Монашество. Історія. Історичне значення.
Ієромонах Онуфрій (Кіндратишин)
Вільний переклад: Поснов М. История Христианской Церкви
(до разделения Церквей – 1054 р.)
Львів, 2004
1. Монашество
2. Історія монашества
3. Історичне значення монашества і врегулювання його життя з боку Церкви
1. Монашество
У ситуації послаблення релігійно-морального рівня віруючих IV ст. монашество було великою потугою, яка стяжала Божу благодать на християнський світ. Монахи були тими праведниками, із-за благословення яких стоїть місто[1], і нестача яких стала причиною загибелі Содому і Гоморри.
Монахи – це люди, які зуміли піднятися над загальним рівнем християнського суспільства. У християнському вченні дано, так би мовити, мінімальні вимоги, необхідні для кожного християнина, а для тих що хочуть бути досконалі – шлях вдосконалення безконечний.
Уже в Святому Письмі[2] є розрізнення поміж дітьми у вірі та досконалими мужами. Διδαχή, 6 говорить: Якщо ти можеш нести ціле ярмо Господа, то ти досконалий; а якщо не можеш, то роби принаймні те, що можеш. Друге послання Климента (7) гласить: Дай нам боротися, щоб увінчатися короною; якщо ми усі не заслужили корони, то хоч наблизимося до неї. Олександрійські богослови робили поділ між простими християнами і християнами-гностиками.
Монашество народилося в Церкві як прагнення вищого шляху служіння Богові. Розглянемо, при яких історичних обставинах це сталося.
Частково під впливом юдейських очікувань торжествуючого Месії, перші християни очікували в найскорішому часі парусії, пришестя Ісуса Христа. Результатом таких вірувань був особливий настрій у середовищі перших християн: відмова від звичайних умов життя, від щоденної праці і напружене бажання бачити Господа, грядучого на хмарах у гласі архангела. Однак, час ішов і невблаганно розбивав створені хворобливою фантазією мрії.
Але у середині II ст. з’являється монтанізм із новим пророцтвом про Духа Божого, який виливається на християн і з передсказуваннями близького пришестя Ісуса Христа, до якого слід підготуватися строгим покаянням й аскетичними подвигами. У пол. III ст. пресвітер Новаціан проповідує ригористичну строгість життя.
Церква засуджує і хіліазм, і монтанізм, і новаціанство. Однак це не знищує того аскетичного напрямку, який жив серед віруючих від самого початку. Звичайно, неоплатонізм, неопіфагорейські й інші аскетичні течії язичества, могли почасти підживляти подібний напрям серед християнства.
Аскетичні устремління та такі відомі форми їхнього прояву як дівицтво, пости, чування мали місце й у перші три століття християнської ери. Але про монашество у властивому значенні, як свідомий відхід зі світу в пустиню, в уєдиненіє, можна говорити тільки з IV ст.
Існує думка, що монашество треба ставити в безпосередній зв’язок з гонінням імператора Декія, коли християни, ховаючись від переслідувачів, тікали в пустиню і, полюбивши її, залишилися там, пізніше до них долучилися й інші. Ця думка ґрунтується на легендарному творі св. Єроніма Vita Pauli. Але з цим погодитися неможливо, адже монашество у християнському житті не є випадковим явищем.
Існує ще й такий погляд, що монашество по своїй суті – це протест проти будь-якого зв’язку, спілкування Церкви зі світом і світською культурою. Ще в І ст. серед віруючих, під впливом парусії, очікування швидкого другого пришестя Ісуса Христа, створювався настрій повного роз’єднання зі світом і відмова від повсякденних справ; у Солунській громаді це дійшло до крайності (2 Сол. 2-3). У ІІ ст. цей настрій знайшов собі відображення в монтанізмі, який вимагав повного розриву Церкви зі світом і культурою і спонукав до покаяння й аскетичних подвигів. Послідовники Новаціана також відзначались ригористичним характером. Звідси зрозумілий швидкий зріст монашества саме в IV ст., коли християнство визнали дозволеною релігією, і Церква вийшла з катакомб на форум і на відкриті, публічні місця. Якщо раніше, за винятком крайніх випадків, монаший настрій міг жити у згоді з Церквою катакомб, то тепер, коли Церква ввійшла у суспільство, цілком перейняте язичеськими віруваннями, уявами, вдачами, звичаями – воно ніяк не могло більше залишатися в Церкві, яку визнала і якій покровительствувала держава. Через таке зісвітчення Церкви потрібно було порвати з Церквою і бігти у пустиню. Проте з такої точки зору випливало би, що Церква, як установа для спасіння людей, або недостатня, або зайва.
Насправді немає серйозних, цілком свідомо обґрунтованих доказів на користь думки, що самі пустинники розглядали свій відхід від світу, як свідомий протест проти Церкви, що вийшла з катакомб і ввійшла в союз зі світом. Тай сама Церква аж ніяк не бачила в монашестві явище, собі вороже. Монашество, безсумнівно, глибоко проникало в принципи християнського вчення і, керуючи його духом, уважно спостерігало за зростом Церкви і за її розвитком. І якщо монашество при цьому зауважувало недостатню увагу до внутрішньої, індивідуальної релігійної свідомості й життя, то заявляло свій протест проти превалювання і домінування форми над життям.
Конкретним доказом солідарних відносин між представниками Церкви і монашества можуть служити факти ще з життя св. Атанасія й Антонія Великого. Архієпископ Атанасій під час своїх останніх вигнань ішов у Єгипетську пустелю „до аскетів”. Преподобний Антоній – засновник відшельницького монашества, два рази залишав пустиню і з’являвся в Олександрії, щоб захистити Церкву від зовнішніх і внутрішніх ворогів (перший раз, під час гоніння Максиміана, а другий – під час аріанських смут, коли аріяни розпустили слух, що він учить про Сина так само, як і вони. А живі приклади поєднання в одній особі чернечих ідеалів й ієрархічних прагнень пропонують у своєму житті св. Василій, Григорій Богослов і частково св. Йоан Златоуст. Василій Великий вивчив монашество, осягнув його сутність і пережив його на своєму повному досвіді, відійшовши для цього в пустиню. У своїх монаших правилах та листах Василій Великий дав ідеологію монашества й описав увесь устрій монашого життя.
2. Історія монашества
Батьківщина монашества – Єгипет, Нільська долина. Це нагорода Єгипту за те, що він дав притулок гнаному Іродом Христу-Младенцю.
Отцем монашества, відшельництва-анахоретства вважають св. Антонія Великого (251-356), копта за походженням. Його життя описав св. Атанасій, архієпископ Олександрійський. Народився в християнських батьків у поселенні Кома, біля великого Ієраклеополіса, у Середньому Єгипті. У 20-тилітньому віці, одного разу в церкві він глибоко захопився і зворушився євангельським читанням про багатого юнака (Мт. 19). Він роздав свій маєток і почав вправлятися в аскетизмі під керівництвом одного досвідченого аскета. Згодом він поселяється в гробниці, а потім – в запущеній колишній твердині, де проживає багато років у глибокому уєдиненії, лише час від часу йому постачали хліб. Після 26-літнього життя в пустині, з 306 р. св. Антоній почав збирати навколо себе учнів. На його заклик особливо відгукнулися після знаменного факту його появи, під час гоніння Максиміана, на вулицях Олександрії для зміцнення братів-християн у істинній вірі. Люди всіх станів почали приходити до нього, і він їх утверджував і надихав через молитву і давав душекорисні поради. У цей час св. Антоній перебував у Писпірі, 30 км від Нілу. Звідси він часто подорожував для відвідування еремітських колоній своїх учнів. Преп. Антоній був настільки славний, що навіть імператор Константин ушанував його своїм листом. Під час християнської боротьби Антоній ще раз з’явився в Олександрії, щоб дати свідчення вірним і навернути язичників. Перед своєю смертю він знайшов собі глибоке самітне місце, де і спочив у 356 р. у 105-тилітньому віці. Свою овечу шубку і мантію залишив захисникові віри св. Атанасію, який згодом описав його життя. Антоній не дав ніякої організації монашеству. Його колонії пустинників (τα μοναστήρια) поєднували однодумців у зовсім вільний союз під душедбайливим керівництвом святого. Приписувані св. Антонієві правила, хоча вони дуже древні і походять з Єгипту, однак його безпосередньому авторству, мабуть, не належать.
Відомості про подальше поширення монашества ми черпаємо із Historia monachorum Руфіна, Historia Lausiaca Палладія, із творів Касіяна, особливо De institutione coenobiorum, Vita Pachomii і ін.
Ще за життя св. Антонія, і, мабуть, незалежно від нього, Амоній (Амун) заснував у Нижньому Єгипті колонії пустинників. Амоній – отець Нітрійського монашества. В юності батьками примушений женитися, він у день шлюбу переконав свою дружину обрати дівственний спосіб життя. Після 18-ти років спільного, але дівственного життя, дружина вирішила вступити в спільноту дівственниць, а Амоній пішов у Нітрійську гірську країну, 40 римських миль на південь від Олександрії. На західному березі Нільської дельти був солончаковий степ з кам’яними скелями. Сюди збиралися численні учні Амонія, які жили разом або поодинці в житлах із обпалених цеглин. За Палладієм у Нітрійських пустелях проживало в той час до 500 пустинників. У просторій церкві збиралися монахи в суботу й неділю на спільне богослужіння. Кожен монах здобував собі їжу й одяг своєю працею. Працювали до 9-ї години вечора, а потім співали гімни і псалми.
Амоній помер раніш за Антонія. Між його учнями відомі Серапіон, Кронід, Дидим; до пізнішого покоління належать Памва, Веніамин, Аполлоній. Тут також слід згадати чотирьох „високих братів” Аммонія, Діоскора, Євсевія і Євтимія, прихильників Орігена. Коли архієпископ Теофіл у 399 р. оголосив Орігена єретиком, вони зазнали переслідувань.
На 10 миль південніше від Нітрійської пустелі, у місцевості називаної Келлія, виникла знаменита колонія пустинників під назвою Скитська пустиня. Тут спосіб життя був ще простішим, багато хто з них жив у келіях, прорубаних у скелях, або складених із дощок. Макарій Єгипетський (293-383) за Касіяном був першим пустинником на цьому місці. За Руфіном він учень Антонія. Макарій – аскет від юності, у пресвітери висвячений проти своєї волі. За Палладієм, він 30-літнім прийшов у Скитську пустелю. Володів даром зцілення і пророцтва. У скитських монаших громадах він виконував богослужбові обов’язки. 50 його гомілій свідчать про глибокий містичний настрій.
Cучасниками Макарія Великого були ефіоп Мойсей, який раніше був розбійником, Піор та Макарій Олександрійський. Макарій Олександрійський походив з Олександрії, спочатку був пастухом, у 40 років прийшов у пустиню. Він відзначався незвичайними фізичними силами і витривалістю. Міг не спати і по 20 ночей. Помер 10 років опісля Макарія Великого, у віці майже 100 років. Два його учні Євагрій Понтійський і Марко Пустинник – відомі письменники. Євагрій у своїх творах проводив крайню теорію аскетизму, що людина через очищення від пристрастей може досягти незворушної безгрішності і досконалості. У Скитській пустелі ще дотепер знаходиться монастир св. Марка, і сім руїн колишніх монастирів, що свідчать про обильне монаше життя, що тут колись розвивалось.
І не лише Нітрійська та Скитська пустелі, але й увесь Єгипет до кінця IV ст. був покритий келіями пустинників, або колоніями кіновітів.
Засновником спільножительного (кіновійного) монашества вважається св. Пахомій (282-346), його найближчим учнем був Теодор. Св. Пахомій на Тавенісійському острові ріки Ніл та у Тиваїді (Верхній Єгипет) заснував монастирі. Його заслуга полягає в тому, що він надав сильну організацію ще невлаштованій спільноті пустельників; він обніс стіною келії відшельників і увів дисципліну. Його настанови – це найдавніші монаші правила, які підпорядковують життя монахів визначеним здоровим нормам. Працю і молитву вони покладають прямим обов’язком монахів, містять вказівки щодо одягу, їжі і сну. Через заборону приймання сторонніх осіб, Пахомій старався відокремити, усамітнити монастирі від світу. Монахам було заборонено покидати монастир; при єдиних воротах сидів вратар.
Жіночі монастирі. Перший общежительний жіночий монастир заснував св. Пахомій для своєї сестри Марії. Звідси пішли й інші жіночі монастирі. Багата римлянка Меланія Старша, приятелька Руфіна, заснувала монастир на Оливній горі, а римлянка Паола (†404) заснувала монастир для монахинь. Пізніше заснуванням багатьох монастирів прославилася Меланія Молодша (†439). Західні монахи і монахині жили в Палестині, повністю наслідуючи єгипетські зразки. Св. Єронім переклав для Паоли розширені правила св. Пахомія. Сирієць Афраат згадує про жіночі спільноти, в яких складали обітницю безшлюбного життя.
З Єгипту монашество поширилося на Синайський півострів, де ми, трохи пізніше, зустрічаємо двох видатних аскетичних письменників: Ніла Синаїта (†630) і Йоана Ліствичника (†580).
Якщо у IV ст. класичною країною монашества був Єгипет, то в V-VI ст., центр монашого життя переноситься на Схід у Палестину. Розквітові монашого життя тут допомогла і та обставина, що з кінця VI ст. пожвавилися паломництва в Палестину. У І пол. IV ст. з Єгипту прийшов учень св. Антонія Іларіон з Гази і заснував пустинножительство на півдні країни. Про його учнів, що жили у Вефилії і Герарах, розповідає Созомен[3]. Про інших палестинських подвижників розповідає Палладій у Hiscoria Lausiaca. У сер. IV ст. виникли в Палестині численні монастирі[4]. Там однаково прищепилися обидва види монастирського життя: і відшельники і кіновіти. Вони були підлеглі одному архімандритові, який вибирався більшістю монахів і затверджувався Єрусалимським патріархом. Найвидатнішими архімандритами Палестинського монашества були каппадокійці Теодосій (414-519) і Сава (439-532). Сава заснував 3 лаври і 4 кіновії у Палестині. Дуже знаменитою була Велика лавра біля Єрусалиму, де Сава провів останні роки свого життя.
У Лаврі св. Сави на поч. VII ст. монах Антіох писав свої Пандекти на Святе Письмо, збірки висловів на навчання монахам. Із 536 р. почалися орігеністичні суперечки; вони заторкнули монастирі і лаври Палестини. П’ятий Вселенський Собор оголосив Орігена єретиком. Через 8 місяців монахи Нової лаври, які мислили згідно Орігена, були вигнані військовою силою. У VII ст. Палестину завоювали араби. Монахи і монастирі продовжували існувати, будучи навіть оплотами християнства. Однак, зв’язок монашества з іншими християнськими країнами, як Сходу так і Заходу, припинився, і монашество в Палестині стало завмирати.
Після Єгипту, Сирія є найближчою країною, де розвивається і досягає великого розквіту монашество. Навіть нелегко вирішити питання, чи монашество було сюди пересаджене з Єгипту, чи воно тут розвилося самостійно з аскетичних зародків. Сирієць Афраат розповідає про братські союзи чоловіків і жінок. Вони називалися відособленими, усамітненими, оскільки за обітницею проводили безшлюбне життя.
За Теодоритом, Яків Нізібійський, перш ніж стати єпископом у 309 р., ніби-то вже проводив відшельницьке життя в Курдських горах разом з Євгеном, засновником Перського монашества.
Мар-Євген народився в Єгипті біля Суеца. Він промишляв ловлею перлин з води, а потім поступив до монастиря св. Пахомія в Тавенісі. На чолі 70-ти монахів він відправляється в Месопотамію і на горі Іцла, на південь від Нізібії, засновує печерний монастир. Помер він у 363 р.
Між монашими отцями Едеси та Остроени варто згадати св. Юліана, сучасника Юліана Відступника. Засновником монашества у Вірменії, Південній Пафлагонії і Понті був Євстатій, пізніше єпископ Севастійський. До знаменитих аскетів Сирії належить св. Єфрем Сирійський.
У Каппадокії монашество прищепили Василій Великий, Григорій Богослов і Григорій Нісський. Василій спочатку добре познайомився зі знаменитими аскетами Сирії і Палестини. Василій Великий в історії монашества має славу організатора східного чернецтва. Відомі його „Великі і малі монаші правила”, які до сьогодні є актуальними для монашества грецького обряду.
По суті св. Василій вів ідеал монаха, накреслений і втілений у Житії св. Антонія. Монах – істинний християнин. Аскетизм полягає не в окремих аскетичних діях, а у святості, у благочестивому настрої, спрямуванні цілої особистості до Бога. Разом з любов’ю до Бога, монах повинен проявляти і любов до ближнього. Він бажає бачити монастирі не в пустелях, а поблизу міст і сіл. Однак, він не ставить монашеству в обов’язок впливати на Церкву ані в релігійно-реформаторському, ані в соціально-практичному смислі. Монашество, за Василієм, не повинно означати приниження, применшення чи позбавлення людської природи, а повернення її до первісного стану. Не противенство древній людській мудрості, але її сповнення і повноту. Тікаючи від перекрученої й отруєної культури, монах шукав в уєдиненії духовну чистоту людської природи.
Монастирське внутрішнє життя, за Василієм, треба вести в такий спосіб: бажаючий вступити до монастиря повинен передати майно і нічого із собою в монастир не приносити. Прийняттю в монастир передує строге випробування кандидата. Рабів-втікачів не слід приймати; одружених приймають тільки з добровільної згоди. Діти приймаються в монастир на виховання, а потім можуть і залишатися в монастирі.
На чолі монастиря стоїть предстоятель. Однак це не ієрархічне звання, яке для предстоятеля не потребувалось. Предстоятель має повну дисциплінарну владу. Життя монахів складається з праці, особливо землеробської, і з молитви. Для кожного монаха пропонується протягом доби 6 обов’язкових часів молитви: ранком, у третій, шостій, дев’ятій годині, ввечері й опівночі. Їжа повинна бути помірною і не повинна служити чревоугодію. Вино безумовно заборонялось.
Про монашество у грецькій частині Балканського півострова у древні часи маємо мало відомостей. Палладій говорить про декількох жінок з Константинополя, які вели аскетичний спосіб життя: Олімпіада, Кандіда, Геласія. Про них згадує і св. Йоан Златоуст.
За свідченням двох Никифорів, у древньому місті Візантій, на круглому пагорбі Петріон, був монастир. Його ніби-то заснував ще єпископ Кастин близько 240 р. у перший рік свого єпископства і передав його св. Епіфанію, „великому і визначному мученикові” Халкидона, культ якого незабаром зробився найпопулярнішим між візантійцями.
Після того, як Єгипет і Палестина перестали бути головними центрами монашого життя на Сході, головними центрами стають Константинополь і незабаром Афон.
Від Константина Великого до імператора Василія, засновника Македонської династії, від єпископа Кастина до Фотія, кількість релігійних домів і монастирів збільшилася у Візантії до безконечності. Багато мужів, навіть з вищого урядового класу, знаходили в монастирях єдиний пристанище.
У 430 р. прийшов до Константинополя авва Олександр і заснував тут неусипающих. Неусипающі поставили собі завдання безперервне служіння Богові: молитву вдень і вночі. Три хори на зміну підносили Богові хвалу вдень і вночі.
Близько 460 р. римський консуларій Студій засновує монастир Студіон, який завдяки своєму настоятелеві преп. Теодору (+826) зіграв величезну роль під час іконоборчих збентежень.
Золотим віком для заснування монастирів було царювання Юстиніана (527-565).
Із середини IХ ст. пустельники заселяють Афон. Передання відносить монашество на Афоні до древніх часів, до V-VI ст. Але якщо там щось і було, то усе це знищили араби під час своїх навал у 670 і 776 рр. Незабаром після цього спустошення імператор Константин Погонат віддав Афон для проживання монахам.
За переданням Іверський монастир св. Йоана Предтечі побудували грузини після 780 р.
Першим відшельником на Афоні був св. Петро, який жив на Афоні 53 роки (681-734), це перший безмовник.
У 830 р. Афон знову спустошили араби. Цілком достовірні дані на Афоні починаються з половини IX ст. З цього часу відомий подвижник Євтимій (+857). Грамота імператора Василія Македонського (+872) весь Афонський півострів віддавала у володіння монахів. Там з’являються лаври. Перший монастир був заснований у 963 р. Першим головним засновником, влаштовувачем чернечого життя на Афоні і законодавцем був Атанасій (+1000).
На Афоні було багато і латинських монахів і мирян із Риму й Амальфії, яких притягала слава Афону, як чернечого раю. Вони спочатку подвизались у грецьких обителях, а потім споруджували свої власні монастирі, зокрема Римський на честь св. апостолів Петра і Павла і Амальфійський на честь Пресвятої Діви Марії.
У 980-997 р. на Афоні відновлено Ватопедський монастир. Взагалі в цей час було побудовано багато нових і відновлено старі монастирі.
На початку XI ст. Афон став одним із помітних чернечих пунктів. У 1044 р. його знову спустошили араби і заселили світські люди. Афонські подвижники відправили посольство до імператора Константина Мономаха з проханням надати допомогу. Імператор відправив до них монаха Косьму Цинцулука, який вигнав з Афону мирян і дав Афону новий устав, складений за згодою і ухваленням всіх Афонських ігуменів і благочестивих монахів. Устав був затверджений Константином Мономахом у 1046 р. У цьому уставі Афон називається Святою Горою (Агіон Орос).
Слов’янський місіонер св. Методій (+885) повністю належить Візантійському монашеству, він декілька років був монахом в одному з монастирів Олімпу Віфинського, звідки й вийшов на місіонерське поприще. Константин, хоч і не був візантійським монахом, але постригся з ім’ям Кирила перед смертю в Римі (+869), однак подвизався на Олімпі разом зі своїм братом Методієм.
Монашество на Заході. Без сумніву, західне монашество не є самостійним явищем, його принесено зі Сходу; тут воно скоро скріпилося і розвинулося. Східний устрій чернечого життя, перенесений на Захід, був ґрунтовно перероблений у дусі і напрямку західного життя. Монашество зробилося на Заході могутньою культурною силою у церковному, місіонерському та соціальному житті. Але золотий вік західного монашества припадає не на древній період церковного життя, а, головно, на середні віки.
Св. Єронім свідчить, що св. Атанасій, під час другого свого вигнання до Риму (341-343) приніс в Італію відомості про пустельника св. Антонія і про монастирі св. Пахомія. Окрім того, за Палладієм, Ізидор монах з Єгипту бл. 350 р. був у Римі. Перші монастирі виникли на Заході в 70-их роках IV ст.
Св. Мартин (+397) заснував декілька монастирів у Галії. За внутрішнім устроєм життя спочатку вони наслідували єгипетські і палестинські зразки. Проте незабаром почалися відхилення: додавались старі правила, змінювались і створювались нові за місцевими умовами життя.
Першим хто почав на Заході кодификацію постанов стосовно монашого життя був Йоан Касіян (360-431), скіф по національності (народився на нижньому Дунаї). Як і св. Єронім він служив сполучною ланкою між Заходом і Сходом. Спочатку його притягав Схід. 15-20 років він провів у монастирі у Вефлеємі та між відшельниками нижнього Єгипту разом зі своїм другом Германом. Близько 400 р. він потрапив до Константинополя, де був вражений чарівністю особи св. Йоана Златоуста, він став при ньому дияконом і учнем. Після заслання Златоуста Йоан Касіян пішов на Захід до папи Інокентія I. Останню третину свого життя він провів на Заході, став там пресвітером і заснував монастир у Массілії. Його твір, написаний перед 426 р., представляє собою правила, узаконення відносно монашого життя, почерпнуті зі східних отців та із власного досвіду; він відомий на Заході під назвою Regula Cassiani. Правила Касіяна мали значення на Заході до ІХ ст. Поряд з ними користувалися увагою і правила Василія Великого, у перекладі Руфіна, і постанови св. Пахомія в перекладі св. Єроніма.
Проте були й інші спроби врегулювання монашого життя. Між ними одержали загальне визнання протягом VII і VIII ст. правила Венедикта Нурсійського, який жив у VI ст. (490-543). Він пом’якшив строгість вимог східних монахів і приділив більше уваги духовній праці. Кожен, відповідно до своїх сил і здібностей, працював на полі, займався яким-небудь ремеслом, або переписував книги. Перемогу цим правилам забезпечив папа Григорій Великий (590-604).
Завдяки преображенню монашества згідно змісту нових правил, з часів папи Боніфатія (608-615), західне монашество стає культуртрегером у широкому змісті цього слова. Монахи св. Венедикта розчищали ліси, перетворювали пустелі в ріллі, працювали, як місіонери, перенесли християнство в північну Європу, піклувалися про викладання древнього грецького християнського богословія і залишків древньої культури в школах через книги, ними ж переписані.
Однак, у VII-VIII ст. західні монахи і монастирі втрачають свою самостійність, підпадають під владу єпископів, королів і князів. Почався занепад монашества. Венедикт Анніанський (750-821) боровся за підняття монашества, за його первісну самостійність і незалежність. Але істотну допомогу не тільки монашеству, але для всієї Католицької Церкви принесла Клюнійськая конгрегація, заснована в 910 р.
3. Історичне значення монашества і врегулювання його життя з боку Церкви
Ще в V ст., в епоху догматичної боротьби, монашество стає величезною реальною силою в житті Церкви. Відомо, яку роль зіграв авва Далмацій у справі Кирила Олександрійського.
З часу так-званого розбійничого Ефеського собору (449) монахи, у силу особливого рескрипту імператора Теодосія II, одержують право представництва на Вселенських Соборах. Першим представником монашества на соборі був авва Варсума.
Роль чернецтва в історії догматичних й іконоборчих спорів – це яскраве явище в історії Церкви V-VIII ст. Досить згадати такі світлі особистості як Максим Ісповідник, Йоан Дамаскин, Теодор Студит, щоб перейнятися глибокою повагою перед цим великим, морально міцним інститутом.
Однак величезна сила монашества, мало дисциплінованого, майже стихійного стривожила вищих представників Церкви. Хоч Пахомій та Василій Великий організували монашество, проте відносини його до зовнішнього світу залишалися нерегламентованими.
Халкедонський Собор (451) звернув увагу на монахів і в чотирьох канонах (4, 8, 23 і 24) намагався регламентувати його життя. Згідно цих канонів, монастирі й усі взагалі монахи підпорядковувалися єпископові даної області. Без єпископського дозволу не міг бути побудований жоден монастир. З невільників не можна робити монахів без дозволу їхнього пана.
Закони про монастирі також видав імператор Юстиніан I (527-565). Він намагався інститут монашества ввести у державний організм і координувати його зі всіма іншими частинами і ділянками державного життя.
Вкінці VII ст. Трульський собор ухвалив нові канони (35, 40-49) щодо життя монашествующих. Вкінці VIII ст. VII Вселенський Собор знову видав декілька правил про монашество (2, 17-11).
Потрібно згадати ще про Студійскі постанови (Constitudones Studitanae), які хоча і не написані рукою Теодора Студійського, але від нього походять.
Крім того, у древньому періоді церковної історії ми зустрічаємося з питанням монашества на Соборі 861 р. (1-7).
Нарешті, до історії древнього монашества і до його розвитку відноситься новела (964) Никифора Фоки (963-969), якою встановлювалися перешкоди надмірному множенню монастирів і збільшенню монастирських володінь. Проте цей указ був скасований новелою Василія II Болгароктона в 988 р.
[1] Книга Мудрості.
[2] Євр. 5, 13-14; І Кор. 14, 20; Ефес. 4, 13; Фил. 3, 15.
[3] Созомен. Церковна Історія 6, 32.
[4] Василій Великий. Лист 207; 223-226.