жертви й приношення Ти не схотів, але тіло Мені приготував. 6 Цілопалення й жертви покутної Ти не жадав. 7 Тоді Я сказав: Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже! 8 Він вище сказав, що жертви й приносу, та цілопалення й жертви покутної, які за Законом приносяться, Ти не жадав і Собі не вподобав. 9 Потому сказав: Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже. Відміняє Він перше, щоб друге поставити. 10 У цій волі ми освячені жертвоприношенням тіла Ісуса Христа один раз. 11 І кожен священик щоденно стоїть, служачи, і часто приносить жертви ті самі, що ніколи не можуть зняти гріхів. 12 А Він за гріхи світу приніс жертву один раз, і назавжди по Божій правиці засів, 13 далі чекаючи, аж вороги Його будуть покладені за підніжка Його ніг. 14 Бо жертвоприношенням одним вдосконалив Він тих, хто освячується. 15 Свідкує ж і Дух Святий нам, як говорить: 16 Оце заповіт, що його по цих днях встановляю Я з ними, говорить Господь, Закони вої Я дам в їхні серця, і в їхніх думках напишу їх. 17 А їхніх гріхів та несправедливостей їхніх Я більш не згадаю! 18 А де їхнє відпущення, там нема вже жертвоприношення за гріхи.

Коментар:

            Протягом останніх днів Автор листа до Євреїв намагається на різні способи показати своїм слухачам початок нової доби в історії спасіння, яку розпочав Ісус Христос своєю смертю та воскресінням. 

            Так як і випадку вчорашнього читання пунктом виходу для Апостола є Завіт, який Господь уклав з вибраним Народом через Мойсея. Поскільки цей Завіт потрібно було ствердити у якийсь спосіб, Мойсей, з волі Божої, вибирає той, що вже існував в історії людства – кров тварин. Отож, коли кожного дня священики скаладали в старозавітньому храмі кровні жертви, вони мали бути щоденним підтвердженням Завіту зі сторони Народу. Однак, Автор переконує своїх співбратів у вірі у тому, що кров тварин не могла змити людських гріхів, поскільки тварини стали також учасниками упадку людства. Тільки Бог міг підняти людство з упадку. І саме у Христі сповнюється та воля Божа про спасіння людства. З його приходом минає  час першого Завіту, який вже починає називатися Старим. Для того, щоби уаргументувати свої думки, Апостол посилається на слова пророка, який каже: «Ось іду, в звої книжки про Мене написано, щоб волю чинити Твою, Боже!»(Євр. 10, 7) Хто ж є той, хто готовий іти сповнити те, що написано про нього в звої книги? Неодмінно Христос –Месія, якого так довго очікувало людство.

            Поскільки воля Божа полягала в спасінні людини, залишався тільки спосіб, у який повинно було все відбутися. Господь міг одним словом спасти людину, однак вибирає саме такий – кровну жертву на хресті з Самого Себе. В такий спосіб Він нав’язує до Старого Завіту і відкриває дорогу Новому, суттю якого стають не кровні жертви тварин, але щоденне наслідування Його в усьому.

            Своїм повчанням Апостол намагався переконати новонавернених на християнство Євреїв у тому, що саме Христос є тим довгоочікуваним Месією. Думаю, нас не потрібно вже переконувати в цьому. Однак, візьмім собі до серця слова Божі про те, що Господь хоче він милосердя, а не жертви. Як це застосувати до нас? Ми беремо участь в богослуженнях, молимося так як пише в молитовнику. Та Господь вимагає ще одного: жити так, як ми молимося. Нехай закон молитви стане для нас законом життя. Про це сьогодні і просім у Господа.

  •  Лист до Євреїв 10, 35-11, 7

35 Тож не відкидайте відваги своєї, бо має велику нагороду вона. 36 Бо вам терпеливість потрібна, щоб Божу волю вчинити й прийняти обітницю. 37 Бо ще мало, дуже мало, і Той, хто має прийти, прийде й баритись не буде! 38 А праведний житиме вірою. І: Коли захитається він, то душа Моя його не вподобає. 39 Ми ж не з тих, хто хитається на загибіль, але віруємо на спасіння душі.

1 А віра то підстава сподіваного, доказ небаченого. 2 Бо нею засвідчені старші були. 3 Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме. 4 Вірою Авель приніс Богові жертву кращу, як Каїн; нею засвідчений був, що він праведний, як Бог свідчив про дари його; нею, і вмерши, він ще промовляє. 5 Вірою Енох був перенесений на небо, щоб не бачити смерти; і його не знайшли, бо Бог переніс його. Бо раніш, як його перенесено, він був засвідчений, що Богові він догодив. 6 Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду. 7 Вірою Ной, як дістав був об’явлення про те, чого ще не бачив, побоявшись, зробив ковчега, щоб дім свій спасти; нею світ засудив він, і став спадкоємцем праведности, що з віри вона.

            Коментар:

            На початку січня ми вже мали можливість слухати читання з 10 та 11 глав листа до Євреїв, де мова йшла про важливість віри в житті християнина. В той час, Літургія приготовляла нас до зустрічі з Господом, який приходить до нас як людина. Сьогоднішнє ж читання, яке продовжує те розпочате на початку місяця, має на вже меті не приготувати, але укріпити нас у вірі в Господа Ісуса і вказати на її правдиве розуміння.

            І так, в даному фрагменті апостольського читання Автор намагається вказати своїм слухачам на те, що віра для християнина є дороговказом та провідником, який провадить його до остаточної зустрічі з Христом. Коли Апостоли мали можливість бачити Ісуса як людину, та слухати його повчання, наступні покоління християн знаходяться в іншій ситуації. Вони стали учнями та послідовниками Христа Спасителя через віру, яка, за словами Апостола, є фундаметом надії на те, що прийде час, коли і всі інші, хто пішов слідом за Ісусом, зможуть побачити його лицем в лице (Євр. 11, 1). А поки що Автор листа заохочує озброїтися терпеливістю, очікуючи сповненення обітниці Спасителя про те, що він повернеться вдруге на землю у славі та могутності (Євр. 10, 6).

            Щоби показати взірці віри, які гідні наслідування Апостол приводить як приклад деяких слаавних мужів історії спасіння, таких як Авель і Енох. Вони, на його думку, хоч і не бачили Господа лицем в лице, жили вірою в те, що осягнуть бажане. Саме їх можна назвати праведниками (Євр. 10, 38).

            В останніх стихах сьогоднішнього читання Апостол вказує також на живучість віри, себто, що вона не є статична, але завжди розвивається і дозріває. Її початком є визнання того, що Бог існує (Євр. 11, 6). Потім же слідує поглиблення віри. Як приклад Апостол подає Ноя, який повірив Богові, не знаючи наперед, що Він приготував для нього. Тільки пізніші Божі діяння, які побачив Ной дозволили йому більш глибше зрозуміти ким є Бог (Євр. 11, 7).

            Ми так само як і наші попередники, стали послідовниками Ісуса завдяки вірі. Часами, коли приходить випробування, наше переконливе довір’я дот Бога може гаснути. Сьогоднішні слова Апостола підбадьорюють нас, закликаючи не знеохочуватись, а подивитись на попередників, які, так як і ми, не бачивши Господа лицем в лице, осягнули завдяки вірі бажане вічне життя разом з Ним.   

  •  Лист до Євреїв 11, 8, 11-16

8 Вірою Авраам, покликаний на місце, яке мав прийняти в спадщину, послухався та й пішов, не відаючи, куди йде.

11 Вірою й Сара сама дістала силу прийняти насіння, і породила понад час свого віку, бо вірним вважала Того, Хто обітницю дав. 12 Тому й від одного, та ще змертвілого, народилось так багато, як зорі небесні й пісок незчисленний край моря. 13 Усі вони повмирали за вірою, не одержавши обітниць, але здалека бачили їх, і повітали, і вірували в них, та визнавали, що вони на землі чужаниці й приходьки. 14 Бо ті, що говорять таке, виявляють, що шукають батьківщини. 15 І коли б вони пам’ятали ту, що вийшли з неї, то мали б були час повернутись. 16 Та бажають вони тепер кращої, цебто небесної, тому й Бог не соромиться їх, щоб звати Себе їхнім Богом, бо Він приготував їм місто.

Коментар:

Останніми днями Автор листа до Євреїв подає нам різні приклад мужньої віри славних людей історії спасіння. Коли уважно приглянутися до кожного з них і подивитися, в який спосіб той чи інший велетень віри проявляв її, зможемо достерегти певну різницю.

Сьогоднішня постать, про яку згадує Апостол є в цьому плані особливою. Адже Авраам так для Євреїв як і для християн є взірцем віри. В чому ж проявляється особливість його віри? Коли сягнемо до першопочатків історії спасіння, читаючи про цю людину, розуміємо що віра цієї людини стала для неї великим подвигом. Вже в старості своїх літ він чує Божий голос, який кличе його покинути те місце, в якому перебуває і мандрувати в землю, яка буде йому показана. Можемо тільки усвідомити, наскільки тяжко похилій віком людині було прислухатись до цього голосу. Але він, як каже Святе Письмо покинув все, пішов у незнане. Пішов однак через те, тому що вірив, що коли це говорить Господь, йому нічого боятись. Його довіра до Божих слів є гідна подиву.

Іншим, а водночас відмінни взірцем віри старозавітніх є Сара. Вона, на відміну від Авраама, коли почула про те, що на старості літ народить сина, сприйняла цювістку з усмішкою. Ствердженням її віри стався сам факт зачаття нею сина. Його народження скріпило її до віру до Господа. І коли порівняти віру Авраама з вірою Сари, можемо побачити, що у випадку першого віру супроводжував чин, у випадку ж жінки факт, який можна назвати чудом, спричинився до зросту віру.

Згадавши Авраама та Сару, Апостол стверджує, що ці люди, хоч і побачили за часу свого земського життя перші проблиски Божих обітниць, усвідомлювали добре, що це ще не є сповнення того, що Бог їм обіцяв. З огляду на це і називали себе приходьками на цій землі. Можливо ніхто з старозавітніх патріархів початково не усвідомлював до кінця, про яку обіцяну землю йдеться. Апостол, споглядаючи на старозавітню історію очима послідовника Ісуса переконливо стверджує, що цією землею є вічне життя, яке Христос дарував людству своїм пришестям, смертю і воскресінням.

Роздумуючи останніми днями над вірою, хотів би скористатись прикладом Авраама. Його віру можна називати по-різному: твердою, мужньою, правдивою і т.д. В ній однак і проявляється ота суть віри, яку можна порівняти зі скоком в незнане. Та певним в тому незнаному є одне – по ньому провадить нас Господь. Тому за решта надто турбуватись не варто.     

  •  Лист до Ефесян 5, 1-8

1 Отже, будьте наслідувачами Богові, як улюблені діти, 2 і поводьтеся в любові, як і Христос полюбив вас, і видав за нас Самого Себе, як дар і жертву Богові на приємні пахощі. 3 А розпуста та нечисть усяка й зажерливість нехай навіть не згадуються поміж вами, як личить святим, 4 і гидота, і марнословство або жарти, що непристойні вам, але краще дякування. 5 Знайте бо це, що жаден розпусник, чи нечистий, або зажерливий, що він ідолянин, не має спадку в Христовому й Божому Царстві! 6 Нехай вас не зводить ніхто словами марнотними, бо гнів Божий приходить за них на неслухняних, 7 тож не будьте їм спільниками! 8 Ви бо були колись темрявою, тепер же ви світло в Господі, поводьтеся, як діти світла.

Коментар:

Як вже згадувалося в попередніх роздумах над словом Апостола Павла до Ефесян, місто це було великим культурним центром римської імперії. Тут також перетиналися торгові шляхи, що давало можливість цьому регіонові швидко збагатіти. Для християн, які проживали в Ефесі, місто це приносило так великі користі, як і небезпеки. Корисним було те, що маючи безпосередній контакт з купцями, вони мали можливість з ними спілкуватися і через них ширити Слово Боже. Були однак і певні небезпеки, відгомін яких знаходимо в словах сьогоднішнього апостольського послання. І так, Ефес був також містом, в якому були досить розвинені поганські культи, які суперечили не тільки ідеології християнства, але й його моралі. Перед ними саме перестерігає своїх співбратів у вірі Св. Павло, коли каже, що нечистота, зажерливість, непристойні жарти та інші земські марноти не може навіть згадуватися в християнській спільноті (Еф. 5, 3-6).

Апостол звертає увагу християн Ефесу на гідність зватися дітьми Божими, яку дарував їм Ісус Христос через своє страждання, смерть та воскресіння. Він ще раз наголошує на тому, що жертва Христа є виявом невимовною Божої любові до людини. Зглядно ж і кожен християнин, який був викуплений з неволі гріха та смерті ціною такої великої любові є в очах Божих улюбленою дитиною (Еф. 5, 1). З цього ж випливає обов’язок поводитися згідно дарованого Богом покликання.

Для того, щоби в якийсь спосіб провести контраст поміж минулим та теперішнім кожного християнина, Св. Павло пропонує провести порівняння. В світлі віри минуле він порівнює до темряви, в якій перебував кожний, котрий не знав ще Христос. Ісус же для всіх стався світлом. Він прийшов на землю дарувати те світло людству, щоб кожний, хто повірує в його ім’я міг стати дитиною світла (Еф. 5, 8).

Читання останніх днів, як можемо це легко зауважити, щораз частіше заохочують кожного з нас звіряти своє життя з життям Ісуса, для того, щоб побачити, чи теперішнє життя християнина віддзеркалює життя його Вчителя на Спасителя. Прислухаймося до слів Апостола. Спробуймо щовечора в тишині свого серця подивитися на Христа, як на дзеркало нашого життя, щоб побачити в ньому своє обличчя.  

  •  Лист до Колосян 3, 12-16

12 Отож, зодягніться, як Божі вибранці, святі та улюблені, у щире милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. 13 Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви! 14 А над усім тим зодягніться в любов, що вона союз досконалости! 15 І нехай мир Божий панує у ваших серцях, до якого й були ви покликані в одному тілі. І вдячними будьте! 16 Слово Христове нехай пробуває в вас рясно, у всякій премудрості. Навчайте та напоумляйте самих себе! Вдячно співайте у ваших серцях Господеві псалми, гімни, духовні пісні!

Коментар:

У пастирських листах Св. Павла, в тому числі і в листі до Колосян, досить часто зустрічаємо мову про стару і нову людину. Коли Апостол вживає ці вислови, він, очевидно, не має на увазі якусь іншу істоту людську, але ту саму людину до і після пришестя Ісуса Христа. Стара людина це є та, яка жила за похотями тілесними і шукала тільки щастя земського. Нова ж – це та, яка, завдяки спасінню, принесеному Христом, живе надією на на туземне, але на вічне. І коли в 3 главі, стихах від 5 по 11 Апостол Народів описує істоту старої людини, то слова сьогоднішнього читання намагаються показати велич та гідність нової.

І так, в чому ж та гідність і велич проявляється? Її джерело є в самому Ісусі Христі, який кожного, хто вірує в Нього, як і того, хто Його шукає, зробив вибраним для Божого Царства (Кол. 3, 12). З огляду на так велику гідність Св. Павло заохочує своїх співбратів у вірі поводитися відповідно в щоденному житті. Ця їхня взірцева поведінка повинна, на думку Апостола, стати викликом для тих, хто не вірує. Проявляється вона в добротливості, покорі, лігідності, довготерпінні. Фундаментом ж для всіх цих моральних чеснот повинна стати любов, як союз досконалості (Кол. 3, 14). Очевидно, що кожна з перерахованих чеснот повинна отримувати щоденну поживу, щоб могти розвиватися. Цією поживою, за словами Апостола, для християнина повинна стати молитва, яка проявляється в співі псалмів, гимнів та пісень (Кол. 3, 16). Живучи в цей спосіб, кожен, хто удостоївся гідності нової людини, зможе достойно її берегти.

Слухаючи ці, так прості слова Апостола Народів, дивуєшся настільки вони просякнуті глибиною змісту. Він пише їх вже при кінці свого життя. Павло не вдається, як в попереднії своїх листах, до аргументованих переконань, але просто просить своїх співбратів вірити, терпіти, любити. А основним переконливим аргументом для них мало б стати життя Апостола, яке було сповнене ревності в ділах Божих. Це є повчанням для всіх нас. Коли хочемо, щоб наші повчання сприймалися іншими, постараймося найперше показати в ділах те, про що навчаємо інших. В іншому випадку, хоч би якими прекрасними не були слова нашого повчання, залишаться порожніми, як дзвін, що не може видати звуку.

  •  Лист до Євреїв 11, 17-23

17 Вірою Авраам, випробовуваний, привів був на жертву Ісака, і, мавши обітницю, приніс однородженого, 18 що йому було сказано: В Ісакові буде насіння тобі. 19 Бо він розумів, що Бог має силу й воскресити з мертвих, тому й одержав його на прообраз. 20 Вірою в майбутнє поблагословив Ісак Якова та Ісава. 21 Вірою Яків, умираючи, поблагословив кожного сина Йосипового, і схилився на верх свого жезла. 22 Вірою Йосип, умираючи, згадав про вихід синів Ізраїлевих та про кості свої заповів. 23 Вірою Мойсей, як родився, переховувався батьками своїми три місяці, бо вони бачили, що гарне дитя, і не злякались наказу царевого.

Коментар:

В останній день місяця січня апостольскі читання знову повертають нас до листа до Євреїв. Кілька днів назад ми вже мали можливість слухати Автора листа, який подава різні взірці мужньої та правдивої віри, які ставить як приклад до наслідування.

В сьогоднішньому читання, як бачимо, він знову повертається до тих самих постатей Старого Завіту, вказуючи тепер вже не на саму віру, як таку, але на випробовування, які невід’ємну частину її зросту. Як приклад, знову ж таки звертається до життя Авраама, батька віри так для євреїв як і для християн. Апостол пригадує ту основну подію в житті старозавітнього патріарха, яка показала силу і мужність його віри. Нею була жертва Ісаака, єлинородного сина, якого він так довго очікував і на якого покладав всю свою надію. Тяжко нам сьогодні увійти в думки прабатька віри, які супроводжували його на місце, де мав принести в жертву Ісаака. Однак, сам його чин вже показує його велику довіру до Бога, яка здатна перемогти все те, що здається бути таке природньо людське. І, як ми вже знаємо з історії спасіння, його довіра не була марною, бо й Ісаак залишався живим, і Авраам знайшов ласку в очах Божих (Євр. 11, 17-18). В жертві Ісаака Автор бачить прообраз жертви Христа, яке він приніс за спасіння людства (Євр. 11, 18).

В подібний спосіб Апостол пригадує життя Якова, Йосифа та Мойсея. Він, дивлячись на них з перспективи Нового Завіту, бачить в них прекурсорів християнства. Їхня віра бо була так само в тому чи іншому моменті була виставлена на пробу. Однак це не завадило їм бути вірними Богові, а пізніше втішатися сповненням даним Ним обітниць (Євр. 11, 20-23).

Коли Апостол пригадує мужню віру старозавітніх патріархів, він бачить перед собою спільноту християн, яка стоїть перед великим випрбуванням – переслідуваннями. В який спосіб зміцнити їхню віру та надію? Автор листа не знаходить ліпшого способу, як покликатися на діяння Божі в минулому. На підставі них він намагається показати своїм співбратам те, що Бог є завжди вірний своїм обітницям і допоможе кожній своїй улюбеній дитині перейти всі тяжкі хвилини життя.