Про Ісусову Молитву

ієромонах Аліпій
«Наш Собор», 10/02/2013

Напевно більшість християн східної традиції знає про існування так званої «Ісусової молитви». Хтось лише чув такий вислів «Ісусова молитва», хтось знає як її молитися, а для когось вона є щоденним супутником у дорозі до Царства Небесного. З огляду на це, в даній статті спробуємо окреслити загальне розуміння що таке «Ісусова молитва» та її практика.

Отож, Ісусовою молитвою на християнському Сході окреслюють коротку та повторювану молитву, яка містить у собі звернення до Ісуса Христа. Ісусова молитва – це, властиво, молитва до Ісуса. Навіть саме звернення «Ісусе!» вже є молитвою, але здебільшого Ім’я Боже зодягають у коротші або довші формули. Від XIV століття у Східній Церкві є вживана знана формула: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (грішну)!». Але вживаються й коротші формулювання, як от: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене!», або «Ісусе, Сину Божий, помилуй мене!», навіть «Ісусе, помилуй» чи «Господи, помилуй» – як постійно взиваємо в нашій літургійній молитві.

Прообраз Ісусової молитви ми знаходимо в Євангелії: коли Ісус виходив з Єрихону, біля дороги сидів сліпий жебрак Вартимей, який заволав: «Сину Давидів, Ісусе, змилуйся надо мною!» (Мр. 10,47). Подібна вона теж до молитви-крику жінки хананейки: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно.» (Мт. 15,22). Також і молитва митаря: Боже, змилуйся надо мною грішним! (Лк.18,13). Той, хто творить Ісусову молитву, просить у Бога пробачити його, помилувати, відпустити гріхи та дати можливість осягнути Царство Небесне.

Історія виникнення Ісусової молитви

Ісусова молитва є молитвою Нового Заповіту, але своїм корінням вона сягає Старого Заповіту. Її коріння сягають древнього біблійного культу Імені Божого в ізраїльському народі. Згідно ментальності семітів, Ім’я Боже є еманацією самого Бога: тóму, хто Його призиває, уділяється пізнання та сила. Якщо Боже Ім’я було призване над якоюсь особою чи місцевістю, то вони вже належать до Бога (Бут. 48,16; Амос 9,12). Боже Ім’я живе в храмі (1 Цар. 9,3). Ім’я Боже є провідником людського життя і служіння Богу (Міхей 4.5). У псалмах Боже Ім’я з’являється як притулок, допоміжна сила, об’єкт поклоніння.

Призивати Ім’я Боже означає віддавати поклоніння, культ Богу, молитися Йому. В Ст. Завіті Бог поступово об’являє Себе. Мойсею Він об’являється як „Я є Той хто є ” (Яхве). Той, Хто у своїй сутності є вищий від усякого імені, відкривається у великій кількості імен: Вічний, Всезнаючий, Всемогутній, Вседержитель, Світло, Життя, Радість… Важливим є те, що Бог відкрився Мойсею, як Бог Особовий, як Особа, як Єдиний і Сущий. Кожне нове об’явлення розкривало властивості Яхве, але Мойсей усвідомлював неповноту свого пізнання. Це також відчували і пророки. Кожне нове об’явлення сприймалось як Богоявлення, як безпосередня дія Бога. У зв’язку з цим і саме Ім’я переживалось як присутність Бога. Все ж, старозавітне пізнання було неповним, тому молитва пророків була, щоб Бог Сам прийшов і дав про Себе повне пізнання. Ім’я Яхве здійснює своє сповнення у Воплоченні Сина Божого.

Бог об’являє себе в Христі Ісусі. Ангел надає йому ім’я Ісус (Мт. 1,21), що в перекладі з арамейської мови означає – «Спасіння Яхве». Біблійне вчення про Ім’я Боже звершується в імені Ісуса Христа. Перші християни в Імені Ісуса знаходять силу Яхве. Саме тому старозавітне пророцтво Йоіла: «І кожен, хто призве ім’я Господнє, спасеться.» (Йоіл 3,5) відіграє велику роль в первісному християнському богослов’ї. Тепер спасення отримає той, хто призиватиме ім’я Ісуса Христа: «І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імени немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спастися.» (Ді. 4,12). Християни це ті, що призивають ім’я Ісуса (Ді. 9,14,21; Рим. 10,12-14), в ім’я Ісуса оздоровлюють хворих (Ді 3,6; 9,34), виганяють демонів (Лк. 10.17; Ді. 16,18), творять чуда (Мт. 7,22; Ді. 4,30), дарується спасіння віруючим (Ді. 4.7-12). Як бачимо, у цих новозавітних текстах «ім’я» ототожнюється з особою Ісуса Христа. Перші християни сповідували свою віру кажучи: «Ісус-Христос» «Ісус-Месія» «Син Божий» і особливо – «Господь», вони надписували ім’я Ісуса на своїх документах чи предметах, про що свідчать археологічні дослідження.

Три тексти Нового Заповіту показують важливість поклоніння імені Ісуса. Подаємо в хронологічному порядку: Апостол Павло (Фил. 2,9-10): «Бог його вивищив і дав йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилось на небі, на землі й під землею». Промова апостола Петра перед Синедріоном: вищенаведений текст Ді. 4,12. І третій текст Йо. 16,23-24: «Істинно, істинно кажу вам: Чого б ви тільки попросили в Отця, – він дасть вам у моє ім’я. В ім’я моє досі ви не просили нічого. Просіте ж – і ви одержите, щоб радощів ваших було вщерть».

Віра в Ісуса Христа з великою ревністю шириться світом, тому Ориген, християнський учитель ІІІ ст., зауважує, що в його часі ім’я Ісуса діє з тією ж силою як і в апостольські часи: «Сьогодні також ім’я Ісуса заспокоює схвильовані душі, знищує демонів, оздоровляє з хворіб, його вживання виливає чудову солодкість, забезпечує моральну чистоту, надихає до людяності, щедрості, лагідності…»

Виникненню Ісусової молитви, як такої, завдячуємо насамперед монахам, майстрам внутрішнього духовного життя. Св. Антоній Великий (+356), наприклад, вигнав демона, скориставшись іменем Господа Ісуса Христа. Про те ж саме говориться і в житті св. Іларіона (+378).

Отці пустелі своїм духовним життям приготували виникнення Ісусової молитви. У своїх приватних молитвах вони використовували короткі молитовні формули. Про це свідчить св. Августин (ІV ст.): «Кажуть, що в Єгипті, брати творять часті молитви, проте коротенькі і швидко промовлювані”. Ці слова св. Августина стали загальним окресленням для всякого типу «коротких молитов», які і до сьогодні є поширені в практиці Церкви як Східної так і Західної традиції.

Основним завданням Отців пустелі було досягнення стану постійної молитви, тобто злуки з Богом (Лк. 18,1; 1 Сол. 5,17). З досвіду вони зауважили, що довгі і тривалі молитви швидко викликають втому й неуважність. Тому для уникнення неуважності Отці винайшли короткі молитви. Св. Касіян свідчить про їх вжиток в Єгипті, на Синаї, в Палестині, Сирії та цілому християнському світі. Наприклад, улюбленою формулою авви Лукія був вірш з 50-го псальма: «Помилуй мене, Боже, по великій милості твоїй». Авва Ісаак постійно повторював: «О Боже, рятуй мене, о Господи, мені на допомогу поспішися!» (Пс.69,2). Св. Йоанікій Великий вживав молитву: «Уповання моє Отець, прибіжище моє Син, покров мій Дух Святий». Авва Апполоній молився: «Я, як чоловік згрішив, а Ти, як Бог, помилуй мене». Їхніми характерними рисами є короткість і простота, їх багаторазове повторювання (медитація). Вони подібні до швидких стріл, пущених до Божого серця, дозволяють постійно перебувати у Божій присутності. «Коротка молитва зосереджує ум, який, не будучи прив’язаний до повчання, ніяк не може зупинитись від розсіяння і скитання повсюди» – каже св. Ісаак Сирійський. В аскетичній традиції такі звертання до Бога називають «тайним повчанням», «пам’яттю Божою».

Ісусова молитва виникає як наслідок злиття двох форм християнської молитви: «короткої молитви» і «призивання Імені». Це відбулося в середині V ст. в лоні синайської монашої традиції з центром навколо монастиря св. Катерини (монастир «Неопалимої Купини»), який розташований у підніжжі гори Синай. Першу письмову згадку про Ісусову молитву знаходимо у св. Діадоха, єпископа Фотіки (+486), який у своїй книзі «Сто глав про досконалість» рекомендує очищення серця завдяки «пам’яті про Ісуса», яка не лише очищує, але й запалює: «Необхідно завжди вигукувати: Господи Ісусе!» Його сучасник св. Ніл Анкирський (+450) також навчав про призивання імені Ісуса. В наступні століття практика Ісусової молитви стає загально знаною. Про неї згадується у «Ліствиці» преп. Йоана (+649), а твір «Про тверезість і чесноту» Св. Ісихія Синайського (VIIІ-X ст.) (в «Добротолюбії він помилково приписаний Св. Ісихію Єрусалимському) є одним з найважливіших творів про Ісусову молитву – це перше і систематичне викладення теорії і практики Ісусової молитви. У Синайський період призивання імені Ісуса Христа та коротка однофразова молитва зливаються в одне вчення про Ісусову молитву, але, все ж, без приписаної формули.

Виникненню знаної нам формули: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (грішну)!» завдячуємо монахам святої Афонської гори. На початку XІV ст. св. Григорій Синайський (+1346) приходить з Синаю на Афон, де стає місіонарем Ісусової молитви для пустельників, киновітів та всіх бажаючих. Із приходом св. Григорія центром практики Ісусової молитви стає Афон. Серед знаних афонітів є преп. Григорій Палама (+1359), Каліст та Ігнатій Ксантопули з їхнім цінним твором «Настанови для священнобезмолствующих» та багато інших. В цей період винаходять допоміжну психосоматичну техніку для Ісусової молитви.

Приблизно в XV ст. з Афону Ісусова молитва розповсюджується на наші землі. Новий сплеск зацікавлення Ісусовою молитвою виникає на Афоні в кінці XVІІІ ст. внаслідок видання у 1782 році у Венеції грецького збірника аскетично-містичних писань Отців Церкви під назвою «Філокалія» (з гр. «любов до краси»). У 1793 р. преп. Паїсій Величковський, уродженець Полтави, видає на церковнослов’янській мові збірник писань Отців «Добротолюбіє». Пізніші численні перевидання «Добротолюбія» показали величезну зацікавленість темою молитви, і зокрема – Ісусовою, в нашому народі.

«Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (грішну)!»

Окресливши історію виникнення Ісусової молитви, тепер зупинимось для роздумів над нашою традиційною формою цієї молитви: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного (грішну)!» Як можемо зауважити, молитва складається з двох частин: звернення до Ісуса Христа – «Господи Ісусе Христе, Сину Божий», та прохання про помилування: «помилуй мене грішного (грішну)!» Як влучно висловився хтось із духовних авторів – в Ісусовій молитві є зібране все Євангеліє. Адже в ній ми висловлюємо найважливіші істини нашої віри: Бог став людиною задля нашого спасіння, а причиною нашого упадку та наших бід є гріх.

Звертаючись до Ісуса називаємо його Господом, тобто Паном, який панує над усім; Христом, тобто – Помазаником, посередником між Богом та людьми; Сином Божим – другою особою Пресвятої Трійці, рівного Отцю Небесному.

В другій частині визнаємо свою гріховність, недосконалість, слабкість у всіх вимірах нашої істоти. Помилуй, з грецької – елейсон, давнє слово, яке означає ласкаве і співчутливе змилування. Образом такого змилування є Добрий Самарянин, який є символом Ісуса Христа, що милується над побитим та напівмертвим чоловіком (Лк. 10,25-37). Такого змилування від Бога потребуємо протягом усього нашого життя та в усіх випадках.

Зауважмо, що Ісусова молитва – це поєднання Неосяжного Бога зі скінченою людиною, Творця з творінням. Божою милістю та посильним нашим зусиллям долається ця екзистенційна прірва.

Деякі вказівки до практики Ісусової молитви

Надійшов час зупинитися на практиці Ісусової молитви, адже без цього вона залишиться для нас лише на рівні знання, а ми не осягнемо тих духовних скарбів, які є скриті у ній. Цією молитвою можуть молитися усі віруючі – миряни, духовенство, монахи, старші та молодь. Степінь участі в Ісусовій молитві, її інтенсивність в нашому житті залежатиме не тільки від нашого бажання, а й від наших життєвих обставин, обов’язків. Наприклад, особа сімейна, напевно не матиме стільки ж можливостей творити Ісусову молитву, як монах чи монахиня, яким під час обряду постригу вручаються чотки зі словами заохочення творити її постійно. Для когось Ісусова молитва стане лише моментом у їхньому житті, для інших – практикою, поряд з іншими молитвами, а для деяких – життєвою дорогою та необхідністю. Наша практика Ісусової молитви покаже рівень нашої потреби в ній.

Творення Ісусової молитви повинно відбуватися в церковному контексті. Вона вимагає, звичайно, щоби її творець був практикуючим християнином – відвідував церковні богослужіння, часто сповідався, причащався Святих Христових Тайн. Адже Ісусова молитва це засіб, яким поглиблюємо Божу благодать, дану нам у Хрещенні. Її ще називають «духовним причастям», яким поглиблюємо свою злуку з Богом, отриману на Літургії у Святому Причасті. Дуже добре мати духовного наставника, який порадить щодо трудностей та питань, які обов’язково виникнуть в процесі творення молитви.

Починаючи творити Ісусову молитву, найперше потрібно знайти на неї час. Цей час має стати часом виключної та інтенсивної зустрічі з Богом. Потрібно вибрати собі такий час і місце, в яких зможемо скористатись атмосферою спокою і самоти. Багато допоможе, коли старатимемося втримувати ту саму пору і місце щодня. Коли молитва стане у нас правилом дня, а не тільки принагідним, спонтанним захопленням, вона матиме більшу силу викорінювати з нас усяке шукання власного уподобання і вигод життя.

Треба укласти собі, або прийняти від духовного отця, правило молитви. Найкраще починати з малого числа молитов і не спішитись його збільшувати. Правило має бути таким, щоби ми могли виконувати його щоденно – не занадто малим, але й не великим. Для початківців можна порадити 10-20 хвилин, або 50-100 Ісусових молитов.

Приступаючи до такої молитви, потрібно затриматися на хвилинку, щоб звільнити дух від попередніх занять і турбот. Усвідомити собі, перед ким ми стаємо і ким є ми, що стоїмо перед Богом. Для цього добре надаються звичайні початкові молитви кожного богослуження: «Царю Небесний», «Пресвята Тройце», «Отче, наш», тощо. Молитви потрібно вимовляти без поспіху. При тому можна клячати, сидіти з прямою спиною щоби не заснути, або стояти, можна зробити кілька поклонів для утримання уваги. Відраховувати молитви бажано на чотках, щоб це не вимагало окремої уваги.

Повільне і ритмічне виконування молитов дуже впливає на об’єднання і гармонізацію всіх закутків нашої особи: тіла, ума, почуттів і духа. Проте, проти цієї молитви повстануть з нашого нутра всі руйнуючі пристрасті і наші прив’язання – всі ідоли, яким ми служимо радніше, ніж живому Богові. Може виникнути велике розсіяння, але тоді потрібно триматись імені Ісуса, «як п’яний плота». Мусимо пам’ятати, що спасенна сила цієї молитви не є в наших зусиллях чи самоконтролі, тільки в діючій Божій благодаті, який єдиний може дати нам перемогу, щоб Бог став нашим єдиним скарбом.

У днях, коли відчуємо, що є цілком неспроможні сповнити правила, не покидаймо його цілковито, а сповнім хоч малу його частину. Знову ж, коли в якійсь хвилині дух наш запрагне продовжити перебування в молитві, не забороняймо собі того, але не встановлюймо відразу більшого правила.

Слова Ісусової молитви є для того, щоб мати чим втримувати наш розум і думки при Бозі, бо самі від себе вони будуть розбігатися на всі боки, пригадуючи нам і видумуючи всяке потрібне і непотрібне. Але коли відчуємо, що наше нутро загріте і палає любов’ю до Бога, то тим осягнули ціль молитви і не треба настоювати на проказуванні слів, аж поки знову дух охолоне і думки розпочнуть віддалятися від Бога.

Великою трудністю може бути сама монотонність слів, але в цьому треба рятуватися не пошуком різноманітності думок, а посиленням свідомості невичерпної Божої любові, якою Він виповнює і перетворює нас. При цьому пам’ятаймо, щоб не вимовляти слова самим тільки розумом; розум твій хай «зійде в серце», з’єднається з ним, і так говорить молитву.

Протягом дня, поза часом молитовного правила, намагаймось теж вголос, або про себе повторювати Ісусову молитву. Її можна творити «…і вдома, і в дорозі, і за ділом, і за столом, і у ліжку – з тої миті, коли розплющуєш очі, аж до тої, коли їх заплющуєш; це буде так, наче тримати речі на сонці, адже це означає залишатись перед лицем Господа, котрий є сонцем духовного світу» – повчає авва Филимон. При цьому не рахуймо кількості молитов, щоби внутрішньо не величатися досягненнями.

Кожна молитва, в тому числі Ісусова, розвивається в три етапи: спочатку рецитація вголос, потім розуміння виголошуваного, а тоді – почуття серця. Оскільки молитва Ісусова є простою і короткою, то другий етап є досить звуженим. Перевага коротких повторюваних молитов є в тому, що відбувається перехід від рецитації вголос відразу до молитви серця. Ісусова молитва не розвиває наше розуміння, а навпаки – допомагає особі внутрішньо замовкнути, «розум сходить до серця» – як пояснюють духовні автори. І саме тоді відбувається автентична зустріч особи з Богом, який перебуває у серці людини: «Царство Боже є всередині вас!» (Лк. 17,21). І вкінці, Господь, бачучи нашу наполегливість в творенні молитви, може дарувати нам дар безперервної молитви – такий стан серця, яке не забуває Бога. Такого дару досягали ті, яких називаємо святими, серед них – св. Франциск з Асижу, про якого висловився його учень: «Франциск більше не молиться, він сам став молитвою!»

Творення Ісусової молитви приносить нам багато духовних плодів, серед яких найбільший – це єднання з Богом вже тут на землі, це «скуштування який благий є Господь» (Пс. 33,9), це досвід Божого Царства, яке ще має сповнитись. Поза тим молитва Ісусова є сильною зброєю проти спокус – «важкою артилерією» проти ворога (преп. Паїсій Афонський). Вона зцілює наші відносини з Богом, але й тим самим – зцілює наше внутрішнє роз’єднання, спричинене гріхом. Такі великі дари є доступні нам, християнам XХІ ст., «тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк. 18,8) З довір’ям та терпеливістю приступім до Господа Ісуса Христа, а він напевно допоможе нам знайти свій особистий шлях в Ісусовій молитві.