Завдання настоятеля у формаційному процесі
єромонах Венедикт (Алексійчук),
Студійського Уставу
Доповідь на ІІ сесії Собору монашества УГКЦ
«Покликання і формація»
Львів, 4-8.09.2006 р.Б.
Публікація: Преображення у Господі.
ІІ сесія Собору монашества УГКЦ
«Покликання і формація» 2006 р.
Львів Свічадо 2007, стор. 51-53.
Розглядаючи складові виховання монаха, не перебільшуючи, можна сказати, що роль настоятеля у ньому є визначальною, адже він є не тільки головою спільноти, а насамперед покликаний бути її духовним провідником. У всіх наших монастирях перед настоятелями[1] постає багато різноманітних завдань, кожне з яких по-своєму важливе. Иноді життя настоятелів безпосередньо перегукується з біблійною історією про Марту і Марію. Марта клопоталася про те, що сама вважала за потрібне. Марія сиділа біля ніг Христа і прислуховувалась, чого Господь потребує від неї. Можливо, що остання, почувши слово Боже, могла «клопотатися» більше, ніж Марта, але вже тим, що було потрібне Господеві. Таким чином, головним завданням настоятеля чи настоятельки було прислуховуватися до слова Божого, щоб вчити і допомогати своїм співбратам і співсестрам шукати передусім Небесного Царства і Бога, щоб жодні инші другорядні речі не займали в їхньому монашому житті першого місця.
Проте вважаю хибним такий погляд, що лише настоятелі відповідальні за формацію, адже певною мірою вся спільнота є відповідальна за виховання монахів. Иноді може скластися враження, що завдання настоятелів зводиться тільки до того, що лише вони мають карати, робити зауваження, «воювати» з тими, хто не дотримується уставів монастиря, а до решти спільноти це абсолютно не стосується.
Зрілість настоятеля і його особистий приклад є тими двома наріжними каменями, на яких мала б будуватися роль настоятеля в спільноті. Саме настоятель мав би бути тим світочем, в якому члени спільноти бачили б світло Христа для себе. Напевно, це дві найголовніші речі, над якими настоятелі мають невтомно працювати, щоб бути добрими слухачами і передавачами слова Божого.
У своїй співдоповіді більше уваги я хотів би присвятити проблемам, пов’язаним із питанням ролі настоятеля в формаційному процесі, бо вони, певною мірою, висвітлюють труднощі, з якими настоятелі стикаються в монастирях, виконуючи свої завдання.
На мою думку, однією з проблем є те, що настоятелі часто бояться робити зауваження своїм співбратам чи співсестрам, тому що останні насторожено сприймають критику. Настоятелі, які, своєю чергою, й самі ще не є цілковито сформовані, щоб у мирі і з любов’ю приймати критику своїх співбратів, намагаються уникати робити зауваження. Тому можемо зустріти дві протилежні, але однаково хибні, позиції настоятелів. Одну, яка все дозволяє, не бажаючи мати конфлікти і непорозуміння з підвладними, і другу – «диктатора», який упевнений у тому, що його рішення і його думка є волею Божою для йому підлеглих монахів. В основі коренем обох хибних позицій є духовна незрілість і несформованість настоятеля.
Ще однією проблемою, яка пов’язана зі згаданою, є те, що настоятелі иноді можуть нав’язувати свій тип духовности всім або більшості членів монастиря. Поза сумнівом, святість є одна – це святість Бога. Ми лише долучаємось до неї, беремо у ній участь. Ми живемо також святістю инших людей, хочемо їх наслідувати. Проте кожного Бог провадить окремою дорогою до святости і про це особливо важливо пам’ятати у формаційному процесі.
Також служіння настоятелів ускладнює те, що вони справді переобтяжені різноманітними обов’язками, які не дають їм можливости приділяти достатньо часу для формації монахів чи монахинь. Иноді винні в цьому самі настоятелі, які беруть на себе не конечні для них обов’язки, а иноді члени спільноти, не бажаючи взяти на себе відповідальности за окремі ділянки життя монастиря, перекладають усе на настоятеля.
Прикро визнати, що і в монастирях можна зустріти брутальність, нетерпимість, зухвальство, одно слово, немонашу поведінку. Тому завдання настоятелів передусім має полягати у викоріненні цього зла зі спільнот як самостійно, так і з допомогою своїх рад.
Настоятелям також важливо пам’ятати, що їхні недоліки найкраще бачать члени спільноти, з якими вони живуть уже довгі роки. Тому варто давати можливість своїм співбратам особисто чи через відповідних осіб висловлювати свої зауваження, особливо під час засідань рад монастиря.
Певною мірою сучасні монастирі дають усім нам, настоятелям і спільноті, добру можливість для здобуття чеснот смирення і покори. Адже ж яка нам користь, якщо ми живемо і працюємо серед людей, які нас люблять, або бодай дотримуються правил монастиря і добре поводяться? Коли ж подивимось на сучасні монастирі, то виявимо, що в них живе багато осіб, які мають різноманітні душевні й духовні проблеми, але які водночас прагнуть спасення. У сутності вони так само, як усі люди, наражаються на спокуси диявола. У дорозі до досконалости неминуче потрібно пройти через усі ці терпіння і прикрощі. У наш час потрібно виховувати в собі шляхетність духу і навіть делікатний гумор, щоб з Божою поміччю переносити всі терпіння. Лише той може стати сформованим монахом і зможе формувати инших, хто досвідчив на собі злобу лихих духів, що діють через людей, бо сам здобув досвід у духовній боротьбі, бо досвідчив, що його вороги не співбраття чи співсестри, а впалі ангели, які діють через них.
[1] Під словом «настоятель» розуміємо настоятелів чоловічих і жіночих монастирів.