Традиційне монашество
єромонах Леонтій (ТУМОВСЬКИЙ)
Святоуспенська Унівська лавра монахів Студійського Уставу,
Україна
Доповідь на V сесії Патріаршого Собору
«Богопосвячене життя в УГКЦ»
Прудентополіс, Бразилія, 31.08 – 4.09. 2011 р.Б.
Публікація: Богопосвячене життя в УГКЦ.
Матеріали V сесії Патріаршого Собору УГКЦ.
Львів Свічадо 2012, стор. 55-61.
Вступ
1. Деякі характеристики монашої традиції Сходу
2. Основні фактори формування монашої традиції УГКЦ
3. Монастирі Студійського Уставу як спроба відновлення монашества УГКЦ
4. Висновки та перспективи
Вступ
На початку своєї доповіді хотів би з’ясувати значення основних понять, необхідних для осягнення запропонованої теми[1]. Йдеться, в першу чергу, про поняття монашества у вузькому значенні цього слова, яке в документах Католицької Церкви та в документах окремих Східних Католицьких Церков минулого та початку цього століття пов’язується зі східнохристиянською традицією чернечого життя Неподіленої Церкви першого тисячоліття[2].
З іншого боку, у церковних документах Української Греко-Католицької Церкви останніх десятиліть термін монашество вживано також у його ширшому значенні, як синонім до терміна богопосвячене життя, що охоплює численні форми апостольського та місійного служіння, які, за взірцем Римо-Католицької Церкви, виникли також у Східних Католицьких Церквах. Не ставлю для себе завдання висвітлити, котре з двох понять – монашество (в його ширшому значенні) чи богопосвячене життя – більше відповідає традиції та перспективі УГКЦ. Я, проте, говоритиму надалі про монашество та монастирі в традиційному значенні цього слова.
1. Деякі характеристики монашої традиції Сходу
Якщо пробувати скласти схематичний портрет візантійської монашої традиції, що прийшла на Русь із хрещенням Володимира Великого, слід вказати декілька її характерних ознак:
У нашому випадку йдеться не про окрему місцеву традицію, як, наприклад, монашество Сирії, Кападокії, Афону чи Єгипту, а про візантійський синтез цих локальних традицій, що надихає на розвиток первісного слов’янського чернецтва в IX – XI століттях[3].
Ця традиція охоплює збір аскетичних текстів, літургійних, канонічних та дисциплінарних норм, які уособлюють досвід попередніх монаших поколінь, що передається, передусім, через безпосереднє спілкування або через живу традицію монашого життя.
Візантійське, а згодом і слов’янське монашество зберігає автентичне бачення Євангелія як основної норми (канону) християнського, і зокрема монашого, життя. Не існує, отже, поділу Євангелія на Євангельські заповіді, обов’язкові для всіх християн, і Євангельські ради, що є основою богопосвяченого життя[4].
Монаше життя базується на всецілому посвяченні життя Богові, передусім через молитву та аскезу. Поняття апостольське життя в цьому контексті означає життя молитви, служіння ближньому та життя в аскезі[5].
Монашество на Сході зберігає внутрішню єдність, на відміну від Заходу, де окремі спільноти формують різні зразки апостольського життя та різні типи духовності[6].
Існує рівновага між двома основними формами монашого життя – кеновійним та анахоретським, які уособлюють два етапи духовного життя. Кожний монах живе у спільному ритмі кеновійного життя, та одночасно його особистий духовний шлях окреслюється в руслі духовного проводу, молитви та аскези, міра яких є різною для кожної окремої особи.
Як правило, монах або монахиня покликані служити співбратам або співсестрам у власному монастирі, і тільки в окремих випадках їхнє служіння виходить за межі монастиря[7]. Монах працює відокремлено від світу, але молиться в церкві, відкритій для всіх вірних (а не навпаки, як це заведено в багатьох спільнотах).
2. Основні фактори формування монашої традиції УГКЦ
Тепер коротко окреслю основні, на мій погляд, фактори, які спричинилися до формування монашества УГКЦ в його сучасному вигляді.
1) Відсутність сопричастя з Церквою Константинополя та її дочірніми Церквами, від яких давня Київська Митрополія перейняла живу традицію монашого життя. У не залежних від неї еклезіологічних реаліях XVI–XVII століть Київська Митрополія змогла повернутися до повного сопричастя з Римською Церквою, однак не зберегла ані власної цілості, ані сопричастя з «Церквою-матір’ю», від якої свого часу отримала дар хрещення[8].
2) Берестейська церковна унія Київської Митрополії 1596 р. з Римською Церквою, яка відбулася в час посттридентійських реформ, перейняла також і тенденцію Заходу до централізації монашества та його підпорядкування пасторальним і місійним потребам Церкви[9]. Внаслідок цього реформу чернецтва Київської унійної Митрополії також було здійснено в централізований спосіб, за взірцем канонічної структури і форм богопосвяченого життя тогочасної Католицької Церкви. В історичній перспективі це провадило до втрати зв’язку із власною чернечою традицією[10].
3) Попри численні церковні документи, які підкреслювали значення монастирів для життя Церкви, традиційне монашество залишається в сучасній Католицький Церкві досить маргінальним явищем. Зокрема це стосується Східних Католицьких Церков, у яких після реформ, запроваджених Motu proprio Папи Пія XII Postquam Apostolicis Litteris від 9 лютого 1952 р.[11], монастирів у канонічному значенні цього слово майже не існує. Наприклад, у Маронітській і Мелхітській Католицьких Церквах (оперую тут мовою цифр) 15–16 грудня 1955 року шість чернечих чинів із загальною кількість 924 члени визнано ordine non monastico[12]. Як наслідок цієї ситуації, серед усіх монастирів Східних Католицьких Церков на сьогодні найбільшим є Святоуспенська Унівська лавра монахів Студійського Уставу УГКЦ, яка разом з дочірніми монастирями нараховує 90 ченців.
4) Покликання монашества до душпастирської, виховної та місійної діяльності закоренилося в УГКЦ в часі йосифітських суспільних реформ в Австро-Угорський імперії кінця XVIII – початку XIX століть. Відповідно до цього бачення перебільшувано роль чернецтва в цих ділянках церковної праці, також недооцінювано служіння клиру, зокрема одруженого, та важливість розвитку мирянського руху[13].
3. Монастирі Студійського Уставу як спроба відновлення монашества УГКЦ
У кінці XIX – на початку XX століть серед інших важливих церковних реформ Галицького Митрополита Андрея Шептицького була також спроба відновити традиційне східне монашество в УГКЦ[14]. Монастирі, які згодом отримали назву «студійські»[15], мали на меті відродити східне монашество кеновійного типу, яке в давній Київський Митрополії запровадили преподобні Антоній
і Теодозій Печерські[16]. З історичного погляду цю ініціативу Митрополита можна вважати вдалою. Студійські монастирі за короткий час свого існування змогли пережити дві світові війни, довгий період переслідування і підпілля, і, як сказано вище, становлять нині найбільшу монашу інституцію в Східних Католицьких Церквах[17].
Будучи «дітьми свого часу», вони одночасно засвоїли численні елементи, не властиві для східної чернечої традиції, які увійшли в монаше життя внаслідок церковної та культурної галицької ментальності початку XX століття та через брак безпосереднього знайомства з монашеством Сходу[18]. Цю неповноту свого починання добре розуміли як Митрополит Андрей Шептицький, так і його брат архимандрит Климентій, для яких студійське монашество ніколи не було чимось остаточно оформленим, а мало надалі розвиватися, черпаючи сили і натхнення в монашій традиції Сходу[19].
Проте найбільші виклики та завдання сучасного студійського чернецтва полягають, на мою думку, не в зберіганні східної ідентичності, а саме в монашому житті. Серед них можна назвати структурну кризу сучасного студійського монашества[20], пов’язану з пасторальною працею розсіяних по численних малих обителях монахів; не здійснене до цього часу оновлення Типікону; незреалізована можливість розвитку скитського та пустельного життя в студійських монастирях[21]. Вірю, що відповіді на ці та інші питання зберігаються в давній монашій «мудрості Сходу», і тільки від нашого бажання залежить віднайти їх.
4. Висновки та перспективи
На завершення хочу озвучити декілька питань, чи пропозицій, які стосуються до подальшої перспективи розвитку монашого життя в УГКЦ.
1) В УГКЦ, в силу добре знаних історичних обставин, відновлення монашого життя зосередилося в межах монастирів Студійського Уставу. За винятком декількох монастирів, які походять з оновленої студійської традиції, у Церкві, на жаль, не постало нових монаших фундацій. У цьому я бачу закономірне й необхідне повернення до традиційного канонічного укладу розвитку монашого життя, коли монастирі, за винятком найбільш великих і впливових, підлягають владі місцевих єпископів, які є духовними батьками та засновниками цих обителей (див. ККСЦ 12, 2, 1, 435-437). Вже існуючі монастирі, передовсім маю тут на увазі Святоуспенську Унівську лавру монахів Студійського Уставу, могли б надати допомогу як у формації членів таких монастирів, так і на інших рівнях.
2) Спільноти богопосвяченого життя, чини або згромадження також мають правдиво оцінити своє духовне коріння в монашій традицій власної Церкви і всього християнського Сходу, намагаючись, у властивий для них спосіб, користати з цього важливого духовного спадку[22].
3) Унікальною ознакою нашого часу, в контексті відродження монашества, є доступність практично всіх літературних джерел східного монашого життя. Відповідно може бути дуже корисною співпраця монастирів з академічними середовищами, які можуть дати наукову формацію, необхідну для глибшого вивчення та пізнання аскетичної традиції Сходу.
4) Слід також вказати на екуменічний характер нашої епохи, який дозволяє, можливо, не на ідеальні, але на, як ніколи, відкриті особисті контакти зі спільною для нас монашою традицією Православних Церков.
[1] Висловлюю вдячність за допомогу в підготовці цієї доповіді преосв. владиці Венедиктові (Алексійчуку), єпископу-помічнику Львівської Архиєпархії та єромонахові Теодору (Мартинюку), ігумену Святоуспенської Унівської лаври монахів Студійського Уставу.
[2] Важливість чернечого життя і корисність відновлення його сили у Східних Католицьких Церквах підкреслювали численні офіційні документи Католицької Церкви. Таку орієнтацію можна побачити, зокрема, у документі Другого Ватиканського Собору Декреті про екуменізм Unitatis redintegratio (Возстановлення одності), 1964 (далі – UR), 15; у Кодексі Канонів Східних Церков, який присвячує сімдесят канонів цій темі, (далі – ККСЦ), (кан. 433-503), та в Апостольскому листі Івана Павла ІІ Orientale lumen (Світло Сходу), Ватикан, 1995, пп. 9-16. Пор.: Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков, Львів, Свічадо, 1998, 52.
[3] Короткий синтез розвитку візантійського монашества див. у: T. Špidlík, Monachesimo bizantino, в Dizionario degli istituti di perfezione, I, Roma 1974, 1466–1474. Монаша традиція Київської Русі була, таким чином, спробою продовження і розвитку візантійської монашої традиції з усіма її сильними і слабкими сторонами.
[4] T. Špidlík – M. Tenace – R. Čemus, Il monachesimo secondo la tradizione dell’Oriente cristiano, Roma 20071, 57.
[5] Детально про це див.: G.M. Colombás, Il monachesimo delle origini, II, Milano 1990, 22–26.
[6] OL, 9.
[7] OL, 14.
[8] Детальнійше про це див.: B.A. Gudziak, Crisis and Reform. The Kyivan Metropolitanate, the Patriarchate of Constantinople, and the Genesis of the Union of Brest, Cambridge – Massachusetts 1998, 246–248.
[9] A. Pacho, “Concilio di Trento”, в Dizionario degli istituti di perfezione, IX, Roma 1997, 1291–1293.
[10] Спираючись на твори св. Василія Великого, так звані Regolae communes митрополита Йосифа Вельямина Рутського у своїй структурі, термінології та дусі мають, однак, сильний відбиток західних зразків, особливо Summarium Constitutiones Товариства Ісусового. Пор.: S. Senyk, Rutskyj’s Reform and Orthodox Monasticism: A Comparison, в OCP 48 (1982) 410–411; 417–422.
[11] Acta Apostolicae Sedis, vol. XXXXIV (1952) 65–150.
[12] Антоніанський Ліванський чин маронітів (465 членів), Антоніанський Алеппінський чин маронітів (80 членів), Антоніанський чин святого Ісаї маронітів (79 членів), Василіанський чин Найсвятішого Спасителя мелхітів (126 членів), Василіанський чин святого Йоана Хрестителя (100 членів) та Василіанський Алеппінський чин мелхітів (74 члени). Пор.: Sacra Congregazione per la Chiesa Orientale, Oriente Cristiano. Cenni storici e statistiche, Città del Vaticano 1962, 561–565; 595–604. Позитивну оцінку вищеназваного документа та перспективи оновленого монашества Східних Католицьких Церков див. у: C. Pujol, Il monachesimo bizantino nella legislazione del MP Postquam Apostolicis Litteris, в OCA 153, Roma 1958, 57–97. Оптимістичне бачення автора протягом 60-ти минулих років, на жаль, не оправдалося.
[13] Пор.: J.-P. Himka, Religion and Nationality in Western Ukraine. The Greek-Catholic Church and the Ruthenian National Movement in Galicia, 1867–1900, Montreal & Kingston – London – Ithaca 1999, зокрема 79–84.
[14] Короткий синтез цієї царини діяльності митрополита подає: C. Korolevsky, Metropolitan Andrew (1865-1944), S. Keleher, ed., L’viv 1993, 335–360.
[15] Назва походить не від імені преподобного Теодора (ігумена) Студійського, а від назви монастиря в Царгороді, літургійний устав та внутрішнє влаштування якого були визначальними для всього монашества Візантійської імперії та згодом Київської Русі в IX-XII століттях. “Іn the Eastern way, the monks do not have the name of any legislative Father (курсив мій – ЛТ), but they take their name from the name of the monastery (to which they belong) or the name of the Lavra itself”. Пор.: C. Korolevsky, Metropolitan Andrew (1865-1944), S. Keleher, ed., L’viv 1993, 341. Преп. Теодор Студійський (Студит) не є засновником студійського монашества УГКЦ, як також святитель Василій Великий не був засновником ЧСВВ!
[16] У найраніших творах Митрополита Андрея, посвячених відновленню студійського монашества, як джерело вказано не царгородський «Студіон» на чолі з ігуменом Теодором, а Києво-Печерську лавру, що дає початок монашеству на Русі. Цей момент дуже відрізняє оновлення студійського монашества від чернечих реформ митрополита Й. Рутського, для якого була важлива унійна, пасторальна та місійна перспектива праці оновленого чернецтва, а не повернення до монашої традиції. Пор.: S. Senyk, Rutskyj’s Reform and Orthodox Monasticism: A Comparison, в OCP 48 (1982) 412–413.
[17] Перед Першою світовою війною головною особою в розвитку відродженого студійського монашества був Леонід Федоров (1879–1935), у майбутньому екзарх Російської Греко-Католицької Церкви. Про його плани літургійних і дисциплінарних реформ студійських монастирів та критику поглядів Митрополита див.: Ю. Аввакумов – О. Гайова, Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії. Документи і матеріали (1899–1917), Львів 2004, 492–602.
[18] Це характерно як для Скнилівського Типікону, так і для пізніших законотворчих текстів відновленого студійського монашества. Так, для прикладу, укоренилося хрестоматійне бачення розпорядку дня монаха, запозичене з венедиктинської монашої традиції: «Монахи молять ся через вісімъ годинъ, працюють через вісімъ годинъ, сплять і відпочивають черезъ вісімъ годинъ» (цитую згідно з правописом оригіналу). Пор.: Типиконъ студитскои лавры св. Антонія Печерского въ Скнилові під Львовомъ, Жовква 1910, 10. Для перших монахів, як слушно зазначає Р. Ф. Тафт, ціле життя було «безперервною молитвою», вони однаково молилися в будь-якому моменті дня і в будь-якому місці монастиря, де б не перебували. Пор.: R. F. Taft, Oltre l’oriente e l’occidente. Per una tradizione liturgica viva, Roma 19992, 301. До списку запозичень західного походження можна додати також покликання на богослов’я Євангельських рад; венедиктинський тип одягу монахів, остаточно змінений тільки після 2000 року; донині чинна практика часових обітів та інші.
[19] У своїй аскетичній частині (монаше убожество, чистота, піст, послух, молитва, мовчання та покора) Скнилівський Устав відображає бачення Митрополита, почерпнуте із праць святого Василія Великого. Пор.: Типиконъ студитскои лавры св. Антонія Печерского въ Скнилові пôд Львовомъ, Жовква 1910, 4–9; 11–13.
[20] Пор.: ієромонах Венедикт (Валерій Алексійчук), Духовні настанови, Львів, Свічадо, 2010, 89–92.
[21] Пор.: Типиконъ студитскои лавры св. Антонія Печерского въ Скнилові пôд Львовомъ, Жовква 1910, 15–17; А. Шептицький – К. Шептицький, Типікон (1936), Львів 1996, 148–151.
[22] Зокрема, йдеться про обряди складання монаших обітів: «Тому необхідно зберігати ці обряди, використовуючи їх для складання суто чернечих обітів, і черпати в них натхнення також для складання обітів у чинах і богопосвячених згромадженнях Східних Церков». Конгрегація у справах Східних Церков, Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков, 52.