Ієросхимонах Герасим
(Григорій Гедеон Сироїд)
(1.04.1914 – 8.10.2005)

Унівський прочанин, 4(7), 2009
стор. 10-11

Отця Герасима люблять і пам’ятають сотні прочан та гостей Унівської Лаври. Найчастіше старенький отець зустрічав усіх, сидячи на лавочці біля монастирських мурів. У свої 90 років він досконало пам’ятав як події та осіб з далекої минувшини, так і кожну людину, з якою доводилося спілкуватися вже тепер. Отець завжди був дуже уважним та привітним до кожного. Коли прочани, познайомившись із ним, розповідали про себе, про свої турботи, то, через якийсь час знову зустрівшись із отцем, дивувалися – як він усе пам’ятає! Старенький монах пов’язував сучасних ченців і нас усіх з древньою традицією обителі, адже був у близькій духовній єдності з багатьма подвижниками та святими, які тут відбували свій монаший шлях.

Народився отець Гедеон 1 квітня 1914 року у багатодітній селянській сім’ї. Батька забрали на війну, де він потрапив у полон, тому виховання та утримання п’яти дітей лягло на плечі матері Анни. Покликання до священичого життя з’явилося у Григорія вже в дитячі роки. Парохіяльна церква, місцевий отець, благочестиві й богобоязні родичі прищепили дитині велику любов до Бога і ближнього. Григорій виявив велику здібності до навчання, тож батьки віддали його до Сокальської гімназії. Там юнак успішно вивчив латинську, грецьку та німецьку мови. Отець згадував, що коли розпочав навчання в Григоріанському університеті в Римі, всі предмети викладались лише латиною. „Латинську мову в гімназії я освоїв настільки добре, що вже з першої лекції все міг розуміти”, – розповідав монах.

Після закінчення гімназії в 1930 році 16-річний юнак, довго не роздумуючи та взявши батьківське благословення, вступає до Унівського монастиря. На той час ігуменом монастиря був Климентій (Шептицький). Постать отця Климентія, його особиста святість, заглиблене життя в Бозі віддання себе цілковито служінню Церкві й народу мали, без сумніву, неабиякий позитивний вплив на молодого послушника. Життя в монастирі не було легким: щоденна праця в полі, на фермі, майстернях та виконування інших різноманітних монастирських обов’язків, довгі ранішні та вечірні богослужіння. Однак усе це лише укріпляло духовні та фізичні сили монаха.

Ігумен Климентій, дивлячись на духовний зріст молодого насельника Лаври Григорія, пропонує йому прийняти Малу Схиму (постриження в монашество). 14 жовтня 1937 року Григорій складає вічні обіти і приймає нове монаше ім’я Гедеон. Невдовзі його посилають на богословські студії до Рима. В 1938 році брат Гедеон отримує дияконські свячення, а 1939 року в римській катедрі Антонія Великого – священичі.

Успішно завершивши навчання, отець Гедеон повертається до Унівського монастиря. Нове життя молодого єромонаха в Унівському монастирі припало на час першої радянської окупації в 1939 році. Незважаючи на такі скрутні та непевні часи, ніхто не втрачав віри та надії. Отець Гедеон пригадував, як у перші дні другої світової війни в монастирі мало не сталася трагедія. Старшина військового підрозділу Червоної Армії, яка приблизно 18-19 вересня йшла в напрямку Львова, якимсь чином дізнався про монастирську мисливську зброю. Негайно заарештували настоятеля отця Йосифа (Шестюка). За приховування зброї його мали розстріляти і вже поставили при стіні монастирської дзвіниці, однак про зброю єромонах Йосиф нічого не знав. Бачачи небезпеку, отець Гедеон довідався, що зброя замурована в одній із монастирських стін. Єромонах Гедеон розбив стіну, вийняв чотири рушниці та віддав радянським командирам. Життя настоятеля було врятовано. Згодом, у 1944 році, отець Гедеон брав активну участь в акції захисту євреїв.

Після Львівського псевдособору 1946 року розпочалися масові репресії. Восени 1948 року арештовують отця Гедеона, п’ять місяців він перебував у львівській тюрмі. “За сприяння ОУН” його засудили на заслання до Комсомольська-на-Амурі, де він пробув аж до 1958 року. На Далекому Сході молодий єрей не зневірювався, але мужньо з покорою в серці переносив труднощі. З часом став бригадиром будівельної бригади. Отець Гедеон таємно здійснював треби: хрестив, вінчав, сповідав, мав зустрічі та духовні розмови зі священиками, які потребували його підтримки, щоб змогти вистояти в нелегких обставинах. Все це відбувалося у великій конспірації, тож більшість людей, які на щодень працювали пліч-о-пліч зі своїм бригадиром, навіть і не підозрювали, що цей молодий, красивий, кремезний чоловік перебуває в священичому сані. Приїхавши на примусові роботи в “Хабстройбат”, отець роздобув священичий служебник, скляний посуд для звершування Божественної Літургії, ризи: епітрахиль та фелон. Службу Божу відправляв щонеділі, а деколи й частіше. За словами отця, участь в Літургіях брало близько 50 або й більше осіб.

В часи «хрушовської відлиги» отець повертається в Галичину. 1960 року розпочав свою душпастирську працю в селі Поморяни Золочівського району Львівської області. Надзвичайно гарні спогади залишив ревний душпастир в серцях парохіян. Із його приходом змінилося життя в селі. До церкви всіх потягали доступні проповіді-науки, в яких отець щоразу називав своїх вірних лагідними словами “Мої дорогенькі”. Перебуваючи довгі роки з поморянцями, з якими ділив всі їхні життєві труднощі та радощі, отець одночасно обслуговував ще інших дев’ять парохій. Характерним для нього було турботливе ставлення до бідніших, готовність допомогти потребуючим.

В 1996 році отець Гедеон повернувся до Унівської Лаври. Сорок п’ять років минуло від того часу, коли він насильно змушений був залишити рідні монастирські стіни. Приїхавши до Лаври, в якій на той час проживав лише один єромонах та близько тридцяти ченців, в отця з’явилося багато праці. Його приїзд збігся з періодом відновлення давнього студійського монастиря, саме тому присутність похилого вже віком єромонаха була просто необхідною. Отець служив найперше як сповідник і духовний порадник, щоденно відправляв у храмі Церковне правило.

27 серпня 2005 року о. Гедеон прийняв Велику схиму з іменем Герасим.

Мабуть, кожний, хто знав о. Гедеона-Герасима, нині, коли його не стало серед нас, жалкує, що знаходив так мало часу поспілкуватися з ним. Мова не про те, що йому потрібна була наша увага, – хто-хто, а о. Гедеон-Герасим ніколи не бував самотнім. Завжди його оточували якщо не ченці, то прочани. Не йому, а нам потрібне було спілкування з ним. З ним відійшла від нас ціла епоха, відійшло в небуття те, що могло б стати історією, те, що продовжило б життя, ставши частиною нас самих… Навіть проста присутність поруч із ним збагачувала нас…

Минуло кілька хвилин – і його вже оточили кільканадцять душ парохіян чи паломників, а він жваво щось їм розповідає… Він був містком між нами і святими Отцями, чиї молитви день у день протягом років лунали його голосом в унівській церкві. Він виходив зі святилища, як із вічности, – сивий старець у сяючих ризах. Очі – як очі святого з ікони: уважно вдивляються у твої… Не кожний уміє витримувати такий погляд на собі – його погляд дарував спокій тим, хто витримував, не ховав очей. Так, наче очі в очі стрівся із самою вічністю тут слова не потрібні, мовчазність цінніша…

(Диякон Віталій)