Схимонах Мар’ян
(Михайло Пигель)
(1905-1992)

Унівський прочанин, 1(22), 2014
стор. 15-17

Книга: Михайло Пигель (Схимонах Мар’ян).
Сторінки життя. Спогади та документи
упор. О. Григор, Ю. Пигель.
Львів: Свічадо, 2013.

На початку 2014 року в Національному музеї у Львові відбулася презентація книги-збірки спогадів про Михайла Пигеля (схимонаха Унівської Лаври Мар’яна). Це унікальна людина, музейник, реставратор, іконописець. Протягом майже 30-ти років він був головним хранителем неоціненних мистецьких збірок Національного музею, засновником якого був Митрополит Андрей Шептицький. Пропонуємо вашій увазі уривки з книги.

Народився Михайло Пигель у листопаді 1905 року в селі Жирівка на Львівщині. Його батьки мали семеро дітей, п’ятеро з яких посвятили себе служінню Богові. Першою в жіночий монастир василіянок пішла найстарша Магдалина. Молодші Дарія та Катерина стали сестрами згромадження св. Вінкентія, прийнявши монаші імена відповідно Анна-Марія і Хризостома-Марія. Після смерті батьків 1920 року, Михайла віддають у студійський притулок для сиріт, організований за велінням митрополита Андрея у Львові на вул. Петра Скарги. Талановитого юнака, який тягнувся до освіти і ширших знань, посилають до гімназії, яку він дуже успішно закінчує у 1928 році. Паралельно з наукою в гімназії він складає іспити в Учительську семінарію, щоб здобути право вчителювати. У 1929-1934 роках Михайло Пигель навчається у Львівському музичному інституті ім. М. Лисенка грі на скрипці та диригуванню й одночасно здобуває основи мистецької підготовки в Студійській іконописній школі.

Глибока християнська атмосфера Студійського монастиря, вплив архимандрита Климентія закріплюють у Михайлові переконання, що саме чернече життя є його покликанням. Так Михайло Пигель стає братом Мар’яном – студійським ченцем. Проживаючи в Унівській Лаврі у 1937-1945 роках, він одночасно працює вчителем музики в унівській школі. Брат Мар’ян стає керівником монашого хору, займається іконописом.

У монастирі збереглося декілька ікон схимонаха Ма’яна: «Почаївська Богородиця», «Євхаристійний Христос», «Богородиця Годувальниця» та інші. Разом зі схимонахом Ювеналієм Мокрицьким він виконав іконостас для церкви сусіднього села Словіти. Брав участь у розписах монастирського храму Успення Пресвятої Богородиці. За твердженням мистецтвознавців різьба на кам’яному хресті на подвір’ї Унівської Лаври теж робота Пигеля. Після закінчення Другої світової війни, коли почалось відкрите переслідування Церкви, частина монахів влаштовувались на світську працю. Брат Мар’ян почав працювати у Державному музеї українського мистецтва у Львові: спершу рисівником, а з березня 1949-го головним хранителем фондів музею. Він прийняв під свою опіку 34089 музейних експонатів, записаних у 18 інвентарних книгах. Щоб підвищити свою кваліфікацію Михайло Пигель проходив у 1951-1952 р. практику в художньо-реставраційних майстернях відомих музеїв Москви та Ленінграда під керівництвом визначних спеціалістів. Михайло Пигель працював у музеї 27 років, після виходу на пенсію передавав музейні фонди своєму наступникові ще протягом п’яти років. З виходом УГКЦ з підпілля переселився до студійського монастиря. Помер 20 травня 1992 року, похований на Чернечій горі в Уневі.

Любов Волошин, мистецтвознавець, директор
Художньо-меморіального музею ім. О. Новаківського

Працював Михайло Пигель скромно, тихо, без нарікань, долаючи нерідко великі труднощі, нерозуміння «згори», відсутність потрібних матеріалів і, врешті-решт, холод і вологість Вірменського собору. Саме там із волі офіційних сатрапів від мистецтва опинилась у дуже невідповідних умовах одна з найцінніших фондових груп музею – унікальна кількатисячна збірка давньоукраїнського іконопису. Як міг (не раз у примітивних умовах) оберігав, захищав і «лікував» як реставратор ці дорогоцінні скарби нашої давнини. При цьому не чекав за свою жертовну працю ні вдячності, ні визнання людей, а тим паче – від офіційних кіл. Із покорою, мовчки не раз терпів зверхнє іронічно-насмішливе ставлення до себе як до монаха. Християнський аскет за стилем свого побуту, він керувався у житті двома високими моральними імперативами: непохитною вірністю своєму Творцеві та його Церкві та потребою служіння власному народові.

Ярослава Павличко, наук. співробітник Національного музею у Львові

Мене вражала його інтелігентність, якась особлива внутрішня теплота висвічувалась у м’якому погляді очей і лагідних словах. Він носив у собі якийсь болючий філософський спокій. Ніколи не підвищував тону голосу.

Як головний охоронець, він дуже пильнував, щоб усі двері, шафи, скрині були добре зачинені та запломбовані. Любив порядок. Бувало, навіть вертався назад до дверей: «Чекайте, мені сі здає, що я пломбу не поставив!»

Якось М. Пигель відкрив мені свою таємницю з тих часів: після ретельної перевірки кількох шаф, коли спеціальна комісія відходила, він перекладав багато творів із шаф, які мали на другий день перевіряти, в уже перевірені шафи, а ті навпаки. На другий день приходила комісія і, відкривши інші шафи, констатувала: «А-а, ми вже це перевіряли!» У такий спосіб було врятовано багато творів». Зрозуміло, що така «практика» могла обійтися дорого, коштувати М. Пигелеві волі, а музеєві – нових репресій. Казали: коли КДБ вивозило з музею картини під грифом «спецфонд», М. Пигель урятував портрет кардинала Сембратовича. Вийнявши з рами, склав його учетверо та поклав біля дверей музею на долівці, ніби для витирання ніг. Звісно, тільки-но машина з награбованим від’їхала, цей портрет М. Пигель переховав за одну з музейних шаф. Іще декілька творів малярства – портрети єпископів і митрополитів – також було врятовано.

Під час однієї з передостанніх зустрічей в помешканні на вул. В. Антоновича, М. Пигель декілька разів згадував Унівський монастир, куди хотів би віддати свої меблі та невеличку бібліотеку. «Мене там виховали. Це мій дім», – говорив з якимось особливим щемом.

Борис Возницький, колишній директор Львівської галереї мистецтв

І в мене було велике здивування, коли побачив у (Вірменському) соборі хранилище, спроектоване і виконане власноруч Михайлом Пигелем. Спочатку «переселені» ікони стояли просто на землі. Пигель робив стелажі за власним проектом, розміри сам розраховував, що ці ікони стануть тут, а ці там, він робив усе сам, точно за розмірами. Обставини тоді були дуже важкі, нікому це не було потрібно, грошей ніхто не виділяв. Один із керівників області, пригадую, сказав: «Нехай вона згорить, уся ця збірка семи тисяч ікон». Тому все, що залишилося, лягло на плечі двох людей – Михайла Пигеля і Віри Свєнціцької… Ми нині вивчаємо українське мистецтво по нашій львівській збірці, яку врятував Михайло Пигель і зберіг до нашого часу.

Мирослав Откович, директор Льв. філіалу Нац. наук.-досл. реставраційного центру

Михайло Пигель був неперевершеним рисувальником. Ще й нині в картотеках музею можна побачити його рисунки, де експонати зображені навіть краще, ніж на фотографіях, адже він умів вибирати й акцентувати на найважливішому. Малював ікони темперою та кольоровими олівцями, проте для цього в нього було мало часу, який він віддавав для праці в музеї. Робив спроби займатися науковою роботою, написавши багато цікавих розділів про давнє мистецтво Х-ХV століть.

Роздумуючи сьогодні над часом, який довелося провести разом із незабутнім Михайлом Пигелем, можна констатувати, що на зламі двох систем суспільного життя, що драматично розгорталося на просторах Галичини після «визволення» 1939 року зламалося і не розкрилося багато талантів. Вони не змогли збагнути і сприйняти те, що завершився період тихого, «академічного» життя галицької інтелігенції, і треба було вибирати або лінію пристосування, або шукати шляхи жертовної праці для національної культури навіть у таких агресивних умовах. Михайло Пигель пройшов свій шлях чесно, і те, що ми маємо Національний музей у Львові імені митрополита Андрея, – його заслуга та довголітня праця.

Ієромонах Всеволод (Оліярник)

Я навідував бр. Мар’яна в його скромній однокімнатній квартирі по нинішній вулиці Антоновича. Під час таких моїх візитів я хотів йому чимось послужити: чи то в кімнаті прибрати, чи посуд помити, та він просив не робити цього. Він вважав, що я гість у нього. Бр. Мар’ян ніколи не переставав бути монахом і дотримувався уставу монастиря, хоча монастиря на той час, як структури, не було. Це був дійсно монах-аскет, це була людина, котра не хотіла чогось понад міру, не збирав зайвого і непотрібного, його весь скарб крився у його серці, він завжди був відкритим душею, правдивою та доброю людиною. Був ревним монахом із стертими вервицями, у скромній цивільній одежі, зношеній, але чистій сорочці, незважаючи на поважний вік. Одного разу ми їхали тролейбусом до собору св. Юра і на моє запитання, чого він собі не присяде, він відповів: «Я так звик, бо молюся стоячи, так зручніше, а сідати не буду через те, що я мужчина, може, хтось слабший собі присяде».

Коли студитам віддали приміщення Кармелітського монастиря в центрі Львова брат Мар’ян переселився туди. У монастирі його любили і шанували, часто просили розповісти про життя в Уневі. Він розповідав про свої зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким, як на прохання тодішнього настоятеля монастиря він, будучи юним художником, малював ікони мінімального іконостасу для митрополита Андрея. На той час митрополит Андрей служив уже Святу Літургію, сидячи при спеціальному престолику, який бр. Мар’ян сам зробив за розміром стола як п’ятиярусний іконостас, та ікони до нього сам намалював (цей іконостас зберігся до сьогодні, я сам його знайшов на горищі митрополичої палати).

З братом Мар’яном можна було поспілкуватися на будь-яку тему і навіть будь-якою мовою. Він знав досконало і німецьку, і французьку, і польську та багато ін. мов. Його скромність проявлялася в усьому, а культура поведінки була такою високою, що можна позаздрити, і коли він щось робив, то робив із педантичною акуратністю, а коли ішов на молитву, то по ньому можна було звіряти годинник, він ніколи не запізнювався і не виходив із богослужіння швидше.

Брат Мар’ян мав багато мрій і планів, бо почав робити ескізи престолу і кивоту для Михайлівської церкви у Львові. І як же він втішився, коли дізнався, що Унівський монастир уже є передано нам, і все запитував, коли ж ми всі переїдемо до Унева. Казав, що там наш рідний дім і там тепер багато справ після совєтів, і як добре, що то вже знову наше. На превеликий жаль, на постійне перебування до Унівського монастиря схимонах Мар’ян потрапив вже після своєї смерті 20 травня 1992 року, де спочив на Чернечій горі поміж своїми братами навіки.