Історія розвитку монашого Типікону

Ієромонах Онуфрій (Кіндратишин)
Вільний переклад: Скабалланович М. Толковый Типикон.
Київ, 1910, стор. 197-441
Рудно, 1998-1999 (розділи 1-9)
Унів, 2004-2005 (розділи 10-13)
Львів, 2007 (розділ 14)

Вступ
1. Початки монашества
2. Анахоретство
2.1. Преподобний Павло Тивейський
2.2. Преподобний Антоній Великий (+356 р.)
2.3. Розвій анахоретства
2.3.а. Піст
2.3.б. Сон і одежа
2.3.в. Молитва
2.3.г. Анахоретський устав
3. Анахоретські монастирі древнього християнського Єгипту
3.1. Монастирі преподобного Антонія
3.2. Нітрія
3.3. Келії
3.4. Скит
3.5. Інші анахоретські монастирі Єгипту
4. Монастирі преподобного Пахомія
4.1. Преподобний Пахомій і його монастирі
4.2. Внутрішній устрій Пахомієвих монастирів
4.3. Устав даний Ангелом
4.4. Правила преп. Пахомія за пізнішими редакціями
5. Інші єгипетські кіновії
5.1. Єгипетські кіновії за св. Ієронімом
5.2. Єгипетські кіновії за преп. Йоаном Касіяном
5.3. Богослуження в єгипетських кіновіях за Йоаном Касіяном
5.4. Ставлення єгипетського монашества до церковної пісні
6. Палестинські монастирі
6.1. Преп. Іларіон і його монастир
6.2. Лаври преп. Харитона
6.3. Лавра преп. Євтимія та кіновія преп. Теоктиста
6.4. Преподобний Герасим
6.5. Походження і особливості Палестинського уставу
6.6. Роль монашества в парафіяльному богослуженні Єрусалимської Церкви
6.7. Спудеї єрусалимські
7. Сирійсько-месопотамське монашество
7.1. Сирійсько-месопотамське монаше богослуження
8. Малоазійські монастирі
8.1. Устав св. Василія Великого
9. Константинопільські монастирі
9.1. Монастир Неусипающих
9.2. Студійський монастир
9.3. Спудеї Константинопільські
10. VI-VIII ст. Характер періоду
10.1. Преподобний Сава Освященний
10.2. Устрій Савиних монастирів
10.3. Преподобний Теодосій кіновіарх
10.4. Заповіт преподобного Сави
10.5. Доля Савиної лаври та її богослужбове значення
10.6. Недільне чування на Синаї і в Палестині – відвідини Ніла Мосхом та Софронієм
10.7. Часослов VIII ст.
11. Період IX-го і наступних століть
11.1. Святогробський Типікон
11.2. Монастирське богослужіння IX і наступних століть
11.3. Житіє преп. Теодора Студита
11.4. Студійський устав
11.5. Богослужіння в Студійському монастирі за преп. Теодора
11.6. Іпотипос та Діатипос
11.7. Синайський канонар
11.8. Ктиторські Студійські Типікони
11.8.а. Вечірня за ктиторськими Студійськими типіконами
11.8.б. Утреня за ктиторськими Студійськими типіконами
11.8.в. Часи та повечеріє у студійських уставах
12. Єрусалимський устав. Никон Чорногорець
12.1. Район і редакції єрусалимського уставу
12.2. Характер богослужіння добового циклу за єрусалимським уставом
12.3. Вечірня й утреня змішаного типу
12.4. Часи
12.5. Междочасія
12.6. Повечеріє
12.7. Нічні часи і чин 12-ти псалмів
12.8. Трьохчастинне повечеріє
12.9. Мале повечеріє
12.10. Велике та буденне повечерія
12.11. Полунощниця
12.12. Чин ізобразительних
13. Скитські устави
13.1. Чин 12 псалмів і пінія Псалтиря
13.2. Руський скитський устав
13.3. Вплив скитського уставу
14. Дисциплінарна частина уставів
14.1. Монастирська дисципліна в преп. Теодора за Іпотипосом та Діатипосом
14.2. Дисциплінарна частина Святогорського уставу
14.3. Дисциплінарна частина Студійсько-Олексіївського уставу
14.4. Дисциплінарна частина древніх ктиторських Типіконів
14.5. Типікон імператриці Ірини в дисциплінарному відношенні
14.6. Дисциплінарна частина в Єрусалимському Типіконі за грузинськими та давньогрецькими рукописами
14.7. Дисциплінарна частина за пізнішими грецькими і слов’янськими Єрусалимськими Типіконами
Закінчення

Вступ

Другий Ватиканський Собор закликає “знати, шанувати, зберігати та плекати багатющу східню літургічну та духовну спадщину”[1]. Щоб вірно берегти повноту християнської традиції, необхідно поглиблювати розуміння безмірного багатства автентичних східних традицій.

1. Початки монашества[2]

Монашество в Церкві постало значно раніше ІV-го століття. Уже з перших її днів існував певний відповідник до цієї інституції. Властиво, подвижництво св. Йоана Хрестителя відкриває еру Нового Завіту. Господь наш Ісус Христос санкціонував аскетичні нахили деяких християн: “Бувають і скопці, що самі себе оскопили задля Царства Небесного” (Мт. 19,12). А апостол Павло бажає, щоб усі люди були, яквін, бо “хто нежонатий, клопочеться про Господні справи, як подобатися Господеві … щоб бути святим і тілом, і духом” (1 Кор. 7,7; 32-34).

У письменників ІІ-ІІІ ст. зустрічаються свідчення про існування в Церкві цілого класу людей, які воздержаніє ставили за мету свого життя. “Хто може на честь Господа плоті перебувати в чистоті, нехай перебуває без марнославства”[3]. Св. Климент Римський пише послання до дівственників та до дівственниць. Св. Климент Олександрійський вирізняє з-посеред християн, “вибранців Божих”, ще “особливих вибранців”[4].

У ІІІ ст. богопосвячені особи складають уже цілі общини. У одну з таких общин (дівственниць) св. Антоній перед відходом у пустиню примістив свою сестру. Дівственниці зовнішнім виглядом, одежею та способом життя відрізнялися від звичайних християнок.

Із ІІ ст. відомі приклади віддалення в самітні місця для аскетичних цілей. Так Наркис Єрусалимський з любові до любомудренного життя, хоча головно через наклеп на нього, пішов із своєї церкви (бл. 196 р.) і, ховаючись у місцях пустих і невідомих, прожив там багато років, протягом яких змінилось три єпископи на його катедрі. При останньому з них, неначе з іншого світу, з’явився Наркис (бл. 212 р.). Брати негайно покликали його до предстоятельства[5].

2. Анахоретство[6]

У Єгипті ще до преп. Антонія були анахорети[7], однак нечисельні та маловідомі. Вони подвизались поблизу поселень і не поривали остаточно з попереднім способом життя.

2.1. Преподобний Павло Тивейський

Одним із перших справжніх анахоретів був преп. Павло Тивейський. Сам св. Антоній мав об’явлення, що преп. Павло досконаліший від нього.

Св. Павло Тивейський відійшов у пустиню в віці 15 років у часи переслідування християн. Прожив там безвихідно майже 100 років, не бачачи людського обличчя. Помер у 341 р. у віці 113 років. Жив він у печері коло джерела, біля якого росла фінікова пальма. З її плодів він кормився, а з листя робив собі одежу. Відкрив цього подвижника преп. Антоній лише за декілька днів перед його смертю.

Преп. Павло Тивейський та подібні йому подвижники цілковито відмовлялися від утіхи, яку може дати богослуження, і заміняли його особистою молитвою.

2.2. Преподобний Антоній Великий (+356 р.)

Преп. Антоній відійшов у пустиню вже виключно з аскетичних мотивів і провів там усе своє життя (з 20-ти років). Спочатку він поселився в печері поблизу рідного селища в Тиваїдській пустині (Нижній Єгипет), потім у спустілому укріпленні східної пустині, опісля ж – у висіченій в скалі келії у глибині цієї пустині. Живився преп. Антоній хлібом і сіллю, які йому постачали два рази на рік. Однак на старості літ став засівати родюче поле в пустині а на прохання учнів почав їсти маслини та олію. Споживав їжу тільки після дев’ятої години (3-тя пополудню).На превеликий подив, його тіло зберігало попередній вигляд: не утучніло від браку руху, не змарніло від постів. Це побільшувало приваблюючу силу його подвигів.

Постійним заняттям преп. Антонія були молитва і богомисліє, нерідко цілі ночі проводив чуваючи. Спокуси ж поборював благодатною силою Священного Писання, використовуючи передусім деякі місця із псалмів: “Господь мні помощник, і аз воззрю на враги моя” (Пс. 117,7), “Аще ополчится на мя полк, не убоїтся сердце моє” (Пс. 26,3), “Да воскреснет Бог, і расточатся врази Єго, і да біжат от лица Єго ненавидящії Єго” (Пс. 67,2). Молитва преподобного чергувалась із плетінням корзин і рогож з пальмового листя.

У псалмоспіві св. Антонія помічаємо певний чин. Джерела подають про спів 12-ти псалмів та про 12 молитов[8]. Інколи він молився з опівночі аж до дев’ятої години дня (3-тя пополудню).

2.3. Розвій анахоретства

Швидко зростаючи за чисельністю, подвижництво розвивалось і за силою подвигу. Послідовники св. Антонія виробляють до подробиць і вдосконалюють до крайньої межі правила анахоретського життя. Деякі з них своїми подвигами перевершують давніх отців, викликаючи великий подив. Вони були живими уставами посту і молитви. А писані устави були лише слабкими їхніми копіями. Загалом життя єгипетських подвижників цієї епохи накреслило ідеал монастирського устрою, який ліг в основу майбутніх приписів.

2.3.а. Піст

Відносно посту єгипетські анахорети здійснили великий поступ. Самі по собі встановились норми, правила, мінімальні вимоги стосовно їжі подвижника, часу її прийняття та тривалості постів. М’ясо анахорет звичайно не вживав, однак споживання його в разі потреби не вважалось за порушення обіту. Молочні продукти іноді допускались, риба частіше.

На відміну від Єгипту, серед монахів інших християнських країн стримання від м’яса не було настільки безумовним. Деякі стримувались від усіх видів м’яса: тварин, птиці та риби, а також від яєць і від сиру; інші ж, стримуючись від м’яса тварин, дозволяли на птицю і все решта; декотрі стримуються і від птиці, а вживають тільки сир і рибу; інші, натомість,  не споживають риби, лише сир; ще ж інші не їдять навіть сиру.

Вино дозволялось, однак чимало монахів його не пило. Дехто взагалі не пив нічого, крім води. “Один брат запитав у авви Ксоя: Якщо б я випив три чаші вина – чи це не забагато? Авва відповів: Якщо немає диявола, то незабагато”[9]. Коли преп. Сисою подали третю чашу, він не прийняв, кажучи: “Облиш, брате, хіба ти не знаєш, що існує сатана”[10].

Звичайна їжа більшості єгипетських анахоретів – це хліб і сіль, подвижники стримувались від усього іншого. Дехто десятками років кормився тільки сирими овочами, відмовляючись і від хліба. Проте чимало дозволяло собі споживати всіляку рослинну їжу, часами, навіть, олію.

Щодо часу споживання їжі, то раніше дев’ятої години (3-тя пополудню) взагалі не їли. Однак більш ревні подвижники харчувались аж увечері і могли похвалитися, що “сонце ніколи не бачило, щоб вони їли”[11].

Відносно тривалості цілковитого неяденія, то нормою для доброго подвижника вважалось споживання їжі через два дні. Деякі не їли і по п’ять днів або їли раз на тиждень. Зустрічались також випадки повного стримання від їжі протягом сорока днів і більше. Після довгого практикування такого посту, деякі анахорети досягали того, що після двох днів стримання від їжі зовсім не відчували голоду.

Проте з часом подвижники дійшли до висновку, що не їсти довше, ніж один день – небезпечно, адже не всі на це здатні. Таким чином, отці перестали рекомендувати такий піст. “Авва Йосиф запитав у авви Пімена: Як нам постити? Авва Пімен промовив у відповідь: На мою думку, треба їсти кожен день, але їсти небагато, не досита. – Чому ж тоді ти, авво, за молодих літ постив по два дні? – запитав авва Йосиф. Відповів старець: Справді, постив я по три і по чотири дні, а навіть по тижні. Одначе, випробувавши це все, сильні в чесноті отці розсудили, що краще їсти кожного дня потрохи, і показали придатну для нас царську дорогу”[12].

Посиленим воздержанієм отці вшановували загально-церковні пости, зокрема Чотиридесятницю та піст середи і п’ятниці.

2.3.б. Сон і одежа

Сон подвижники вважали за такого ж небезпечного ворога, як і черево. Чимало з них спали не більше однієї години на добу, і то сидячи.

Одежу анахорети носили або з пальмового листя, або зношену і зовсім непридатну до вжитку.

2.3.в. Молитва

Анахорети ІV-V ст. поклали основи для формування монастирського правила молитви і псалмоспіву. Саме від них наш устав успадкував широке вживання Псалтиря. “Любов до псалмоспіву зродила монастирі” – сказав св. Августин. Дуже скоро подвижники встановили особливі правила молитовного застосування Псалтиря. За древнім правилом Псалтир прочитували повністю від початку до кінця як денну або нічну молитву. “Навідався один старець до другого; цей, зваривши трохи сочевиці, мовив: Відправмо мале молитвословіє. Тоді один із них прочитав цілий Псалтир, інший, натомість, прочитав напам’ять двох великих пророків. Коли настав ранок, захожий старець відійшов; вони забули про страву”[13].

Поступово почали зменшувати це велике правило (увесь Псалтир). Можливо правило виконував і Ерон, коли, проходячи пустинею “прочитав 15 псалмів (1/10 Псалтиря), потім Великий псалом (118), далі Послання до Євреїв, опісля Ісаю та частину з Єремії-пророка, пізніше Луку-євангелиста і Приповідки”[14]. Практикою 12 псалмів як молитовного правила теж широко послуговувались анахорети.

Окрім псалмів та Священного Писання були в ужитку і короткі молитви, які проказувались сотні разів. Так Павло Фермейський (IV ст.) звершував 300 молитов на добу, яким вів рахунок виймаючи із-за пазухи камінці (зародок вервиці)[15]. Взірець такої короткої знаходимо в повчанні преп. Макарія. Коли його запитали: “Як нам молитися?” – старець відповів: “Не потрібно многословити, але треба підняти руки і говорити: Господи, як знаєш і як Тобі до вподоби, помилуй. Якщо ж напастують спокуси: Господи, допоможи”[16]. Спомином про ці короткі анахоретські молитви є у нас Молитва Ісусова.

У святкові дні повсякденне молитовне правило збільшувалося. “Розповідали про авву Арсенія, що кожної суботи ввечері перед воскресним днем він ставав спиною до сонця і, піднявши руки до неба, молився до тієї пори, аж сонце починало світити йому в обличчя; після того він сідав”[17]. (чування направду всенічне).

Кожної суботи і неділі анахорети звичайно причащались. “Монахів, які живуть у пустині, жалить яд злих демонів, і вони з нетерпінням чекають суботи й неділі, щоб піти на джерела водяні, тобто приступити до Тіла і Крові Господньої, би очиститись від скверн лукавого”[18]. На Службу Божу анахорети ходили до сусідніх храмів, незважаючи на їх віддаленість. Про Причастя пустинників запасними Дарами говорить св. Василій Великий: “Усі анахорети, які живуть у пустині, де немає священника, зберігаючи в домі Причастя, самі себе причащають”[19]. Бувало, що пресвітер відправляв Літургію спеціально для анахорета в його келії.

2.3.г. Анахоретський устав

Отож, стосовно посту і молитви в анахоретів поступово сформувалась більш-менш одноманітна практика – загальні правила, один устав. І це не дивно, адже пустинножителі постійно підтримували між собою тісний контакт, і то не лише в межах Єгипту, бо ж синайське та палестинське монашество підтримувало міцні взаємини з єгипетським. Пустинники часто відвідували один одного для взаїмного повчання, а ті, які жили поблизу, з братньою любов’ю клопотались один про одного. З-посеред них то тут то там з’являлись світила подвижництва, які ставали центром духовного повчання для багатьох.

Анахорети являли собою одну корпорацію, ніби один монастир із сформованим (поступово) уставом і певною організацією. Початківці мали духовних провідників, однак влада провідника основувалась виключно на духовному авторитеті.

Це був найбільший і найкращий “монастир”, який коли-небудь бачила земля.

3. Анахоретські монастирі древнього християнського Єгипту[20]

Іноді довкола анахорета і під його безпосереднім впливом виростали справжні монастирі. Можна сказати, що анахоретство передало весь свій дух цим монастирям. Перші анахоретські монастирі засновував преп. Антоній.

3.1. Монастирі преподобного Антонія

Своє затворництво преп. Антоній полишив на 35 році подвижництва. “Через те, що він нікому не позволяв заходити в укріплення (запустіле укріплення в східній пустині – це друге місце його подвигів), прихожани нерідко дні і ночі проводили знадвору. Численні ж бажали наслідувати його святе життя. Деякі із знайомих силою виломили двері. Аж ось виходить Антоній, як таїнник і богоносець із святилища”. Преподобний зцілив недужих та виголосив повчання. Опісля ж схилив багатьох обрати іночеське життя. “Таким чином у горах з’явились монастирі, пустиня стала населена монахами. Із-за сили дивного його слова виникають чисельні монастирі”[21].

Слово “монастир” походить від грецького “μοναστήριον”, яке утворене від дієслова “μονάζω”- “жити одному” (“μοναστής”- “той хто живе сам”). У первинному значенні “монастир” – це келія-домівка або печера, де живе самітник. Спустіле укріплення, у якому подвизався св. Антоній, називається його “монастирем”[22].

Коли ж преп. Антоній віддалився в глиб східної пустині (третє місце його подвижництва), то невдовзі і там виникла ціла колонія з монаших келій. Ними покривались навколишні гори, але незабаром і гори стали тісними від послідовників преп. Антонія, іноки ж почали селитись на другій стороні Нілу (біля міста Арсиное).

“Монастирі в горах були схожі на скинії, наповнені божественними ликами псалмоспівців, любителів навчання, посників, молільників, яких втішало уповання майбутніх благ. Вони займалися рукоділлям, щоб подавати милостиню”[23].

У монастирі-келії інок перебував цілий день, по можливості не виходячи з неї. Преп. Антоній навчав: “Як та риба вийнята з води гине, так загибає і страх Божий у серці монаха, який намарно виходить із келії”. Св. Антоній вирізняє різні ступені затворництва. До повного затвору, у якому жив сам (і який, зрештою, теж не був цілковитим), преподобний визнавав спроможними і допускав небагатьох. Більшість його учнів жило в уєдиненії по келіях, зберігаючи, однак, певні взаємини між собою. Говорив преп. Антоній до своїх послідовників: “Ми повинні втішати один одного вірою та намащувати словом”[24].

Важко встановити, в чому конкретно виражалося спільне життя в “монастирях”, якими провадив преп. Антоній. Адже в джерелах не згадується ані про спільні чи особисті молитви монахів, ані про їжу (за винятком вказівок на спільну трапезу) і міру воздержанія. Св. Антоній, будучи на такій духовній висоті, надзвичайно поважав церковне правило. Кожному церковнослужителю він завжди був готовий віддати перевагу над собою. Святий не стидався схиляти голову перед єпископами і пресвітерами. Коли ж приходив до нього якийсь диякон для духовного зиску, то преподобний подавав слово на пожиток, однак першість у звершенні молитов надавав диякону[25].

У монастирях преп. Антонія велику увагу приділяли духовному проводу. Початківці перебували під дбайливим наглядом досвідчених монахів. Інок повинен відверто розповідати старцю, скільки він робить кроків, скільки крапель води п’є в своїй келії, щоб часом не прогрішитись у цім. Найвищим провідником духовного життя був звичайно сам преп. Антоній. Він часто бесідує з іноками прилеглих до його келії “монастирів”. Авторитет св. Антонія основувався цілковито на його духовній вищості. Іноки іменували преподобного “Великий”: “Великий сказав”, “Великий вчинив”. Обличчя ж св. Антонія сяяло незвичайною приємністю та повагою.

Таким чином, монастирі преп. Антонія – це монастирі анахоретського типу, які є перехідною ланкою від строгого анахоретства до строгої кіновії. Тут не було жодних писаних правил, устрій життя не був розпрацьованим у деталях, загалом був намічений лише дух цього устрою.

3.2. Нітрія

Дещо складнішими за устроєм та ближчими до спільножительних були єгипетські монастирі, засновані сподвижниками або молодшими сучасниками преп. Антонія. Найвизначніші з них – це Нітрійський, Келіотський та Скитський.

На Нітрійській горі (40 миль від Олександрії) заснував монастир преп. Аммон (+350 р.). На початку V ст. Нітрію населяло близько п’яти тисяч монахів. Вони жили в окремих келіях-домівках різної величини, яких було близько п’ятидесяти. У одних домівках поміщалось більше іноків, у інших – менше, а в деяких – і по одному. Усі жителі Нітрійського монастиря перебували під проводом одного “отця”. Провід завжди належав одному із восьми пресвітерів, які були при Нітрійській церкві, а по його смерті переходив до наступного з них. “Заки перший пресвітер живий, інші не служать, не судять і не виголошують поучень, лише мовчки співвозсідають із ним”.

Монастир посідав упорядковане господарство. Монахи працювали в пекарні, випікаючи хліб не лише для власних потреб, а й для анахоретів, які подвизалися у внутрішній пустині (кількістю біля 600). Вино виготовлялось не тільки для власного вжитку, але й на продаж. Монастир мав свої лікарні та аптекарів. Також була гостинниця для прочан.

Лише в суботу і в неділю всі збирались до церкви. Щоденне ж богослуження відправляли по келіях: “Коли наступає вечір, можна почути як із кожної келії лунають похвальні пісні і псалми, співані на прославу Христа, та молитви, які возносяться на небеса; дехто подумав би, що він захоплений і перенесений на небо”[26].

3.3. Келії

Келії (10 миль від Нітрії) – це монастир чисто анахоретського типу. Заснований іноками Нітрійського монастиря – любителями повного уєдиненія. Одним із перших провідників-пресвітерів був преп. Макарій Олександрійський (+494).

Монастир складався із численних келій, у яких іноки жили по одному. Із однієї келії неможливо було ані побачити сусідньої, ані почути щось звідтіль. Деякі ж були такі малі, що неможливо було навіть лягти простягнувшись на увесь ріст.

Іноки перебували в келіях, не виходячи. Лише в суботу і в неділю сходились до церкви і там “гляділи один на одного, неначе на тих, які вернулися з неба”. Якщо ж хтось був відсутній на зібранні, це було ознакою його хвороби. Братія навідувалась до хворого, постачаючи все необхідне. На празники в церкві влаштовували і трапезу. Були й такі, що вели ще строгіше затворницьке життя, не виходячи з келії і по 40 днів.

Одежа келіотських іноків дещо відрізнялась від звичайного одягу цієї місцевості. “Хтось із отців розповідав, що при авві Ісааці (V ст.) один брат прийшов до церкви, що в Келіях, у малому кукулі. Старець вигнав його, кажучи: “Тут монахи, а ти, мирянин, не можеш тут бути”. Подібно як і в інших єгипетських монастирях, іноків тут хоронили в левітоні (хитон із короткими рукавами) і кукулі, у яких вони приймали монашество і які за життя надівали тільки до причастя Святих Тайн.

Про висоту подвижницького життя в монастирі свідчить такий випадок. Одного разу преп. Макарію прислали гроно свіжого винограду. Не зважаючи на те, що йому тоді дуже хотілося їсти, Макарій відіслав виноград хворому брату, а цей відіслав іншому. Таким чином, виноград обійшов увесь монастир і повернувся знову до настоятеля.

3.4. Скит

Чи не найвизначнішим із єгипетських монастирів був Скит (від коптського “шіїт”- “широка рівнина”), заснований преп. Макарієм Великим (Єгипетським) [+390 р.]. Він був розташований на південь від Келій, ще далі вглиб єгипетської пустині (24 год. ходьби від Нітрії). Туди не було навіть дороги, а шлях визначали виключно за напрямом зір. Ця пустиня позбавлена достатньої кількості води, і треба було мати незвичайну силу духа, щоб там перебувати.

Управління монастирем зосереджувалось у руках братії. Вони сходились до церкви на спільні зібрання, на яких головував пресвітер. Там вирішувались і богословські питання. Дрібнішими справами керував пресвітер; він, наприклад, завідував господарською частиною монастиря. І взагалі пресвітер займав почесне становище серед братів. Першим рукоположеним був сам преп. Макарій.

Скит уславився посництвом. Звичайною їжею братів був самий хліб, кількістю 2 хлібини в день (які разом важили близько фунта). Однак у святкові дні, на агапах (вечерях любові) та із-за гостей монахи облишали цей суворий режим. “Один брат спитав авву Сисоя: Що маю робити? Коли я приходжу до церкви, там часто буває вечеря любові, і мене затримують на ній. Старець відповів: Важка справа!” “Звернувся також до авви Сисоя учень його Авраам: Якщо вечеря любові випаде в суботу або в неділю, і брат вип’є три чаші вина, чи це незабагато? Старець відповів: Якби не було сатани, то небагато”[27].

Ще однією рисою братії Скиту була повна безкорисливість. “Один знатний чужоземець приніс із собою багато золота і просив пресвітера Скитського роздати його братії. Пресвітер відповів, що браття нічого не потребують. Але оскільки той сильно вмовляв пресвітера, преподобний поставив корзину при дверях церковних, кажучи: Хто має потребу, нехай собі візьме. Проте жоден інок не підійшов до золота, а дехто й зовсім не звернув уваги на корзину. Тоді пресвітер мовив: Бог прийняв твою милостиню, піди і роздай її вбогим”[28].

Одначе, строгість життя в Скиту уже в IV ст. почала підупадати. “Одного разу авва Ізидор, пресвітер Скитський, під час спільного зібрання братії промовив: Браття, чи не для труду ми прийшли сюди? Та нині тут уже немає труду. Тому візьму милоть свою, та піду я туди, де є труд, і там знайду мир”[29].

3.5. Інші анахоретські монастирі Єгипту

У древньому християнському Єгипті, крім цих трьох найважливіших (Нітрія, Келії і Скит), виник ще ряд монастирів такого ж типу.

На південь від Нітрії по дорозі в Скит на горі Ферма жило близько 500 подвижників, між якими особливо знаменитим був преп. Павло. Вірогідно, що й вони становили єдину спільноту[30].

Біля м. Гермополя, що в Тиваїді, знаходився монастир Аполлоса, який налічував близько 500 братів. Особливість цього монастиря – це щоденне приймання Пресвятої Євхаристії о 9 годині дня (3-тя пополудню). Після Причастя Аполлос іноді виголошував поучення, які тривали до вечора. Прийнявши поживу, деякі відходили в пустиню, де через цілу ніч напам’ять читали Священне Писання, інші ж, натомість, залишались на місці зібрання, прославляючи Бога гімнами і хвалами аж до світанку. Були й такі, що протягом багатьох днів, сходячи з гори та приймаючи Євхаристію, зразу ж віддалялись, задовольняючись лише духовною поживою. Провадячи таке життя, браття завжди були сповнені такою неймовірною радістю, веселістю та тріумфуванням, як ніхто із звичайних людей на землі. Серед них не було ні сумних, ні журливих. Якби хтось показався зажуреним, авва Аполлос зразу питав про причину скорботи, відкриваючи таємниці серця. Аполлос усім прищеплював думку про необхідність щоденного Причастя для монаха[31].

У тиваїдському місті Оксинрих проживало 10 тис. іноків і близько 20 тис. дів. Монастирів тут було більше, ніж приватних будинків. Усі будівлі громадського вжитку та колишні поганські храми перетворені на монастирі. Жителі міста відзначались особливим благочестям (у місті нараховувалось 12 церков, окрім монастирських) та гостинністю, передусім до захожих іноків[32].

Характерною рисою монастиря преп. Ізидора, розташованого біля м. Гераклеї, була строга замкненість. Браття зовсім не контактували зі світом, а прочан далі гостинниці, що біля воріт, не впускали. Іноки цього монастиря були “настільки святими, що майже всі могли творити чудеса; ніхто з них не бував хворим аж до смерті; коли ж надходив час переставления когось із них, інок спершу всіх про це повідомляв, опісля ж лягав і помирав”[33].

При горі Арсиное був ряд монастирів, у яких проживало 10 тис. іноків під проводом преп. Серапіона. Під час жнив брати зносили до нього хлібні продукти, які одержували замість платні за збирання з сусідніх полів. Нагромаджуючи чимало харчів, авва використовував їх на допомогу бідним. Таким чином, ніхто в цій місцевості не потерпав від нужди. Хліб постачали навіть в Олександрію[34].

Можливо, такого ж напівспільножительного типу були монастирі в околиці Олександрії, які нараховували біля 2 тис. “великих, дуже ревних і доблесних мужів”[35].

4. Монастирі преподобного Пахомія[36]

4.1. Преподобний Пахомій і його монастирі

Нову епоху в розвитку чернецтва започаткував преп. Пахомій Великий (+348 р.) – засновник першої кіновії (κοίνος βίος – “спільне життя”). Кіновія – це строго спільножительний монастир.

Св. Пахомій народився у Верхній Тиваїді в поганській родині. У віці 20-ти років його взяли до римського війська. Одного разу зазнав безкорисливої любові та опіки від християн. Це справило сильне враження на молодого воїна, і він після закінчення служби прийняв християнство. Бажаючи всеціло посвятити себе Богові, Пахомій став на дорогу аскези, духовного очищення та вдосконалення.

Місцем подвигу преподобного був Верхній Єгипет, більш жаркий за кліматом та значно віддалений від Нижнього Єгипту – району життя і діяльності перших єгипетських анахоретів та монастирів анахоретського типу.

Спершу преп. Пахомій усамітнився в закинутому поганському храмі, вирощував овочі, з яких кормився сам та допомагав бідним. Через три роки пішов до славного в цій місцевості анахорета Паламона, біля якого виникла община монахів. Паламон провадив суворий спосіб життя, якого також  вимагав від своїх учнів: “Ми завжди чуваємо половину ночі, роздумуючи про слово Боже. Дуже часто з вечора до ранку плетемо мотузки, щоб боротись із сном і щоб забезпечувати себе необхідним для підтримання тіла. А те, що залишається, віддаємо бідним. Ми не знаємо, що значить споживати олію або якесь вариво, чи пити вино. Влітку ми щодня постимо до вечора, а взимку – по 2-3 дні зряду. Правило спільної молитви у нас: 60 раз молитися вдень і 60 раз вночі, окрім тих молитов, які ми творимо в кожну мить і рахунку яких ми не знаємо”. Далеко не кожному під силу був такий спосіб життя.

Після кількох днів випробування Паламон облачив Пахомія в монаший одяг, підперезав іночеським поясом і почав привчати до нічних молитов і чувань.

Після смерті наставника преп. Пахомій поселився в запустілому поселенні Тавенісі, про яке одержав откровення ще за життя Паламона, що в цьому місці постане велика обитель. Спочатку монастир налічував крім св. Пахомія троє іноків. Однак досить скоро слава преподобного притягає до нього багатьох, навіть відомих анахоретів Єгипту. Зі своїми іноками преп. Пахомій побудував і утримував церкву в сусідньому поселенні, а коли братів зібралось до 100, побудував церкву і в монастирі. Причому в суботу іноки йшли на богослуження до сільської церкви, а в неділю пресвітер приходив до монастиря і там відправляв Літургію. Священного сану Пахомій сам не приймав і іншим у своїй обителі приймати не дозволяв, щоб запобігти гордості.

Монастир складався з декількох домів, над кожним з яких був начальник і його помічник. Іноки займались різноманітними ремеслами, особливо виготовленням рогож[37], що приносило монастиреві чималі прибутки. Виручені кошти були в розпорядженні економа і використовувались для потреб спільноти і на благодійні цілі.

Головним керівником монастиря звичайно був сам св. Пахомій, а бесіди з іноками були основними засобами управління. Крім приватних розмов преподобний виголошував загальні поучення три рази на тиждень: одне в суботу і два в неділю. У середу і п’ятницю поучення для своїх монахів виголошували начальники домів.

У непосні дні їжею для іноків були сир, яйця, варені овочі та юшка із них. М’ясо звичайно не вживалось, але випадкове чи із-за потреби споживання не вважалось за осквернення. Одного разу преп. Пахомій докорив братам-завідуючим шпиталем за їхню відмову дати м’яса хворому монахові, який про це попросив; Пахомій звелів купити для нього козеня.

“Іноки приймали їжу з покритим лицем і опущеними вниз очима, щоб не бачити як їсть поблизу брат. За трапезою всі зберігали таке строге мовчання, що здавалось знаходишся в пустині”[38]. Їли один раз на день: одні о 6 годині (12-та дня), інші о 7-ій, 8-ій, 9-ій, 10-ій, 11-ій год. або ввечері з появою зір. Дехто споживав їжу раз на два дні. У середу і п’ятницю багато-хто зовсім не їв. У час Великого посту тавенісійські іноки не вживали вареної їжі, а деякі накладали на себе ще й інші подвиги: одні приймали поживу ввечері, дехто їв раз на п’ять днів. Були і такі, що цілу ніч стояли на молитві, а вдень сиділи за ручною працею.

Коли до преп. Пахомія прийшла його сестра Марія, він порадив їй поселитися в усамітненні на другому березі Нілу, на значній віддалі від Тавенісі. Там побудував для неї житло, біля якого виник жіночий монастир з таким же устроєм життя, як у чоловічому. Інокині приготовляли для чоловічого монастиря шерстяний одяг і за це звідтам одержували засоби для прожиття.

Коли через зростаючу кількість монахів монастир у Тавенісі зробився тісним, св. Пахомій заснував неподалік інший у місцевості Певоу, а згодом ще сім монастирів. Усіма ними управляв преп. Пахомій, який поселився в Певоу і часто відвідував засновані ним обителі. Іноки всіх монастирів збирались у Певоу двічі на рік: на Пасху і восени, коли перед економом складали звіт із виконаних робіт.

Перед смертю преп. Пахомій порадив братії вибрати собі наступника, а коли брати поручили цю справу йому, призначив ігумена.

У кінці IV ст. монастир у Тавенісі налічував близько 3 тис. монахів, ними управляв преп. Аммон.

4.2. Внутрішній устрій Пахомієвих монастирів

Внутрішньою організацією, яку надав преп. Пахомій своїм монастирям, за устроєм життя вони значно відрізнялись від монастирів анахоретського типу Нижнього Єгипту. Влада, регламентація і кара (епітимія) – це принципи, які лягли в основу внутрішнього устрою Пахомієвих монастирів. Цими трьома середниками анахорети відмовлялись послуговуватись, а анахоретські монастирі застосовували дуже рідко.

Головною монашою чеснотою в Пахомієвих монастирях стає послушаніє, яке наполегливо звеличують у аскетичній літературі. Несправних іноків преподобний виганяв із монастиря.

Анахорети, як правило, не бажали чинити суд чи карати тих, які провинились. “Одного разу пресвітер вигнав із церкви брата, який прогрішився. Авва Віссаріон встав і вийшов разом із ним кажучи: І я також грішник”[39]. “Колись у Скиті брат впав у гріх. Братія, зібравшись, послали за анахоретом Мойсеєм, але він не хотів іти. Тоді послав по нього пресвітер зі словами: Ходи, на тебе чекає зібрання. Авва встав, узяв зіпсуту корзину, набрав туди піску і пішов. Брати, вийшовши йому назустріч, запитали: Що це значить, отче? Старець відповів: Це гріхи мої сипляться позаду мене, але я їх не бачу, а прийшов тепер судити чужі гріхи. Почувши це, брати вже нічого не казали брату, що згрішив, але пробачили йому”[40]. Ці приклади вказують, наскільки новими і своєрідними для тодішнього чернецтва були принципи влади, регламентації і кар, введені преп. Пахомієм.

Тому не дивно, що і сам Пахомій, маючи на увазі таку розбіжність прийнятих ним принципів із загальною подвижницькою практикою, інколи сумнівався у їх правильності. “Одного разу до авви Пахомія Тавенісійського прийшов преп. Макарій Олександрійський. Пахомій запитав його: Якщо брати не додержуються порядку, чи добре є вчити їх? Авва Макарій відповів: Учи і строго суди своїх підлеглих, але зі сторонніх не суди нікого”[41]. Справа Пахомія була також схвалена главою анахоретства преп. Антонієм, який сказав до тавенісійських монахів, що навідались до нього: “Пахомій дуже прислужився Господеві, об’єднуючи всі оці полчища і підпорядковуючи їх єдиному правилу служіння Господеві”.

Внутрішній устрій монастирів преп. Пахомія, хоч і відрізнявся від інших форм монашества тогочасного Єгипту, проте відповідав реальним духовним потребам тогочасності. Він був пристосований для людини посередніх моральних можливостей. Коли до монастиря в Тавенісі інкогніто вступив один анахорет, він відразу перевершив усіх своїми подвигами[42].

4.3. Устав даний Ангелом

Св. Пахомій уклав письмовий устав для кіновії. За переданням Устав для Тавенісійського монастиря дав преподобному Пахомію Ангел:

Дозволяй усім їсти і пити по потребі. Призначай працю кожному відповідну до його сил. Не забороняй ні постити, ні їсти. Важку працю покладай на сильніших і тих, які більше їдять, а легку призначай слабким, тим які не мають навику в подвижництві. Влаштуй окремі келії в одному будинку, і в кожній келії нехай живуть по-троє. Їжа хай подається для всіх у визначеному місці.

Інокам не слід спати лежачи, але нехай пороблять собі сідалища з пологими спинками і сплять на них сидячи, постеливши постіль. Вночі вони повинні зоставатись у лляних левітонах і підперезані. Кожен мусить мати білу милоть із козиної шкіри і без неї не можна їм ні їсти, ні спати.

Однак, до Причастя святих Христових Тайн у суботу і в неділю хай приступають тільки в кукулі, розв’язавши пояс і знявши милоть. Кукулі мають бути без підв’язок, як у дітей, та із зображенням пурпурового хреста.

Братію Ангел повелів для легшого управління поділити на 24 чини.

Якщо зайде якийсь подорожній монах з іншого монастиря, у якому живуть за інакшим уставом, то не можна йому ні їсти, ні пити разом із братією. Він не повинен навіть входити у приміщення монастиря, за винятком того випадку, коли його знайдуть на дорозі.

Якщо ж хтось входить до обителі з метою залишитись у ній назавжди для вищих подвигів, то раніше трьох років його не допускай. Аж через три роки, як виконає важкі роботи, хай ступає на це поприще.

Під час трапези в усіх голови повинні бути покриті кукулем, щоб один брат не бачив, як їсть інший. Не можна також розмовляти під час трапези, ані розглядатися на всі боки, але дивитися тільки на стіл або в таріль.

Ангел установив для монахів протягом дня творити 12 молитов, на вечірні – 12, на всенічних – 12, а в дев’ятий час – 3. Коли ж брати багаточисельно зберуться на трапезу, то нехай кожен чин перш, ніж чинити молитву, співає псалом.

Коли ж великий Пахомій сказав, що молитов замало, Ангел відповів: “Я встановив їх стільки для того, щоб і слабкі могли без обтяження виконувати правило. Досконалі ж не мають потреби в уставі, бо перебуваючи в келії на самоті, вони все своє життя провадять у спогляданні Бога. Устав я дав для тих, у кого ум ще недозрілий, щоб вони, хоч і як непокірні раби, зі страху перед господарем, виконували спільне правило життя і цим осягали свободу духа”[43].

Отже, “Устав даний Ангелом” регулює найважливіші сторони життя монастиря: їжа, сон, одежа, поведінка за трапезою, приймання до монастиря і управління ним, обмежуючись однак найзагальнішими принциповими вказівками. Устав пристосовує вироблену анахоретами подвижницьку практику до чи не найслабших сил (у ці часи!).

Правило про кількість молитов займає тут важливе місце. Внутрішня сторона молитви, звичайно, стоїть вище будь-яких уставів. Як бачимо, молитва в кіновії св. Пахомія пов’язана з тими годинами, які в світських церквах освячувались спільними богослуженнями. В Уставі прямо вказується на те, що молитви заміняють церковні служби Вечірні, Утрені і Дев’ятого Часу; а денні молитви, очевидно, заміняють усі інші богослуження (часи 3-ій, 6-ий і Літургію). Важко щось впевнено сказати про характер і зміст цих молитов.

Отже, Устав преп. Пахомія ввів особливі богослуження замість церковних служб, неможливих для іноків із-за браку пресвітера. Ці богослуження більш одноманітні, але не менш тривалі.

4.4. Правила преп. Пахомія за пізнішими редакціями

Близько 404 року св. Ієронім для монахів-латинян Пахомієвого монастиря “Метанії”, що в Канопі, переклав “Правила св. Пахомія” на латинську мову. Збірник св. Єроніма містить 194 правила і, як зазначено в передмові, включає правила не лише Пахомія, але і його наступників преп. Теодора і Орсисія.

У кожному Пахомієвому монастирі є авва, економ, седмичні, слуги і окремо для кожного дому наглядачі. У домі живе близько 40 братів, які коряться одному настоятелю. Монастир нараховує від 30 до 40 домів, залежно від кількості братів. Кожних 3 або 4 доми сполучаються в окреме об’єднання для спільного виходу на роботи і для чергування в седмичних службах.

Управління монастирем зосереджувалось у руках авви. Кожного ранку він давав розпорядження, призначав і затверджував епітимії накладені наглядачами, приймав до обителі, призначав дім і заняття, переміщав братів із дому в дім, давав дозвіл на тимчасовий вихід із монастиря. Замісник авви називався “вторствующий”.

Наглядач дому здійснював безперервний нагляд над підлеглою братією в домі, у церкві, на трапезі і на роботах поза монастирем. Без його дозволу нічого не можна було робити, навіть ходити по монастирю чи зайти до келії брата. Наглядач одержував і роздавав матеріали для робіт, вимагав звіту з праці. Також сам складав звіт. У наглядача був свій замісник.

Грошова частина в монастирі лежала на економі, який теж мав замісника.

Того, хто прийшов до воріт монастиря з метою вступити сюди, декілька днів не впускали навіть до гостинниці, але залишали поза монастирем без найменшої уваги, щоб випробувати твердість наміру. Якщо ж він витримав цю пробу, то одержував дозвіл поселитися в гостинниці під наглядом брата. Там новоприбулого заставляли вивчити молитву Господню і декілька псалмів. А тим часом довідувалися, чи він не злочинець, чи не раб-утікач і т.п. Потім знімали з нього світську одежу, облекали в іночеську і брат-вратар уводив його до збору монахів під час молитви. Серед іноків новий брат всюди займав останнє місце, аж поки не поступав наступний початківець. Таким чином, місце інока серед братії визначалось виключно часом вступу до монастиря.

Пізніше новоприбулий повинен був вивчити напам’ять ще декілька псалмів (до 20), і зо дві книги Нового Завіту. Якщо був неграмотним, то вивчав це зі слів інока, повторюючи за ним. Після цього брата навчали грамоті, і він уже сам продовжував вивчення Священного Писання. У монастирі всі були грамотні і знали напам’ять принаймні Псалтир і Новий Завіт.

Усе життя інока обумовлювалось правилами, і жодне порушення не залишалось без кари-епітимії. Застосовувались різноманітні міри покарань: починаючи із догани від старшого і закінчуючи вигнанням із монастиря. Найбільш вживані епітимії: стояння, коли інші сидять, стояння без поясу з опущеною головою або руками; також застосовувались і тілесні покарання, наприклад: за крадіж. Монах постійно і всюди перебував під пильним наглядом.

Брати, які займаються однаковим ремеслом, живуть у одному домі під завідуванням одного наглядача. Вкінці тижня кожен складав перед наглядачем звіт із своєї праці. А задоволення щоденних насущних потреб (приготування їжі, печення хліба, прання одягу) провадилось руками іноків, причому ці роботи виконували всі потижнево під керівництвом досвідчених.

“Правила” згадують про такі частини монашого одягу: лляний левітон, милоть, кукулій, пояс, нарамник, коротку мантію, сандалі і посох. Заборонялось ходити по монастирю чи входити до церкви або трапези без кукулія і милоті. Мантію одягали тільки до церкви.

Монахи Пахомієвих монастирів, згідно “Правил св. Пахомія” за св. Ієронімом, споживали хліб, сіль, юшку, варені і сирі овочі (іноді приправлені олією), певні трави посолені і з оцтом. Раз на три дні при виході з трапези братам роздавали фрукти для споживання в келії. Хто не захоче йти до трапези з метою воздержанія, одержує в келії тільки хліб, воду і сіль на один-два дні. Два рази на тиждень у середу і п’ятницю усі постять: або взагалі не їдять, або їдять пізніше. У непосні дні приймають поживу пополудні. Одні їдять два рази на день потрохи, інші ж вдовольняються одноразово прийнятою їжею в обід або на вечерю.

Молитва і богослуження побудовані на основі “Уставу даного Ангелом”. Денні молитви відбуваються опівдні. Вечером – 6 вечірніх молитов, причому їх відправляють у кожному домі “за чином великого зібрання”, тобто, як у церкві. Нічне богослуження закінчувалось вранці, після нього наглядач тричі на тиждень виголошував поучення, а брати обмірковували. Коли молитва відбувалась у храмі, із благословення авви седмичник подавав сигнал калаталом, цей же седмичник слідкував за порядком у церкві. По знаку калатала кожен повинен був іти до церкви, промовляючи дорогою щось із Писання і роздумуючи про це.

Для співання псалмів на загальних зібраннях призначались седмичні, а на домашніх зібраннях браття співали всі по порядку, в якому стояли, кожний по одному псалму. Хто збивався в співі, підлягав епітимії. Є згадка про читання Писання на молитвах. Під загрозою епітимії заборонялось під час богослуження сміятися, розмовляти, шепотіти, кашляти, позіхати і т.п., а також дивитись на інших, як хто молиться. Приклоняти коліна для молитви після співу псалма треба було тільки вслід за братом, який спереду співає, а підніматися з колін – після того, як авва подавав знак ударом руки по підлозі. Якщо хтось запізнився на молитви, підпадав під епітимію. Де б інок не перебував: у дорозі, на полі, в лодці, на роботі поза монастирем, сам чи разом із іншими, усі години молитви і псалмоспіву слід додержувати і там.

У день Господній, коли приноситься Жертва, усі седмичні повинні бути присутніми, щоб, співаючи антифонно, по черзі відповідати тому, хто заспівує. Першим починав співати антифон авва або наглядач[44].

5. Інші єгипетські кіновії[45]

5.1. Єгипетські кіновії за св. Ієронімом

Принципи, на яких опирався преп. Пахомій, лягли в основу устрою й інших спільножительних монастирів. Св. Ієронім відвідував єгипетські кіновії у 380-их роках.

“Головна умова в них – слухатися старших. Вони діляться на десятки і сотні в такий спосіб, що кожен десятий є начальником над дев’ятьма, а сотий має під собою десять десятиначальників. Живуть окремо, але у сполучених між собою келіях. Заведено, що до дев’ятої години (третя пополудню) інокам не можна заходити один до одного. Якщо ж когось хвилюють помисли, то звертається за порадою до десятиначальника. Після дев’ятої збираються всі разом, співають псалми, читають Писання. По закінченні молитов усі сідають, а авва, стоячи посередині, виголошує промову. Коли ж він говорить, наступає така велика тиша, що ніхто не сміє навіть глянути на іншого, навіть закашляти.

Опісля зібранння закінчується, і кожен десяток із своїм старшим відправляється на трапезу. При столі прислуговують по черзі, потижнево. Під час трапези немає ніякого шуму, ніхто не розмовляє. Споживають хліб і овочі приправлені тільки сіллю. Вино п’ють лише старі, для яких обід часто буває разом із отроками, щоб підтримати похилий вік одних, і не затримати починаючий ріст других.

Вкінці разом устають і, заспівавши гімн, розходяться до своїх жител, де до вечора розмовляють між собою: потішають слабких, спонукують на подвиг палаючих любов’ю до Бога. Уночі понад загальні молитви кожен ще чуває в своїй опочивальні.

Десятиначальники перед економом складають звіт із повсякденних робіт, а економ щомісяця доповідає про все авві. Нікому не дозволено казати: Я не маю верхнього чи спіднього одягу, або сплетеного із тростини ложа. Старші усе так розподіляють, щоб ніхто не був позбавленим належного.

Якщо ж хто-небудь захворіє, його переносять у просторий покій, услуговуючи з таким усердям, що хворому і на думку не приходять міські вигоди чи материна опіка.

Воскресні дні кіновити цілковито посвячують для молитви і читання. Це ж роблять кожного дня по закінченні праці. Вони щоденно читають Священне Писання.

Піст однаковий цілий рік, лише в час Чотиридесятниці – строгіший. Із П’ятидесятниці вечері перемінюють на обіди, щоб зберегти церковне передання і не обтяжувати шлунок дворазовим прийняттям їжі”[46].

5.2. Єгипетські кіновії за преп. Йоаном Касіяном

Преп. Йоан Касіян (+435) вирушив у подорож до Єгипту з метою ознайомлення із життям тамтешніх анахоретів і монастирів. Провів там 390-400-ті роки. У 417 р. описав життя єгипетських кіновій у творі “Про постанови кіновій”, а згодом додав відомості про них у творі “Бесіди отців”.

Характерно, що преп. Йоан Касіян починає свою оповідь із опису монашого одягу. Він детально окреслює форму кожної частини одягу та подає його символічне значення.

Бажаючого вступити до монастиря десять днів тримають перед ворітьми обителі, де він “падає на коліна перед усіма перехожими братами, а вони навмисно його відштовхують і ставляться з презирством як до такого, що бажає вступити до монастиря не із благочестя, а з нужди. Уражаючи образами та насмішками, випробовують твердість його наміру”. Прийнятий до обителі стає “посеред зібрання братії, знімає свій одяг і руками авви одягається в монастирський”[47].

За порушення накладали суворі покути. Звичайна епітимія: “коли зберуться всі брати на молитву, провинний простягається на землі й випрошує прощення, перебуваючи в такому положенні до кінця богослуження, аж поки авва не повелить встати”[48].

Преп. Касіян зазначає, що в єгипетських кіновіях під час трапези додержували найстрогіше мовчання, тоді як у інших країнах був прийнятий каппадокійський звичай (від св. Василія Великого): читання за трапезою “із чогось священного”[49].

5.3. Богослуження в єгипетських кіновіях за Йоаном Касіяном

Преп. Йоан Касіян подає повну картину єгипетського кіновійного богослуження. Передусім він звертає увагу на велику різноманітність і мінливість у практиці різних монастирів (переважно західних) та протиставляє їм однозгідність і древність єгипетської практики молитвословія.

Зупиняючись спочатку на “нічних молитвах і псалмоспівах”, преп. Касіян зазначає, що в одних монастирях “заведено відмовляти по 20 або 30 псалмів, до того ж антифонно і на різні наспіви. Деякі намагались перевершити цю кількість, інші ж брали 18 псалмів. Таким чином, в різних місцях бачимо заведений різний устав”. “Декому здається, що на денних богослуженнях 3-го, 6-го, 9-го часів кількість псалмів і молитов належить узгоджувати з числом Часу. Інші, натомість, на кожну денну службу призначають по 6 псалмів”. “Тому вважаю за необхідне довести до відома древню отцівську постанову, яку й досі зберігають раби Божі по всьому Єгипті”[50].

“По всьому Єгипті і Тиваїді на вечірніх зібраннях чи на нічних чуваннях дотримуються одного законного чину молитов”[51]. “Як на вечірніх, так і на нічних службах співають по 12 псалмів, а за ними – завжди два читання, одне із Старого, друге із Нового Завіту. Старці стверджують, що цей чин установлений у давнину, і то не за людським винайденням, але згори принесений Ангелом”[52].

“Одного разу єгипетські отці зібрались, щоб визначити, якої міри псалмоспіву в повсякденному богослуженні повинні дотримуватись усі браття. Кожен у своїй ревності, забуваючи про неміч інших, хотів узаконити те, що вважав легким до виконання. Кожен міркував установити величезну кількість псалмів, хтось – 50, дехто – 60, а інші навіть цією кількістю не були вдоволені, бо вважали, що треба призначити ще більше. Тим часом як виникло між отцями святе різноголосся благочестивого сперечання про богослужбовий устав, настав час вечірньої служби. Коли вони намірились відправити повсякденний чин молитов, хтось підвівся і, вийшовши на середину, почав співати перед Господом псалми. Усі сидячи (цей звичай і досі існує у країнах єгипетських) слухали. А він проспівавши 11 псалмів рівним розспівом безперервно стих за стихом, розділяючи їх тільки проміжними молитвами і закінчивши дванадцятим із приспівом Алилуя, несподівано в усіх на очах стався невидимим і тим поклав кінець богослуженню і сперечанню”[53].

“Тому то вшанована рада отців визначила дотримуватись цієї кількості псалмів на вечірніх і нічних зібраннях, додаючи два читання (одне зі Старого, друге з Нового Завіту) як своє передання, ніби понад належне тільки для бажаючих. У суботу, неділю та в усі дні П’ятидесятниці два читання беруть із Нового Завіту: одне з Апостола, друге з Євангелія”[54]. “Дані молитвословія вони відправляють у такий спосіб, що по закінченню псалма не відразу стають на коліна, як це роблять деякі з нас у цій країні (в Галії). Але перш ніж ставати на коліна вони моляться і на це стояння за молитвою витрачають більше часу, як на колінопреклонення. Опісля ж, впавши ниць на досить короткий момент, щоб скласти поклін Божественній благості, вони швидко підводяться і, здіймаючи вгору руки, зосереджено заглиблюються в молитву. У цій країні (в Галії) спостерігаємо, що хтось один співає псалом, а по його закінченню всі стоячи громогласно співають Слава Отцю і Сину і Святому Духу. Такого звичаю ми нігде не бачили на цілому Сході. Проте там при загальному мовчанні той, хто співає псалом, закінчивши, починає молитву. Прославою Тройці там звичайно закінчується антифон”[55]. “У Єгипті вважають, що більш корисно творити молитви короткі, але якомога частіше. Тому навіть псалми, які співають на зібраннях, вони ділять на 2-3 частини (залежно від кількості стихів) проміжними молитвами. Алилуя промовляється лише з тими псалмами, які мають надпис Алилуя”[56].

“Спів 12-ти псалмів у такий спосіб поділяють між собою: якщо присутні двоє братів, то співають по 6 псалмів, якщо троє – по 4, якщо четверо – по 3. Як би численно браття не зійшлись до церкви, більше чотирьох ніколи не призначають співати на зібранні”[57].

“12 псалмів вони виконують при спокійному положенні тіла. Під час спільної відправи, за винятком того, хто промовляє на середині псалми, усі сидять на низеньких лавках. Адже вони так стомлюють своє тіло постами і денно-нічними трудами, що якби не це полегшення, то не могли б стоячи вислухати навіть цього числа псалмів. По закінченні призначеного уставом молитвословія кожен повертається до келії і знову-таки з усердям виконує обов’язок молитви, немовби особисте жертвоприношення”[58].

Отож, згідно свідчень преп. Йоана Касіяна, спільне богослуження в єгипетських кіновіях полягало в співанні псалмів одним із братії, по черзі, додаючи до кожного проспіваного псалма тайної (в собі) молитви і земного поклону.

Що ж стосується денних богослужень, тобто 3-го, 6-го і 9-го часів, то вони в єгипетських кіновіях за часів преп. Касіяна не відправлялись. “Ці служби, які калатало заставляє нас відправляти у визначені години, у них звершуються самі по собі (spontanee) безперервно протягом дня, разом із ручною працею. Бо хоча і постійно займаються вдень рукоділлям, однак при цьому ніколи не опускають поучення в псалмах і інших Писаннях. У кожен момент примішуючи до праці молитви й моління, вони весь час проводять у молитві. Тому іноки спільно сходяться тільки на вечірні та нічні зібрання, а вдень не відбувається у них спільного богослуження, лише в суботу і в неділю сходяться о 3-ій годині (9-та ранку) для прийняття Св. Причастя”[59].

На основі опису єгипетського кіновійного богослуження часів преп. Йоана Касіяна, важко встановити, наскільки воно відрізнялося від богослуження часів преп. Пахомія. Характерно, що у преп. Пахомія суть богослуження полягає в “молитвах”, а в преп. Касіяна – у “псалмах”. Спостерігається також, як із богослуження усувають практики вироблені світськими церквами. І то не тільки ектенії та певні молитви, для яких необхідна ієрархічна особа, але й пристосовані до часу богослуження псалми: 140 – для Вечірні та 62 – для Утрені. Псалтир співали просто за порядком, і до того зводилась уся служба. Це стало основою для пізніших “катизм”.

5.4. Ставлення єгипетського монашества до церковної пісні^[60]

Багатий пісенний матеріал, який у IV-V ст. посилено розвивається в усіх церквах (особливо в Єрусалимі, Олександрії, Костантинополі), не відповідав характеру єгипетського монашого богослуження. Наступний випадок зображає ставлення монашества різних країн до церковних піснеспівів.

Коли в к. ІV – поч. V ст. перси спустошили Каппадокію, тамтешній інок Павло подався до Константинополя, потім прибув до Олександрії і вкінці поселився в Нітрійській пустині у одного анахорета. Однак невдовзі він прийшов до ігумена монастиря і попросив окремої келії, оскільки не може жити із старцем, який не додержує ніякої служби і ніякого чину, ні монастирського, ні світського. Згадавши про відступництва старця від каппадокійських звичаїв щодо празників і постів, інок додає: “але, що гірш за все, він не дозволяє співати канони і тропарі, з чого складається звичайний псалмоспів у всіх”. Ігумен, переконуючи інока повернутися до старця, зауважує: “Що стосується співу тропарів і канонів та вживання музичних мелодій, то це пристойно для світських священників і людей, щоб притягати народ до храмів. А для монахів, які живуть вдалині від світського гамору, подібні речі некорисні, але часто бувають шкідливими. Направду, подалі від монаха, що хоче спастися, хай буде всякий мелодичний спів”.

Дана розповідь представляє негативне відношення монашества до світського богослуження. Проте вона містить у собі з однієї сторони виразні вказівки на те, що таке ставлення мало місце тільки в єгипетских монастирях, які були під безпосереднім впливом анахоретів, а з іншої сторони прояснює усвідомлення, що такий стан справ не може існувати довговічно.

І справді, як тільки монашество переступило границі Єгипту, це відношення суттєво змінилося. Монастирське богослуження за своїм виглядом наблизилось до світського. Таке примирення, мабуть, вперше сталося в Палестині.

6. Палестинські монастирі[61]

6.1. Преп. Іларіон і його монастир

До Палестини подвижництво перенесено з Єгипту учнем Антонія Великого преп. Іларіоном (+371).

Він народився в околиці Гази, що на півдні Палестини. Одного разу в Олександрії, куди був посланий на навчання, побачив преп. Антонія. Деякий час пожив із ним, а в 306 р. разом з іншими повернувся на батьківщину, отримавши від преп. Антонія його шкіряний пояс на знак благословення.

Преп. Іларіон поселився в пустині неподалік від Гази в домівці, яка скоріше нагадувала гріб, ніж житло, бо була таких розмірів, що стоячи треба нахиляти голову, а лежачи – підгинати ноги. Спочатку він живився корінцями кущів і травами, приймаючи їжу раз на 3-4 дні. Згодом почав споживати хліб і варені овочі, навіть з олією. Ніколи не їв перед заходом сонця. Подвигами св. Іларіон перевершив навіть Антонія Великого. Молитва преподобного полягала у співі псалмів та читанні Священного Писання, яке знав напам’ять.

Після 22-х років уєдиненія здійснене преп. Іларіоном чудо зцілення дітей східного префекта почало збирати до нього нарід. Близько 328 р. навколо келії преподобного виник монастир анахоретського типу, який цілком нагадував монастирі преп. Антонія. Келії, неначе намети кочових племен, простягалися по всій широчині суміжної з Єгиптом пустині. Св. Іларіон періодично відвідував іноків, благословляючи та повчаючи їх. Через 30 років преподобний, передчуваючи переслідування Юліана Апостата, віддалився спочатку до Єгипту, а згодом на Кипр, де був рукоположений на пресвітера. А монастир зазнав руйнувань від поган, і згодом перестав існувати.

Це був єдиний чисто анахоретський монастир у Палестині. Його історія показала, що Палестина була призначена для іншого типу монашества, ніж Єгипет.

6.2. Лаври преп. Харитона

Преп. Харитон (+ ІІ пол. ІV ст.) ісповідник, колишній предстоятель Іконійської Церкви, започаткував новий тип монастирів.

Неподалік від Єрусалиму в печерах пустельної гори, яку до нього населяли анахорети, преподобний заснував “лавру” (λαύρα – вузький прохід, вулиця), яка одержала назву Фарос. Там св. Харитон перш за все спорудив церкву, яку посвятив єрусалимський патріярх Макарій.

Устрій життя в “лаврі” становить щось середнє поміж свободою анахоретських монастирів і детальною регламентацією життя в кіновіях[62].

Преп. Харитон дав правила своїм учням: “заповів усе, що стосується монашого чину”[63]. Відомими є його правила щодо їжі, псалмоспіву і ін., наприклад: порада для іноків їсти тільки раз на день (увечері) хліб, сіль і воду; вимога постійного перебування в монастирі; домагання бути гостинними.

Прагнучи уєдиненія, преп. Харитон залишив лавру, передавши управління одному з іноків за загальною згодою. На новому місці замешкання (біля гори Спокус, у напрямку до Єрихону) невдовзі виникла друга лавра – Єрихонська.

На третьому місці уєдиненія преп. Харитона неподалік від Вефлеєму виникла третя лавра – Суккійська (Ветха), яка проіснувала до VIII ст.

Перед смертю преп. Харитон залишив для братії “священні заповіді”.

6.3. Лавра преп. Євтимія та кіновія преп. Теоктиста

Палестинські монастирі не були настільки роз’єднаними поміж собою, як єгипетські. У 428 р. єрусалимський патріярх настановив Пассаріона Великого “архимандритом”[64] для всіх монастирів Палестини. Однак найміцніше єднання палестинських обителей стало можливим, коли серед них виник монастир, який природньо посів найвизначніше місце.

Преп. Євтимій (+473 р.), вірменин за походженням, високоосвічений, на батьківщині був пресвітером і мав опіку над декількома монастирями. Проте в 406 р., на 29 році життя, відійшов у Палестину, де вступив до лаври Фарос. Зазвичай преп. Євтимій та його сподвижник преп. Теоктист віддалялись у пустиню для подвигів уєдиненія з 14 січня до Вербної неділі. Із одного такого відлучення вони вже не повернулися в Фарос. Поміж Єрихоном та Єрусалимом у місцевості з м’яким кліматом преп. Теоктист заснував монастир “Нижню кіновію”, а преп. Євтимій – лавру, яку в 429 р. посвятив єрусалимський патріярх Ювеналій. За устроєм ця лавра нічим не відрізнялася від лаври преп. Харитона. Завдяки пожертвам імп. Євдокії, а також через те, що преп. Євтимій звернув увагу на працю іноків, лавра невдовзі набула достатків. Водночас лавра стала вищою школою подвижництва для тодішнього палестинського монашества. До неї вступали іноки з Нижньої кіновії та з інших монастирів кіновійного устрою.

Преп. Євтимій залишив правила для своєї лаври. Вони стосуються, подібно як правила св. Пахомія, також різних дрібниць щоденного життя; наприклад: дотримання тиші під час богослуження, за трапезою. Однак правила св. Євтимія не мали епітимій. Згідно передання, за недодержання правил сам Бог карав хворобами, від яких зціляв преподобний.

Св. Євтимій старався наслідувати життя преп. Арсенія скитського, любив також слухати розповіді про єгипетських отців. Тому в поглядах на іночество, мабуть, примикав до єгипетських анахоретів. А значить у внутрішньому устрою монастирського життя, напевно, схилявся до анахоретського типу.

Однак перед смертю преп. Євтимій провістив, що його лавра в скорому часі перетвориться на кіновію. Він залишив настанови про план і місце для кіновії, а також правила для неї.

Через п’ять років по смерті преподобного лавру перебудували: келії знесли, а на місці поховання св. Євтимія було зведено будівлю кіновії зі стіною і стовпом. Переладнали стару церкву на трапезу, побудували новий храм[65].

Дана розповідь, яка так чітко розмежовує поняття лаври і кіновії, вказує на тимчасовий упадок лавреотсько-келіотського життя в Палестині і на придушення його кіновійним. Монастирі кіновійного устрою набули значного поширення по містах та в пустинях. Лавреотська форма монашого життя потребує сильних духом провідників, яких не знайшлось по смерті преп. Євтимія.

Перетворившись на кіновію, лавра преп. Євтимія втрачає своє значення і поступово занепадає. А лавреотсько-келіотська форма монашества знову відродиться в VI ст. з появою преп. Савви Освященного.

6.4. Преподобний Герасим

Палестина V ст. мала також чисто-анахоретські монастирі. Таким був монастир преп. Герасима (+475 р.) на Йордані.

Св. Герасим походив з Малої Азії, подвижницьке виховання одержав у Тиваїдській пустині.

Іноки Герасимового монастиря 5 днів на тиждень перебували в затворі по келіях, лише в суботу і в неділю збирались на Літургію. Займались плетінням корзин, споживали хліб і воду. Сам преп. Герасим Чотиридесятницю проводив зовсім без їжі. Він прославився владою над дикими звірами: “єму же лев послужи”.

6.5. Походження і особливості Палестинського уставу

“Житія” засновників палестинського монашества дуже мало оповідають про їхню чисто-літургічну діяльність. Одначе, без сумніву, що створивши окремий тип монастирського життя, вони не могли не накласти особливої печаті на “молитовне правило” своїх іноків.

Передання вважають свв. Євтимія і Теоктиста, ісповідника Харитона, Герасима Йорданського, Савву Освященного (+532 р.), Теодосія Кіновіярха (+529 р.) та анахорета Киріяка (+556 р.) родоначальниками Єрусалимського уставу. Патріярх Софроній (+640 р.) і Йоан Дамаскин записали і передали цей устав для майбутніх поколінь.

Палестинські лаври, у зв’язку з своєрідністю свого устрою, повинні були помітно відрізнятись від інших монастирів за богослужбовими порядками.

Преп. Йоан Касіян попереджує, що правила єгипетських монастирів не до виконання на Заході (в Галії) “із-за суворості повітря, із-за труднощів та із-за різності вдачі”, і що він у настановах про кіновійне життя буде заміняти їх “правилами монастирів палестинських або месопотамських”[66]. Стосовно палестинського богослуження преп. Касіян зауважує, що воно полегшує “досконалість і непідробну строгість єгипетських правил”[67].

За Касіяном найважливішою відмінністю палестинського монастирського богослуження від єгипетського було те, що “в Палестині, Месопотамії і по всьому Сході 3-ій, 6-ий, 9-ий Часи відправляли у відповідні години, а в Єгипті їх зовсім не відправляли, але заміняли безперервною молитвою за рукоділлям”. Щоб молитва не стала на перешкоді для необхідних робіт, “молитвенния послідованія” в Палестині “відправляються в належній мірі”, а саме: “для кожного Часу призначено по 3 псалми”[68].

Особливості Єрусалимського уставу:

1. наявність служби Часів у всіх днях року (студійський устав скасовує Часи на свята);
2. вірність древнім традиціям і небажання далеко відходити від практики світських церков;
3. виникнення окремої служби 1-го Часу.

1-ий Час уклали для того, щоб деякі монахи, надолужуючи за використані на нічну молитву години, не зловживали сном після нічної служби, щоб спали тільки до світанку, а не до 3-го Часу (9-та ранку).

6.6. Роль монашества в парафіяльному богослуженні Єрусалимської Церкви[69]

Опис парафіяльного богослуження Єрусалимської Церкви в кінці ІV ст. знаходимо в творі галіканської прочанки Сильвії (Етерії) “Паломництво до святих місць”[70]. Паломниця описує повсякденне, воскресне та святкове богослуження в Єрусалимі.

Літургічний день складається з Утрені, 3-го, 6-го, 9-го Часів і Вечірні (не враховуючи Літургії). 3-ій Час відправляли лише у Великий піст, а 6-ий і 9-ий, мабуть, тільки в будні.

Утреня починається вночі (“заки заспівають півні”). Перед світанком чергові священники і диякони (без єпископа) відправляли для монашествующих і дівственниць, а також для ревних мирян, чоловіків і жінок. Ця частина Утрені складалася з гімнів, псалмів і антифонів. Спів псалмів був респонсорним, тобто ввесь народ приспівував кінцеві слова кожної частини або кожного стиха псалма. Псалми і антифони завжди відповідали за змістом порі доби. За кожною піснею пресвітер виголошував молитву. Із настанням світанку починали співати утренні пісні. Приходить єпископ із клиром, промовляє молитву, благословляє вірних.

6-ий Час (опівдні) так само починається виголошенням псалмів і антифонів, поки не зустрінуть єпископа, який знову творить молитву, благословляє.

Вечірня починається о 10 годині (4-та пополудню). Усі збираються, запалюються лампади і свічки. Співають вечірні псалми та довші антифони. Приходять єпископ і пресвітери, сідають; пісні та антифони все ще співаються. По закінченню єпископ устає, диякон усіх згадує, а хор хлопчиків постійно відповідає “Kyrie eleyson”. Опісля ж відбувається молитва і благословення єпископа.

Воскресна Утреня відрізнялася від буденної тим, що перша її частина (без єпископа) відправлялась не в храмі Воскресіння, а в базиліці біля храму. Єпископ приходив не насвітанку, а з першим співом півнів. З його приходом відкривали храм Воскресіння. Утреня не продовжувалась, як у будні, але ніби знову починалась. Співали респонсорно[71] три псалми: перший – пресвітер, другий – диякон, третій – клирик, після кожного псалма йшла молитва. Потім вносили кадильниці, єпископ читав Євангеліє про Воскресіння Господнє. Після Євангелія йшли до Хреста, де співався псалом, єпископ читав молитву, благословляв людей. Хоч єпископ відходив, проте служба продовжувалась: монашествующі з черговими пресвітерами і дияконами, із більш ревними мирянами повертались до храму Воскресіння, де до світанку співали псалми і антифони, з молитвою після кожного з них.

Насвітанку в Мартиріумі[72] після повчань декількох пресвітерів відбувається Літургія, яка затягується до 4-5 години (10-11 ранку). Після Літургії монашествующі з піснями проводжають єпископа до храму Воскресіння, куди заходять тількі вірні. Звершується благодарення, головоприклонна молитва, благословення єпископа. На тому все закінчувалося, а Вечірня відбувалась за щоденним порядком.

6.7. Спудеї єрусалимські

Палестинське монаше богослуження цієї епохи характеризується небажанням поривати зв’язки з освяченими древністю звичайними формами богослуження, які зберігали світські церкви.

“Монашествующі і дівственники” брали активну участь у службах храму Воскресіння. Вони разом із пресвітерами починали богослуження перед приходом єпископа, іноді й продовжували після відходу єпископа разом із ревними мирянами[73].

Можливо тому монахів з Єрусалиму, чи тих, які мешкали поблизу Єрусалиму (адже більшість лавр знаходилось недалеко від Єрусалиму), або якусь вітку із них назвали “Спудеї”, що в перекладі з грецької οι σπουδαίοι означає ревні, старанні.

Патріярх Ілля (494-517) неподалік єпископії побудував монастир і зібрав туди спудеїв церкви св. Воскресіння, які до того були розсіяні по різних місцях коло башти Давида. Кожному надав келію та матеріальне забезпечення. При новому монастирі спорудили церкву Богородиці η Θεοτόκος των σπουδαίων[74].

За Святогробським Типіконом 1122 р., який відображає практику IX ст., під час богослуження в храмі Воскресіння спудеї виконують цю ж роль: відправляють службу перед приходом патріярха, опісля ж відходять до свого монастиря закінчувати службу.

Спудеї – це ніби посередники і об’єднувачібогослужбових практик чисто-монастирської і соборної-світської. Вони помітно впливали на вироблення Єрусалимського уставу.

Одначе близькість із світською богослужбовою практикою не відбилась негативно на молитовній ревності спудеїв, про що дає зрозуміти й сама їхня назва. Більш тісний (у порівнянні з єгипетським монашеством) контактзі світом не знижував їхнього подвижницького рівня. Кращі представники цього монашества своїми подвигами молитви викликають подив не менш, ніж єгипетські.

Преп. Адолій, інок одного єрусалимського монастиря, з вечора до ранку стояв на Єлеоні, на пагорбі ВознесінняХристового, співав псалми і молився. Це виконував навсякчас: ішов сніг, падав дощ, град, а він залишався непорушним. Відправивши звичайне молитовне правило, св. Адолій будильним молотком стукав по всіх келіях, скликаючи братію на ранішнє славословіє. Біля кожної келії співав з ними один або два антифони. Після спільної молитви перед світанком йшов до своєї келії.

7. Сирійсько-месопотамське монашество[75]

На формування нашого богослужбового уставу мало вплив і сирійсько-месопотамське подвижництво, яке за своїм характером дуже відрізнялося від єгипетського і палестинського.

Перед 325 р. у Сирії вже існували монашіобщинипід назвою “Сини Завіту”. У цей же час там подвизався св. Яків (єп. Низивійський). А за імп. Валента (364-370) “подібно як Антоній у Єгипті, Аон у Сирії започаткував строге любомудріє”[76].

Із духовного надбання сирійсько-месопотамського монашества користали св. Василій Великий, преп. Йоан Касіян. Щодо св. Касіяна, то він не бував у Месопотамії, тому через недостатнє знайомство з месопотамським подвижництвом, уважав його за більш помірковане, ніж єгипетське.

Однак, характерна риса подвижників Сирії та Месопотамії – це суворий спосіб життя. Під цим оглядом сирійське монашество випереджує первісне єгипетське. На цій рисі позначився своєрідний дух сирійця з його палкою, вогненною, поривчастою вдачею.

Монахи Сирії та Месопотамії винайшли найважчі і дивовижні види подвигів. Тут оселі деяких подвижників за розмірами були менші людського росту, у такому житлі інок завжди перебував у зігнутому положені тіла. Так преп. Варадат “виготовив із дерева невеликий неспівмірний зі своїм тілом ящик і жив у ньому постійно зігнутим”[77]. А преп. Євсевій надів на шию залізний ланцюг, який з’єднав із залізним поясом, щоб “згорбленим завжди дивитися в землю”[78].

Чимало сирійських подвижників літом і зимою жили під відкритим небом. Так преп. Яків “не мав ані хижі, ані палатки, теж не хотів користати з прикриття дерев, але жив на відкритому полі, де його мочив дощ, покривав сніг, коцюбив мороз і палило сонце”[79].

Багато подвижників жило в оселях без вікон і дверей, інші, натомість, у підвісних круглих коробках, що похитувались. Так преп. Талалей зробив собі оселю на колесах[80].

Саме Сирія винайшла подвиг стовпництва: преп. Симеон Стовпник (+459).

Не дивно, що й відносно посту сирійське іночество перевершило інші країни. Тут знаходимо вид подвижництва під назвою βόσκοι (ті, що пасуться). Вони не споживали ні хліба, ні вареної їжі, ані вина. Коли ж надходив час їсти, кожен брав серп і ходив по горі, кормлячись рослинами, немов тварина, що пасеться[81]. Як олені, пасуться вони з дикими звірами. І трапеза для них завжди готова, бо кормляться завше злаками і зіллям”[82].

Нігде не досягали й такої міри умиленія, як у Сирії. Св. Єфрем Сирин молився, щоб Бог вгамовував у нім умиленіє: “ослаби ми волни благодати Твоєя”.

7.1. Сирійсько-месопотамське монаше богослуження

Своїм життям сирійсько-месопотамські подвижники творили найбільш сприятливий грунт для розвитку богослуження.

У більшості монастирів і монаших спільнот, яких Сирія і Месопотамія ІV-V ст. налічувала дуже багато, богослуження не відрізнялось від звичайного, що в світських церквах. Навіть βόσκοι “живучи в горах, завжди славословлять Бога молитвами і піснями за церковним уставом”[83].

Преп. Публій заснував монастир поблизу гори Зевгми на Євфраті, спорудив у ньому храм, до якого збирав іноків, щоб “напочатку і вкінці дня приносити Богові ранішнє і вечірнє славословіє”. Оскільки в монастирі були сирійці і греки, то вони “розділившись у Церкві на дві сторони, піснеспів звершували поперемінно, то на одній, то на другій мові”[84].

У деяких монастирях на богослуження опівночі будив сам настоятель.

Спільноти, які не мали храму, ходили щоденно вранці і ввечері до сусідних храмів.

Звичайно, цього богослуження було замало для сирійських подвижників, і вони доповнювали його особистим, яке складалось із псалмоспіву та молитов, які чергувались. І то не так, як у Єгипті, де кожен псалом супроводжувала молитва. У Сирії за певною кількістю псалмів слідувала довга молитва або ряд молитов.

Преп. Маркіян “молитву змінював псалмоспівом, псалмоспів – молитвою, обоє – читанням Слова Божого”[85].

Преп. Авраам “уночі творив поперемінно 40 псалмоспівів, заповнюючи проміжки між ними вдвоє більшою кількістю молитов”[86].

Преп. Юліян Саба у своїй обителі поблизу Едеси “велів братам приносити Богові в келії спільний псалмоспів, а насвітанку по двоє віддалятися в пустиню. І там одному, ставши на коліна, приносити Богові належне поклоніння, а другому в той час стоячи співати 15 Давидових псалмів. Потім помінятись положенням: другому – стоячи співати, а першому – припавши до землі молитись. Так вони молились постійно з ранку до сутінків. А перед заходом сонця, трохи відпочивши, з усіх сторін сходились до келій і разом співали Господеві вечірнюю піснь”[87].

Як бачимо, за кількість псалмів бралося число священне (40) або кругле (15=1/10 Псалтиря). Однак про 12-псалміє, яке прийняли в Єгипті, тут не згадується.

Більшого значення, ніж у Єгипті, надавалось поклонам. Поклін підсилюють довгим лежанням ниць, або посилення виражають великою кількістю коротких поклонів: преп. Симеон Стовпник “звершував молитву, то нерухомо, то творячи поклони. Багато-хто з прихожан рахував його поклони. Одного разу хтось нарахував їх 1244, а потім втомився і перестав рахувати. Коли старець творив поклони, його чоло наближалось до пальців ніг. Приймаючи їжу раз на тиждень і то потрохи, живіт давав можливість спині легко наклонятись”[88].

Не менш, ніж у Єгипті, почитались церковні празники і пости. Анахорети, які жили біля міста Харану, збирались туди на богослуження на свято Пасхи та в день св. муч. Елпідія. Деякі подвижники приймали відвідувачів-прочан тільки в дні П’ятидесятниці.

Преп. Симеон “у дні церковних свят від заходу аж до сходу сонця стояв цілу ніч із піднятими до неба руками, забуваючи про сон та втому”[89]. А цілу Чотиридесятницю він проводив без їжі, іноді доходячи до непритомного стану.

8. Малоазійські монастирі[90]

8.1. Устав св. Василія Великого

Коли св. Василій вирішив розпочати подвижницьке життя, “хотів знайти якогось брата, який вибрав цей спосіб життя”[91] собі за духовного провідника. У Каппадокії, на батьківщині Василія, у той час було вже чимало анахоретів. Однак вони перебували в постійних стосунках зі світом та не мали тісного спілкування між собою (як єгипетські), тому не задовольняли ідеалу св. Василія. Для ознайомлення із справжнім подвижництвом він вирушив у подорож до Месопотамії, Сирії, Палестини, Єгипту. Там прийшов до висновку, що спільножительне монашество провадить до мети певніше, ніж анахоретство, – ця думка розкривається у всіх його аскетичних творах. Дану ідею Василій Великий вирішив реалізувати на практиці.

Спочатку він заснував монастир на березі річки Іріс, поблизу міста Івора. Потім, “обходячи понтійські міста (для боротьби з аріянством), заснував там багато монаших спільнот”[92].

Своє бачення монастирського життя св. Василій виклав у аскетичних творах: “Великий устав” містить 55 обширніших правил, які подають загальні основні приписи монашого життя; “Малий устав” подає 313 коротших, подрібних правил для монахів; до монаших уставів долучені ще п’ять аскетичних бесід[93]: “Слово про подвижництво”, три “Подвижницькі слова”, “Подвижницькі устави для тих, які подвизаються в кіновії та іночестві”. Ідеал монашого життя також висловлено в деяких його листах.

Устав св. Василія, на відміну від “Правил преп. Пахомія”, являє собою не регламентацію різних подробиць монастирського життя, але загальну теорію подвижництва. Важливо, що цей устав ігнорує деталями та дрібницями стосовно устрою монастиря, яким такої ваги надавали “Правила преп. Пахомія” в пізнішій редакції.

Мабуть тому устав Василія Великого більше відповідав духові палестинського монашества, ніж пахоміївський. За Єрусалимського єпископа Йоана (386-417) устав св. Василія запроваджено в Кармильському монастирі. А преп. Теодосій Кіновіярх (+529 р.) “часто подавав для братії повчання із настанов неперевершеного в подвигах і непереможного в навчаннях істини Великого Василія”[94].

Проте іночеський устав св. Василія на основі самих його творів носить надто загальний характер, щоб могти дати монастиреві виразну організацію. Тому цілком імовірно, що під поняттям “устав св. Василія” розумілине тільки його аскетичні твори, але і організацію, яку він надав своїм монастирям.

Інок повинен починати свій день із молитви: “вшановувати Спасителя піснями і співом. Коли ж вповні засяє сонце, то, беручись за справи, треба завжди мати при собі молитву. Свою працю слід заправляти псалмоспівом, неначе сіллю”[95].

“Молитва буває двох видів: 1) славословіє зі смиренномудрієм; 2) прохання. Коли молишся, то не починай із прохання, бо цим покажеш, що молишся з нужди”[96].

Окрім молитви інок також повинен читати і вивчати богонатхненні Писання: “якщо за читаннями йдуть молитви, то душа, яка з любові рухається до Бога, береться до молитви більш дозріло і бадьоро”[97].

Молитва, яка також супроводжує і працю інока, повинна бути безперервною. Однак деякі години дня і ночі гідні особливого пошанування молитвою. До цих годин св. Василій відносить: ранок, 3-тю, 6-ту, 9-ту години, закінчення дня, початок ночі і північ[98]. Північ – це особливо зручний час для молитви: “Нічний спокій більш за все дає свободу душі. Тоді ні очі, ні вуха не передають до серця згубихвидінь чи слухів”[99]. Однак невідомо, яку “молитву” в ці години він має на увазі, особисту чи спільну.

Василій Великий радить усім християнам, тим паче монахам, щодня причащатись (запасними Дарами)[100].

Великого значення святий надає зовнішності інока: “Для смиренного і сокрушенного спрямування думок личать сумні і опущені в землю очі та неуважність до зовнішнього вигляду”[101]. Св. Василій не радить сідати поряд із вельможними, але нижче. Також не радитьзакладати ногу на ногу під час сидіння[102].

“Треба, щоб хитон був зібраний на тілі поясом, а пояс щоб лежав не вище стеген, бо інакше виглядало би женоподібно. І щоб пояс не стягувався так слабо, що хитон міг би розвіюватись, бо це виглядало б розсіяно. Хода має бути не повільна, яка б викривала духовнерозслаблення, але й не скора і не кваплива, яка б виявляла несамовиті порухи душі”[103]. Св. Василій доводить необхідність уживання поясу[104].

“Потребу в їжі задовольнить хліб, а спрагу у здорового гасить вода. Варення знасінин підтримують у тілі міць для необхідних потреб”[105]. “Подвижнику аж ніяк не слід домагатися різноманітності в стравах і навіть під виглядом воздержанія не слід вимагати заміни поданих страв”. Подвижник не повинен під приводом марнославної, самовільної набожності, відмовлятися від соленої риби, яку св. отці вирішили в малій кількості додавати до страв як приправу[106]. “Вином також гидувати не треба, якщо приймати його для лікування; але не слід домагатися його без потреби”[107].

Св. Василій приписує молитви перед і після споживання їжі. Молитва після їжі “хай містить подяку за дар і прошення обітованного”[108].

“Прийняття їжі повинно відбуватися в один визначений час, щоб із 24-х годин на добу лише одна використовувалась для тіла, решту ж часу хай подвижник проводить в умному діланії.

Сон повинен бути легким, від якого можна злегка прокинутись, такий сон буває після спожиття їжі в малій кількості. Потрібно намірено його переривати, дбаючи про важливіші справи”[109].

Св. Василій також дає настанови про управу монастирем, про нагляд за братією з боку настоятеля, про прийняття тих, що хочуть вступити до монастиря. Це вказівки загального характеру, які не вдаються в такі подробиці, як устав преп. Пахомія.

Милостиню в монастирі може подавати тільки той, кому “після проби довірена домоуправа”. “Чи буде просити нагий, чи лукавий, із крайньої нужди чи з користолюбства, раз на завжди сказано, що давати милостиню чи брати з надлишку монастирського майна не кожному дозволено, лише тому одному, кого вибрали за згодою старших”[110].

9. Константинопільські монастирі[111]

9.1. Монастир Неусипающих

Чи не найбезпосередніший вплив на вироблення богослуження мали монастирі таких великих міст як Олександрія, Єрусалим, Антіохія, Константинополь, Рим. Подібно як монастирі Єрусалиму та його околиць відіграли значну роль у формуванні Єрусалимського уставу, так і монастирі Константинополя, який щойно став столицею всього світу, мали неабиякий вплив на розвиток богослуження. Царгород стає законодавцем у сфері богослуження як соборно-парафіяльного, так і іночеського аж до 1204 р. Саме тут формується ще один тип монастирів: “неусипающих”.

Преп. Олександр заснував монастир спочатку в Месопотамії, потім в Антіохії, а в 420 р. – у Константинополі поблизу церкви св. Мини. Завдяки своєрідному устрою цей монастир зразу ж притягнув близько 300 монахів різних націй (римлян, греків, сирійців). У нім було заведено безперервне богослуження протягом цілої доби, для чого іноки ділились на три (за іншими даними – на 24) зміни. За такий розпорядок монастир отримав похвальну назву “Неусипающих” (ακοιμήτων – невсипущих). Безперервні богослуження служили для задоволення релігійних потреб усіх верств довколишнього населення. Кожна людина на всякий час, коли б не з’явилась потреба, охота чи настрій до спільної молитви, могла прийти до Неусипающих.

Монастирі цього типу швидко поширювались. Преп. Маркел (+485 р.) заснував такий монастир у Вітинії. Існують згадки про обителі неусипающих у Халкедонській дієцезії та інших містах грецької імперії.

9.2. Студійський монастир

За переданням, яке зберігали в студійському монастирі, “прийшов із Риму муж знатного роду і багатий, на ім’я Студій, що на нашій мові було би Евпрепій, який уже посідав звання патриція і консула. Поселившись у нашому місті (Константинополі), він оснував славний цей храм великому Предтечі”[112], що був головним храмом Студійського монастиря.

У числі 12-ти сенаторів, які переселились із Риму до Константинополя з імператором Константином Великим, згадується Студій, але це, мабуть, не той Студій був засновником монастиря. За візантійськими хронографами, у 462 р. “Студій побудував храм Предтечі і поселив при ньому монахів із монастиря Неусипающих”[113], “патрицій Студій забезпечив Студійський монастир великими володіннями і поселив у нім 1000 монахів”[114]. “Студійський монастир перед тим, як стати монастирем, був парафіяльною церквою”[115].

Отже, спільнота Неусипающих, яка з’явилась у Константинополі в V ст., мала прямевідношення до Студійського монастиря, що тоді ж виникає.

9.3. Спудеї Константинопільські

За взірцем єрусалимських спудеїв, мабуть, ще в V ст. в Константинополі засновується монастир спудеїв.

У одному древньому синаксарі під датою 7 червня вказано: “Пам’ять преподобних отців наших Антима пресвітера і Стефана (монастиря) спудеїв, що поблизу Флорентин”. Пресвітер Антим, перший Константинопільський піснеписець є засновником Константинопільської общини спудеїв. Преп. Антим, “будучи спочатку дияконом, а потім пресвітером у Константинополі, прикрасив і поліпшив псалмоспів, організувавши на бдініях два хори: чоловічий і жіночий”; на ці чування залюбки  вчащав преп. Авксентій (+470), вітинський подвижник[116]. Преп. Антим був поборником Халкидонського собору, “творцем тропарів” та упорядником бдіній.

Головне завдання, яке спудеї ставили перед собою – це влаштування благоліпного богослуження. Первинно вони були радше співцями, ніж монахами (подібно, як і єрусалимські спудеї, поки патріярх Ілля не сформував із них монастиря). Передання легендарного характеру заснування монастиря Σπουδή в Константинополі відносить до часів царювання імператора Льва Ісаврянина (716–741).

Про богослуження в Константинопільських монастирях ІV–V ст. нічого невідомо. Ці обителі були відмежовані від пустинного іночества та покликані задовольняти духовні потреби міського населення. Тому можна вважати, що вони, у ще більшій мірі, як єрусалимські монастирі, мусіли рахуватися з чинами світських церков, які на той час вже були дуже сформованими. Особливо це стосується общини спудеїв.

10. VI-VIII ст. Характер періоду[117]

Ці століття можна назвати найбільш вирішальним та остаточним періодом в утворенні нашого богослужбового уставу. Літургічний день та церковний рік саме тоді набувають сьогоднішнього вигляду. У наступні століття устав розроблявся лише в другорядних своїх подробицях. Однак відомості про цей період у ділянці церковного уставу дуже убогі, вони значно уступають попередньому та наступному (IX ст.) періодам.

Головним, якщо не єдиним, чинником у розвитку богослужбового уставу стає тепер монашество. Уже в IV-V ст. воно було дуже характерним явищем церковного життя. У наступні століття вплив монашества на життя Церкви зростає, адже в основному з іноків поповнюються ряди вищої ієрархії, воно підносить освіту і літературу, воно впливає на вирішення найважливіших богословських питань. Чернецтво цього періоду вже не представляє таких гігантів духа як на початку, однак воно продовжує дивувати світ подвигами: Марія Єгипетська (+522), Симеон Дивногорець (+596). Монашество цього періоду проявляється у нових формах: юродство (преп. Симеон, +590), мовчальництво (преп. Йоан, +558). Чернецтво цього часу являє невідомі колишньому періодові приклади мучеництва (вбивство отців у Синаї та в Палестині).

Завдяки всім цим факторам, а також завдяки надзвичайному кількісному своєму зросту монашество стає великою силою в церкві, головним нервом її життя.

Чи не найбільше вплив чернецтва позначився на богослужінні. Усі відомості про богослужіння, які дійшли до нас із цієї епохи, обмежуються саме монастирським богослужінням.

Якщо робити порівняльну оцінку тодішньому монашеству за районами його поширення, то на першому місці треба поставити палестинське та синайське чернецтво. Ці центри чернецтва тоді були значнішими в порівнянні з іншими (напр. Константинополем). Лише палестинське та синайське іночество залишили по собі літературний слід, тоді як про монастирі інших місць від цієї епохи ми майже не маємо відомостей. „Луг Духовний” Йоана Мосха – це патерик синайсько-палестинського монашества VI-VII ст. Палестинське чернецтво має найдокладнішу історію майже за весь цей період, воно привертає до себе увагу, прихильність і щедрі пожертвування візантійських імператорів.

Монашество цього часу взяло на себе розвиток християнського богослужіння, і найбільший внесок тут зробили палестинські монастирі. Центральною постаттю палестинського чернецтва цієї епохи був преподобний Сава Освященний, літературне передання головним чином від нього виводить нинішній тип богослужіння.

10.1. Преподобний Сава Освященний

Преподобний Сава (+532) – представник того нового типу подвижництва і монашества, який надавав перевагу діяльному життю над споглядальним. Справою його життя було поширення мережі монастирів та їх благоустрій. Зокрема, матеріальний і правовий устрій через виклопотання у влади привілеїв, а також внутрішній устрій: дисципліна і особливо дисципліна богослужбова.

Житіє св. Сави описав його учень, палестинський інок VI ст. св. Кирило Скитопольський.

Преп. Сава, за походженням багатий каппадокієць, розпочав іночеське життя у малоазійському монастирі, де „вивчив псалтир та устрій кіновійного уставу”. У віці 18 років Сава відвідав Палестину, де став учнем преп. Євтимія, який віддав його на початкове виховання до кіновії преп. Теоктиста. По смерті Теоктиста із благословення преп. Євтимія, він розпочав анахоретське життя, не покидаючи кіновії преп. Теоктиста. Він проводив по 5 днів без їжі в повному уєдиненії. По смерті Євтимія обрав собі провідником преп. Герасима, який відразу прийняв його келіотом до своєї лаври.

Одного разу, коли св. Сава проводив Чотиридесятницю в пустині (за прикладом преп. Теоктиста та Євтимія), він отримав видіння, яке вказало йому місце для подвигів та майбутньої знаменитої лаври: це була печера, розташована в крутому схилі скелі, піднятись до неї можна було тільки на мотузці.

Після 5 років уєдиненого там життя, до преп. Сави почали сходитися анахорети. Коли ж їх зібралося до 70, він побудував вежу і невелику церкву, у якій служив запрошуваний пресвітер. Але незабаром св. Саві було видіння, яке вказало на велику і дивну печеру неподалік від лаври, яка мала всередині вид Божої церкви: абсиду для вівтаря зі східної сторони, велике приміщення з північної, широкий і світлий вхід з півдня. Прикрасивши печеру, він завів у ній богослужіння по суботах та неділях. Ця церква св. Миколая існує понині.

Коли кількість братів досягла 150, у лаврі завели правильне господарство, цьому сприяли великі пожертвування.

Частина іноків почали свавільничати і просили патріарха, щоб він дав їм іншого ігумена. А патріарх натомість висвятив Саву в пресвітера. Опісля були ще два збурення братії проти Сави, після першого Сава був змушений тимчасово покинути монастир, а після другого 60 монахів пішли з лаври і заснували інший монастир.

У „Житії” св. Сави немає згадки про суворі випробування для вступників до монастиря (як у Єгипті). Преп. Сава за прикладом св. Євтимія і Герасима заснував при лаврі кіновію для іноків-початківців, звідки переводив у келіоти після вивчення Псалтиря та правила піснеспіву.

Преп. Сава заснував три лаври: Велика, Нова (біля Фекої, яку заснували учні св. Сави, що самовільно відійшли від нього, пізніше ця лавра підлягала св. Саві) і Семиустна лавра, названа від імені потоку, при якому вона стояла. Окрім цього преп. Сава заснував чотири кіновії.

При лаврах та кіновіях Сава засновував великі странноприїмниці. Странноприїмниці він заснував також у Єрихоні та в Єрусалимі, де для цієї мети купив келії спудеїв, коли для них патріарх влаштував монастир. Окрім багатих пожертвувань (в тому числі і від імператорів) преп. Сава витратив на це і ввесь маєток, який передала йому мати, прийнявши монашество. Преп. Саву призначили архімандритом усіх палестинських лавр. Він був найвидатнішою людиною в тодішньому іночестві, двічі патріархи посилали його до Константинополя у справах Єрусалимської церкви– до імператорів Анастасія і Юстиніана.

10.2. Устрій Савиних монастирів

Про внутрішню організацію Савиних монастирів дуже мало даних в його житії (в Кирила Скитопольского). Згадуються такі посадові особи: начальники монастирів (αρχηγοί), економ, канонарх, який ударяв на богослужіння і, мабуть, відав господарськими справами разом з економом. Усе вони робили з відома св. Сави. Сигнал на службу відбувався з його відома у визначені години. Служби (κανων, κανων της ψαλμοδίας) відправляли браття багаточисельно із сладкопінієм (μετά μέλους ηδυφώνου), з кадінням, запаленням свіч. Зі служб згадується якась нічна служба, це мабуть утреня, якій надається назва τα λυχνικά.

У житії є згадка про 3-й час: св. Сава був у палаці імп. Юстиніана як посол від патріарха; коли ж імператор обговорював із квестором це клопотання, Сава відійшов неоподаль і таємно читав псалми Давида і звершував божественну службу (λειτουργίαν) третього часу. Його диякон докорив йому за неуважність до царя, на що Сава відповів: „Вони, сину, роблять свою справу, а ми також повинні робити свою”.

У той час були також служби 6 і 9 часів. Причащались вони щодня о 9-ій годині (3-тя пополудню), після чого була трапеза і вечірня.

Коли до лаври св. Сави почали вступати вірмени, він відвів для них малу церкву для богослужіння рідною мовою. Коли була збудована велика церква, то він перевів вірмен із малої до богозданної церкви. Він повелів їм відправляти в себе на вірменській євангеліє та інше послідованіє, а на час божественного приношення йти до греків для прийняття Божественних Таїн.

Сава запровадив по суботах зібрання в богозданній церкві, а по неділях – в церкві Богоматері. Він впровадив, щоб в обох церквах кожної неділі і в господські свята обов’язково було чування з вечора до ранку (αγρυπνία). У неділю, після Божественної літургії, для отців з околишніх келій економом лаври пропонував трапезу: хліб, оливкову олію, мед, сир та інші страви.

Преп. Евтимій мав звичай 14 січня відходити в пустиню і там проводити Чотиридесятницю. Сава дещо змінив цей звичай: він відходив у пустиню аж після 20 січня, після звершення пам’яті св. Євтимія, і перебував у пустині до Вербної неділі, не маючи жодного спілкування з людьми. Так він чинив майже щороку, за ним ішли з цією ж метою й інші подвижники лаври, схильні до самоти. В усі дні посту св. Сава перебував без їжі і задовольнявся причастям Св. Таїн у суботу і неділю. Увесь час він проводив у молитві й у виконанні свого правила псалмоспіву.

Згадка із житія: Сава прокинувся і почав відправляти нічний псалмоспів.

На свято відновлення храму Воскресіння, „за звичаєм ігуменів”, преп. Сава ходив з деякими братами своєї лаври до Єрусалиму в храм св. первомученика Стефана, де відбувалася церемонія прокляття єретиків. У храмі тоді збиралось до десяти тисяч монахів.

10.3. Преподобний Теодосій кіновіарх

Преп. Теодосій (+529) був сподвижником св. Сави по насадженню монашества в Палестині. Походив також із Каппадокії, був читцем і отримав благословення на іночество від преп. Симеона Стовпника. Преп. Теодосій заснував свою кіновію не в печерах, як свв. Харитон та Сава, а на відкритій місцевості, у шести верстах від Єрусалиму.

Кіновія преп. Теодосія була багатолюднішою від великої лаври преп. Сави і начислювала до 700 іноків. Вона мала окремі церкви для греків, вессів, вірменів і біснуватих. Правило псалмоспіву відбувалося в кожній церкві 7 разів на день, літургія – тільки в грецькій церкві. Наступник преп. Теодосія авва Софроній учетверо збільшив цей монастир. У XII ст. руському паломникові Даниїлові ця обитель здавалася немовби цілим містом. Згодом монастир був остаточно зруйнований, а лавра св. Сави існує понині.

Преп. Теодосій був призначений поряд із Савою начальником усіх палестинських кіновій. Його кіновія також поклала свій відбиток на чернече життя, будучи благородною суперницею і доповненням лавр св. Сави. Святі Сава і Теодосій були однодушні та однодумні. Єрусалимські жителі, бачачи їхню однодумність і згоду у відношенні до Бога, називали їх новою апостольською двоїцею, подібну на двоїцю святих апостолів Петра та Йоана. Проте Сава говорив Теодосію: „Ти є ігуменом хлопчат, я ж є ігуменом над ігуменами; бо кожен із моїх учнів є самостійним подвижником та ігуменом власної келії”.

Пізніше передання пов’язує з іменем св. Сави складення так званого Єрусалимського уставу. Житіє св. Сави підтверджує, що він увів чування недільні та празничні, які тривали з вечора до ранку, а не лише з опівночі, як це було в практиці світських церков (напр. Єрусалимського храму Воскресіння, інших монастирів, навіть суворих єгипетських). Дотеперішній устав знав такі чування тільки один-два-три рази на рік. Із житія св. Сави також дізнаємося, з якою неопустимістю дотримувались у преп. Сави богослужбові часи. Отож, преп. Сава дав початок принаймні двом особливостям пізнішого Єрусалимського уставу.

10.4. Заповіт преподобного Сави

Від св. Сави збереглися письмові правила монастирського життя, які він перед смертю вручив своєму наступникові Меліту: „дав йому заповіт непорушний: зберігати правила, які він увів у своїх монастирях, вручивши йому їх на папері”. Ці правила – це один із найдавніших ктиторських уставів, які давали монастирям їхні засновники. Вони поміщені в Єрусалимському рукописному Типіконі XII ст. між месяцесловною та тріодною частинами. Правила мають заголовок: „Взірець, правило і закон (τύπος και παράδοσις και νόμος) чесної лаври св. Сави”:

Слід дотримувати правила встановлені преподобним і блаженним отцем нашим Савою: Ні в якому разі не приймати в Лавру ні безбородого, ні євнуха. Жінкам не можна входити для молитви не тільки в Лавру, але навіть у метохи (філіальні монастирі або странноприїмниці). Кого ж із монахів Лаври зауважать, що він входить у монастирський гінекон, з метою поїсти, попити і залишається там або під приводом охорони, або для постриження, або для сповіді, або що він пише до жінок і від них одержує листа і взагалі має знайомство з жінками, або заводить кумівство, то такий повинен бути вилучений із братства, як призвідник спокуси не тільки для християн, але і для язичників.

Ані грузини, ані сирійці не мають права звершувати повну літургію в своїх церквах, їм дозволено співати часи, зображальні, читати Апостол і Євангеліє на їхній природній мові, а після цього збиратися у велику церкву і причащатися разом зі всією братією божественних і пречистих і животворящих Таїн.

Ніхто не має права виходити з Лаври в суботу, у зв’язку з тим, що має бути всенічне чування, навіть якщо це нужда і справа монастирська, але після чування, за згодою настоятеля або еклезіарха, нехай іде по своїй нужді. Відсутньому ж на чуванні ніщо не приймається за вибачення, адже досить йому цілого попереднього тижня, щоб упоратися зі своїми потребами. Відлучатись з лаври по справах, якщо це можливо, один раз на місяць.

Тих, які відходять жити в пустиню, якщо вони це роблять за згодою і благословенням настоятеля, приймати за їхніми нуждами, а якщо вони відійшли самовільно і з бажання жити по своїй волі, то після повернення їх не приймати.

Якщо когось би обрали на митрополита, єпископа, ігумена іншого монастиря, або якщо б когось підняли на будь-який ступінь великої церкви, то щоб він не мав права на свою келію у Лаврі та в метосі. Він не має права її ані продавати ані дарувати. Бо келії належать святій обителі і браття, достойні та потребуючі, отримують келії від ігумена.

Цей же порядок повинен дотримуватися і щодо померлих братів: без згоди і волі ігумена жоден із братії не має права залишати власну келію своєму учневі.

Якщо б між кимсь із братів відбулося непорозуміння, і зло настільки би підсилилось, що хто-небудь насмілився б бити інших і прикладати руки, то таких виганяти як порушників спокою і противників заповіді Христової, якщо вони не примиряться, і якщо навіть вони примиряться, але якщо це необхідно в інтересах обителі. Адже заповідь Господня: „Раб Господній не повинен сваритись”, як говорить божественний Апостол (2 Тим. 2, 24).

Якщо когось із братії помітять у пияцтві, або що він свариться чи ображає когось, або влаштовує товариства і партії, то його треба або виправити, або ж видалити з монастиря.

Якщо при виконанні монастирського послуху когось зауважать на злодійстві, то від нього слід забрати його послух і призначити йому покуту для виправлення і покаяння. Він не повинен виходити зі своєї келії, лише на богослужбові зібрання і молитви.

Щодо тих, що наміряються мовчати, не бувати в церкві, перебувати у цілковитому затворі, то ми бажаємо, щоб вони сходилися з іншими братами лише на всенічні чування. Щождо зібрань у містах, селах, при пам’ятних місцях святих мужів і в інших місцях, то нехай ці браття залишаються на самоті, бо безмовність на ділі може принести набагато більшу користь, ніж на словах.

Прихожих гостей, особливо якщо деякі з них бажають стати початківцями у лаврі, будемо приймати і всіляко заспокоювати протягом семи днів. Якщо ж гості з Єрусалиму або довколишні жителі прийшли на поклоніння, то досить і трьох днів. Очищення монастирських будинків необхідне із-за багатьох бідних, що приходять щодня.

Оскільки демони звичайно завдають шкоди при обиранні ігуменів, розбуджучи розбрати і сварки поміж двома народностями, греками і сирійцями, з чого народжується спокуса, то ми визначаємо: відтепер нікого із сирійців не ставити на ступінь ігумена, але заповідаємо і погоджуємося ставити їх в економи і дохіарні (завідувачі майном монастиря) і на інші послушанія надавати перевагу сирійцям, як людям діяльним від природи.

10.5. Доля Савиної лаври та її богослужбове значення

Лавра св. Сави і по його смерті не втратила свого центрального і керівного значення в палестинському монашестві, а, отже, і взагалі в монашестві, хоча зазнала не мало внутрішніх і зовнішніх потрясінь.

Так до неї ледь не проник орігенізм в особі ігумена Георгія в VI ст. У 614 р. лавру пограбували війська перського царя, причому іноків мучили, вивідуючи, де заховані скарби лаври, і убили 44 з них. Іноки, що спались від персів, відновили лавру при сприянні архімандрита Теодосієвої кіновії Модеста.

Однак після перського руйнування відомості про лавру до VIII ст. майже припиняються. Все-таки із цього періоду про лавру є така немаловажна звістка, що її архімандрит Йоан першим підписав послання палестинських іноків до папи Мартина з приводу скликаного ним у 649 р. Латеранського собору проти монотелітів.

За цей період свого життя лавра зробила найбільшу зі своїх заслуг для церкви і зокрема для богослужбового уставу, виховавши найзнаменитіших піснеписців: Андрея Критського (+712), Йоана Дамаскина (+780), Косьму Маюмського (+787), Стефана Саваїта (+807) і Теофана Начертанного (+850).

10.6. Недільне чування на Синаї і в Палестині – відвідини Ніла Мосхом та Софронієм

Житіє преп. Сави та всі інші джерела про палестинське монашество (на відміну від джерел про єгипетське монашество) не подають жодних даних про богослужіння. Пояснити це можна тільки тим, що в палестинських монастирях дотримувались звичайного чину богослужіння, чину світських церков, як це прямо відомо про сирійсько-месопотамські монастирі.

Чин світських церков уже в V ст. був досить близьким до нинішнього. На вечірні: псалом 140, ектенії велика і просительна, Світе Тихий, Сподоби Господи, Нині отпущаєши. На утрені: псалом 62 і 50, деякі старозавітні і новозавітні пісні, хвалитні псалми, Слава во вишніх Богу, ці ж ектенії. До цих незмінних частин приєднувався ряд пісень-тропарів, відповідно до дня, та старозавітні й новозавітні читання. Такий порядок мало богослужіння в церквах Сирії і Палестини. Саме палестинське монашество вважається родоначальником нинішнього уставу.

У цей, уже сформований чин богослужіння, монашеству треба було вставити лише Псалтир, настільну книгу для інока. Цю вставку можна було зробити шляхом розширення існуючого досі псалтирного елементу в богослужінні (цим шляхом пішов устав Західної церкви), або ж не торкаючи цей елемент вставляти псалтир в богослужіння зовнішнім способом, роблячи з нього немовби особливу іночеську службу на звичайному світському богослужінні. Цим другим шляхом пішли східні устави системою катизм і канону (біблійні пісні).

Про те, як ця прибавка напочатку відбувалася, маємо дорогоцінні відомості з VI ст.: в розповіді про відвідини синайського авви Ніла палестинськими ченцями Йоаном Мосхом, автором „Лугу Духовного”, та Софронієм, майбутнім Єрусалимським патріархом. Відвідини відбулися близько 606 р. Розповідь збереглася в деяких древніх патериках і в Нікона Чорногорця.

„Розповідали нам авва Йоан і авва Софроній: перед св. неділею пішли ми до авви Ніла на гору Синайську. Старець перебував на вершині гори з двома учнями. Оскільки ми прийшли на вечірню, то старець почав: Слава Отцю і інше, а після того як промовили Блажен і Господи воззвах без тропарів, Світе тихий і Сподоби, почали Нині отпущаєши і інше. По закінченні вечірні він запропонував нам трапезу.

Після трапези ми почали канон і після шести псалмів проказавши Отче наш іже єси на небесіх, почали псалми на розспів. І коли промовили першу статію на 50 псалмів, старець почав Отче наш іже єси на небесіх, послання почав промовляти старець. 50 Господи помилуй, коли ж сіли, один з учнів його прочитав соборне послання Якова. Вставши ми розпочали другу статію на 50 псалмів і по виконанні 50 псалмів він дав іншому братові і той прочитав з тієї ж книги соборне послання Петрове. І вставши розпочали третю статію і по виконанні 150 псалмів, проказавши Отче наш і Господи помилуй, сіли, і старець дав мені книгу, і я прочитав соборне Йоанове.

І вставши почали пісні Мойсеєві тихо на розспів без тропарів. Ані на третій пісні, ані на шостій не робили междопіснія (μεσώδιον). Після Отче наш і Господи помилуй промовивши хвалитні без тропарів, почали Слава во вишніх, Вірую в єдиного Бога, Отче наш і Господи помилуй. Старець же додав: Сину і Слове Божий Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас, і допоможи, і спаси душі наші. Сказавши Амінь, ми сіли.

І я говорю старцю: „Чому, авва, не дотримуєтесь чину католицької і апостольської церкви?” І говорить мені старець: „Той, хто не дотримується чину католицької і апостольської церкви нехай буде анафема і в цьому віці, і в будучому”. І я говорю йому: „Як же ти не проказуєш на вечірні св. неділі ані на Господи воззвах тропарів, ані на Світе тихий тропаря, ані на Сподоби Господи тропаря, ані на каноні Бог Господь, ані на стихословіях псалмів катизм недільних, ані на піснях трьох отроків тропарів, ані на Величит (на Євангелії) Всякоє диханіє, ані на славословії Воскресеніє Спасово?”

На запитання відвідувачів старець відповів, що причиною таких відступів від загального церковного уставу в його молитовному правилі є те, що він не має ніякого священного сану. „Усе, що ти назвав, є справою читця і співця, піддиякона і пресвітера, і взагалі тих, які мають рукоположення. А тим, хто не має рукоположення не слід дерзати на це. Для того церковний чин поставляє читця і співця, піддияконів і пресвітерів.

Співця – щоб співати і починати зі співом, гласом і піснею, щоб перед-настановляти людей на Святий Боже, прокімени, заспіви, вівтарні і на вихід Св. Таїн Іже херувими та причасні.

Читця – на паремії, пророчі й апостольські книги.

Піддияконів і дияконів – щоб служити жертовникові.

Пресвітерів – щоб священнодіяти, звершувати і хрестити.

Запитаю і я вас, „главизну церковну”, скажіть мені: у божественних службах, на вечірніх моліннях, на нічних чуваннях, на ранкових служіннях хто повинен заспівувати та зачинати Алилуя, заспіви, сідальні, читання, антифони?

Ми сказали йому: читці, співці, піддиякони. Старець сказав: правильно ви сказали. А на великі празники та у святі неділі хто повинен починати Бог Господь, початок канону, у міжпіснях трьох отроків, на Всякоє диханіє, на славословіє Воскресеніє Спасово єже хвалим та на кінці канону? Ми сказали йому: це справа пресвітерів; ми так прийняли у церковному переданні, щоб це виголошували ієреї.

Потім старець додав, що він таким чином не відкидає церковного чину, а навпаки своїм поступуванням виражає особливе благоговіння до церковного чину, дивлячись на нього як на щось аналогічне до небесної ієрархії. Старець також зауважив мимохідь, що мовчальникам, які плачуть над своїми гріхами, не годиться виконувати тропарі. Але повторив, що не співає їх головно тому, що, на його думку, ті, що співають, захоплюють священство як царі Озія та Оза, які підтримали падаючий ковчег. Якщо хтось непоставлений виголошує під час молитви в церкві, в келії чи поза келією псалми з піснею та словом, а люди вкінці стихам приспівують гласом і співом із прокіменів та вівтарних заспівів, то такий захоплює сам себе поставляє на співця, читця і піддиякона”.

Ця розповідь дає нам уяву відразу про три типи тодішнього богослужіння:

1) синайське відшельницьке – монаший Синай був духовним сином Єгипту;

2) палестинське монастирське богослужіння;

3) катедрально-парохіяльне богослужіння.

Перший тип богослужіння описано детально. Про склад другого типу можна робити висновки на основі того, що в першому викликає здивування відвідувачів: їм здається дивним відсутність тропарів на Господи воззвах (стихир), на Світе тихий (прокімена), на Сподоби Господи (стиховних стихир); відтак відсутність Бог Господь „на початку канону” (утрені), недільних сідальних, междопіснія на 3 і 6 піснях (сідальних чи чогось подібного), потім відсутність тропарів на біблійних піснях, особливо на пісні трьох отроків і на Величит (сьогодні це 8 і 9 пісні канону), відсутність Всякоє диханіє та недільної пісні Воскресеніє Спасово єже хвалим на славословії.

Отже, у палестинських і інших монастирях, усе це вже було.

Дуже цінні вказівки подає нам ця розповідь про катедрально-парохіяльне, світське богослужіння; цінні тому, що інших відомостей про це богослужіння з цієї епохи не збереглося.

За розповіддю це богослужіння зводилось головно до співу: співалися очевидно мистецькими і складними наспівами

а) псалми;

б) прокімени і відповідні стихи до них: алилуя, антифони, Бог Господь, Всякоє диханіє;

в) стихири, сідальні, тропарі.

Співати усе це починав співець перед вівтарем, за яким народ підспівував відомі стихи. Святкове богослужіння відрізнялося від буденного 1) складом – наприклад: замість Бог Господь співали Алилуя; 2) виконавцям – на буденному найважливіші частини починали співати співці, читці, піддиякони, а на святковому – священики. Піддиякони виступають головно як співці. Читання виконується майже аналогічно зі співом.

Усе це ознаки так званого пісненного послідованія, детальні чини якого збереглися з IX і наступних століть. Його сутність полягала в урочистому співі псалмів, антифонів, прокіменів, невеликих стихів, у частих молитвах (широка участь священика в богослужінні) і в народному виконуванні різних приспівів до псалмів.

Пісненне послідованіє, особливо в такому вигляді, як його представляє ця розповідь, має багато спільного з тодішнім західним богослужінням. Такою спільною рисою була мала кількість пісень християнського творіння, тобто панування біблійного матеріалу. На цілому богослужінні бувала одна, дві таких пісні (тропарі), гімни. Однак богослужіння на батьківщині авторів цієї розповіді стоїть уже на переході до пізнішого, тобто сьогоднішнього типу: у ньому багато пісень християнського творіння: стихири, сідальні, тропарі до канону.

10.7. Часослов VIII ст.

Збереглися відомості про палестинске монастирське богослужіння VI-VIII ст. –грецький Часослов за уставом лаври св. отця нашого Сави за рукописами VIII-IX ст. Часослов призначався для келійного вжитку, тому не містить всіх частин служби (наприклад: ектеній, виголосів священика), також не містить деяких служб, зокрема Утрені. Мабуть, замість утрені на початку часослова подається перша катизма. Опісля йдуть служби в першого, третього, шостого, дев’ятого часів, служба на причащання передшеосвяченими Дарами (відповідає Ізобразительним), вечірня і служба в першу годину ночі (відповідає Повечерію), на цьому місці часослов обривається. Служби дуже близькі до нинішніх.

Вечірня складається із 103 псалма, 18 катизми з трьома Слава, псалом 140 із Слава і нині на кінці, Світе тихий, Алилуя зі стихами різними на різні дні (спочатку йдуть стихи з нинішнього прокімена Господь воцарися), Сподоби Господи, Нині отпущаєши і Трисвяте.

Служба кожного часу складається із псалмів, кількість яких різна для різних часів, для першого – 8, для третього – 7, для шостого – 6, для дев’ятого – 4, Алилуя зі стихами тропаря (такого, як нині для кожного часу, крім першого), перед яким і після якого подане його закінчення, яке, мабуть, було приспівом до цього тропаря. Опісля йде Стих Часу, такий як сьогодні (тобто для першого часу Стопи моя і т. д.), з потроєнням його першої половини (як сьогодні на першому часі у Великий Піст), і трисвяте. Наступної частини часу, після трисвятого, ще не існувало.

Служба на причащання (ізобразительні) складається із Блаженств із приспівом Пом’яни нас Господи, єгда прийдеши, Лик небесний, Вірую, Отче наш, Господи помилуй тричі, Єдин свят, Вкусіте і видіте, псалом 33 Благословлю Господа, молитви після Причастя з проміжним стихом Буди ім’я Господнє.

Уціліла частина повечерія складається з Прийдіте поклонімся, День прешед благодарю тя, псалми 4, 12, 26, Слава, псалми 30, 90, 6, Слава, З нами Бог, Алилуя зі стихами (наприклад: Призри, услиши мя Господи Боже) і тропарями, що міняються за днями, Господи помилуй тричі, Не предаждь звірем душу ісповідающуюся тебі.

11. Період IX-го і наступних століть[118]

11.1. Святогробський Типікон

Поруч із типом богослужіння „пісненного послідованія” Великої Церкви св. Софії Константинопольської від початку цього періоду не менш був поширеним, якщо й не більш, інший тип богослужіння: святогробський.

Святогробський устав описує нам уже розповідь про відвідини авви Ніла Синайського Софронієм та Йоаном Мосхом. Цей устав уже в VI ст. досягнув досить викінченого розвитку й широкого застосування. Відрізняючись за устроєм та за складом (точно невідомо чим саме) від тодішніх соборних богослужінь, святогробський тип богослужіння продовжував самостійно існувати поруч із пісненним послідованієм. На початку IX ст. застаємо його в ряді церков, причому не лише монастирських, але й соборних. Різниця поміж двома типами богослужінь з часом не зменшилася, а скоріше збільшилася.

У IX ст. застаємо святогробський устав у соборній церкві св. Гробу в Єрусалимі. До наших днів зберігся уривок Святогробського Типікона IX-X ст., який містить устав Страсного і пасхального богослужіння: рукопис № 43, Єрусалимська патріарша бібліотека, 1122 р.

Цей устав для богослужінь добового циклу подає цілком нинішній стрій. На Вечірні: пс. 103, катизма, Господи воззвах зі стихирами, прокімен, іноді Євангеліє (частіше, ніж сьогодні), Сподоби Господи, стихири, Нині отпущаєши, відпустительний сідален (тропар), інколи литія; згадуються й ектенії, але їхнє місце вказується неясно. На Утрені: шестопсалміє, Бог Господь або Алилуя, катизми і сідальні, у неділю Непорочні з воскресними тропарями, сідален, пс. 50 завжди з тропарями, канон, по 3 пісні сідален, іпакой або кондак, по 6 пісні кондак та ікос, іноді Євангеліє, якому передують Всякоє диханіє та прокімен, по 9 пісні ексапостиларій, хвалитні псалми і славословіє велике. Після славословія порядок як і нині, різний для святкової і буденної утрені. Для свят: після славословія Євангеліє, ряд литій (чисто місцева особливість), ектенії й отпуст. У будень: Слава во вишніх Богу до слів відущим тя, прокімен, паремії і Євангеліє (звичайно, тільки в страсну седмицю), Сподоби Господи, ектенія, стихири, Благо єсть. Часи трипсалмові сьогоднішнього складу, але після трисвятого відразу відпуст.

Отже, устрій богослужінь добового циклу за Святогробським Типіконом зовсім не схожий на пісненне послідованіє. Спільним тут є лише чин панніхіди (у великий понеділок, вівторок, середу) та на 9-му часі (у ці ж дні) подано пісненно лише один його псалом і ектенія, а решта склад 9 часу – звичайний.

11.2. Монастирське богослужіння IX і наступних століть

Богослужіння добового циклу у східних монастирях IX і наступних століть у більшості було того самого типу, що й богослужіння Єрусалимської церкви IX-X ст. та наше нинішнє богослужіння; воно було відмінним від пісненного послідованія. Це випливає із збережених відомостей про це богослужіння, а, головно, із древніх богослужбових уставів різних монастирів.

На чолі монастирів IX і наступних найближчих століть став, принаймні для західної частини Візантійської імперії, Студійський Константинопольський монастир. Ряд уставів XI-XII ст. постійно або посилаються на Студійський устав або ж навіть іменують себе студійськими. А з XII ст. чим раз частіше устави іменують себе єрусалимськими і посилаються на порядки лаври св. Сави.

Проте богослужіння добового циклу Студійського та Саваїтського уставів є ідентичним за устроєм, за винятком двох-трьох не дуже важливих особливостей. Ці особливості залежать не стільки від характеру уставів, скільки від часу написання: записи студійських уставів в більшості старші за єрусалимські. Різниця поміж цими двома групами уставів більше стосується церковного року, місяцеслова. Щоб показати масштаби поширення студійського типу богослужіння та ознайомити з особливостями різних уставів, подамо історичний перелік цих уставів.

11.3. Житіє преп. Теодора Студита

Преп. Теодор Студит ісповідник народився в 758 р. у Константинополі, одержав добру різнобічну освіту. Глибоко вивчивши Св. Писання, святий Теодор успішно протистояв єретикам-іконоборцям у диспутах про православну віру. Прийнявши іночество, він подвизався в обителі Сакудіон (неподалік від гори Олімп у Вітинії), яку заснував його дядько Платон. Згодом св. Теодор став настоятелем цієї обителі, подаючи своїм життям високий приклад чесноти. У 796 р. за свою ревну боротьбу за дотримування церковних правил і за викриття беззаконня імп. Костянтина VI Багрянородного після жорстоких мучень його заслали в ув’язнення до м. Солунь.

За царювання імператриці Ірини преподобний повернувся із заслання й отримав в управління запустілий Студійський монастир. Невдовзі в обителі зібралося до тисячі іноків. Для управління монастирем преподобний Теодор склав спільножительний устав монашого життя. Цей устав отримав назву Студійського, а блаженний настоятель отримав найменування Студита.

Близько 1065 р. преп. Теодосій прийняв цей устав у Києво-Печерському монастирі, а звідсіля цей устав поширився на всі руські обителі.

Перу преп. Теодора Студита належать чимало душекорисних книг, похвальні слова на Господські й Богородичні свята, багато канонів і трипіснців.

За імператорів Никифора I (802-811) та Лева Вірменина (813-820) св. Теодор багато постраждав за іконопочитання і перетерпів ув’язнення в Іллірії у твердині Метопа, а потім в Анатолії у Боніті. Після смерті Лева Вірменина преп. Теодор, звільнений з ув’язнення, поселився в м. Херсонесі (Вітинія).

Незважаючи на важку недугу, він щодня правив св. Літургію і повчав братію. Тут він мирно помер у 826 р. У момент смерті св. Теодора преп. Іларіону Далматському Господь відкрив блаженну кончину Божого угодника. Він побачив, як засяяло світло небесне, почув ангельський спів і голос: „Це душа преп. Теодора, потерпілого аж до крові за святі ікони, відходить до Господа”.

У 845 р. мощі преп. Теодора перенесли до Студійського монастиря. Його брат, преп. Йосиф, єпископ Солунський також постраждав від іконоборців і помер у 830 р. у Студійському монастирі.

Преп. Теодор як при житті, так і по смерті зробив багато чудес. Люди, які закликали його ім’я рятувалися від пожеж, від нападу диких звірів, отримували зцілення від недуг.

11.4. Студійський устав

Студійский монастир заснований у V ст. У IX ст. він отримує від ігумена преп. Теодора Студита[119] (+826) настільки сильний і конкретний устрій, що відразу стає зразком для монастирів цілої Візантії.

Ця обставина свідчить про те, що преп. Теодор надав особливого колориту і богослужінню, яке мало б бути відмінним від практики інших тодішніх монастирів і мати якусь перевагу над ними. Богослужбові практики на тодішньому Сході мабуть були такими ж розмаїтими, як на Заході, де абати VI-VIII ст. запроваджували іноді дуже різні чини богослужіння. У IX ст. на Сході були два головних чини богослужіння: єрусалимський та константинопольський. Дуже ймовірно, що константинопольські й інші монастирі, живучи за монашими правилами преп. Пахомія чи Василія, усе ж мали богослужіння мало відмінне від соборного і парохіального. При такому припущенні можна пояснити, чому богослужбова реформа св. Теодора відразу поставила Студійський монастир на цілі сторіччя законодавцем богослужбової практики всієї західно-візантійської церкви.

Богослужбовий чин преп. Теодора буквально збігається із святогробським. Звідси, очевидне припущення, що преп. Теодор Студит запозичив звідтіля цей чин, адже не створив він його сам, бо це не під силу одиниці, і це неймовірно, при такому збігу з іншим чином. Про це свідчить і те що дуже швидко, ще, мабуть, за св. Теодора, до Студійського чину увійшли творіння палестино-саваїтських піснеписців: Андрея Критського, Косми Маюмського, Йоана Дамаскина. Якби богослужбовий чин Студійського монастиря був загальним із іншими монастирями, то не отримав би імені студійського.

Однак, запозичаючи від храму Воскресіння та від палестинських монастирів богослужбовий чин, преп. Теодор повинен був зробити в ньому деякі зміни, які дали йому право на осібне найменування. Зрозуміло, у яку сторону могли хилитися ці зміни. Палестинський чин богослужіння в Константинополі природно було пристосовувати до уставу св. Софії та соборних церков. Саме таке пристосування спостерігаємо в Студійських уставах, зокрема в його богослужіннях добового циклу: скасування часів для багатьох днів, скасування катизм на деякі дні. Літургія Передшеосвячених Дарів у Великий піст відправляється щодня. Ці особливості зустрічаємо у пам’ятках пізнішої доби, однак їх коріння сягають преп. Теодора.

11.5. Богослужіння в Студійському монастирі за преп. Теодора

Із-за відсутності запису церковного уставу, який можна було б приписати самому св. Теодорові, відомості про склад і вигляд богослужінь у Студійському монастирі за його життя черпаємо виключно із творів преподобного. Богослужіння відбувалися в монастирі 7 разів на добу, починаючи з опівночі. На богослужіння братів скликали звуком калатала. На часах згадуються такі псалми: на Першому – 5, на Шостому – 90, на Дев’ятому – 85, на вечірні – 103. На утрені згадується читання житія святого, пам’ять якого святкується. На повечерії тричі на тиждень настоятель або хтось із старших іноків проповідував братії. Літургію у будень не завжди відправляли. На недільній літургії не всі брати причащалися, проте інші браття причащалися на кожній літургії.

11.6. Іпотипос та Діатипос

Більше довідуємось про богослужіння в Студійському монастирі із твору, який приписують св. Теодору Υποτύπωσις καταστάσεως της μονής τον Στουδίον – Накреслення устрою Студійського  монастиря. У передмові сказано, що дана пам’ятка являє собою запис „передання, яке ми прийняли від великого отця нашого й ісповідника Теодора і не лише ми, але й багато з кращих монастирів обрали”. Запис зроблений кимсь із іноків не пізніше половини IX ст. Цей запис ліг в основу Діатипоса преп. Атанасія Афонського та Уставу преп. Олексія.

Про богослужіння в Студійському монастирі черпаємо відомості також із заповіту засновника найдавнішої лаври на Афоні преп. Атанасія Афонського (+1000): Διατύποσις του οσίου και μακαρίου πατρός υμών Ατανασίου[120]. У літургічному відношенні цей твір дуже близький до Іпотипоса.

Іпотипос та Діатипос на вечірні згадують предначинательний псалом, Блажен муж із трьома початками (антифонами), Господи воззвах зі стихирами; на утрені шестопсалміє, Бог Господь, катизми псалма, у суботу непорочні, тропарі катизм (сідальні), пс. 50, канон, читання, ексапостиларій, хвалитні.

11.7. Синайський канонар

Приблизно такий же устрій богослужінь припускає Синайський канонар, тобто уставні примітки стосовно читань зі св. Письма (це додаток до Євангелія). Цей канонар зберігся в редакціях IX-XI ст. За місяцесловом канонар місцями збігається з Типіконом Великої Константинопольської церкви. Проте що стосується добового богослужіння, то хоча про нього можна тут судити лише по чині великоднього богослужіння, не залишається сумнівів, що в даному випадку ми маємо справу з практикою не св. Софії і пісненного послідованія, але з Святогробсько-Студійською, вірніше, із з’єднанням цих двох практик з перевагою студійської. На утрені канон, перед яким Мирна ектенія, про яку зовсім не згадують на утрені Типікони Великої Церкви IX-X ст., і тропар Христос воскрес (невідомий уставам Великої Церкви) зі стихами, як у Студійському і Святогробському уставах.

11.8. Ктиторські Студійські Типікони

У так званих повних ктиторських Типіконах найважливіші богослуження добового циклу (вечірня, утреня) є цілком нинішнього типу. Це Типікони з докладним уставом богослужінь на кожен день церковного року, які давали монастирям їхні засновники. Більшість цих типіконів називають себе студійськими, вони найближчі до порядків Студійського монастиря. Місцями вони відбивають на собі і практику Великої церкви, але не у добовому богослужінні.

Типікон патріарха Олексія – це найдавніший із ктиторських типіконів. Його надав Константинопольський патріарх Олексій у 1034 р. заснованому ним монастирю Успенія Богородиці біля Константинополя. Він дійшов до нас тільки в слов’янських перекладах і рукописах XI-XV ст., тобто майже сучасних укладенню.

Оскільки усі найдавніші пам’ятки церковного уставу на Русі подають лише цей устав, то вважається, що саме його увів у практику Києво-Печерського монастиря преп. Теодосій Печерський. Літопис вказує під 1051 р., що преп. Теодосій, із зростанням кількості братії в обителі „нача іскати правил чернечьскаго, і обрітеся тогда Михаїл чернечь монастиря Студійскаго, іже бі пришел із грек с митрополитом Георгієм, і нача у него іскати устава чернечь студійских і обріт у него і списа, і устави в монастирі своєм, како піти пінія монастирская, і поклон како держати і чтенія почитати и стояньє в церкві и весь ряд церковний, трапезі сіданьє и что ясти в кія дні все уставленьєм”, а від Печерського монастиря, „переяша всі монастиреве устав”.

За житієм преп. Теодосія, укладеним Нестором: близько 1062 р. Теодосій „после єдиного от братія в Константин град к Єфрему скопцю, да весь устав Студійскаго монастиря ісписан присьлет єму”. Можливо в інока Михаїла був неповний запис уставу, тому через 10 років преп. Теодосій відчуває потребу дістати повний запис.

У соборно-парохіальних храмах на Русі аж до татарської навали, відправляли за уставом Великої церкви Константинопольської[121].

Устав даний преп. Теодосієм у дисциплінарній частині озаглавлюється: „Уставьник расматряяй о брашьнє же і о питії мніхом о всяцім іном чину і о пребиваніях і в церкві і вьсьде, уставлен убо не по писанію в манастирі студійстім преподобним отцем нашим ісповідником Теодором, бившим в нем ігуменом, предан же писанієм от Алексія святого і вселения патріарха въ поставленім ім манастирі в імя Божествения Матере”.

Із цією редакцією Студійського уставу співпадає за устроєм богослужінь ряд інших редакцій:

– Типікон Криптоферратського монастиря. Криптоферратський (Кроммаферратський) монастир біля Риму заснував інок Ніл (+1004) і надав йому устав.

– Типікон Николо-Касулянського монастиря[122] та низка інших південно-італійських та сицилійських типіконів. Цей типікон уклав у 1174 р. ігумен Миколай; у заголовку вказано: „за переданням святих і богоносних отців Сави і Студита, а найбільше за уставом святої гори і частково на основі передання преп. отця нашого Йосифа” (першого ігумена обителі +1125). Місцями Типікон посилається на „послідованіє патріаршого Типікона” (св. Софії) та на „Типікон Йоана Посника”.

– Типікон Богородичного монастиря на р. Милі[123]. „Типікон, що містить усі послідованія церковного чину Теодора Студита і інших”, „зібраний зі східних”. Тут є посилання на устави Студійський, Єрусалимський, Константинопольський, Афонський, якийсь Олімпійський, посилання на відповіді якогось „архієрея Антонія”.

– Евергетидський Типікон – це типікон монастиря Богородиці Евергетиди (Благодійниці) у передмісті Константинополя, заснованого в 1048 р. іноком Павлом (+1054). Його наступник Тимотей збільшив монастир і надав йому устав (який у 1150 р. у синаксарній частині був перероблений і доповнений). У Типіконі часті посилання на практику Великої церкви, але в загальному устрій богослужінь Студійський з ухилом до Єрусалимського.

Із тої епохи дійшло до нас ще декілька ктиторських типіконів, але тільки дисциплінарного змісту, а щодо літургічної практики, то вони відсилають до перерахованих вище Типіконів або взагалі до студійського уставу, або до загальновживаного уставу „синаксаря”, не називаючи якого саме. Це Типікон 1130 р. Константинопольського Пантократорського монастиря (Вседержителя), заснованого імп. Іваном Комненом, який приписує богослужіння „за зразком великого храму в палаці”, іноді посилається на „послідованіє Агіополіта” (Єрусалимська назва); Типікон Константинопольського заміського монастиря святого Маманта 1159 р., пролог якого підписаний декількома ігуменами і між іншими ігуменом Студійським. Типікон вказує в богослужінні керуватися Евергетидським уставом „як прийнятим вже і ввійшовшим у звичай”; Типікон малоазійського Богородичного монастиря „сонячних ступіней, тобто викривань” 1162 р., який посилається на Студійський синаксар.

11.8.а. Вечірня за ктиторськими Студійськими типіконами

В успадкований від Святогробського храму та від палестинських монастирів і переданий через Іпотипос та Діатипос чин богослужінь добового циклу ктиторські Типікони внесли деякі особливості. Із-за неповної кількості попередніх пам’яток та із-за відсутності палестинських типіконів, які були б сучасними з ктиторськими студійськими уставами важко установити, які особливості вони отримали від сучасних для них палестинських уставів, а які належать суто їм.

На вечірні у неділі і свята ці устави приписують: катизму Блажен муж на 8 глас, а в будні катизму 18 Ко Господу внегда скорбіти на глас дня. Катизма опускається в неділю й у великі свята ввечері, між Різдвом і Богоявленням, на П’ятидесятницю, в сиропусну неділю і у п’ятниці Великого посту[124].

На Господи воззвах Студійсько-Олексіївський устав (вслід за Іпотипосом) призначає на неділі та на господські й богородичні свята 9 стихир (3 стихири по-тричі кожну), на свята великих святих і в будні – 6 стихир. Західні й Евергетидський на неділі та на господські свята – 8, на свята великих святих – 6, а в будні (як випадає один святий) – 4.

Тропар вкінці вечірні співали святому не лише в будні і на свята святих, але й у неділі, якщо святий мав тропар. Якщо ж святий не мав тропаря, то в будні співали тропарі: Богородице Діво, Крестителю, Под твоє благоутробіє, у неділю або також ці тропарі або тропар опускався, або співали недільний тропар гласу.

11.8.б. Утреня за ктиторськими Студійськими типіконами

На утрені в будні:

Від Анти-Пасхи до Воздвиження – одна катизма.

Від Воздвиження до Великого посту – дві катизми.

У Сиропусний тиждень – одна катизма.

У Великий піст – три катизми.

У суботу й неділю – за одними уставами одна катизма, за іншими дві.

У суботу завжди катизма Блаженні непорочні, у неділю 2-а, або 2-а і 3-я катизми.

Таким чином Псалтир співали інколи швидше, ніж за тиждень, а іноді навіть не за тиждень. Наприклад: від Анти-Пасхи до Переполовення Псалтир проспівували лише один раз.

Катизми завжди співали на рядовий глас тижня, причому з якимись алилуяріями (принаймні за Студійсько-Олексіївським уставом). Неясно, чи алилуярії – це Алилуя із особливими стихами, чи просто Алилуя на різні наспіви; імовірніше другий варіант.

Теодор Студит встановив по 9 алилуяріїв на кожен глас, разом 72.

Вечірню 18 катизму Ко Господу внегда скорбіти співали з першими трьома алилуяріями рядового гласу, а на утрені першу катизму співали з 3, 4 і 5 алилуяріями, а другу з 7, 8 і 9 (з цією метою і є лише 9 алилуяріїв; три катизми на утрені не передбачено).

Деякі катизми (вірніше їх частини) становили винятки з цього правила із-за особливої торжественності їх виконання. Для того крім цих 72 алилуяріїв були ще 5 особливих алилуяріїв для 4-го гласу, 3 – для 6-го гласу і 1 – для 8-го гласу.

А саме: перша Слава 19-ої катизми називалася Многомилостиво (Πολυέλεος), мала багаторазовий приспів Яко во вік милость Єго (із пс. 135) і складалася з псалмів 134, 135 і 136. Якщо вона припадала на якийсь із перших чотирьох гласів, тоді її співали завжди на 4-ий глас з особливими алилуяріями цього гласу, які теж називалися Многомилостиво (полієлей). А якщо вона припадала на якийсь глас із других чотирьох, тоді її співали на 6-ий глас з першим алилуяріем з числа особливих 6-го гласу. Коли Многомилостиво співали на 4 глас, то пс. 135 мав два алилуя після кожного свого стиха і одне після приспіву Яко во вік милость Єго: „Ісповідайтеся Господеві яко благ, Алилуя, Алилуя, Яко во вік милость Єго, Алилуя”[125]. Якщо ж Многомилостиво співали на 6-ий глас, тоді алилуя в обох випадках по одному разу. Усе це – зародок майбутнього Полієлею. 2-а і 3-я Слави 19-ї катизми співали з алилуяріями чергового гласу. Якщо ця катизма припадала і на часі, тоді її співали в такий же спосіб, причому переставляли цю катизму на інший час, якщо глас тропаря часу не відповідав її наспівові.

Окрім „полієлейних” псалмів також на утрені особливо виконувались 2-а Слава 7-ї катизми Бог богом та 3-я Слава 20-ї катизми Хваліте Господа с небес.

Отож, 2-у Славу 7-ї катизми Бог богом співали з другим особливим алилуярієм 6-го гласу. А 3-ю Славу 20-ї катизми Хваліте Господа с небес співали з третім особливим алилуярієм 6-го гласу. Однак останній псалом 150 замість Алилуя мав приспів Слава Отцу.

Особливий алилуярій 8 гласу був призначений спеціально для святкового Блажен муж, тобто для 1-ї Слави 1-ї катизми. А 2-у і 3-ю її Слави співали з 2-им і 3-ім алилуяріями чергового гласу.

Такий торжественний спів катизм – це вплив пісненного послідованія.

Студійсько-Олексіївський устав не відзначає особливими катизмами свята. Свята та неділі він відзначає лише степенними. Степенні ті ж самі, що й сьогодні, однак їх співали зі стихами степенних псалмів (119-133 = 18 катизма) та з Алилуя із „нененайками”.

Проте всі інші устави студійського типу подають для свят особливі катизми. Західні студійські устави на кожне Господське свято призначають перед степенними трьох-антифонну, тобто трьох-псалмну, катизму з спеціально підібраними псалмами відповідно до події, яка святкується (наприклад: на Різдво Христове – псалми 134, 109 і 86).

Причому деякі підхожі до свята стихи останнього псалма мають приспів (екфонісіс або іпакоі), який дуже нагадує сьогоднішнє величання. Наприклад, у Криптоферратському Типіконі у службі на Різдво Христове до 5 стиха 86 псалма приспів: „Ми славимо Різдво по плоті Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і вірно поклоняємося святій іконі його на зображення святого образу його”. Відгомін боротьби за іконопочитання свідчить про древність звичаю. Бачимо вказівку, що ці „величання” уже тоді, як і нині, співали перед іконами.

„Тебе ублажаємо, Маріє Богородице, вірно поклоняємося святій іконі Твоїй із зображенням святого образу твого”.

Псалом 135 подається в цих типіконах як святковий антифон на утрені під назвою „полієлей” (поліелус), інколи разом з псалмом 134 та із 136. Є вказівка, що його співають на 8 гласів.

А в одному Часослові до 13-15 стихів цього псалма подаються приспіви: „Ублажаєм Тя, присноблаженную і пренепорочную і Матір Бога нашего”, „Достойно єсть ублажати Тя, Богородицу, честнійшую херувим і славнійшую без сравненія серафим і Матір Бога нашего”, „Глаголюще Тя Богородицу, ублажаєм Тя всі роди, яко Матір Бога нашего”.

На свята Христові та на Успення окрім рядових катизм із сідальними свята подається ще й особлива святкова катизма із сідальном або іпакоєм опісля, наприклад: на Різдво і Богоявлення – катизма 16 „повільно і з великими алилуяріями”, на Успення – непорочні з алилуяріями гласу.

Таким чином виконання катизм у студійських уставах має явний відгомін пісненного послідованія.

Про тропарі чи приспіви до псалма 50 в студійських типіконах не згадується, хоч в утрені пісненного послідованія вони займали помітне місце.

На каноні студійські устави або не вказують кількість тропарів, або подають по-різному їхню кількість на різні випадки (8, 10, 12, 14, 16). Є згадки про подвоєння ірмосів.

На хвалитніх Іпотипос подавав у неділю 4 недільні стихири по-двічі. Студійські устави подають по-різному їхню кількість на різні випадки (8, 6, 4).

Велике славословіє та кінець утрені у студійських уставах зазнали значного перетворення: виникли два різні закінчення утрені (для будня і для свят). Велике славословіє складається з двох чисто механічно приєднаних частин: славословіє та ранкова молитва Сподоби Господи в день цей. А нинішні хвалитні стихири в неділі представляють таке ж механічне з’єднання власне хвалитних стихир (зі стихами хвалитніх псалмів) та стихир з особливими недільними стихами (стиховні).

Отже, кінець утрені в найдавніших уставах мав такий же вид, як друга частина святкової вечірні (від Світе тихий). Після хвалитних стихир (відповідають стихирам на Господи воззвах) ішла перша частина великого славословія (відповідає Світе тихий), потім була ектенія сугуба, Сподоби Господи в день цей, ектенія просительна, стихири на стиховні, стих Благо єсть (відповідає Нині отпущаєши), трисвяте і тропар.

Проте наступні студійські устави подають хвалитні стихири, Преблагословенна єси, Славословіє велике, трисвяте, тропар недільний, ектенія, просительна ектенія і інше, та відпуст.

Термін „славословіє велике” вживає вже Криптоферратський Типікон. Никон Чорногорець (XI ст.) вважає відсутність великого славословія і відділення стихир на стиховні від хвалитних у великі свята загальною особливістю всіх Студійських Типиків.

11.8.в. Часи та повечеріє у Студійських уставах

Однією з особливостей студійських типіконів (слідом за Іпотипосом та Діатипосом) під впливом уставу св. Софії є скасування часів у неділі та свята, навіть на малі свята.

Студійсько-Олексіївський устав переповнений заувагою „порознь часом” (скасування часів). Західні та Евергетидський типікони просто мовчать про часи. Криптоферратський робить крок до єрусалимської практики, вказуючи в деякі свята замість 1-го часу після утрені співати „відпустительний” (тропар) тричі, а сам час звершувати кожному приватно. 3-й і 6-й часи з блаженними свята пресвітери „співають одягаючись” на литію перед літургією.

Сицилійський типікон у Великий піст подає пісненні часи однопсалмні з великою ектенією після псалма, трьома малими ектеніями на антифонах катизми і просительною ектенією після тропаря і читання, та з молитвами священика.

Щодо повечерія студійські устави представляють таку ж розмаїтість і коливання, як єрусалимські. Служба повечерія співпадає у двох типах уставів.

Лише Евергетидський устав, слідом за Діатипосом і під впливом уставу Великої церкви, крім повечерій (про які він згадує тільки перед неділями, перед святами Різдва і Богоявлення та у великий піст) подає щодня паннихиду. Вона складається з 1-го або 2-х канонів, сідальних по 3 пісні і кондака по 6 пісні; перед каноном – псалом 50, а після нього трисвяте, тропар і ектенія. У Великий піст, а можливо взагалі в будень, ця паннихида з’єднувалася з вечірнею. Перед святами вона передувала утрені, маючи після себе ще читання. Отож, паннихида з читанням та утреня складали „чування” (αγρυπνία). Цим Евергетидський устав зближався з Єрусалимським, до якого він тяжіє і в інших випадках.

12. Єрусалимський устав. Никон Чорногорець[126]

Перша згадка про існування та поширення на сході типіконів за чином Палестинської лаври св. Сави походить з XI ст. Про них згадує Никон Чорногорець.

Никон Чорногорець, родом з Константинополя, прийняв іночество у Раїфському монастирі на Синаї, де згодом став наставником та ігуменом. Через невдоволення братії був змушений відійти в Чорногорський монастир (на Чорній горі біля Антіохії), де також став ігуменом. Чорногорський монастир зазнав руйнувань від турків (1085) та від хрестоносців (1098), після чого Никон повернувся знову до Раїфського монастиря. Він зробив великий вклад у розвиток уставу та дуже спричинився до заміни студійського уставу єрусалимським. Його найважливіші твори: „Пандект” („Збірник”) – твір канонічного змісту, і „Тактикон” („Устав”) богослужбовий та монастрисько-дисциплінарний.

„Пандекти” й „Тактикон” користувалися великою повагою в древній Русі, багато їхнього матеріалу ввійшло до „Кормчої”. Вийшли друком слов’янською мовою в Острозі (1645), Почаєві (1795), Москві (1859).

Спонуканий неладом в тодішніх монастирях (непокора настоятелям, прагнення келіотства, як такого, що дає більше свободи, розбіжність богослужбових чинів), Никон задумав надати письмовий посібник для іноків, „Тактикон” – типікон зведений через звірення різних уставів.

Никон зауважив існування багатьох уставів: Великої церкви, студійського, єрусалимського, Святогорського (Афонського), уставу Антіохійської патріархії, монастиря св. Авксенія і ін., не згадуючи вже про древні правила преп. Пахомія, Василія, Касіяна. Значні розбіжністі були не тільки між уставами, але й навіть поміж різними редакціями одного уставу: „различнії типики студійскіє і ієрусалимскіє прочтох і собрах, і несогласишася єдин ко другому, ніже студійский со друзім студійским, ні ієрусалимский с друзім ієрусалимским”.

Щоб розв’язати свої недорозуміння, Никон звернувся до отців обителі св. Сави і за їхньою порадою „попекохся о древнім ієрусалимстім” типику. Ігумен цієї обителі послав його за справним записом єрусалимського типика в Лаодикею, бо в лаврі св. Сави керувались усним типіконом. Розповідає Никон: „у Спаса в Лаодикії обрітохом у книгоположниці типик сокровен древній Ієрусалимский, єго же блаженний Никодим, бивший ігумен св. Сави, ізложи митрополиту Лаодикійскому із начала, і той взях, яко віси, і імам зді у святаго Симеона чудотворца (на черной горі), іже хощут от него преписуют. Друзії же вся, яко же рехом, неісправлени обрітошася і не сравняются с древнім. Такожде і студійскія обрітох типики различни, і ніже тії сравняются друг другу; і ради несравненія сего і паче же яко ні от Божественних писаній іміяху свидітельства нікая, но точію глаголюще сице: яко сотворяєм се і се”.

Таким чином Никон віддає перевагу єрусалимському уставу над студійським: 1) через можливість користуватися його древнім і повним записом; 2) через те, що єрусалимський устав опирає свої приписи на „Божественні писання”, а студійські не подають мотивування. Наприклад: єрусалимський устав подає строгіші правила посту, згідні з правилами св. апостолів, соборів і древніх подвижників (наприклад: про недозволенність посту в середу і п’ятницю на свята, про час дозволу посту у велику суботу).

Зважаючи на такі переваги єрусалимського типікону, Никон дбав про його поширення і свій зведений устав („Типик”, „Тактикон”) пише в дусі єрусалимського уставу, відзначаючи все-таки місцями і студійську практику, а іноді запозичаючи приписи зі Святогорського типікону.

Дисциплінарну частину Никонового „Типика” згодом внесли у слов’янські записи єрусалимського уставу; вона існує і в нинішньому нашому типіконі.

12.1. Район і редакції єрусалимського уставу

В XI ст. і раніш єрусалимський устав поширився, крім Палестини, в Антіохійському патріархаті та в Малій Азії. Приблизно тоді ж єрусалимський устав прийняли на Синаї. Про це свідчать синайські рукописи і інші богослужбові книги за цим уставом, які іноді сягають X ст. і раніше.

Єрусалимський устав на Синаї має деякі особливості в порівнянні із справжнім єрусалимським. Окрім синайської існували ще Малоазійська (точніше Трапезундська) редакція єрусалимського уставу зі слідами тамтешньої практики.

У Константинопольській єпархії єрусалимський устав прийняли, мабуть, у XII ст. Никон не згадує про поширення його там. Але патріарх Константинопольський Миколай III Граматик (1084–1111) у „Посланні до прота св. гори” непорозуміння афонських іноків, які виникли на грунті зіткнення менш строгої студійської практики постів із більш строгою єрусалимською, вирішує це питання в дусі єрусалимської практики.

Ктиторський типікон, який імператриця Ірина (жінка імп. Олексія Комнена +1183) надала заснованому нею в Константинополі монастиреві Богородиці Благодатної має на увазі єрусалимську практику: згадуються агрипнії (чування), междочасія.

До палестинського уставу відсилає і типікон Ніла, ігумена Богородичного монастиря Макеради.

Типікон монастиря св. архістратига Михаїла на горі преп. Авксентія біля Халкидону, який надав йому засновник імп. Михайло Палеолог (1250–1282), велить звершувати псалмоспівання за древнім звичаєм палестинських монастирів „або за єрусалимським типіконом” за винятком недільних чувань, як дуже важких.

На початку XIII ст. Студійський монастир зруйнували хрестоносці, що сприяло утвердженню єрусалимського уставу в Константинополі. У 1298 р. імператор Константин Палеолог відновив монастир.

У XII ст. єрусалимський устав поширився на Афоні. Ще на початку цього століття єрусалимський режим посту здавався афонітам дивним. Проте в цьому ж столітті на Афоні з’являються Мінеї за єрусалимським чином богослужінь, кілька екземплярів яких вивіз відтіля Арсеній Суханов у Росію. Як і на Синаї, єрусалимський устав на Афоні дістав деякі місцеві особливості, затримавши іноді укорінену там студійську практику (наприклад, щодо постів). Таким чином там сформувався особливий Святогорський устав.

Після Діатипос св. Афанасія найдавнішим представником Святогорського уставу ще в чисто Студійському його виді є грузинський „Великий Синаксар”, перекладений для Іверської лаври замісником ігумена Георгієм Ітацміндели в 1038– 1042 р. Його вживали і в інших афонських монастирях і, мабуть, в Атанасієвій лаврі. Це ктиторський устав студійського типу: немає всеношних, така сама кількість катизм, на утрені святкові антифони. Місцеві особливості: щодо посту, грузинські пам’яті.

Із XIII ст. на Афоні з’являються і повні єрусалимські устави. Устав даний св. Савою Сербським (+1237) для Хіландарського монастиря щодо богослужіння посилається на „Синаксар”, мабуть, на рукопис XIV ст., який донині зберігається в бібліотеці монастиря і який подає служби чисто єрусалимського типу. Цей синаксар представляє собою суміш єрусалимських порядків (чування) з місцевими (щодо посту).

Після введення єрусалимського уставу в афонських монастирях колишні місцеві порядки продовжували триматися, тому це введення не знищило особливого святогорського уставу, а тільки надало йому єрусалимського забарвлення. Це прослідковується вже із самих надписів його рукописів: „Типікон лаври св. Сави і лаври св. Атанасія Афонського” (1474), „Типікон святого і великого монастиря св. Атанасія на горі Афонській” (1423), у типіконі. 1336 р. є „глави відомого церковного устрою св. гори”.

Сьогодні найважливіші афонські монастирі мають записи свого уставу (єрусалимського типу): лавра св. Атанасія в рукописі XV-XVI ст., Пантократор у рукописі XV ст., Діонісіат 1624 р., а з цього рукопису є записи в багатьох афонських монастирях. Для Пантелеймонового монастиря було зроблено запис уставу на основі Діонісіатського Типіка під заголовком: „Точний типик церковного послідованія, зібраний від св. Сави й інших різних”; тут зустрічаємо посилання на Атанасіїв типик, на афонські типікони „правого хору”, „лівого хору”, „Великий типик Андріанополіта”. З Діонісиатського типікону у 1875 р. було зроблено запис для Іверського монастиря із заголовком „Скорочений типікон у з’єднанні з місцевим”.

Проте на св. горі завжди в богослужінні дотримуються неписаних традицій; тому богослужінням тут керує не стільки типікон, скільки типікар, у важких випадках йдуть за радою типікарів.

Із XII ст. відомий перший запис єрусалимського уставу для Грузії, написаний для монастиря преподобного Шіо в Мівимі біля Тифлісу (1172). Запис здійснено мабуть з оригіналу Дивногорського монастиря. Збереглася його копія XIII ст. під заголовком: „Типікон церковного послідованія благоупорядженої лаври св. і богосносного Сави; таке ж відбувається й у всіх інших монастирях Палестини”. У ньому немає Малої вечірні, Маркові глави без імені Марка й дуже короткі, немає пам’ятей: Убруса (встановлено в 944), Атанасія Афонського (+1000), Лазаря Галісійського (+1053), Михаїла Хоніата (+1266), Георгія Хозевіта (VII ст.).

У XIII–XIV ст. єрусалимський устав стає найбільш поширеним на всьому Сході, це прослідковуємо на збережених з цих століть його грецьких рукописах.

Наскільки широке поширення в Греції одержав єрусалимський устав до XIV ст. свідчить „Діатаксіс тіс ієродіаконіас” (Чин священнослужіння), авторство якого приписують константинопольському патріарху Філотею, відомому літургісту XIV ст. (можливо, він був написаний раніше). „Чин священнослужіння” призначений для широкого застосування, він подає єрусалимський чин всеношної, намагаючись домовити недомовки древніх записів єрусалимського уставу про дії священика і диякона при богослужінні.

У Сербії перший повний запис єрусалимського уставу зробив архієпископ (колишній архімандрит Хіландарського монастиря) Никодим у 1319 р. Переклад здійснено з грецького оригіналу взятого в Константинопольского патріарха, а не з Афону, де єрусалимський устав був не в його чистому виді. Оригінал взято з константинопольського монастиря Предтечі, мабуть Студійського, де видно був уведений вже єрусалимський устав. А того часу Сербія керувалася Хіландарським уставом. У 1331 р. якийсь Роман переписує Никодимів устав і для Хіландаря. Після Никодимового уставу в Сербії з’явився ряд інших типіконів, більшість з яких близькі до нього.

До XIV ст. також належать і найдавніші слов’янські переклади єрусалимського уставу, зроблені на Русі. Вони дуже близькі за складом та устроєм добового богослужіння до старогрецьких і сербських. Появі повних записів єрусалимського уставу на Русі передувало поступове проникнення його з Греції від XIII ст. У 1274-1276 р. руські єпископи виражають недорозуміння з приводу деяких студійських звичаїв (наприклад: щодо літургії преждеосвященних у сиропусні середу і п’ятницю та у Велику п’ятницю) і отримують відповідь в дусі єрусалимського уставу.

Однак студійська практика тримається на Русі ще в XV ст. Про це свідчать записи студійського уставу з цього століття та запитання псковського духівництва митрополиту Фотієві (1410–1431).

До поширення єрусалимського уставу на Русі багато спричинився митрополит Кипріан (1380–1406) своїми рукописними виданнями „Часословца по уставу іже во Ієрусалимі лаври преподобнаго отца нашего Савви” (послідовний псалтир) і „Служебника” (1397), у який внесено Діатаксіс патріарха Філотея.

За Кипріана було зроблено першу спробу руської переробки єрусалимського уставу: „Око Церковноє” ігумена Атанасія Висотського, яке він переклав у Константинопольському монастирі Перівленто, доповнивши дисциплінарними розділами з Никона Чорногорця. Цей досвід надав початок цілому рядові руських редакцій єрусалимського уставу, що закінчилися лише з появою друкованого його видання.

12.2. Характер богослужіння добового циклу за єрусалимським уставом

На противагу до студійських єрусалимські устави подають структуру вечірні й утрені ідентичну з теперішньою. Частково це пояснюється пізнішим віком цих уставів. Проте ця структура збігається з Святогробським типіконом IX ст.[127], залишаючись подекуди вірнішою церковній практиці IV-V ст., ніж студійський устав. Так єрусалимський устав подає литії (як у Сильвії), чування, які були в IV-V ст. декілька раз на рік.

Отож, перша особливість єрусалимського уставу – це більша, у порівнянні зі студійським уставом, нерухомість, незмінність і вірність древності у богослужіннях добового циклу. Ця особливість сприяла перевазі єрусалимського уставу над студійським.

Друга перевага єрусалимського уставу над студійським, з християнсько-аскетичної точки зору – це більша тривалість церковного богослужіння. У цьому єрусалимський устав залишається вірним традиціям древнього подвижництва.

Вірність традиціям древнього подвижництва також проявляється у більшій строгості єрусалимського уставу щодо постів.

Часи єрусалимський устав подає щоденно і не скасовує їх на свята.

На вечірні й утрені єрусалимський устав призначає більшу кількість катизм, ніж студійський. На утрені їх завжди на одну більше, ніж за студійським уставом, за винятком Великого посту, суботи, неділі і свят, коли кількість катизм в обох уставах однакова. Якщо згадати, що в іноків на сході колись була тенденція до виспіву цілого псалтиря кожної доби (відвідини Ніла Синайського), то і ця особливість єрусалимського уставу свідчить про більшу вірність традиціям подвижництва.

Єрусалимський устав подає також більшу кількість стихир і тропарів. На Господи воззвах він допускає 10 стихир, а на каноні звичайно 14, а іноді 16 стихів, ірмосів і тропарів, тоді як за студійськими уставами на Господи воззвах найбільше 9 стихир, а на каноні найбільше тропарів 14, а звичайно – 12.

Під впливом саме подвижницької практики зі звичайними для неї цілонічними молитвами єрусалимський устав замість прийнятої віддавна лише досвітньої утрені для неділь і свят запровадив чування.

У зв’язку з тим же духом подвижництва в єрусалимському уставі і пісненне спрощення богослужіння. Тут відпадають вимоги студійського уставу, які склалися як спадщина пісненного послідованія, про особливе, мелодійне виконання катизм, іпакоїв і т.п. Зрештою, у грецькому рукописі Єрусалимського Типика, і навіть у друкованих його виданнях XVI ст., зустрічається відгомін особливого виконання за Студійсько-Олексіївським уставом першої Слави 19 катизми (134–136), третьої Слави 20 катизми (148–150) та другої Слави 7-ї катизми (49-50): „треба знати, що в усі п’ятниці, коли трапляється Бог Господь, співаємо полієлей з його алилуяріями незмінно на глас дня; якщо ж трапляється Алилуя, то співається просто…, і псалом 49 співаємо завжди на глас 6, як і останній антифон Хваліте Господа з небес (148–150). Якщо Бог Господь, то на псалом 149 міняється наспів, а на псалом 150 проказуємо Слава.

Св. Земля, вотчина єрусалимського уставу, породила ще одну його особливість – литії, які призначаються на кожну вечірню й утреню, як це було в єрусалимській практиці ще в IV-V ст.

Батьківщина цього уставу спонукала сильніше переживати події свята. Це сформувало в єрусалимському уставі набагато різкіше розрізнення поміж буденним та святковим богослужіннями в порівнянні зі студійським.

Це розрізнення полягає в чуваннях, в додаванні на святковій службі полієлею та у Великому славослов’ї. Студійський устав лише заміняв на свята одні пісненні катизми іншими пісненними. Велике славословіє – це у єрусалимському уставі спеціальний термін на позначення зовсім іншого закінчення утрені на свята, на відміну від буднів. Воно означає перестановку молитви Сподоби Господи у зв’язок з Великим славословієм і злиття стихир на стиховні з хвалитними стихирами.

12.3. Вечірня й утреня змішаного типу

Студійські та єрусалимські устави мають свої характерні особливості, але ці відмінності не дуже значні у структурі вечірні та утрені. Загалом ці служби в обох уставах мають той самий чин та структуру, розбіжними майже з однаковою різкістю з пісненним чином, тобто придворно-соборним Константинопольським уставом.

Устав пісненного послідованія у повному вигляді тримався в багатьох храмах до XV ст. і прагнув пристосувати до себе монастирські студійсько-єрусалимські вечірню й утреню. Печать такого прагнення носять на собі чини вечірні й утрені в деяких евхологіях XII–XVI ст.

Вечірня в них має такі особливості: може починатися з Благословенно царство.

У одному евхології на початку вечірні не зазначений предначитательний псалом. Вона починається трьома антифонами з малими ектеніями й особливими молитвами на кожнім з них. Після Господи воззвах перед стихирами знову мала ектенія, але своєрідного типу: „Миром Господу помолімся… О свишнім мирі… О мирі всего міра…. О святім храмі сем… Заступи спаси… І о всіх требующих у Бога помощі… Пресвятую, пречистую… Яко подобаєт…” Сугуба ектенія Рцім всі подана на нинішнім місці, після прокімена перед Сподоби Господи, але має особливий склад: окрім перших чотирьох прохань вона ідентична нинішній великій ектенії. Таким чином, ця ектенія являє собою сугубу та велику ектенію ще в періоді їх з’єднання.

За одним евхологієм, який подає цілком сьогоднішній чин вечірні в її святковому вигляді, після виголосів великої та трьох малих ектеній подається Мир всім, так що протягом вечірні Мир всім повторюється шість раз, причому перед прокіменом його проголошує диякон. Подібну практику повторення цього виголосу після кожної ектенії подає також ряд слов’янських служебників XVI ст.

Один евхологій подає просительну ектенію після Нині отпущаєши і тропаря, а в іншому евхологію на цьому місці у святковій вечірні зазначена ектенія Помилуй нас Боже, а просительна перед Нині отпущаєши.

Усі ці евхології розміщають вечірні молитви впродовж цілої вечірні на всіх ектеніях.

Багато цікавих особливостей подають евхології цієї епохи і на утрені.

За деякими вона починається: Благословенно царство. Після шестопсалмія і Великої ектенії деякі евхології подають молитви трьох антифонів з Малою ектенією після другого або третього з цих антифонів. Один евхологій ставить молитви трьох антифонів перед катизмою (сідальном) і полієлеєм, а інший евхологій – перед степенними (студійський тип святкової утрені) і євангелієм. Малі ектенії починаються Паки і паки або Заступи спаси, як і в пісненному послідованії, і з виголосом Мир всім перед або після ектенії.

Замість цих антифонів один евхологій XVI ст. подає молитви і малі ектенії після кожного з трьох псалмів катизми. Мабуть, мається на увазі одну пісненно-святкову трьох-псалмну катизму, як у південно-італійських студійських уставах. Після катизми слідують сідален, читання, степенні, непорочні, Ангельський собор, євангеліє і псалом 50.

Найдавніший із цих евхологіїв (1153 р. із Синайської бібліотеки) псалом 50 подає після кондака, тобто після 6-ї пісні канону, або ж мається на увазі трипіснець, перед яким іде кондак. Євангеліє подається після Славословія Великого, згідно з пісненним послідованієм. Цей же евхологій указує після катизми: „Молитви полієлею недільного у св. Чотиридесятницю” – натяк на первісне вживання полієлею тільки в Чотиридесятницю). Потім наводить ці молитви, першу не надписуючи, а наступні називаючи „молитва 5-го антифону”, „6-го антифону”, „молитва 7-а”, після останньої (8-ї) зауваження: „потім кондак, псалом 50, і зразу диякон: Миром Господу помолімся, молитва 9-а, Заступи спаси, Утреннюю, Ангела мира, Прощенія і відразу пісні, і по 9-ій пісні Паки і паки з молитвою”.

Отже після антифонів полієлею або якоїсь святкової катизми цей евхологій подає відразу кондак, псалом 50, просительну ектенію, яка має початок з мирної та малої і аж тоді канон пісні. Однак канон мабуть дуже короткий, бо не йдеться про междупіснія, можливо двопіснець або трипіснець. Проте раніше в цьому евхології перед полієлейними молитвами стоїть зауваження: „по 6-й пісні кондак”. Мабуть, на буденній утрені замість полієлею був повний канон. Це дорогоцінні сліди древньої структури утрені у перехідний період від кондакарної до канонної системи.

Інші з зазначених евхологіїв після псалма 50 припускають звичайний повний канон, хоч деякі після псалма 50 перед каноном подають Мирну ектенію різного складу (з 6 або 9 прохань) і з нинішнім виголосом перед каноном.

Деякі евхології подають ектенію з молитвою на 7-ій пісні канону і молитву на 8-ій пісні. Можливо, ектенії були на кожній пісні і тут залишок цієї практики, як нині на великодній утрені та в Криптоферратському Типіконі на Різдвяній утрені.

Порядок ектеній наприкінці утрені, майже в усіх, як сьогодні на святковій утрені. Деякі не подають сугубої ектенії, а вказують тільки її молитву.

Якщо студійський та єрусалимський устави мали так багато спільного в устрої найважливіших богослужень добового циклу (вечірні й утрені), то в інших службах (часи, повечеріє, полунощниця, ізобразительні) вони зовсім відмінні. Ці богослужіння мали свою особливу історію, незалежну від особливостей того, чи другого уставу.

12.4. Часи

Як ми бачили, чин часів до трисвятого склався вже в IX ст. Час закінчується трисвятим і за Святогробським Типіконом і за Синайським часословом VIII-IX ст. за чином лаври св. Сави. Чин часів у них повністю співпадає. Синайський часослов подає всі нинішні псалми часів, і обидві пам’ятки подають нинішні тропарі і стихи часів.

Якщо в цьому чи в деяких подальших часословах до нинішніх трьох псалмів часа приєднуються інші, то ці часослови, мабуть, призначалися для келійного, а не для церковного вжитку. Тому-то в них немає і священичого елементу в службі часів.

Доповненнями до них можуть служити древні Евхології, які подають священичі молитви часів. На кожному часі тут вказуються по шість молитв: «молитва 1-го антифону», «2-го антифону», «3-го антифону», «молитва отпуста», «главопреклоненія» і особлива заключна молитва без найменування; кожна молитва з возгласом; перед 5-ою, «Мир всім», «Глави ваша»; перед заключною молитвою – диякон: «Премудрість».

За змістом ці молитви пристосовані до пори дня і священних спогадів часу, нерідко включаючи вирази псалмів і стихів з нинішніх часів. У молитві 3-го часу згадується про зішестя Св. Духа, у молитві 6-го – про розп’яття, 9-го, – про ходіння в цю годину на молитву ап. Петра і Йоана.

Судячи по тому, що ці молитви поміщені в Евхологіях, які припускають пісненний устрій вечірні й утрені, вони призначалися, мабуть, для пісненних часів. Такі часи західні ктиторські Типікони Сіцілійської редакції призначають для Чотиридесятниці. Їх чин такий: співався один псалом часа, велика ектенія, ієрей – молитву, лежачи ниць перед вівтарем; «стихословіє», тобто катизма, на кожному антифоні якої мала ектенія (про молитви не згадано), тропар часу (посний) з богородичним, читання, просительна ектенія, стих часа (Стопи моя і т.п.), трисвяте по Отче наш, Господи помилуй 12 разів на кожному клиросі, Слава Отцу, «Іменем Господнім благослови, святий»; ієрей: «Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас»; 3 великих поклони, молитва «Всім ниць лежащим» і отпуст. Так само співали 9-ий час по Святогробському уставу в Страстну седмицю. Можливо, що в церквах, у яких виконувалось пісненноє послідованіє, такі часи співалися і поза чотиридесятницею, або ж звичайні часи мали священичі молитви в такій або меншій кількості.

Окрім вказаних молитв Паризький Евхологій в окремих рубриках дає ще по одній молитві, досить довгій, для кожного часу – на випадок, коли часи служились з меншою урочистістю. Ця практика лише однієї священичої молитви на кожному часі запанувала. Але ця священича молитва часу поступово скоротилася до короткої відозви «Боже ущедри ни…», запозиченої з пс. 66,1 і що нагадує старозавітне священиче благословення; або до відозви «Господи Ісусе Христе Боже наш помилуй нас», яка ускладнилася згодом додаванням на початку «Молитвами св. отець наших». Ці возгласи замінили собою колишню довгу молитву священика на часах, оскільки вони в стародавніх Типіконах зазвичай супроводжувались зауваженням: «і молиться священик», а іноді навіть прямо замінені цим зауваженням або називаються «Молитвою часів» або «повечерія».

Але пам’ять про колишню практику молитви спонукала ввести в замін зниклих з часів священичих молитв молитви, які промовляє чтець: спочатку одну коротку для кожного часа на зразок тропаря, потім по декілька 2-3, серед яких з’являється молитва «Іже на всякоє время». Ця молитва завдяки своєму загальному змісту зчасом присвоюється кожному часу, який отримав окрім неї ще й іншу спеціальну молитву.

Окрім перетворення молитовного елементу в часах дана епоха принесла в службу часів і деякі додатки. Таким додатком перш за все було багатократне Господи помилуй, яке було відгомоном подвижницької практики. Багатократне Господи помилуй первісно, мабуть, повторялось 3 рази, потім 12 разів, що і залишилося при закінченні богослужінь у піст і в Типіконах студійської редакції. Згодом кількість Господи помилуй могла зрости до 30, а потім і до 40 разів. А в інославних східних церквах і до 60 і 100 разів. Часослов XV ст. (Моск. Типогр. библ. № 77/150/1223) подає на 1-му часі Господи помилуй 30 разів, на 3-му – 40, а на 9 – 12 разів. У Студійських уставах для звичайних часів 40 разів, а для царських часів – 30. Інколи робиться таке розмежування: під час Великого посту – 50 разів, під час Пилипового та Петрового постів – 40 разів, а у звичайні дні 30 раз. На междучасіях в більшості – 30 разів. Оригінально в Ефіопському часослові XIV ст. – 41 або 51 раз.

Найпізніше до складу служби часів увійшли тропарі по трисвятім, стосовно яких стародавні часослови і устави констатують велике коливання. Вони зауважують, щодо цих тропарів «немає однозгідності, кожен промовляє, які хоче, тому немає співпадіння в записах, кожен пропонує своє».

12.5. Междочасія

Окрім часів Єрусалимський устав з найдавніших його записів мав також междочасія або почасія. На них вказує вже Шіомгвімський Типікон (який не має малої вечірні. Їхній чин буквально тотожний з нинішнім, немає тільки заключної молитви. Навіть склад псалмів і тропарів майже у всьому співпадає з нинішнім (різниця в псалмах тільки та, що на междочасії 9-го часу є зайвий псалом 50-й).

Проте часослови XII ст., у яких вперше з’являється чин междочасій, хоч і подають нинішній устрій, однак представляють велике коливання в підборі псалмів і молитов для междочасій. Помітно, що найдревніші часослови більше збігаються з нинішнім чином. Так часослов XII ст. із Синайської бібліотеки № 865 має всі псалми нинішні (тільки на 1-му і 3-му часах – додатковий 50-й пс.). А в Синайському часослові XIII ст. (№ 870) лише два псалми співпадають з нинішніми. У багатьох часословах XIII-XIV ст. уже жоден псалом не співпадає з нинішнім. Зрозуміло, що ці часослови, як посібники келійно-скитського уставу не зважають на загальноприйнятий і стародавній чин междочасій. За іншими часословами деякі часи мають і більше одного почасія. Так в Синайському часослові № 870 XIII ст. 1-ий час має одне почасіе, 3-ій і 6-ий – по два, а 9-ий – три почасія (мабуть, згідно з важливістю згадуваних подій).

12.6. Повечеріє

Не менших видозмін, ніж часи, зазнавав і чин повечерія, і так само особливості різних уставів не впливали на розвиток цього богослужіння: у Студійських і Єрусалимських уставах воно мало спільну історію. Найраніші вказівки на цю службу дають зрозуміти, що вона мала в цих двох уставах дуже схожий, якщо не тотожний склад.

Іпотипос і Діатипос, розрізняючи два види повечерія (τά απόδειπνα): повне (ολόκληρα) і скорочене для святкових днів. Скорочене починається від С нами Бог (Іпотипос) або від Живий в помощі пс. 90-ий (Діатипос).

Якщо їх порівняти з чином повечерія у найдревнішому часослові за уставом Савиної лаври VIII-IX ст. (Синайська бібліотека № 863), то зауважуємо службу приблизно одного і того ж з складу. У цім часослові повечеріє ще не має цього імені, а називається «молитвою в 1-у годину ночі». За змістом воно дуже близьке до 1-ї частини нинішнього Великого повечерія: псалми 4, 12, 26, Слава, 30, 90, 6 (сьогодні 4, 6, 12, 24, 30, 90), С нами Бог, Алилуя зі стихами «Призри і услиши мя Господи», «В мирі вкупі», потім тропарі Невидимих враг або інші за днем, Господи помилуй 3 рази, стих або молитва «Не предаждь звірем душу ісповідающуюся тебі», далі рукопис обривається.

Такий же зміст, лише трохи складніший і ближчий до нинішнього, має повечеріє в Студійсько-Олексіївському уставі: «6 псалм отпівше, тажь С нами Бог і Бесплотное і вірую і Пресвятая Владичице і Отче наш і Господи помилуй 30, таже покланяются триждь… і паки такожь и на 3-м поклоненії рещи: Придіте поклонімсь, таже псалм 7 Господи да не яростию. І Святий Боже і Отче нас і Господи помилуй 12 і молитві от попа бивши ідут в келія своя». Така «павечерница» називається «ісполнь» (повна) і співається від понеділка Антипасхи до Вознесенія. Проте навіть для Петрового посту повечеріє вказується коротше.

У першому повечерії явно дві частини, друге не ділиться на частини.

Студійсько-Олексіївський устав вимагає скороченого повечерія не тільки для недільних і святкових днів, але й, наприклад, для попразденства Вознесенія. Буденно-посний чин повечерія за Студійсько-Олексіївським уставом скорочувався на свята і в інші пільгові дні шляхом урізання початкових псалмів: «в субботу вечером и в Господский праздник павечерница от С нами Бог і прочая і Господи помилуй 15, а от Вознесенія Господня до всіх святих от Живий в помощи і прочее». Отже, у першому випадку опускалися всі початкові псалми, а їхнє місце займала пісня Ісайї, у другому опускалися ряд псалмів до 90 пс., який займав останнє або передостаннє місце. Більш скорочене повечеріє приписувалось окрім неділь і свят у Велику п’ятницю, на Вознесеніє увечері і в інших аналогічних випадках. Від Живий в помощи – окрім попразднества Вознесенія, перед 1-ою суботою посту «праздника ради св. Теодора», перед суботою ваїй, в перші три дні Преполовенія і в подібні напівсвяткові дні.

Невідомо, чи існував окрім цих трьох видів повечерія ще особливий вид для Великого посту. Мабуть, що великопосне повечеріє не відрізнялося від буденного «ісполнь».

12.7. Нічні часи і чин 12-ти псалмів

У процесі подальшого розвитку повечеріє додатково до двох уже існуючих частин отримало ще й третю і збагатило свою заключну частину. Цей розвиток обумовлений з однієї сторони злиттям повечерія з пісненним чином великої панихиди та включенням до нього послідования так званих нічних часів. Нічні часи – це чин, який знаходиться у зв’язку із древнім Чином 12-ти псалмів, який згадується уже в преп. Касіана і який подавався у часословах і слідованних псалтирях як самостійна служба. Вказівку на нічні часи і чин 12-ти псалмів знаходимо в Діатипосі: «після Антипасхи зразу після повечерія починаємо панихиду». Найдавніший повний чин 12-псалмія й нічних часів подано в Синайському часослові IX ст. (№ 864).

12.8. Трьохчастинне повечеріє

Чин 12 нічних псалмів збільшив кількість псалмів повечерія від 6 до 12, і додав до нього ранковий гімн Слава во вишних Богу. Завдяки злиттю із чином 12-ти псалмів повечеріє повинно було тривати до ранку. А вплив панихиди вставило в повечеріє його середню частину з 50 псалмом і каноном.

У такому ускладненому трьохчастинному, майже нинішньому, вигляді знаходимо повечеріє в західних Студійських уставах. В Калабрійській редакції воно за змістом простіше. За уривчатим описом в Типіконі Ніколо-Касулянського монастиря перша частина повечерія для постів містить шестопсламіє і С нами Бог, друга частина – канон або трипіснець, третя – непорочні, Слава во вишних Богу та молитву Господи Вседержителю. У непосні дні повечеріє звершувалось лише до Слава во вишних Богу, в п’ятидесятницю – до непорочних, у неділі, празники та 12-дневіє звершувалися перші дві частини, Слава во вишних Богу і трисвяте.

У західних Студійських Типіконах Сицілійської редакції повечеріє довше. За Милійським Типіконом в чотиридесятницю воно так само складається з 3-х частин. Перша частина цілком співпадає з першою частиною нашого повечерія, крім заключної молитви Господи, Господи, избавлей. Друга частина складається із Прийдіте поклонімся двічі, псалма 50-го, канону святого дня, по 6-ій пісні якого сідален з богородичним і синаксар, по 9-ій пісні звичайні ірмоси Богородиці на глас канону, трисвяте, отпустительний дня, Господи помилуй по 12 разів від співців і народу, ієрей молитву Вседержителю Господи всім ниц лежащим. На третій частині після Прийдіте поклонімся двічі «начинают говорить 12 псалмов»: 26, 30, 31, 34, 39, 40, 43, 60, 69, 70, 76, 139. Це 12-псалміє ділиться на два шестопсалмія вставним трисвятим і Прийдіте поклонімся двічі, а кожне шестопсалміє ділиться на трьохпсалмія вставним Слава і нині і Алилуя тричі. Після 12-го псалма слідує Слава во вишних Богу, трисвяте, тропар Боже отец наших, з богородичним Не умолчим, Господи помилуй по 12 разів співцями й народом, молитва Господи Вседержителю співцями і Сий благословен.

У п’ятниці всіх постів за цим уставом замість повечерія була особлива служба η πρεσβεία – заступленіє, моленіє, яка складалася з 2-х частин. Перша після возгласу Благословенно Царство і великої ектенії складалася з трьох пар богородичних тропарів із вставним Слава і нині виголошуваним дияконом в кожній парі, розділених малими ектеніями. Друга представляла собою нинішній молебень: псалом 142, Бог Господь, тропар, канон Богородиці із звичайними междупісніями, після канону – трисвяте по Отче наш, тропар і ектенія сугуба. Богослужіння звершувалось в білих облаченіях.

Евергетидське повечеріє мало три види: непосне, для малих постів і великопосне.

Непосне називалось малим, його склад не вказується в Типіконі.

У малі пости повечеріє відрізнялося тим, що на ньому співалася особлива служба η παννυχίς або канон, яка в непосні дні відділялася від повечерія й приєднувалася до вечірні. Вона складалася: «по отпусті вечірні Прийдіте поклонімся тричі, при ісхожденії в притвор псалом 50, канон панихиди; по 3 пісні ектенія і сідален; по 6 пісні кондак Богородиці; по закінченні канону Слава во вишних Богу, трисвяте, 3 швидких поклони, молитва вечірні і отпуст».

Чин великопосного повечерія по Евергетидському уставу: трисвяте, шестопсалміє, со гласом (зі співом) С нами Бог, тропарі: Невидимих враг, Слава: Яко страшен суд, І нині: Непостидную Богородице надежду (теж зі співом), Господи помилуй 45 раз, Іже на всякоє время, звичайні 15 поклонів, молитва Господи, Господи, избавлей; пс. 50, звичайний канон панихиди гласу, по 3-ій пісні сідален умилительний глас, по 6-ій пісні кондак Богородиці зі звичайних, на кінці канону Слава во вишних Богу «повільніше й уважніше», трисвяте і ектенії, Господи Вседержителю, і молитва за сродників, трисвяте за усопших святих отец і братій наших, молитва за них і отпуст, «і буває звичайний поклін і прощеніє, решта послідованія співаємо в келіях наших».

12.9. Мале повечеріє

Далі розвивалась друга частина повечерія аж до нинішнього вигляду і на її основі утворився особливий вид малого повечерія. Це спостерігаємо в часослові XIII-XIV ст. Синайської бібліотеки № 868 і в часослові XII ст. Афоно-Ватопедської бібліотеки № 350. У Синайському часослові XIII ст. № 806 уперше є мале повечеріє в нинішньому його складі, але не як самостійна служба з теперішньою назвою, а як третя частина повечерія, причому під час Чотиридесятниці ця частина заміняється другою, яка цілком відповідає третій частині нинішнього великого повечерія з молитвою Владико Многомилостиве.

Як самостійна служба мале повечеріє вперше виступає у слов’янських Єрусалимських уставах XIV ст.

12.10. Велике та буденне повечерія

Типікон Шіо-Мгвімського монастиря XIII ст. подає чин великого повечерія (мале повечеріє не згадується) майже буквально тотожний з нинішнім. Різниця в першій частині: Господи помилуй 40 разів, священик: Господи Ісусе Христе Боже наш помилуй нас. Перед тропарями Невидимих враг вказано «втім є ще й інші тропарі повечерія». Перед другою частиною вказано: «і починаємо нічну службу великого повечерія». Поруч із теперішніми двома видами повечерія слов’янські Єрусалимські устави XIV-XVI ст. і перші друковані часослови (Краківський 1491 р., Московський 1652 р.) мали ще третій вид, середній між великим і малим, під назвою «обичная павечерница». Його склад: перша частина нинішнього великого повечерія від псалма 90-го і усе нинішнє мале повечеріє без Символу віри. Тропар з Мінеї з богородичним, седмичні тропарі і нинішні Боже отец наших, замість Іже на всякоє время молитва Нескверная неблазная. При цьому велике повечеріє призначалося для всіх постів, коли співається Алилуя, звичайне повечеріє – для буднів, а мале – для субот, неділь та полієлеїв.

12.11. Полунощниця

Найдавніші чисто Студійські устави полунощниці не признавали, судячи з того, що про неї не згадують ні Іпотипос, ні Студійсько-Олексіївський устав. Студійсько-Олексіївський устав має богослужіння, яке відповідає полунощниці тільки на великий піст. Студійсько-Олексіївський устав у великий піст приєднував до великого повечерія безіменне богослужіння, яке частково нагадує за своїм змістом нинішню полунощницю, а частково нагадує третю частину великого повечерія.

У Милійському Типіконі (західний ктиторський Типікон Сицілійської редакції) полунощниця отримує свою назву і звільняється від елементів повечерія. Цей Типікон говорить тільки про великопосну полунощницю і подає для неї чин подібний до Студійсько-Олексіївського: начало обичне із трисвятого, непорочні з двома Славами, трисвяте і тропарі Помилуй нас, Господи помилуй, Милосердія двері, Многая множества, Гоподи помилуй 50 разів, молитва від ієрея Іже на всякоє время і отпуст. Це найпростіший тип полунощниці.

Святогорські устави її значно ускладнюють, починаючи з найдревнішого свого представника Діатипоса. Діатипос подібно до Студійсько-Олексіївського уставу хоча і зливає полунощницю з повечерієм і не надає їй цієї назви, але подає її щодня, даючи найважливіші з пізніших її елементів.

Більший розвиток отримує полунощниця в Єрусалимських уставах. Древній часослов Єрусалимського типу IX ст (Синайська бібліотека № 864) має дві полунощниці. Після 12-ти нічних псалмів, приєднаних до 9-го часу і двох богородичних, йдуть два полунощних канони з відповідними тропарями та приспівами, опісля стихири, які містять моління за безмятежний сон. Потім слідує особлива полунощниця, яка починається молитвами царів Езекії та Манасії і псалмом 90-им (нині в чині повечерія), далі Алилуя з нинішніми утренніми стихами з Ісаї 29, 9.11.15 і троїчний гімн, Се жених грядет, потім псалом 118 (17-та катизма), а після нього особливі сідальні й богородичні із тропарями покаянного змісту.

Синайський часослов XII ст. № 865 має дві полунощниці: повсякденну з 17-тою катизмою й суботню-недільну з 9-тою катизмою. Обидві однакові за змістом і поділяються на чотири частини: по 3 тропарі й по 2 молитви в кожній частині для повсякденної полунощниці. Стільки ж тропарів і по одній молитві для суботньо-недільної полунощниці. Крім того на початку богослужіння 3 вступних тропарі. Більша частина цих тропарів сьогодні виступають покаянними сідальними й богородичними отпустительними на буденних богослужіннях. Усі молитви також покаянного характеру, причому серед них знаходяться усі 4 молитви нинішніх повсякденної й суботньої полунощниць. Полунощниця за цією пам’яткою не міняє для суботи й неділі свого покаянного характеру, а отримує тільки додаткові заупокійні тропарі.

Крім полунощниці ця пам’ятка подає також почасіє ночі, поємое в 3-ій годині ночі. Воно складається із псалмів 74, 26 і 55 з покаянними тропарями Помилуй мя Боже і молитвою.

Часослов Новгород-Софійської бібліотеки при Санкт-Петербурзькій Духовній Академії № 1052 XIII-XIV ст. (до якого дуже близький Синайський № 12) подає полунощницю цілком нинішнього типу, яка відрізняється тільки тропарями й молитвами. Цей часослов має, як і нинішній, три види полунощниці: повсякденна, суботня й недільна, але недільна однакового типу з першими двома. У порівнянні з попередньою пам’яткою тут значна відмінність особливо з недільним чином полунощниці. Але в порівнянні з нинішніми чинами в 2-ій частині полунощниці не так строго витриманий заупокійний характер, а недільна має багато покаянних мотивів.

У найдревніших слов’янських записах Єрусалимського уставу (грецькі не подають цього чину) з’являється вже нинішній чин повсякденної й суботньої полунощниці з тою тільки різницею, що на другій частині замість заключної заупокійної молитви Помяни Господи в надежді воскресенія і молитовних звернень Преславная Приснодіво, Упованіє моє отец подана молитва-ектенія Помолімся о всіх і за вся з 12-ма проханнями, при читанні якої ієреєм «братія глаголют Господи помилуй, дондеже ієрей поминаєт». А на закінчення – коротка молитва Собранния тобою во святую сію ограду за прощення гріхів і за неосужденіє на страшному суді.

Про недільну полунощницю грецькі Єрусалимські устави цілковито мовчать, оскільки мають на увазі чування на неділю.

Найдревніші слов’янські устави після викладу вечерні на чуванні зауважують, що по причині «скудоти і неумінія хитрогласного пінія» чування неможливо протягнути на цілу ніч, восени і взимку після вечірні «поєм павечерницю меншую єже єсть от Помилуй мя Боже, посем поєм канон молебен за творящих нам милостиню іли за него же хощем. таже поєм полунощницю недільную і аще єсть не поздо чтем чтеніє, посем поєм заутреню». Проте склад воскресної плунощниці в цих уставах не вказується. В «Псалтирі с возслідованієм» XV ст. (Московська Синодальна бібліотека № 350/406) після полунощниці вседневної і суботньої поміщений «Канон святій і живоначальній Тройці, піваєм в неділю пред заутренею вмісто полунощниці», і після нього припіви за Достойно єсть і молитва (нинішній канон 1-го гласу). У Псалтирі № 709/409 XVI ст. цієї ж бібліотеки таке саме послідованіє уже виступає під назвою Полунощница по вся воскресенія.

12.12. Чин ізобразительних

Чин ізобразительних, у порівнянні з видом, який він отримав на IX ст. за Палестино-Савинським часословом Синайської бібліотеки № 863 VIII-IX ст., піддався незначному розвитку. До нинішнього вигляду йому в цій пам’ятці бракує псалмів 103 і 145, Єдинородний Сине, Ослаби остави і майже всього наступного послідованія (крім Господи помилуй тричі, початкових слів 133-го псалма і Буди імя Господнє).

Замість нинішнього кінця цей чин мав молитвословія, пристосовані до прийняття св. Таїн, оскільки й сам чин призначався для цієї мети, як видно з його надпису εις την μετάληψιν. А саме: Єдин свят, Вкусіте і видіте, яко Христос Господь і молитви причащенія.

Тепер чин ізобразительних насамперед поступово втрачає цей елемент пристосування до причащенія, оскільки колишній звичай самоприобщенія іноків анахоретів зникає. Так часослови з IX ст. уже не надписують чин ізобразительних на причащеніє і не мають у нім молитв причащенія і стиха Вкусіте і видіте. Стих Єдин Свят без передуючої йому молитви Всесвятая Тройце зустрічаються ще в часословах XIII-XIV ст. і навіть у нинішньому великодньому чині ізобразительних. Псалми на початку і Єдинородний Сине мають уже часослови XIII ст. і всі пізніші. Молитва Ослаби, остави після Отче наш з’являється приблизно з того ж часу, однак на неї не вказує Студійсько-Олексіївський устав, а деякі мають замість неї іншу молитву: Господи Боже наш, іже преславную Матер Свою яви честнійшю небесних сил. Інші часослови мають Господи помилуй 12, 30 або 50 разів.

Пізніше від інших складових частин чин ізобразительних отримує кондаки. Їх ще немає в Студійському уставі і в деяких інших часословах.

Якщо ізобразительні заміняють на той день літургію (наприклад, за Типіконом імператриці Ірини – в понеділок, вівторок і четвер), то за Єрусалимським уставом на них читалися денні апостол і євангеліє із прокіменом і Алилуя. Деякі часослови постійно на ізобразительних вказують апостол і євангеліє сталі: ІІ Кор. 6,16 – 7,1 і Мт. 25, 31-46, а в суботи – заупокійні.

Найдревніші часослови ставлять ізобразительні після 9-го часа. Іпотипос вказує звершувати їх після літургії. Найдавніші записи Студійсько-Олексіївського уставу так само і зразу після ізобразительних – 9-ий час. Пізніші його записи – після 9-го часу. Так само подають і Єрусалимські устави в пости, а в непосні дні замість літургії після 6-го часу.

13. Скитські устави[128]

Поряд із різними уставами церковних богослужінь у монашій практиці завжди існував особливий анахоретський скитський вид богослужіння. Маючи свою історію розвитку, у IX ст. він набуває складного виду і впливає на загально-церковний чин.

Скитський тип богослужіння походить від „Правила даного ангелом” преп. Пахомію та від уставу Пахомієвих монастирів.

Про нього пише Никон Чорногорець (XI ст.), грецькі та слов’янські устави і часослови.

Устав Пахомієвих монастирів пізніші подвижники трохи видозмінили та ускладнили. Так авва Ісая (відшельник Скитський V ст.) передає його так: „удень – 12 молитов і о 9 годині – 3 молитви, перед кожною молитвою псалом”; решта часу: „уночі 4 години сплю, 4 стою на співі і 4 працюю; удень працюю до 6-ої години, читаю до 9-ї, від 9-ї піклуюся про їжу і про все потрібне для келії”.

Інша редакція Пахомієвого „правила”, яку подають пізніші псалтирі: початок звичайний псалом 50, „Вірую”, 100 молитов Ісусових, „Достойно єсть” і відпуст.

За правилом преп. Варсонофія (спочатку єпископа Дамаського, а потім відшельника Нітрійського V ст.): „скитяне ні часов імут, ні пісней глаголют”, але проводять час за рукоділлям, повчанням та молитвою; за рукоділлям треба повчатися або промовляти псалми, але вкінці кожного псалма слід проказувати „Боже помилуй мя окаяннаго” або іншу молитву „про звільнення від старої людини”. Якщо напастують помисли, мовимо: „Господи, ти бачиш мою скорботу, поможи мені”. Зробивши три ряди на плетиві, можна переплітати з читанням житій святих по 5-8 аркушів.

За Варсонофієм, на вечірньому співі скитяни промовляють 12 псалмів і вночі 12 і вкінці кожного псалма замість славословія мовлять Алилуя і одну молитву Отче наш або Господи Ісусе Христе помилуй мя.

Як одне зі скитських правил Никон Чорногорець наводить і відому розповідь про богослужіння Ніла Синайського.

13.1. Чин 12 псалмів і пінія Псалтиря

На основі древніх правил з’являється в пам’ятках IX і наступних століть особливий „Чин 12 псалмів” (поданий в деяких виданнях псалтиря і каноніків). Тоді ж з’являється пристосування псалтиря до келійного вжитку через додаток до катизм особливих послідованій із покаянних тропарів та молитов.

„Чин 12 псалмів” озаглавлюється: „Чин, како подобаєт піти дванадесять псалмов особь, іхже пояху преподобнії отци пустиннії во дні і в нощі, о нихже воспоминаєтся в книгах отеческих і в житіях і мученіях святих многих”. На Русь цей чин приніс архімандрит Печерський Досифей (XIII ст.). Він існує вже в Студійсько-Олексіївському уставі як особливе правило після повечерія. Перенісши певні зміни і давши початок нинішнім міждочасіям і колишнім нічним часам, сьогодні цей чин має таку структуру: початок звичайний, псалми 26, 31, 56, 33, 38, 40, 69, 70, 75, 101, молитва Манасії і замість 12-го псалма Славословіє мале та молитва св. Євстратія; після кожних трьох псалмів трисвяте, 3 покаянних тропарі з богородичним і Господи помилуй 30 раз.

До числа найдавніших скитських уставів належить і „Устав св. отец, Богом предан, всім хотящим піти Псалтир, в молчанії живущим монахом і всім богобоязненним христианом”, тобто устав співу псалтиря поза церковними богослужіннями. Для такого співу Псалтир після кожної катизми має: Трисвяте, по Отче наш, 3 покаянні тропарі з богородичним, Господи помилуй 40 раз і молитва покаянного змісту.

У старих редакціях цього уставу була вказівка, коли і по скільки катизм співати поза богослужіннями: після повечерія і молебного канону Пресвятій Богородиці „почни Псалтир, поєлико ти мощно і, почив мало, почни полунощницу, і по полунощниці отпой 6 катизм с покланянієм, с молитвами, створив отпуст, благодарив Бога; покоя вкусив законно, паки встав пред заутренею отпой 6 катизм с покланянієм, с молитвами; таже начни утренюю по обичаю; что тись будет в Псалтирі остало, то іспой в день; аще ли работу кую імеши, а в нощи хочеши опочити, і ти іспой 10 катизм в нощи, 11 днем (21-я катизма – пісні біблійні), а не мози оставити правила сего, но на нощ і на день іспоєши Псалтир; аще ли і успіваєши ізглаголати Псалтир весь прежде пришесвія світу іли прежде кончанія дне, то паки зачни сначала, Псалтир бо не кончаєтся ніколиже”.

13.2. Руський скитський устав

На Русь скитський устав принесено головно з Афону. Про ступінь його подальшого розвитку та ускладнення важко судити із-за відсутності грецьких оригіналів для слов’яно-руських записів скитського уставу.

Найдавніший із записів: „Правило св. гори” ігумена Печерського Досифея (XIII ст.). За цим правилом щодня приписано: половина Псалтиря, 600 молитов Ісусових з 300 або 500 поклонами. Неписьменні замість Псалтиря 7000 молитов.

Складнішим і пізнішим є скитський устав під назвою „Преданіє по уставу пребивающих іноком скитского житія, правило о келейном трезвенії і дневном пінії, єже і ми пріяхом от отец наших”. Його подають рукописи з XV ст.

На неділю і четвер за цим уставом відбувається спочатку звичайна вечірня, опісля трапеза, бесіди і читання. Далі дозволяється на сон.

Чування (з 1–2 години ночі) на початку замість вечірні мають особливу частину, яка складається з 3-х статій. На 1-й статії 3 катизми, канон Пресвятій Богородиці (або інший) з кадженням на 8-ій пісні. Опісля читання з бесідою і сповіддю перед настоятелем протягом двох годин. На 2-ій статії 3 катизми і канон Ісусові. 3-я статія складається з 3-х катизм і Троїчного канону в неділю, а на свята з литійних стихир. Далі слідує утреня звичайного складу, але катизма вже тільки одна: Непорочні.

Якщо братів на службу збирається 2-3, то замість того чування береться 10 або всі 20 катизм Псалтиря з поділом на статії по 5 катизм у кожній.

У будні утреня починається на світанку зразу з 50 псалма (пор. з утренею за Василієм Великим). Часи, обідниця, вечірня і повечеріє звершуються за загальним уставом. Окрім того в зимову частину року (від вересня до квітня) щодня покладено по 10 катизм, 600-1000 Ісусових молитв і 300-600 поклонів. Натомість влітку – 7 катизм і молитов по бажанню.

13.3. Вплив скитського уставу

Скитський устав мав великий вплив і на загально-церковний, принаймні на монастирський устав. Під його впливом загальноприйнятий чин богослужінь отримував додатки, особливо на початку і вкінці богослужб. Так, мабуть, під цим впливом Студійсько-Олексіївська утреня в пізніших редакціях цього уставу отримала на початку псалом 6. У слов’янських часословах XIII-XIV ст. ці додатки дуже складні. Так у рукописному часослові з Софіївської бібліотеки №1052 вечірня й утреня отримують такі нашарування: після Начала обичнаго слідує псалом 6, трисвяте, молитва за благословення служби, Господи помилуй 12 разів; а на утрені окрім цього на самому початку коротка «молитва, начинающая всякоє пініє», а перед нею складний чин молитв утренніх з покаяними тропарями і псалмами 107, 126, 127 і 121.

Келійно-скитському правилу нічних і денних часів завдячують своє виникнення междочасія, полунощница й ускладнення повечерія. Із цього ж уставу, мабуть, проник додаток у пісних богослужіннях: трисвяте і Господи помилуй 12 разів перед заключною молитвою, завдяки чому кінець служби перетворюється мовби в окреме коротке последованіє почасіє.

14. Дисциплінарна частина уставів[129]

Від початків анахоретства і монашества богослужіння розглядалося лише як одна зі складових подвижницького життя. Увесь день інока, як і кожного християнина, повинен бути богослужінням, а церковна молитва служить лише його вищим моментом. Тому в найстарших чернечих правилах преп. Пахомія і Сави богослужінню приділяється дуже мало уваги. З IX ст. ситуація міняється.

Устав преп. Теодора Студита, наскільки можливо відтворити його на основі творів святого, рівно ж найдавніший запис цього уставу в Іпотипосі, а також в Діатипосі преп. Атанасія Афонського присвячують богослужінню приблизно четверту частину. Але і тут богослужіння – це лише невелика складова частина загального подвигу. Ктиторські Студійські Типікони XI і наступних століть – це уже переважно пам’ятки богослужбового характеру, а дисциплінарна частина в них займає небагато.

Ще менше місця дисциплінарна частина займає в Єрусалимських Типіконах, іноді майже зовсім зникає.

Чернецтво мало велике значення в історії розвитку богослужіння. Саме тому в богослужбових уставах дотепер існує дисциплінарний елемент, хоч у нинішньому Типіконі він досить малий у порівнянні з його родоначальниками IV–VI століть. Дисциплінарна частина уставу розвивалась як до свого скорочення в Типікон, так і до зм’якшення своїх вимог.

14.1. Монастирська дисципліна в преп. Теодора за Іпотипосом та Діатипосом

Занепад монашества та строгості монашого життя, чим іноді виправдовували своє переслідування ченців імператори-іконоборці, спонукав преп. Теодора подбати про міцну організацію свого монастиря, який нараховував до 1000 монахів.

У своїх поученнях для іноків він нерідко наполягає на неухильному дотриманні заведених ним порядків, надаючи велике значення волі настоятеля та покорі їй: «кожен з вас нехай уважно дивиться, як і куди направляти кроки, чи згодні вони з моєю смиренною заповіддю, з кіновійним правилом, з вимогою відсікання своєї волі»^[130]. Від ігумена він вимагає: «без крайньої нужди ні в чому не змінюй окреслення і правила, які ти одержав від нашої смиренності»^[131].

Вірність монашому уставу в преп. Теодора підтримується з однієї сторони системою монастирської ієрархії, з іншої – кодексом покарань за порушення (епітиміями). У керівництві монастирем друге місце після ігумена займав вторствующий (як у Пахомієвих монастирях) – ο δευτερεύων^[132] – його найближчий помічник і заступник. У пізніших уставах ця посада майже відповідає посаді еклезіарха. Третій щабель займав економ^[133]. Далі слідують епістимонархи – які розбирали провини і призначали епітимії. За Іпотипосом «їм доноситься про погрішності менших, і вони вживають заходів для їх виправлення»^[134]. Таксіархи всім вказували місця на зборах, за Іпотипосом – нагадували братіям стояти на хорах чинно. За св. Теодора їх було 4, Іпотипос призначає по два для двох хорів^[135]. Наглядачі (επιτηρήται) – спостерігали за виконанням монастирського уставу^[136]. За Іпотипосом їх призначається двох щовечора і вони «після клепання в било спонукують ледачих іти на вечірню й на повечеріє, а по його закінченні оглядають таємні місця в монастирі і тих, що збираються на сходини в заборонений час розлучають із належною строгістю»^[137]. Будильщик (αφυπνιστής) за св. Теодором будить братію на утреню^[138]. За Іпотипосом він під час читань на утрені, тихо обходячи братію, будить заснулих^[139]. Згадуються також у св. Теодора келар (κελαρίτης) – завідувач провізією та аріститарій (αριστητάριος) – трапезар^[140].

Діатипос не вказує таксіархів, надаючи їхні обов’язки епістимонархам, також їм доручає першу половину обов’язків наглядачів: відправляти в церкву запізнених після благовісту. Діатипос додає, що епістимонархи вимагають звіту, чому вони у келії під час служби, і якщо ці залишились у келії не по наказу чи нужді, то помірними епітиміями спонукують їх до справності. Окрім того Діатипос говорить лише про одного наглядача, який «вдень і вночі обходячи келії, богослужіння й інші місця лаври, з належною строгістю і відповідною епітимією розводить тих, які вдавалися до бесід і прогулянок у забороненому часі». Діатипос вказує на посаду дверника (θυρωρός), який завідував входом до церкви. Він вимагав від запізнених на богослужіння пояснень причини запізнень, а тих, які виходили передчасно не випускав із церкви після одного чи двох разів. Іпотипос та Діатипос неодноразово згадують про епітимії, але не вказують на їхні види та ступені, мовчазно відсилаючи до спеціальних настанов преп. Теодора у Монастирських епітиміях і у Великому Катехизмі (§ 60, 69). Щодо епітимій преп. Теодор дуже близький до Епітимійних канонів патріарха Константинопольського Никифора (†828). Від Василія Великого преп. Теодор відрізняється тим, що призначення епітимій менше давав на розсуд начальників. Ступені епітимії в преп. Теодора:

1) Відлучення (αφορισμός) – видалення на якийсь час від спілкування з братами при трапезі, молитві і на роботі. Відлучення призначається преп. Теодором в 23-х випадках, наприклад: за крадіжку, заворушення братії проти настоятеля, відхилення від сповіді й причастя, недбальство на службі, марне вештання по монастирю, притаювання чужих провин;

2) сухояденіє (ξυροφαγία) – харчування хлібом і водою протягом цілого дня: за менш важливі недогляди по службі, за запізнення на богослужіння;

3) поклони (μετάνιαι) у різній кількості в церкві або келії;

4) стояння (παράστασις) за трапезою або в церкві при виході братії. Стояння в церкві – у згорбленому положенні – за незначне запізнення на богослужіння. Якщо стояння за трапезою призначалося за розбиття посуду, то винний стояв із черепками.

Іпотипос та Діатипос виразно не окреслюють жоден із цих видів епітимії, проте вказують на одну сувору епітимію для непокірливих і впертих: ув’язнення в особливе приміщення (αφοριστιρία) на сухояденії.

Іпотипос зауважує: «виправляння за допомогою бичів личить мирянам і справедливо відкинуте св. отцями нашими»^[141].

За Діатипосом, якщо покута не допомагала, то вдавалися до видалення з монастиря.

Із усіх провин з особливим обуренням говорить Діатипос про крадіжку: «ті, що учиняють яку б то не було кражу речей обителі, заслуговують на смерть Ананії і Сапфіри; але ті тілесно, а ці душевно успадковують смерть із прокляттям»^[142].

Бажаючий вступити до монастиря 2-3 тижні повинен жити в монастирській странноприїмниці, знайомлячись із порядками, його повчає ігумен. Опісля ж вступаючого до монастиря уводили на зібрання братії, він робив їм поклін, а вони молилися за нього^[143].

Від монахів вимагалося повне нестяжаніє: неможна мати власних меблів^[144].

Найбільше уваги приділяється богослужінню. Іпотипосвказує про час літургії в піст: трапеза – о 9-ій годині (3-тя пополудню), літургія – о 6-ій (12-та опівдні). А в непосні дні – літургія о 3-ій (9-ій ранку)^[145].

За Діатипосом буденна утреня о 7-ій годині (1-ша ночі), недільна – о 6-ій годині (12-та ночі), празнична – о 5-ій годині (10-та вечора)^[146].

Під час Чотиридесятниці 1-ий час відправляється окремо від утрені на світанку^[147].

Заборонено стояти в церкві, чи навіть входити до церкви, з жезлами та користуватися ослонами для колінопреклоніння^[148].

За Іпотипосом щодня на початку 4-ї пісні канону ігумен виходить з хору і сівши приймає братію до сповіді. За Діатипосом він це робить, коли захоче, а може сповідь доручити іншому^[149].

На вечірню перед Вербною неділею на Господи воззвах хори мінялися місцями на цілий рік: правий ставав лівим і навпаки. Це робили у зв’язку з тим, що у правому хорі було складніше співати і більше співу^[150].

В Чотиридесятницю призначається старший (за Діатипосом – розумний) брат, що від 3-тьої години (9-та ранку) обходить всі служби і всюди після метанії говорить: «Браття й отці, будьмо уважні до себе, тому що умираємо, умираємо, умираємо»; за іншими рукописами: «Пригадаймо й про Царство Небесне»; за Діатипосом «про вічне мучення». За Діатипосом у відповідь на це браття «залишають роботу, встають, проказують трисвяте і знову сідають»^[151].

У спеціальній статті Про розмірність в службах обидві пам’ятки регулюють фізичні роботи і дають програму монастирського дня.

За Іпотипосом браття займаються тілесними трудами зі сходу сонця або по закінченні 1-го часу (7-ма ранку) до 6-ї години (12-а опівдні). Від 6-ої до 8-ої години (12-2 опівдні) належиться відпочинок братії. Із 8-ої (2-га дня) до вечірні знову роботи. Після вечірні «кожен усамітнюється, як бажає»^[152].

Діатипос вказує дні, коли немає робіт: це 1-ий та великий тижні Чотиридесятниці й Великодній тиждень, особливо до середи. Також і в інші великі свята. Діатипос не говорить про обідній відпочинок, проте докладно описує стіл для працюючих на важких роботах: ковалів, погоничів, корабельників, теслів, виноградарів і пекарів. Цим працівникам до загальної трапези додається в 3-тю годину (9-та ранку) під час більших постів хліб, а під час малих і в звичайні дні також вино. А на трапезі їм додається зайвий красоволь вина. У вільні від роботи дні вони перебувають на загальних умовах^[153]. У свята, коли немає робіт, братії рекомендується читання книгз монастирської бібліотеки. Діатипос дає загальну пораду щодо цього, а Іпотипос визначає і порядок видачі книг: бібліотекар ударяє один раз у дерево (било), браття ідуть у бібліотеку, там кожен одержує книгу, а перед вечірнею, знову по ударі била, здає її^[154].

Ті, які ще не вивчили псалтиря приходили на утреню на канон по трикратному ударі в било канонарха. А в часі початку утрені (катизм), вивчали псалтир^[155].

Обидві пам’ятки докладно визначають якість і кількість одягу та їжі на цілий рік, особливо під час постів. Особливістю цих пам’яток, у порівнянні з Єрусалимськими уставами, є дозвіл на споживання сиру і яєць протягом цілої П’ятидесятниці, а також на великі свята, які припадають в середи, п’ятниці і в малі чотиридесятниці, а також у Велику суботу ввечері. Пізніші рукописи Іпотипоса на Велику суботу цей дозвіл не дають^[156].

Ця стаття Іпотипоса, хоча ввійшла до Студійсько-Олексіївського уставу в зм’якшеному виді, однак спричинила великі суперечки на Русі у XII–XIII ст. із-за суперечності із древніми канонами та єрусалимським уставом.

В обох пам’ятках однозгідно визначається поводження за трапезою. «Коли браття сходяться обідати (за Діатипосом «на звук дзвіночка») на устах у них повинен бути стих», за пізнішими пам’ятками: Господи Ісусе Христе Сину Божий помилуй нас. За Діатипосом «вставши йдуть у притвор і приносять подяку за поживу».

За столи сідають по 9 осіб^[157], за вказівкою наглядача. За трапезою сидять в кукулях^[158]. Відбувається читання, яким розпоряджається еклезіарх, який дбає, щоб те, що не встигли прочитати в церкві, було прочитано за трапезою і нічого не було опущено^[159]. Знаком закінчення читання був стукіт ложок, які одночасно кидали в тарілки по останній страві. Так само і для наливання вина, і для подачі страв давався знак за допомогою вдаряння, а за Діатипосом – дзвінком^[160].

Діатипос передбачає і вихід брата з монастиря, «якщо він не має душевного спокою в нашій лаврі». Воно повинно відбуватися не таємною втечею, а з попередженням духовного вождя, «щоб і вихід з монастиря був з молитвою і благословенням, а не із забороною, не з прокляттям, не з відлученням від св. отців»^[161].

14.2. Дисциплінарна частина Святогорського уставу

Великий синаксар Афоно-Іверської лаври XI ст., приклад святогорських уставів, у дисциплінарній частині представляє скорочення й невелику відмінність від Діатипоса. Із Діатипоса тут взяті пункти про час богослужінь, про їжу, про розмірністьу службах, про нестяжательність, про порядок виходу з монастиря, про ув’язнення, про одяг, про неробочі дні.

Час богослужіння вказано для утрені: цілий рік утреня буденна о 8-ій годині (2-га ночі), на годину пізніше, ніж за Діатипосом. У неділю – о 7-ій годині (1-ша ночі), а на свята – о 5-ій годині (11-та вечора), трохи пізніше, ніж в Діатипосі. У дванадцятидневіє, в сиропусний тиждень та в другий день великих Господських свят – перед 9-ою годиною (коло 2-ої ночі). Підчас Великого посту – перед 6-ою годиною (коло 11-ої вечора).

Щодо посту скасовується дозвіл Діатипосу на сир підчас П’ятидесятниці і для свят у багатоденні пости. Але цей дозвіл зберігається на свята у звичайні середи та п’ятниці.

Працюючим на важких роботах в піст подається їжа о 6-ій годині (12-та опівдні), а не о 3-ій (9-та ранку).

Монахам заборонено набувати гроші (про меблі не сказано). Із епітимій зберігається ув’язнення із зауваженням: «покарання ж побоями або іншими, доречними в світі засобами, наші отці засудили, хоча у випадку крайньої нужди дозволяється вдаватися і до них».

При бажанні залишити монастир «ігумен вручає монаха іншому ігуменові, або вжиє якісь інші заходи».

Святкові дні поділяються на:

1) неробочі для всіх (братів та працівників): 12 свят, 13 і 26 вересня, 8 і 14 листопада, 6, 9 і 26 грудня, 1 січня, 23 квітня, 8 і 24 (Симеона Чудотворця) травня, 24 і 29 червня, 29 серпня;

2) неробочі тільки для братів: 20 вересня, 18, 23 і 26 жовтня; 1 і 13 листопада, 4, 13 і 27 грудня, 17, 20 і 25 січня, 17 і 24 лютого, 9 березня, 8 червня, 1, 8, 20 і 27 липня, 31 серпня.

Таку малу кількість свят для працівників синаксар пояснює малочисельністю працівників при монастирі (лише 4) і великою для них платнею.

Як функціонував цей устав в Афоно-Іверській лаврі за другого її ігумена св. Євтимія (†1012), до появи його повного запису, видно із життєпису^[162] ігумена, складеного його наступником і перекладачем Синаксаря Григорієм Мтацмінделі.

За словами життєписця, Євтимій стояв в церкві, не спираючись на посох і не притуляючись до стіни. Братії, що стояла біля стіни, також заборонено було притулятися до неї. Молоді стояли посередині церкви в два або три ряди, благоговійно, з опущеними вниз руками. Коли належало, вони сідали на свої лави, що стояли посередині церкви, також в два або три ряди.

Євтимій призначив двох богобоязливих наглядачів, одного старшого, другого молодшого, який підкорявся старшому. Молодшого посилали по келіях і він приводив до церкви брата, який залишився в келії.

Якщо якийсь брат не прийшов до шестопсалмія, Євтимій судив його по правилах отця Теодора таким чином:

1) того хто трудився багато вдень і не мав часу поспати не карав – денні роботи йому ставились за молитовний подвиг;

2) тих, які мали вільний час, або тих, які виконували дрібні роботи, а також священиків, дияконів і читців піддавав такому покаранню: молодих примушував бити по 100 поклонів перед вівтарем, а старих і немічних позбавляв того дня вина і їжі.

Під час богослужіння старший наглядач стояв при дверях і питав брата, який виходив з церкви, про причину виходу. Якщо істотної потреби не виявлялося, він не випускав його. По справжній потребі випускав під умовою негайно повернутися назад. Якщо ж вийшовший спізнювався, його піддавали догані. А якщо ще раз спізнювався, у цей день його не впускали до трапезної, залишаючи на сухому хлібі, або присуджували йому 100 поклонів.

Невтомно працюючим св. отець дозволяв іти з церкви після шестопсалмія і відпочивати, але обов’язково повернутися на другий дзвін.

Слабким братам він дозволяв стояти в притворі і опиратися на посох, хворим – навіть сидіти.

Молодих братів, що розмовляли, сміялися або брали один одного за руки негайно викривали. Якщо ж це повторилось, доносили св. отцеві, який і судив їх строго.

Винного у сварці або бійці приводили до келії св. отця, який наказував йому лягти на землю. Винуватий, поклонившись, лягав. Один брат притримував його за голову, другий – за ноги, а третій поверх ряси давав йому 30, 40 або 60 ударів поясом. Якщо ж хтось заступався за караного, його піддавали тому ж покаранню. Покарані, ставши навколішки, кланялися св. отцеві і зі сльозами на очах просили у нього вибачення. Після цього вони лягали на землю і залишалися в такому положенні два або три тижні. Час від часу св. отець приходив до них і утішав їх словом і ділом, до того ж самого спонукав він і інших службових осіб. Виконавець покарання теж утішав покараного і дарував йому рясу або наплечник, або іншу якусь потрібну річ. Покарані дивилися на перенесене покарання, як би вони потерпіли його з рук самого Христа.

Головно св. отець турбувався, щоб ніхто не давав ложного свідчення у якійсь справі, не знаючи обставин. Спійманого на цьому він виганяв з монастиря.

Блаженний отець забезпечив братію усім до голки і ниток, і тим позбавив приводу продавати або набувати чого-небудь без його веління. Брат не міг передати своєї власності іншому без згоди св. отця. Якщо ж хтось переступав волю св. отця і набував одяг або чогось цінного, того він строго викривав. «Ми не раз бачили, як він спалював в огорожі монастиря наплечник, одяг або кукуль».

Часто казав він братії: «Святі відмовляли собі навіть у воді. Невже ж нам недостатньо по два рази на день приймати їжу, і то удосталь – з вином і різними стравами?» Тому якщо хто-небудь купував вино і єлей, всю покупку виливали до помийної ями.

14.3. Дисциплінарна частина Студійсько-Олексіївського уставу

На основі Іпотипоса сформована дисциплінарна частина в Студійсько-Олексіївському уставі (XI–XII ст.), який довший час був регулятором монашого життя на Русі. Проте оригінал тут зазнає більших змін, ніж в Іверському Синаксарі. Устав значно розширений: із 281 аркушів найдавнішого рукопису цього уставу дисциплінарна частина займає більше третини: 85 аркушів. Пізніші рукописи цю частину залишають без зміни.

Із посадових осіб, згаданих в Іпотипосі, Студійсько-Олексіївськийустав не згадує таксіархів та наглядачів; їхні обов’язки перейшли на епістимонархів (по-слов. «хитрьцяначальника»^[163]. Їх було двоє.

Першою особою після ігумена був економ «иконом», але в церкві, якщо економ не мав священного сану, першим після ігумена вважався найстарший зі священиків.

Далі йдуть такі «служьбьници»: «коутьник» – головний начальник над трапезою (у св. Теодора – келар і трапезар).

Два епістимонархи «на обою сторону церкви». У іншому місці цього уставу сказано, що вони стоять у церкві безпосередньо після ігумена й економа.

Інші служіння: «пономарь-съсудохранильник, житници ключарь, иже о больныхъ стоит, иже въспоминае^[164], деместикъ церковный^[165], книжный хранитель, келарь^[166] і старійший страннопріимец».

Ігумен звільняє, а значить і призначає всіх посадових осіб.

Покора ігуменові повинна бути такою, як воєначальникові. Перед і після розмови з ним кланяються йому до землі. А при зустрічі з ним або забачачи його кланяються «вельми».

Один з головних обов’язків ігумена – частіше наставляти монахів і всіх разом і кожного окремо.

Грошові справи монастиря ігуменові рекомендується вести з відома і за допомогою інших посадових осіб. Гроші зберігаються в ящику запечатаному ігуменом, економом і кутником.

Вказується порядок обрання ігумена: по смерті ігумена братія «по три дні общую молитву і постъ сотворивше, теплі Божество да умолятъ, яко достойнаго поставити», «посем предлежащу св. євангелію, да ізберутъ єго же відятъ». Обраний повинен мати не менше 33 років, з пострижених цього монастиря, а не із вступивших з іншого монастиря, щоб не засмутити місцеву братію необхідністю «отъ чужаго пасенимъ бити», і щоб ігумен не «погубилъ устава божественнаго отца нашего Ильи и Θеодора». Потрібно обирати «брачния отнюдь бесіди не причастнаго» (не вдівця і не покинувшого дружину), щоб «любов к роду» не відволікала від монастиря. Рекомендується обирати із «священных» або «великих скимникъ». Якщо обрання не одноголосне, обирають трьох кандитатів і представляють патріархові.

Що стосується духа управління монастирем, тут ідеться про дотримування принципів преп. Теодора, тому наприкінці уставу додається незакінчений переклад епітимійника преп. Теодора під назвою «О останціх церковних правил».

Устав відводить багато місця прийому до монастиря. Кількість монахів визначається в 40-50 або більше осіб, «кромі сущим по селом». Невідомих осіб перед прийомом слід рік випробовувати. З інших монастирів приймати тільки з гарними відзивами. Священиків і дияконів з інших монастирів допускати до служіння тільки через 3 місяці по вивченні всіх порядків монастиря. Не можна жадати від вступаючих внеску на монастир. Ті, які роблять великі внески, не сміють претендувати на жодні зручності в монастирі, бо приймати на таких умовах до монастиря є гіршим, ніж робити позику.

У випадку нестачі засобів у монастирі краще що-небудь закласти або позичити в патріархії або її монастиря. У зв’язку з цим устав забороняє і погребати кого-небудь в монастирі, «аще и что того ради подасть».

Виходити з монастиря можна тільки з дозволу ігумена. Відвідувачів приймають спочатку тільки в приймальню для гостей, про них доповідають ігумену, який дає подальші розпорядження. За цим наглядають один монах при зовнішніх воротах «приймальні для гостей» і троє при внутрішніх «от мужей старих і ціломудренних і послушествованних от всіх». Вони можуть чергуватися у відвідуванні богослужінь, а в часі служби їм рекомендовано читати псалтир та інші душекорисні книги.

Жінкам безумовно забороняється вхід до монастиря. Дозволено тільки цариці з однією служницею, а її придворним жінкам можна увійти в монастир тільки «мъвьными» (лазневими) воротами в малу церкву. Усім заборонено зустрічати царицю, її зустрічають тільки ігумен, економ, протопоп, паламар і інші старші.

На Великий піст від вечірні неділі сиропусної до п’ятниці 6-го тижня монастир зачинявся безумовно. Коли щось привозили або посилали когось – відкривали задні ворота.

З метою більшої ізольованості від світу монастир повинен був мати такі необхідні установи, як лікарню з лікарем і аптекою, особливий притулок для стареньких іноків під завідуванням 8-ми старців. Монастир утримує його, забезпечуючи їжею, дровами, олією, свічками. У цей притулок приймалися на утримання також і христолюбиві миряни. Також докладно визначається, за що береться з них платня.

Засоби утримання монастир повинен був здобувати головним чином працею іноків, тому від фізичних робіт не звільняється ніхто в монастирі, навіть ігумен. Зокрема, місити тісто повинні всі по черзі, братія ділиться на три «чини»: перший називається чином ігумена, другий – чином економа, третій – чином кутника. Кожен з цих завідувачів мав помічника: ігумен – кутника, економ – підеконома, а кутник – підкутника. Поруч з ними ставився на чолі кожного чину один із братів^[167], обов’язком якого було також скликати до замішування тіста:

Після шестопсалмія на початку катизм цей брат, наперед приготувавши все в пекарні, входив до церкви, робив поклін на середині, підходив до кожного брата свого чину, спочатку на правій стороні храму, потім на лівій, і з поклоном казав: «Господи благослови в пекльницю». Скликані таким чином збиралися перед царські врата і разом з цим братом по закінченні першого антифону катизми підходили до ігумена, кланяючись йому до землі. Скликаючий брат говорив: «Благослови, помолися за ны, святый отче», ігумен відповідав: «Бог спаси». У пекарні частина місила тісто, а частина співала «шестопсалміє, канон один і прочеє утрені». По закінченні роботи повертаються до церкви та співають з іншими, «а первий рядить по доспінію тіста». Просфори місив сам пекар. Так само і «ізвне привозимиє в монастирь тяжести, как-то дрова іли вино і прочеє, імъ самим повеліваєм вносить с берега въ монастирь і нікто не долженъ ізъ гордости стидиться такого діла, но прежде всіхъ преподобний отецъ ігумен да работаєт съ усердіємъ і радостью, подавая приміръ своїм духовним дітям»^[168].

Устав наказує інокам виконувати усі надані їм доручення, а особливо нагляд за роботами поза монастирем^[169], із постійною думкою про невсипуще око Боже і страхатися всякої несумлінності, як гріха Ананії й Сапфіри або як святотатства.

У вільний час неможна збиратися на розмови, не можна ходити в келію іншого навіть під приводом навчання. Бажаючі вчитися збираються для цього в «трапезьницю» після утрені.

Ігумен піклується про те, щоб кожен чернець знав псалтир напам’ять і співав його в церкві «по живой книгі душевной», і не шукав книги там і тут.

Щодо зовнішнього життя монастиря устав говорить «О одінії мнішестімъ» ще докладніше, ніж нинішній Типікон. До лазні ходять із квитками (печаті) від ігумена^[170].

Поширені розділи уставу під заголовками: «Глава(ы) церковьнаго правила, подобны перьвому вуставнику различьныхъ главъ въ церковьній простирающихся службі», «О томь, яко съ колицімь въниманиемъ стояти мнихомъ на божественныхъ славословлениихъ», «О стоянии въ церкви мнихъ», які перемежовуються чисто богослужбовими параграфами: про те, як співати троїчні, про кількість катизм на утрені, про спів катизм у суботу, про спів Бог богом (2-го антифону 7-ої катизми та Хваліте Господа (3-го антифону 20-ї катизми) із особливими алилуяріями, про приспіви до хвалитних псалмів та до Господи воззвах.

Визначено час для утрені: вона починається в П’ятидесятницю о 9-ій годині (3-тя ночі). Від П’ятидесятниці до Великого посту, а також у неділі й свята Господські цілого року о 7-ій годині (1-ша ночі). У понеділок-четвер Великого посту о пів 4-ої години (пів 10-ої вечора). У п’ятниці і суботи Великого посту о 7-ій годині (2-га ночі).

У відповідний час «убужаяй»^[171] встає і йде насамперед до келії ігумена, кланяється до землі й говорить біля дверей ззовні: «Благослови і помолися за мя святий отче». Ігумен відповідає із середини: «Богъ спаси тя». Тоді будильщик біля келії ігумена виголошує дуже голосно «Благословіте святії» і повторює це також голосно, проходячи повз всі келії.

Тим часом починається клепання спочатку на «горничьнимъ гостиньника билі» (у верхнє било в завідувача гостинницею), потім у велике било і нарешті в мале.

При вході до церкви роблять земний поклін перед царськими дверима, але не підходячи для цього до вівтарної перегородки. Той, чиє місце біля ігумена, робить земний поклін і йому. Поклону братії не робиться.

Утреня починається в притворі, а зимою (із Воздвиження) у церкві. У церкві браття стоять біля стін, спереду священики за порядком їхнього висвячення, потім диякони і т.д. Попереду усіх із правої сторони – ігумен, з лівої – економ.

Стояти слід не нагнувшись, але бадьоро, ноги разом, руки з’єднавши під мантією. Не шкробатися: «еже бо блъсі, съмоуши, въши или иному чему спадшю, абие на то помыслъ превращати и чесати, сему убо главу, сему же нозі, овомуже и ино нічто отъ тілесе чясть, или влагати руці внутрь одіянія, не становита мужа будетъ, нъ зіло нероды и нетерпілива». Починати спів, закінчувати його і творити поклоніння слід одночасно із старшим.

Вказується, якого характеру повинен бути спів шестопсалмія, троїчних і Бог Господь. Чтець під час читання повинен бути з непокритою головою, так само і при трапезному читанні. Від епістимонархів^[172] вимагається ретельне збереження богослужбових книг від нищення. Їх слід тримати під замком, не дозволяти торкатися нагими перстами, не капати воском, не окропити слиною.

Зокрема із дисциплінарно-богослужбових сторін монастирського життя устав докладно визначає чин цілованія після повечір’я, чин воздвиження Хреста, чин погребенія монашого. Устав вказує коли братам слід стояти в церкві зі свічками: на «священіє церкви іли притвора»^[173], освячення води на Богоявлення, у неділю ваїй, у Великий вівторок при співі стихир святих страстей і у Велику неділю.

Визначено у Великий четвер чистити, а у Велику п’ятницю мити церкву.

Вказується, як освітлювати церкву у Велику суботу й на Пасху.

У тісний зв’язок із богослужінням східні устави завжди ставили піст. Тому і Студійсько-Олексіївський устав починає свою дисциплінарну частину розділом про пости^[174], визначаючи монастирський стіл на цілий рік ще з більшою деталізацією, ніж нинішній Типікон. Щодо цього Студійсько-Олексіївський устав насамперед вказує порядок за трапезою, даючи так названий згодом «чинъ о панагії» із не менш складним ритуалом, ніж нинішній. Тільки замість панагії^[175] піднімається блюдце з укрухами.

Йде мова про порядок трапези для тих, які не обідали разом з усіма: келаря і прислуговуючих, про вечірню трапезу, про читання за трапезою та про увагу під час читання, про заборону бути незадоволеним стравами, докладно про розподілення страв на всі пости.

Незвичайно, що ігумену дозволяється, як особлива нагорода за його труди, мати кращий стіл, за винятком постів. До того ж до свого столу ігумен запрошує ще 8 братів, в тому числі служившого священика.

Цей розділ закінчується особливим чином коляд – виконання співаками за пасхальною, успенською, різдвяною та богоявленською трапезою тропаря, кондака, ікоса та іпакоя. Після цього ігумен вручав співакам винагороду «благословеніє по преданії отъ кута».

Заборонено тримати в келії їжу або посуд для готування їжі. Якщо іноку потрібно запропонувати їжу відвідувачеві або своєму гостю, то це можна зробити тільки за загальною трапезою з дозволу ігумена. Розділ про трапезу закінчується вказівкою «како подобаєтъ возжягати огнь, идеже пекуть и въ поварници»: Кухар входить до храму, тричі кланяється до землі «предъ чистыми преградами»^[176] і просить вогню від церковника; той замочує рогіз у світильнику і запалює від святого світла.

У цифрах визначено святковий достаток монастиря (включаючи відвідувачів):

8 вересня, 21 листопада, 6 січня, 2 лютого, 25 березня – «хліба спуды^[177] 3, вина міры 3»;

29 червня, 6 серпня, на Вознесіння, П’ятидесятницю та в неділю Всіх святих – 3 спуди хліба, 2 міри вина;

14 вересня і 6 грудня – 3 спуди хліба, 1 міра вина;

23 квітня – 1 спуд хліба і 1 міра вина.

Проте, у храмові свята монастиря ця мірка значно збільшувалася:

15 серпня –10 спудів хліба, 10 мір вина, 4 спуди куті і пшениці, 4 спуди сочива, 2 спуди води;

11 листопада на св. Теодора Студита – 6 спудів хліба, 8 мір вина, 6 спудів куті, 6 спудів сочива;

17 березня на св. Олексія – 4 спуди хліба, 6 мір вина, 3 спуди куті, 2 спуди сочива;

24 червня – 4 спуди хліба, 4 міри вина, 4 спуди куті;

27 липня – 3 спуди хліба, 3 міри вина, 3 спуди куті, 2 спуди сочива.

14.4. Дисциплінарна частина древніх ктиторських Типіконів

Немало місця приділяють дисциплінарній стороні монастирського життя і інші збережені ктиторські Типікони. Більшість із них навіть має винятково дисциплінарний зміст, відсилаючи за літургічною практикою до інших типіконів. Однак ці типікони не мали впливу на наш теперішній устав: жоден з них не старший від Студійсько-Олексіївського уставу, який зберігався у незмінному виді на Русі аж до введення Єрусалимського уставу. Проте зіставлення цих типіконів зі Студійсько-Олексіївським уставом може показати його характерність і пояснити таку його широку та тривалу розповсюдженість. У жодному з відомих нині ктиторських уставів адміністративний розділ не стосується всіх сторін монастирського життя у такій мірі, як у Студійсько-Олексіївському уставі. Вони займаються більше допоміжними закладами монастиря: лікарнями, приймальнями, ніж внутрішнім життям монастиря.

Іноді зустрічаємо і помітні відхилення від заповітів подвижництва. Так, наприклад, організація Константинопольського Пантократорського монастиря нагадує радше штат Собору св. Софії Константинопольської, ніж великі лаври древності. Тут ті самі церковні чини, включаючи і чотирьох жінок, які прибирають храм, на зразок 4-х «мироносиць» в церкві св. Софії і у храмі Воскресіння^[178]. Чорні роботи покладаються на чотирьох постійних осіб, а не на всіх братів по черзі^[179].

Помітна особливість у виборі ігумена. Деякі з цих типіконів представляють його так: обирали трьох кандидатів і остаточний вибір вирішували жеребом. Листочки з іменами кандидатів клали на престол, підносилася молитва, щоб Бог виявив гідного. Листок брав із престолу священик, неписьменний монах або хлопчик^[180].

В уставі імператриці Ірини цей чин вибору розвинувся в досить складний обряд. На трьох однакових листочках писали молитву: «Владико наш Ісусе Христе, молитвами Всенепорочної Владичиці нашої Богородиці Благодатної яви нам грішницям, чи Ти вважаєш достойною настоятельства над нами сестру нашу ім’я». Запечатані опікункою монастиря листочки клали на час чування та літургії на престол. Після літургії співали трисвяте і тропарі Помилуй нас Господи, Слава: Господи призри с небесе и виждь, І нині: Єдинородне, Єдиносущне. Священик у всіх ризах виголошує сугубу ектенію, додаючи прошення: «Єще молимся, да покажет нам Господь достойную настоятельства у нас», сестри – Господи помилуй 30 раз і 15 колінопреклоненій із підношенням рук та молитвою: «Боже серцевідче, яви нам грішницям достойную настоятельства у нас». Священик, зробивши 3 земні поклони перед престолом з цією ж молитвою бере один із листочків. Перевіривши печаті, особа, що запечатала, розпечатує листочок. Обрана після трьох колінопреклоненій бере с особливого місця перед вівтарем типік і жезл, стає на ігуменське місце. Її вітають, приносять славу Богу, тоді ієрей бере звичайний отпуст^[181].

Також помітною є вимога деяких із цих типіконів, наприклад, Евергетидського, щоб Типікон прочитували на початку кожного місяця за трапезою.

14.5. Типікон імператриці Ірини в дисциплінарному відношенні

Із ктиторськихТипіконів заслуговує на увагу Типікон імператриці Ірини, як перше і майже єдине свідчення жіночого монашого уставу. Різниться від чоловічих уставів легшим режимом постів. У середу і п’ятницю звичайно олія. Щодня не дві, але дві або три страви. Однак вина не по 2 або 3 чаші, але по 1-ій, з дозволу і збільшенням з волі ігуменії.

Усі сплять у одній або двох кімнатах, щоб «усі були явні усім».

Бачитися з родичами чоловіками дозволяється тільки біля воріт монастиря в присутності ігуменії або чеснійшої монахині. Винятків не робиться навіть для хворих монахинь, яких приносять до воріт на носилках.

Священики повинні бути монахи і євнухи. Вони ж є й економами монастиря із-за незручності для монахинь зовнішніх контактів поза монастирем. Посадові особи такі ж самі, як у преп. Теодора з невеликими доповненнями і змінами: є житничная, виночерпія, дві дохіарії (одна для грошової звітності, друга завідує одежею), дві ергодотрії-роботодательниці, тобто завідуючі рукоділлям^[182].

14.6. Дисциплінарна частина в Єрусалимському Типіконі за грузинськими та древніми грецькими рукописами

На противагу Студійським уставам древні Єрусалимські мають дуже малу дисциплінарну частину. У найдавніших записах Єрусалимського уставу, наприклад: грузинському Шіомгвімському XIII ст. і грецькому (Моск. Рум. Муз. Сев. собр. № 35/491) XIII ст., дисциплінарні розділи вставлені тут і там поміж літургічним матеріалом у першій загальній частині Типіка. Вона передує місяцеслову та тріоді і подає чин недільного та буденного добового богослужіння. Таким чином ці розділи не тільки не утворюють самостійної частини уставу, але ледь помітні в ньому.

Правила поведінки у церкві, найвидніший дисциплінарний розділ у Студійських уставах, тут розміщені переважно в чині самого богослужіння. Наприклад: зауваження про тишу під час шестопсалмія, про сходження хорів.

Таким чином дисциплінарна частина у цих двох записах Єрусалимського уставу має такий трохи складний вид. Вкінці викладу буденної служби робляться такі зауваження: «Треба знати, що монах призначений співати прокімен, після його проголошення кланяється святим дверям, потім повертається на захід і стоїть зі схрещеними на грудях руками, поки братія не змовлять останнього стиха; після цього він кланяється і йде на своє місце. Якщо мають бути паремії, він же читає і їх, а також Діяння апостолів підчас чування і Бог Господь. Він же говорить Всякое диханіє і кондак після 6-ої пісні канону. Після 9-ї пісні священик говорить: Свят Господь Бог і початок Слава во вишніх Богу на Великому славословії. Вищезгаданий монах виголошує прокімени на літургії, він же читає й апостол з Алилуя, якщо вміє. Якщо ж ні, еклезіарх запрошує іншого, який вміє. Після прокімена вони разом удвох роблять поклін. Треба знати, що на утрені Бог Господь і Алилуя, на літургії прокімени і Апостол співаємо й читаємо стоячи. Під час читання Євангелія, на Херувимській пісні, на Отче наш і на Да ісполнятся уста наша відкриваємо голову».

Під час співу на богослужінні неможна розмовляти, а також виходити із церкви, але потрібно почекати, коли буде читання. Не можна і заходити в хор під час співу того хору, у якому хтось стоїть. Але слід почекати, коли почне співати другий хор. Увійшовши в свою стасидію, слід поклонитися братії. За грецьким рукописом за цим наглядає еклезіарх. Грузинський рукопис вимагає від еклезіарха наглядати, щоб ніхто не стояв без пари, один.

Еклезіарх повинен розпорядитися, щоб брати, які стоять у притворі, не впускали до храму нікого, ні монаха, ні мирянина, «коли церква співає, бо це би було ознакою безладу». Пізніші рукописи додають: «але нехай очікують отпуст», тобто запізнені стоять у притворі до кінця богослужіння.

Далі вказується порядок чергування хорів під час співу. «Хор, який починав стихословіє (катизми) на вечірні, повинен починати його і на утрені. Він же починає і пісні (канон). З нього ж повинен бути співець для прокімена, Бог Господь та ексапостиларія. На літургії той же хор починає ізобразительні, на повечерії – С нами Бог, Пресвятая Владичице Богородице, Господи сил. Протягом святої і великої Чотиридесятниці часи стихословляться так: хор, який починав на утрені Хваліте Господа, починає і стихословіє 1-го часу, тобто Алилуя на глас 6-ий (глас тропаря 1-го часу). На 3-му часі другий хор починає Алилуя 2-ої катизми на глас 6-ий. На 6-му часі другий хор — 1-ше Алилуя 2-ий глас. Монах, який починає, співає прокімен пророцтва й читає пророцтво, також читає і з Ліствиці. На 9-му часі починає другий хор 1-ше Алилуя глас 8-ий. Той же хор творить початок Блажен. На вечірні знову відбувається зміна хорів»^[183].

Знову Типікон повертається до дисципліни викладу служби часів і междочасій: після 1-го часу і його междочасія «бажаючі спастися не виходять із келії до часу церковного благовісту (χρούσματος). Одні займаються рукоділлям, інші – читанням, ще інші псалмоспівом з відома настоятеля. А прислуговуючі (διακονηταί) займаються своїм служінням. Треба знати, що коли ми перебуваємо на церковних чинопослідованіях, правим хором управляє еклезіарх, лівим – епістимонарх». Далі приводиться стаття про будильщика в редакції нинішнього Типікона^[184].

Знову-таки найдревніші записи Єрусалимського Типікона стосуються монастирської дисципліни наприкінці першої загальної частини, перед місяцесловом. Тут робиться заувага, що на повечерії «підчас псалма 50-го кандиловжигатель (за грузинським рукописом – канонарх) подає братам воду». Це тому, що після повечерія, як останньої молитви дня, уже забороняється споживання будь-якої їжі, зважаючи на завтрішню літургію. (А у дні чувань воду заборонено пити після вкушання благословенних хліба й вина на вечірні). Тут же вимагається закінчувати повечеріє ще за дня: «єще сущу дню».

Після повечерія «монахам не можна творити бесід (συντυχίας) один з одним, але слід відходити до своїх келій, трохи зайнятися трисвятим, яке ми прийняли (очевидно, правилом келійним, як і сказано в грузинському рукописі) і читанням, щоб із увагою встати на полунощницю та на інше послідованіє й богослужіння (συνάξει) церковне»^[185].

14.7. Дисциплінарна частина за пізнішими грецькими і слов’янськими Єрусалимськими Типіконами

Цей занадто вже убогий дисциплінарний матеріал наступні грецькі записиЄрусалимського Типікона розширюють головно вставками з Іпотипоса. Після викладу добової служби із вищезгаданими дисциплінарними вставками, деякі з яких іноді опускаються, деякі грецькі записи мають такі відділи:

1) Пересторога предстоятелю не нехтувати нічим з Типікону і не проводити багато часу поза монастирем, не дбаючи про довірені йому душі. Особливо ж не залишати монастиря в три святі Чотиридесятниці, і не дозволяти іншим виходити в цей час із монастиря;

2) Пересторога братії піклуватися тільки про небесне, посилено шукати царства небесного; старатися, щоб усе було в них по чину, особливо ж у церкві; оберігати ум незахопленим нічим мирським; іти по першому благовісті до церкви; стояти там уважно від самого початку; з особливим благоговінням і увагою слід стояти на шестопсалмії; входити тоді до церкви безумовно забороняється; хто ж не може так вистояти (старі, хворі) нехай стоять у притворі. Спів повинен бути уважним та повільним із лагідним, рівним і ясним голосом. Забороняються розмови на криласах, а також підчас трапези. На трапезі також заборонено дивитись по сторонах і куди не слід, наприклад: як інші їдять. Заборонено і нарікати на якість запропонованих страв^[186].

Далі з особливим заголовком: «Монастиря Студійського» подано ряд дисциплінарних витримок з Іпотипоса: про посадових осіб, про сповідь ігуменові на 4-ій пісні канону, про старця-брата, призначеного в Чотиридесятницю для нагадування про смерть, про 2-3-х тижневе випробування перед прийомом до монастиря, про читання книг з бібліотеки у святкові дні, про час літургії підчас посту, про розмірності в службах, про епітимії для того, хто розбив посуд на трапезі, про кількість одягу^[187].

Після викладу чину літургії вищезгадані рукописи Типікона мають ще два дисциплінарні розділи: про три розряди свят із Никона Чорногорця та такі «правила» (κανόνες) Никифора, патріарха Константинопольського: дозвіл хворому монахові підчас Чотиридесятниці на варення, олію й вино; заборона подорожувати в неділю крім нужди та насильства; заборона причащатися від ієрея тому, хто не постив в середу і п’ятницю. Не можна приймати такі книги: Апокаліпсів Павла, Ездри, Зосими, «двох мучень» св. Георгія, Кирика і Юліти, книг Макарія та Діадоха. Дозволяється працюючим монахам підчас Чотиридесятниці о 9-ій годині (3-тя пополудню) споживати хліб, а ввечері вечеряти. Однак заборонено під приводом роботи олія й вино. Дозволяється працівникам споживати їжу поза постом із 3-ої години (9-та ранку), а в піст – о 6-ій годині (опівдні) – за Святогорським уставом.

У слов’янських записах Єрусалимського уставу майже всі ці дисциплінарні вказівки зникають, принаймні спеціальні їх розділи. Замість них з’являються нинішні дисциплінарні витримки із Никона Чорногорця^[188].

Закінчення

“Як можна не згадати з вдячністю Святого Духа за безліч різноманітних історичних форм богопосвяченого життя, що їх Він зродив? Їх можна порівняти із гіллястим деревом закоріненим в Євангелії, що приносить рясні плоди в кожній порі існування Церкви. Яке це надзвичайне багатство!”[189] “Дар Святого Духа, присутній у різноманітних харизмах і різних станах життя. Ця різноманітність буде тим корисніша для Церкви та її місії, чим більшою буде пошана до її окремих специфічних проявів. Адже кожний дар Духа дається для того, щоби приносити Господеві щедрі плоди у зростанні братерства й посланництва”[190].

---

[1] ІІ Ватиканський Собор. Декрет про Екуменізм, 15.

[2] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 197-198.

[3] Св. Ігнатій Богоносець. До Полікарпа, 5.

[4] Св. Климент Олександрійський. Який багач спасеться? 36.

[5] Євсевій. Церковна історія, 6, 9-10.

[6] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 198-211.

[7] Найближчим відповідником до слова “анахорет” – церковнослов’янське “отшельник”. Походить із грецької “αναχωρέω” – відходити, віддалятися, відступати.

[8] Лавсаїк, 25 (28).

[9] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Ксой, 1.

[10] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Сисой, 8.

[11] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Кас. 4, О Паисии.

[12] Древній Патерик, 9, 59 (44).

[13] Древній Патерик, 4, 69 (57).

[14] Лавсаїк, 30 (32).

[15] Лавсаїк, 22.

[16] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Макарий Ег., 19.

[17] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Арсений, 30.

[18] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Пимен, 31.

[19] Василій Великий. Лист до Кесарії, 289.

[20] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 211-221.

[21] Св. Атанасій Великий. Життя Антонія, 15.

[22] Св. Атанасій Великий. Життя Антонія, 45, 48.

[23] Св. Атанасій Великий. Життя Антонія, 44.

[24] Св. Атанасій Великий. Життя Антонія, 16.

[25] Св. Атанасій Великий. Життя Антонія, 67.

[26] Лавсаїк, 7.

[27] Древній патерик, 4,45 (37).

[28] Древній патерик, 6,23 (19).

[29] Древній патерик, 7,19 (14).

[30] Лавсаїк, 23 (22).

[31] Лавсаїк, 52 (47).

[32] Руфин, Іст. мон., 5.

[33] Лавсаїк, 71 (62).

[34] Лавсаїк, 76 (67).

[35] Лавсаїк, 7.

[36] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 221-236.

[37] Рогожа, своєрідно сплетена із очерету, вживалася замість постелі у древніх подвижників.

[38] Лавсаїк, 48 (43).

[39] Древній Патерик, 9,2.

[40] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Мойсей, 2.

[41] Достопамятные сказания о подвижничестве святых и блаженных отцов. – Макарій Ол., 2.

[42] Лавсаїк, 19.

[43] Лавсаїк, 38 (34).

[44] Древние иноческие уставы, Москва, 1892, С. 90-154.

[45] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 236-243.

[46] Св. Ієронім. Лист до Євстохії про збереження дівства, 21,32.

[47] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 4; 3, 5.

[48] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 4, 16.

[49] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 4, 17.

[50] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 2.

[51] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 13.

[52] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 4.

[53] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 5.

[54] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 6.

[55] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2; 7, 9.

[56] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 10-11.

[57] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 10-11.

[58] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 2, 12.

[59] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 3, 2.

[60] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 243-244.

[61] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 244 – 251.

[62] Таке значення слова “лавра” в тодішню епоху. Сьогоднішнього значення це слово набуває пізніше, наприклад: у патріярха Досифея (XVII ст.).

[63] Никон Чорногорець. Пандекти, сл. 60.

[64] Первинне значення слова “архимандрит” (від “μάνδρα” – “хлів”) – начальник декількох монастирів.

[65] Кирило Скитопольський. Життя Євтимія, 51; 95.

[66] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, передмова.

[67] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 3, 1.

[68] Преп. Йоан Касіян. Про постанови кіновій, 3, 3.

[69] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 150-157.

[70] “Peregrinatio ad loca sancta” – відкрив італійський археолог Гаммуріні в 1884 р.

[71] Респонсорний спів – коли один співець співає (або читає) псалом, а ввесь народ до кожного стиха приспівує “стих сильний, який містить у собі високе навчання” (Йоан Золотоустий. Бесіда на псалом 17, Бесіда 11 на Матея).

[72] Велика церква на Голгофті, на місці Розп’яття Христового.

[73] Сильвія (Етерія). “Peregrinatio ad loca sancta”.

[74] Кирило Скитопольський. Життя св. Савви, 31, 42.

[75] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 251 – 255.

[76] Созомен. Церковна Історія, 3, 14.

[77] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 27.

[78] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 4.

[79] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 21.

[80] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 28.

[81] Созомен. Церковна Історія, 6, 33.

[82] Св. Єфрем Сирин. Слово 2-ге про померлих отців.

[83] Созомен. Церковна Історія, 6, 33.

[84] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 5.

[85] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 3.

[86] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 17.

[87] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 2.

[88] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 26.

[89] Бл. Теодорит. Історія боголюбців, 26.

[90] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С.255-258.

[91] Василій Вел., Лист 213.

[92] Созомен. Церковна Історія, 6,17.

[93] Лаба В. Патрологія. – Львів, 1998, – С.234.

[94] Палестинський Патерик, 8, 42.

[95] Василій Вел., Лист 2.

[96] Василій Вел., Подвижницькі устави для тих, які подвизаються в кіновії та іночестві. гл. 1.

[97] Василій Вел., Лист 2.

[98] Василій Вел., Великий устав, 37.

[99] Василій Вел., Лист 2.

[100] Василій Вел., Лист 89.

[101] Василій Вел., Лист 2.

[102] Василій Вел., Подвижницьке слово, 15.

[103] Василій Вел., Лист 2.

[104] Василій Вел., Великий устав, 23.

[105] Василій Вел., Лист 2.

[106] Василій Вел., Подвижницькі устави для тих, які подвизаються в кіновії та іночестві. гл. 25.

[107] Василій Вел., Слово про подвижництво, 1, § 11.

[108] Василій Вел., Лист 2.

[109] Василій Вел., Лист 2.

[110] Василій Вел., Малий устав, 87-91.

[111] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 258 – 261.

[112] Це передання записано в Житії преп. Теодора Студита (+826). Житіє уклав учень преподобного Михаїл Студит або хтось інший у X ст.

[113] Теофан (ІX ст.), Кедрин (XІІ ст.).

[114] Кодин (XІV ст.).

[115] Свід (X ст.).

[116] Згадка із Житія преп. Авксентія.

[117] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 318 – 332.

[118] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 393 – 410.

[119] Преп. Теодор родом придворний, прийняв монашество разом з багатими родичами та дружиною. У період іконоборства преп. Теодор багато трудився для захисту церкви і віри від зазіхань імператорів-єретиків, за що витерпів темницю і заслання. Також він був талановитим піснеписцем.

[120] Цей твір є складовою частиною Типікона або Канонікона, де крім монастирсько-богослужбового уставу подається розповідь про заснування лаври св. Атанасія.

[121] Володимирський (1274) та Константинопольський (1276) собори констатують існування в руській церкві деяких звичаїв Великої церкви: відправа проскомидії дияконом, звершення преждеосвященної літургії в сиропусні середу і п’ятницю та у велику п’ятницю, читання євангелія архієреєм 4 рази на рік, воздвиження хреста з особливостями Великої церкви. Деякі звичаї собори затверджують, а деякі скасовують, проте місцями ці звичаї тримаються до XV, а навіть до XVII ст. (зокрема в Новгородській землі). У рукописах XIV-XV ст. зберігся переклад цілих чинів Вел. Церкви на слов’янську мову (чин омовенія трапези у Великий четвер, чин новоліття 1 вересня, литія за уставом Великої церкви). Про це теж свідчать слов’янські рукописи приспівів до псалмів на пісненному послідованії, вирази в древніх уставах „спів у тритекті” (тобто, вказівка на існування цієї служби), а також фрагмент уставу Великої церкви у слов’янському перекладі архієпископа Новгородського Климента (+1299) і ін.

[122] Знаходиться у Калабрії, заснований у 1099 р. грецькими вихідцями. У XIV ст. став католицьким; нині руїни.

[123] Знаходиться в Сицилії біля Мессіни. Існує донині. Заснований у 1089 р. Рожером, великим графом Калабрії і Сицилії, на спомин перемоги над сарацинами. Монастир заселили вихідці з Візантії на чолі з ігуменом Михаїлом.

[124] За Евергетидським уставом також на вечірні ввечері у дні великих святих.

[125] Так і сьогодні за Києво-Печерським наспівом.

[126] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 410 – 436.

[127] Із IX ст. також походять найраніші пам’ятки студійського уставу.

[128] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 436 – 441.

[129] Скабалланович М. Толковый Типикон. – Київ, 1910, – С. 464 – 482.

[130] Теодор Студит Поучення, 18.

[131] Теодор Студит Завещание. Заповеди игумену, 1.

[132] Теодор Студит Ямб ко вторствующему, Письмо 2.

[133] Теодор Студит Малий катехизис § 41-48. Письмо 2.

[134] Теодор Студит Ямб до епістимонарха. Іпотипос§ 18.

[135] Теодор Студит Великий катехизис § 77. Іпотипос§ 18.

[136] Теодор Студит Ямб до наглядачів.

[137] Іпотипос§ 18.

[138] Теодор Студит Ямб 16.

[139] Іпотипос§ 18.

[140] Теодор Студит Ямб 12, 13.

[141] Іпотипос§ 25.

[142] Діатипос§ 33.

[143] Іпотипос § 24, Діатипос§ 11.

[144] Діатипос§ 30.

[145] Іпотипос§ 27.

[146] Діатипос§ 7.

[147] Іпотипос § 14.

[148] Діатипос§ 13.

[149] Іпотипос § 22, Діатипос§ 29.

[150] Іпотипос § 34.

[151] Іпотипос § 23, Діатипос§ 9.

[152] Іпотипос § 33.

[153] Діатипос§ 25, 26.

[154] Іпотипос § 26, Діатипос§ 28.

[155] Іпотипос § 36.

[156] Іпотипос § 28, 29, Діатипос§ 14–18.

[157] Діатипос.

[158] Іпотипос.

[159] Діатипос.

[160] Іпотипос § 28, Діатипос § 14.

[161] Діатипос § 31.

[162] Кекелідзе. Літургічні грузинські пам’ятки, 305 і дальше, 478 і дальше.

[163] Ркп. Моск. Синод. библ. № 330/380 л. 214.

[164] Мабуть, брат який будить на богослужіння: Голубинскій, История Русской Церкви І, 581.

[165] Канонарх.

[166] Мабуть, завідувач одежею.

[167] Мабуть, фахівець цієї справи.

[168] Наскільки преподобний Теодосій Печерський сам наслідував цю заповідь уставу, свідчить один випадок із його житія: Прийшов до нього келар із проханням вислати якогось незанятого монаха рубати дрова. Преподобний сказав: «я не занятий» і сам пішов на цю роботу. Це спонукало взятися до роботи і всю братію.

[169] Мабуть, роботи найманих робітників під наглядом іноків.

[170] Мабуть, раз на місяць – це місце стерте в рукописі, хворі – за вказівкою лікаря.

[171] Будильщик.

[172] «Старії обою страну».

[173] Храмове свято.

[174] «Оуставникъ рассматряяй о брашні ж і питії мніхомъ».

[175] Богородичної просфори.

[176] Іконостасом.

[177] Невідома міра сипучих речовин.

[178] Святогробський Типікон, лист 179, 191. Савваитов, Путешествие новгородского архиепископа Антония в Царьград, 15.

[179] Дмитриевский, Τυπικά, 654.

[180] Дмитриевский, Τυπικά, 671, 678.

[181] Типікон імператриці Ірини, глава 11. Migne Patrologia s. gr. t. 127.

[182] Типікон імператриці Ірини, глава 46, 5, 16, 15, 24, 28.

[183] Кекелидзе, Литург. груз. пам. 323; ркп. М. Рум. муз. Сев. 35/491, л. 13 об.–14 об., пор. ркп. Моск. Синод. библ. греч. 381, л. 14 об.–15.

[184] Кекелидзе, Литург. груз. пам. 325; ркп. М. Рум. муз. Сев. 35/491, № 35, л. 16 об.; № 381, л. 17 об. 18.

[185] Кекелидзе, Литург. груз. пам. 326; ркп. М. Рум. муз. Сев. 35/491, № 35, л. 19 об.–20.

[186] Ркп. Моск. Синод. библ. греч. № 381 XII–XVI в., л. 19 об.–22 об.

[187] Ркп. Моск. Синод. библ. греч. № 381 XII–XVI в., л. 22–23.

[188] У ркп. Моск. Синод. библ. № 329/384 XIV ст. ще в особливому зошиті, пришитому спереду. У пізніших, напр. № 678/386 XV ст. – уже в самому тексті: очевидно, ці витримки внесені в устав Атанасієм Висотським.

[189] Папа Іван-Павло ІІ. Богопосвячене життя. – Львів, 1997, – С. 7.

[190] Папа Іван-Павло ІІ. Богопосвячене життя. – Львів, 1997, – С. 7.