Спогади про Церкву в підпіллі

Єромонах Василь Вороновський
Владика Йосиф Мілян

  Із 1946 по 1989 р. Українська Греко-Католицька Церква пережила тяжкі випробування, але вистояла та загартувалася у вірі. “Церквою мучеників“ назвав її патріарх Йосиф Сліпий у своїй доповіді з нагоди 35-ої річниці початку переслідування нашої Церкви.

  У кінці 1940-их – на початку 1950-их років комуністичний режим прикладав усіх зусиль, щоб знищити організаційну структуру Церкви в Україні: заарештовано єпископів, багатьох священиків та вірних, насильно заставляли переходити на православ’я, а до непокірних застосовували репресії. Однак люди зуміли зберегти в своїх серцях віру Христову і вірність своїй Церкві, всупереч усім труднощам та перешкодам. У часи катакомбної Церкви миряни продовжували плекати різні форми благочестя. Підпільні священики таємно відправляли богослужіння, хрестили, сповідали, наражаючи себе на небезпеку. Так щоденною молитвою, посвятою та жертвою наша Церква здобувала свободу віри. Спогадами про ці нелегкі часи діляться з нами ті, хто перейшов через них.

Єромонах Василь Вороновський

  В 1942-1945 роках я вчився в духовній семінарії у Львові. Коли семінарію розпустили, я прийшов на Підзамче їхати додому, а там уже були більшовики. Довелося повернутися до семінарії і переховуватися у підвалах собору св. Юра. Одного разу, коли я переносив з семінарії харчі до собору, зустрів ректора Йосифа Сліпого. Він привітно усміхнувся і дав мені гроші на дорогу додому. Коли Патріарх уже був у Римі після заслання, я просив передати йому, що той семінарист, якому він давав гроші, став підпільним священником.

  Хоч я після війни й закінчив університет, та все ж не полишив думку стати священиком. Владика Миколай Чарнецький, ігумен Никанор Дейнега, отець Михайло Лемішко таємно готували мене до священства. Із захопленням згадую зустрічі з тепер уже проголошеним блаженним Миколаєм Чарнецьким. Це була насправді свята людина. Якось він розповідав, як прийшли до нього переконувати, що Бога немає. А він запитав, що би вони зробили, коли б хтось не хотів прийняти їх дарунку. Ті кажуть, що забрали б дарунок і пішли. “То забирайте ваші слова і йдіть”, – спокійно відповів владика. А одного разу владику відвідав якийсь чоловік під приводом написання історії Львова і, як подяку, залишив торт. Владиці прийшла думка дати торт на експертизу – і виявилося, що він був отруєний. Господь, якщо людина свята, завжди дає таке натхнення, пересторогу, щоб захистити своїх вірних слуг від небезпеки. Тішуся, що я знав ще живими багатьох наших блаженних.

  15 серпня 1959 р. Станіславівський єпископ Іван Слезюк висвятив мене на священника. З того часу я постійно їздив по селах, найчастіше до Добрян (Городоцький р-н) та Хлопчиць, але був і у Закарпатті, у Києві, навіть у Кривому Розі.

  По ночах сповідав, хрестив, правив Служби Божі, інколи по дві на день, а на свята – по три-чотири. Мені довелося навіть маму начальника КДБ сповідати і кількох прокурорів, шлюби їм давати.

  Одного разу владика Василь Величковський послав мене до села Недівни Турківського р-ну посвятити церкву. То були 70-і роки, церкву знищили, а люди в лісі спорудили церкву і вночі перевезли її до села на колишній фундамент. Так, що коли влада спохватилася, уже накривали куполи.

  Агенти КГБ постійно слідкували за мною. Перший раз мене схопили на свято Трьох святих 12 лютого 1970 р. на хуторі біля Крехова. В тюрмі заставляли тяжко працювали, а вночі викликали на допити, дуже важко було те все пережити. Однак вдалося уникнути засудження. Іншого разу знову 12 лютого схопили мене на вул. Головацького і забрали усі літургійні речі. Третій раз у с. Хлопчиці вдосвіта відправив Службу Божу, чекав ще охрестити дитину, але тут бачу – міліціонери їдуть до хати. Літургійні речі в сумці я сховав під дзеркало, а сам – через вікно. Однак хата вже була оточена, мене повезли до Самбора на допит. А міліціонер, який робив обшук у хаті, побачив, де заховано сумку, але залишив: напевно, побожний був. Випустили мене о першій ночі, виходжу – чуже місто, а люди мене чекають, щоб супроводити додому. Часто, коли за мною слідкували, вдавалося скритися в брамах, де були інші виходи. А одного разу як сталася облава дому, де ми молилися, господиня вдала, що зомліла коло дверей, а я тим часом зміг втекти через вікно. Був і кумедний випадок: в с. Суслові перебрали мене на жебрака і так вдень невпізнаним провели через ціле село.

  Мені здається, що дух релігійний у підпіллі був сильніший, аніж тепер. Люди щиро молилися, просили про свободу віри, часто сповідалися, а на Літургії усі приступали до Святого Причастя. Дякуймо Богові, що маємо тепер свободу віри і примножуймо Божу благодать.

Владика Йосиф Мілян

  Йшов 1979-80 рік. Одна близько знайома нашій родині особа, дізнавшись, що я збираюся стати греко-католицьким священиком, поставила мені досить серйозне запитання. “Так, старші підпільні священники, які складали присягу, мусять вистояти до кінця. Але чи є сенс тобі молодому ставати на такий шлях? Люди вже втомилися від переслідувань віри і хочуть просто спокійно визнавати Бога, молитися у церквах. Для кого Ти будеш священиком?” Я спробував звернути увагу на силу Божу, яка перетворює системи, руйнує кордони, міняє все на світі, однак це не стало для неї переконливим аргументом. Я запитав, чи вона вірить в Бога. “Ну, вірю”, – прозвучала відповідь. І мене дуже вразило це слівце “ну”. Тоді виникло запитання – чи вірить вона, що наша Церква правдива, заснована Богом, і що Господь піклується нею. Тоді я напевно сам не міг уявити, що через 10 років так кардинально зміниться ситуація. Мені видавалося, що як буду в таких роках, як наш о. Василь Вороновський, може Церква і вийде з підпілля. Однак, коли почалися демократичні зміни в Німеччині, Чехії, то з’явилася надія на відродження у нас.

  Напевно 10-15 років тому я розповідав би про підпілля в зовсім іншому контексті. Сьогодні ж, із перспективи часу, дивлюся на той період як на час дуже благодатний. Здавалось, ангел Божий своїм крилом захороняв ті посіви Господні у своїй Церкві. Мені здається, що тоді ми немовби вкладали свою молитву в руки Божі. З іншого боку, це був і дуже геройський час. Були особливі пережиття, трепет, страх. Адже, навіть готуючись до молитви, слід було закрити вікна шторами, говорити пошепки, потурбуватися, щоб не навідався хтось випадковий. Всі ці моменти породжували пережиття і разом з тим віру, що Ти є священником Христової Церкви, яка колись також була переслідувана. Ти є послідовник Христа переслідуваного і розп’ятого. Це підносило дух.

  Нас, молодих монахів-студитів, тодішній ігумен Юліан Вороновський дуже перестерігав, щоб ми не попали на очі КДБ, старався заховати від світу. Однак ми з молодечим запалом прагнули працювати на Божій ниві. Я, отець Севастіян, отець Петро їздили селами Яворівщини, Золочівщини, Перемишлянщини, старалися організувати працю з дітьми, проводили табори. Багато було різних випадків, трагічних і смішних за ці роки, але головним залишається дух тих часів. Наприклад, одного разу ми мали першу зустріч із владикою Володимиром Стернюком. Це мало відбутися в домі поважних старших людей, колишніх адвокатів. І ось, зібравшись на ту зустріч,  ігумен наказав залишити будь-які речі, записки, а взяти лише паспорт. В нас з о. Севастіяном виникло запитання, для чого паспорт. Нам пояснили, що у випадку засідки, коли будемо мати посвідчення особи, нас можуть не забрати до відділу і зможемо приготуватися до наступних допитів. Тоді я дуже чітко усвідомив, на який небезпечний шлях ступив. Але була велика впевненість, що він є правдивим, що живемо і працюємо на своїй землі, для свого народу і для своєї Церкви.