Архимандрит кир Никанор (Дейнега)
(8 грудня 1907 – 8 листопада 1982)
Унівський прочанин, 3 (6) 2009
стор. 10-11
Життя Архимандрита кир Никанора
Біографія на сайті «Єпископи УГКЦ»
Буклет про Архимандрита кир Никанора
Конференція, Львів, 8.11.2022
Спогади Владики Юліяна (Вороновського)
Спогади ієрмонаха Севастіяна (Дмитруха)
Спогади схимонахині Хризантії (Гнатів)
Спогади ієромонаха Петра (Гладія)
Спогади схимонахині Юліти (Похудай)
Життя Архимандрита кир Никанора
Архимандриту кир Никанору випало долею очолювати Студійське чернецтво у найважчі роки переслідування та підпілля нашої Церкви. Після арешту архимандрита Климентія (Шептицького) він перебирає на себе обов’язки архимандрита Унівської Лаври, виконуючи заповіт отця Климентія, який у своєму «Послідньому слові» назвав його своїм наступником.
Народився кир Никанор (Микола Дейнега) у с. Свістільник Галицького району Івано-Франківської області. Після закінчення матури та бухгалтерських курсів він вступив до Унівського монастиря. Малу схиму отримав у 1938 р., рукоположений митрополитом Андреєм Шептицьким у 1939 р. після студій у Львівській богословській академії. У 1939-1946 рр. отець Никанор – настоятель монастиря свщм. Йосафата у Львові на вул. П. Скарги.
Після закриття Унівської Лаври студійське монашество було локально дуже розсіяне, що надзвичайно ускладнювало керування монашою громадою і створення з неї справжньої чернечої спільноти. Отець Никанор розумів, наскільки важливою для монахів, що живуть розсіяно, є спільнота. Тому він розпочав організовувати своєрідні невеличкі обителі. І так за його ініціативою та сприянням були побудовані монаші будинки в Рудному, Брюховичах. Монах Амвросій (Шляхтянський) купив невеликий будинок у Львові, були обителі в Зарваниці та Дорі. В 1963 р. архимандрит переїхав до Львова, до будиночка, на вулиці Терешкової (тепер Виговського), звідки й надалі керував усіма монахами Унівської Лаври, водночас працюючи кочегаром.
Крім організації невеликих чернечих спільнот отець Никанор магався утримувати постійні взаємини поміж братією, щоб вони зі страху перед каральними органами не відчужували один від одного. Одним зі способів підтримки таких контактів були іменини, коли тезоіменного інока приходили вітати його співбрати. Крім таких приватних свят були і загальні, на яких якомога більше ченців збиралися разом, щоб відчути себе спільнотою.
Архимандрит Никанор дбав, щоб монахи-студити, які змушені були працювати на державних роботах, заробляючи на проживання, здобували й освіту: хто середню, а хто й вищу. Архимандрит Никанор дбав не лише про те, щоб з Божою допомогою Студійське монашество вижило у важкі часи, але и гідно несло Христове світло у світ. Коли владика Володимир Стернюк зорганізував підпільну греко-католицьку семінарію, архимандрит Никанор викладав семінаристам моральне і догматичне богослов’я.
Якщо основним джерелом економічного фінансування монастирів у часи підпілля була світська державна праця, а також добровільні пожертви, то за правління о. Никанора сюди додалися ще й “інтенції”, тобто замовлені літургії “у намірі давших”, які привозив із Литви своєрідний зв’язковий, молодий єромонах Юліян (Вороновський). Завдяки цим інтенціям ченці більше могли працювати для духовного добра людей, менше зосереджуючись на пошуку засобів до існування. До сфери діяльності архимандрита Никанора належало теж духовне керівництво сестрами Студійського уставу. Цей обов’язок доручив архимандритові о.Климентій (Шептицький).
Попри всі негаразди, під керівництвом отця-архимандрита до кінця 1960-х рр. монахи адаптувалися до нелегких умов радянської дійсности та викристалізували хоча й невелику, проте більш-менш монолітну спільноту. В Галичині створилась хоч і підпільна, але зорганізована чернеча студійська спільнота, яка навесну 1967 р. налічувала 62 особи. Про це у таємному звіті повідомляв Ватиканові єпископ Василь Величковський.
Ще однією дуже важливою і вагомою заслугою архимандрита Никанора було те, що він разом з ієромонахом Юліяном (Вороновським) перекладав з французької Типікон – устав, за який живуть Студійські ченці.
А в 1972 р. Владика Василій (Величковський) висвятив архимандрита Никанора на єпископа катакомбної УГКЦ. Архиєрейські свячення відбулися у помешканні, на вулиці Солов’їній, у Львові, при трьох свідках: ієромонахах Володимирові і Юліянові (Вороновських) та їхній матері Ксенії. Піднесення до єпископської гідности дозволило кир Никанорові, тепер вже владиці, самому рукополагати дияконів і священиків для потреб Церкви.
Архимандрит Никанор був справжнім Божим даром для монахів та гідно провадив їх через бурхливе море життєвих негод аж до своєї смерті – 8 листопада 1982 року.
Спогади Владики Юліяна (Вороновського)
«Це був батько для всіх»
Так склалася доля, що я перший вступив до монастиря Студійського уставу після собору 1946 року. Я жив недалеко від помешкання архимандрита Никанора і кожного дня відвідував його. Це був батько для всіх, який все відчував. Ніколи не було такого, щоб він казав, що сьогодні не може когось прийняти, хоч сам був хворий… Отцю Никанору доводилося цілий день працювати, а ночами він молився, казав: „Якщо ми не будимо молитися, то хто буде за нас це робити?”… Щоб заробити на життя, отець працював кочегаром, а коли КДБ давав указівку звільнити „того попа”, то начальник фабрики відзначив, що не знайде іншого такого ж сумлінного працівника.
Спогади схимонахині Хризантії (Гнатів)
«Я зрозумів, що це Матір Божа кличе мене»
Після собору 1946 року до нашого монастиря у Якторові щосуботи приїжджав о. Климентій. Він давав науки, сповідав. Архимандрит передчував свій арешт і під час одних відвідин сказав, що прощається і на своє місце дасть нам cвого найкращого сина, якого ми маємо берегти, шанувати і любити. За тиждень отця Климентія арештували і до нас приїхав о. Никанор… На всіх він зробив надзвичайне і миле враження. Я відчула якусь таку батьківську теплоту. Він був всім для всіх нас. До сестер відносився з такою великою любов’ю та добротою, що кожній здавалося – саме її він найбільше любить. Часто після обіду ми просили отця розповісти про себе.
Ось дещо з його розповідей.
«Одного разу я запізнився на поїзд і, щоб дістатися додому, я вирішив перейти навпростець через Дністер по льоді. За кілька метрів до берега лід зламався, я опинився у воді, рятувався як міг, але почав замерзати і зрозумів, що то кінець мого життя. Тоді я почав молитися до Матері Божої і просити, що якщо врятуюся, то буду до смерті голосити її славу. Якимось чином я опинився на березі…»
«Якось одна сестра-студитка розповіла мені про Унів, дала адресу монастиря… День і ніч мені не давала спокою ця розмова. В часі відпустки я поїхав до Унева. Перше, що побачив, як зайшов до церкви, то чудотворну ікону Богородиці, яка ніби промовляла: „Ти ж обіцяв мені служити…” Я залишився в монастирі, й мене відразу ж вирішили випробувати – призначили до дуже важкої роботи в гарбарні, де виробляли шкіри. Я, подивившись на примітивне виробництво, звичайно, погодився допомагати, але запропонував провести деяку реконструкцію. Брат Теодозій, який працював там, погодився, і за якийсь час ми вдосконалили і полегшили виробництво. Однак за кілька місяців здоров’я моє почало підупадати, і я вирішив піти до якогось іншого монастиря. Одного дня, як приїхав о. Климентій і всі браття зібралися на зустріч, я зібрав речі й пішов через ліс із монастиря. Але тут чую: „Миколо, вернися!” Оглядаюся – нікого. Я далі в дорогу і знову: „Вернися!” Так повторилося тричі, і я зрозумів, що це Матір Божа кличе мене. Я повернувся до келії, а за кілька хвилин заходить бр. Теодозій і каже, що розповідав про мене о. Климентію, а той хоче мене бачити. Архимандрит зустрів мене з усміхом та розпростертими руками і відразу ж запитав, чи хочу бути священиком… Вранці ми виїхали до Львова».
Спогади ієромонаха Петра (Гладія)
«Так отець врятувався від смерті»
Із розповідей архимандрита мені запам’яталися два випадки з його перебування у фашистській в’язниці. Коли хтось тікав з ув’язнення, то німці розстрілювали кожного десятого в’язня. І ось одного разу о. Никанору припало стати одним з тих нещасних. Їх провели на страту. Один офіцер мав треновану вівчарку і спустив її на призначених до розстрілу. Пес підбіг до отця, обнюхав його, оббіг і мирно вернувся до господаря. Здивований офіцер підійшов до отця, запитав, хто він, і наказав відійти.
Спогади схимонахині Юліти (Похудай)
«За його молитвами ми тепер тримаємося»
Після восьми років перебування в монастирі, 1978 року ми з сестрою Олімпією приїхали на загальну сповідь до отця Никанора. Він зустрів нас із розпростертими руками, по-батьківськи розпитував. Ми висповідалися і були дуже щасливі, що отець нас багато повчав про вірність покликанню до смерті, яка би нас доля не спіткала. Ми вийшли з такою великою енергією від Владики, що не знали, де її подіти. Ще кілька разів ми відвідували отця з проханням про благословення і також були на Янівському цвинтарі на його похороні. За його молитвами ми тепер тримаємося, у серці до самої смерті будемо з ним, бо дуже його любимо.