Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом

Ієромонах Олександр (Омелян Приліп)
наукова праця, ч.3, Люблін KUL 2007

Життєвий подвиг старця
Чеснотливість дорянського старця
Служіння в Христовому винограднику
Закінчення

Яскравою ілюстрацією відродження старчества у студійському чернецтві є життя єромонаха Павла-Порфирія Чучмана. У цьому розділі буде описано подвижницьке служіння цього святця, досліджено його чесноти. Їх буде проаналізовано під призмою східної духовности та характерних особливостей студійського чернецтва.

1. Життєвий подвиг старця

Петро (Порфирій, Павло) Чучман народився 25 травня 1906 року в селі Унів біля Перемишлян, що на Львівщині[1]. Батьки його, Томко і Олена, були українського роду, обоє глибоко віруючі. Батько знав німецьку мову – вивчив її під час служби в Австрійському війську, на війні був поранений у ногу, ходив з паличкою. Сім’я мала добре господарство – вісім моргів поля, коні, корови. Петро був найменшою, сьомою, дитиною, мав трьох братів – Семена, Івана і Василя і трьох сестер – Марину, Євдокію, Анастасію. Малий Петро довго не розмовляв, аж коли випадково впав до льоху – раптом заговорив[2]. Батьки вчили дітей молитися, прищеплювали віру і любов до Господа Бога. В неділю і свята батько запрягав коні, і ціла сім’я їхала на богослуження до церкви, яка стояла за селом коло лісу. Петро ходив до школи в Уневі й закінчив чотири класи. На Різдв’яні свята ходив разом з хлопцями з вертепом, був товариський, веселий[3].

У 1919 році митрополит Андрей Шептицький передає резиденцію Галицьких митрополитів в Уневі під монастир монахів Студійського Уставу. Новопоставлена обитель отримує статус Лаври[4]. Ігуменом Лаври стає о. Климентій Шептицький. Тринадцятирічний Петро починає частіше приходити до монастирської церкви, щоб помолитися, послухати монаший спів, ближче приглянутися до життя монахів. Якось у духовній розмові з отцем ігуменом Петро висловив бажання пожити в монастирі. За благословенням отця Климентія і за дозволом батьків хлопець почав жити при монастирі. У 1920 році перші монахи студити, а з ними і молодий Петро їдуть до Зарваниці засновувати там монастир. На невеликому узгір’ї на південний захід від Зарваниці монахи розпочали будівництво монастиря св. Івана Хрестителя. Послушник Петро старається наслідувати монахів у їх подвижницькому житті. Він молиться разом з монахами, варить їсти і носить обід до місця праці – на будову, в поле. Так минає майже два роки – найважчий етап будівництва монастиря і налагодження чернечого життя[5]. Відтоді Петро дуже полюбив Зарваницю – як особливе місце Божих благодатей, прослави Пресвятої Богородиці та її заступництва. Цю любов він проніс у своєму серці через ціле своє життя.

Тим часом отець ігумен Климентій в одній із зустрічей з Петром запропонував йому визначитися: чи він залишається в монастирі й вступає до новіціату, чи вертається додому. Петро замислився, а, будучи в Уневі, звернувся до одного старенького монаха за порадою. Той виявився прозорливим старцем. Він порадив Петрові вернутися в світ, здобути професію, відслужити у війську, а тоді, якщо відчуватиме покликання, вступити до монастиря, а весь цей час, кожного дня, молитися тричі “Богородице Діво” за добру долю. Порада старця сподобалася юнакові, і він вернувся додому[6].

Батьки порадили синові вивчитися на кравця. За певну плату знайомий єврей у м. Перемишлянах погодився навчати Петра кравецького ремесла. Навчання тривало два роки, і щодня Петро пішки долав шлях з дому до Перемишлян. Потім доучувався ще в монахів-кравців у монастирі. Петро придбав швейну машинку, інструменти, форми і самостійно почав шити одяг на замовлення. На запрошення людей він переїжджав з одного села в інше[7], затримуючись на одному місці не довше ніж 2-3 місяці. Справи йшли не надто успішно, бо люди не мали грошей, та й шиття йшло повільно[8].

У 1928-1929 роках Петро Чучман служить у польському війську поблизу міста Познань. Служба йде непогано, бо його цінують як фахового кравця. Одного разу замовлення зробив офіцер; довідавшись, що Петрове прізвище Чучман, офіцер запитав, якої він національности. Петро відповів: українець. Офіцер запитав: “А де ж є та Україна?” “Якщо є українці, то буде й Україна, – сміливо відповів Петро. – Але ви офіцер, а я простий вояк, тому не хотів би на цю тему з вами говорити”[9]. Рішучість і відвага були характерними рисами Петра Чучмана з молодих літ.

Після закінчення військової служби Петро продовжує їздити по селах і шиє людям одяг. Одного разу трапилася йому така пригода. Вертаючись якось із села Верхньої Вільшаниці до Унева (а дорога була довга і вела через ліс), Петро попросився на віз до одного чоловіка, який саме проїжджав цією дорогою. Вже сутеніло, але чоловік не взяв Петра на віз. Тоді Петро сам скочив на віз і скомандував: “Їдь!” Мовчки доїхали до Унева, а в кінці дороги кравець добре заплатив[10].

Батьки переживали за сина і просили його, щоб він врешті-решт оженився. Петро мав в Уневі дівчину, Ганну Куніцьку, на ній він і мав намір оженитися. Але в глибині серця чув Петро голос Господній, який кликав його до іншого життя[11]. Петро любив говорити з друзями про Бога, про монаше життя, переконував їх, щоб вони не пили, не курили, адже це шкодить здоров’ю і б’є по кишені. Він казав, що це треба твердо вирішити, але не обов’язково присягати. Петро був побожний, добрий, справедливий і життєрадісний[12].

Якось зустрів Петра отець ігумен Климентій, побачив, що той засмучений,  і запитав, чому хлопець ні не жениться, ні не вступає до монастиря. Петро на те відповів, що люди, мовляв, кажуть: монаха з тебе не вийде. Отець Климентій запропонував: “Прийди і спробуй”[13]. Сумніви в монашому покликанні одразу залишили Петра, прийшло переконання, що Господь бажає бачити його серед студитської братії. Однак, отець ігумен наказав прийти разом з батьком. Томко Чучман був добре знайомий з отцем Климентієм, до того ж монастирське поле було в межу з полем родини Чучманів. Петро розповів батькові про свій намір і попросив прийти на розмову до отця ігумена. Батько відмовився: “Ти підеш до монастиря на тиждень або на два, а тоді вернешся додому. А я не хочу, щоби з мене люди в селі сміялися”. Петро наполегливо повторював своє прохання, і за третім разом батько погодився піти разом з Петром до монастиря. В Унівській лаврі батько засвідчив перед ігуменом, що він погоджується зі синовим рішенням вступити до монастиря і жити монашим життям[14].

У сільській читальні Петро на прощання справив вечорниці для молоді села Унева. Молодь веселилася, танцювала, танцював і Петро. В кінці забави, коли стихла музика, він повідомив, що завтра вступає до монастиря і що це було його весілля. Петрових слів не сприйняли серйозно: думали, що він жартує. Наступного дня, з самого ранку, завантаживши на віз свої речі, він під’їхав до брами Святоуспенської Унівської лаври. Це було в листопаді 1932 року[15].

Хоч Петро вже мав досвід життя в монастирі і багато що з монашого життя знав, однак перші кроки підкорення своєї волі Божій волі не були легкими. Йому доводилося виконувати різного роду працю, яку вдома ніколи не робив. Сільські хлопці дивувалися тому, як покірно здібний кравець іде на ферму доїти корів. Він утверджувався у кеновійному житті, відчуваючи над собою Божу опіку. Петро тішився, що в нього виросла густа чорна борода. Одного разу брат, що був за цирульника, зіпсував ту бороду, розгубився і покликав на допомогу іншого брата, щоб якось це поправити. Але їм нічого не вдалося, і вони втекли, боячись Петрового гніву. Петро ж, побачивши, що лишилося з його пишної бороди, сам решту зістриг і зголив. Не одразу, а за якийсь час, отець ігумен Климентій запитав Петра, що сталося з його бородою. Довідавшись про справжню причину, він пожартував: “А я вже подумав, що ви хочете йти додому”[16].

Отець Климентій цінував покликання брата Петра, стежив за його поступом у подвижництві, в чеснотах, радів за нього, покладав на нього великі надії. Отець Климентій був для Петра духовним батьком, правдивим старцем, під опікою якого він зростав як монах. Через багато років з теплом і вдячністю Петро згадував свого ігумена і захищав добре ім’я від ворожих наклепів у Церкви у часи більшовицького безбожництва.

Наприкінці серпня 1935 року за благословенням митрополита Андрея Шептицького та ігумена Климентія Шептицького, а також за згодою владики Григорія Комишина, зі Святоуспенської Унівської лаври приїхало в село Дору, що на Гуцульщині, три монахи, щоб заснувати тут монастир. Це були: єромонах Андрій-Йоан Абрагамович, брат Петро Чучман, брат Созонтій Телішевський. Подружжя Ілля та Іванна Кокорудзи радо віддали для потреб Студитського монастиря два будинки і прилеглу до них землю[17].

У новій обителі монахи моляться співане церковне правило. Прокидаються о 4 год. ранку, о 4.30 служать Утреню, потім – 1-ий і 3-ій Часи та Божественну Літургію. Перед обідом – 6-ий Час, увечері – Вечірню та Повечеріє, періодично, в 00.00 год. – Опівношницю. Гуцули горнулися до монахів, їм подобався тихий, спокійний монаший спів, яким керував брат Петро. Місцеві люди з цікавості приходили до монастиря подивитися, як живуть монахи, просили порад і молитов.

Монахи працювали у своєму невеликому господарстві. У 1936 році в монастирі, який віддали під покров св. пророка Іллі та св. Івана Хрестителя, проживало 7 монахів. За благословенням отця ігумена Климентія в обителі було організовано ремісничу школу з кравецьким, шевським та столярним відділами. Монастир навчав безкоштовно. Монах Петро вчив молодих гуцульських хлопців кравецтва, і саме цей напрям ремісничої школи найбільше розвинувся і мав великий успіх. Брат Петро вмів передати свої знання, професійні навики молодому поколінню. Учні брали участь у богослуженні, допомагали по господарству в монастирі. Їхній наставник Петро навчав також церковного співу, читання по-старослав’янськи, навчав любити Бога і Україну, зі страхом Божим йти дорогою спасіння[18].

На початку літа 1938 року монах Петро їде до Святоуспенської Унівської kаври, щоб підготуватися до складання Схими – обітниці перед Богом все життя служити Йому Євангельськими Радами. Студитський Типікон вказує, що “саме через Схиму монахи вступають в образ і вид повного чернецтва. До цього вони роками приготовлялися. Вони готувалися не до іншого одягу і не до іншої назви, і не до вищого ступеня пошани з боку інших братів, вони приготовлялися до повного пожертвування себе Богові”[19]. Петро готувався до складання схими в молитвах і роздумах, у мовчанці та пості. Після того, як він прослухав духовні науки отця ігумена Климентія і висповідався з цілого життя, йому було уділено схиму з новим ім’ям-Порфирій[20]. Ця подія відбулася 13 липня 1938 року. Надане Петрові нове ім’я святого мученика Порфирія немовби пророкувало йому страдницьке майбутнє[21]. Вже у тридцяті роки митрополит Андрей Шептицький передбачав навалу більшовизму на західно-українські землі. При кожній нагоді й зустрічі він говорив з монахами про те, що наближаються важкі часи переслідування Церкви, і що необхідно готуватися до цього[22].

Отець ігумен Климентій приїжджав у Дору, щоб відвідати монахів в Ільїнському монастирі. Зазвичай добирався залізницею. Разом молилися, а потім отець ігумен скріпляв братію духовними науками, надихав до витривалости і ще більш аскетичного життя. В монастирі святого пророка Іллі брат Порфирій був для отців і братії взірцем аскетичного життя. У монастирі часто мінялися настоятелі. Так, у 1935 р. настоятелем був єромонах Андрій, з 1937 р. – єромонах Вартоломей, с 1939 р. – єромонах Тит, з 1941 р. – єромонах Марко. В 1943 р. попри те, що в монастирі були єромонахи, настоятелем призначено єродиякона Мирона Деренюка[23]. Його настоятельство протривало тридцять три роки, охопивши часи найтяжчих переслідувань.

Переслідування Христової Церкви, про який пророкував митрополит Андрей, настали у вересні 1939 р., коли західно-українські землі окупували радянські війська. Вороже ставлення Радянської влади до Української Греко-католицької Церкви та її монастирів не оминуло й монастиря святого пророка Іллі в Дорі. Але до 1941 р., попри те, що влада вчинила певні конфіскації та наклала різні заборони, офіційно монастир функціонував. Завдяки відвазі й второпності брата Порфирія обитель не терпіла від різних зловмисників, а настоятелі монастиря завжди прислухалися до його порад і думок.

У 1941 р. заради Божого милосердя монастир прийняв двох радянських солдатів, які опинилися в німецькому тилу. Довгий час монахи переховували їх в стайні на горищі. Брат Порфирій наражаючи на небезпеку своє життя щоденно носив їм їжу, (за таке німці розстрілювали), молився за них. Після війни повернулася радянська влада, і хоч воно, знала про це, переслідування монахів були однаково менш жорстокими[24].

У 1943 р. брат Порфирій відвідав Станіславівського єпископа владику Григорія Хомишина. Вони мали розмову, а тоді владика уділив братові благословення і побажав сил до витривалости. На прохання владики Григорія священики Поділля висилали до монастиря в Дорі продукти харчування, а монахи роздавали їх голодним. Бідні люди з Дори отримували в монастирі варену їжу, яку в тарілках несли додому. Бувало, що іноді й не доносили, а з’їдали дорогою – так дошкуляв голод. Брат Порфирій брав активну участь у цій акції милосердя.

У 1944 р., коли німецькі та угорські війська відступали, якийсь невідомий чоловік вистрілив по угорських солдатах і втік. Оскільки постріл був з боку монастирського будинку, монахів заарештували і з піднятими вгору руками повели через Дору коли в когось від утоми опускалися руки, його били прикладами. Три дні монахів тримали під арештом у Яремчі, замкнувши в якомусь льосі, знущаючись, не даючи їсти. Спочатку про монахів подумали, що вони євреї, – ось-ось мали розстріляти. Перед допитами і очікуванням вироків настоятель єродиякон Мирон і брат Порфирій підтримували дух людей і заохочували разом молитися за звільнення. І ось, коли справу вивчив вищий офіцер, він негайно звільнив монахів, бо, як виявилося, також був віруючим[25].

Лінія фронту наблизилася і вже  проходила через Дору. В одному великому льосі за рікою Прут зібралося багато людей з села, щоб перебути лихий час. Були тут і настоятель о. Мирон, і брат Порфирій. Більше двох тижнів люди мусили перебувати в льосі, бо кулі падали так густо, що неможливо було й вийти. Всі дуже зголодніли. Брат Порфирій, отримавши благословення настоятеля, разом із ще одним чоловіком іде до монастиря, щоб принести голодним їжу. Багато разів доводилося падати і вставати, повзти, але з Божою допомогою їжу голодним людям було доставлено[26].

Закінчилася Друга світова війна. Але не закінчилася війна безбожної влади проти України, проти Української Греко-Католицької Церкви. В квітні 1946 р. заарештовано єпископів УГКЦ. Радянська влада, застосовуючи методи жорстокого тиску, вимагає від духовенства зректися своєї віри і Церкви та перейти на служіння до Російської Православної Церкви. Це був початок одного з найлютіших переслідувань Христової Церкви.

У цей важкий час архимандрит Святоуспенської Унівської лаври отець Климентій Шептицький доручає схимонахові Порфирію поїхати до владики Теодора Ромжі в м. Ужгород з проханням висвятити на священика єродиякона Мирона Деренюка. Владика Ромжа тепло, по-батьківськи прийняв монаха-студита в будинку єпархіального управління. У відповідь на прохання отця архимандрита владика радо погодився висвятити диякона Мирона і всіх, кого до нього скерують. Відчуваючи, що і його арешт не забариться і що недовго, мабуть, залишилося йому жити, він попросив не відкладати цю справу. Після Воскресіння Христового 1946 року владика Теодор Ромжа висвятив єродиякона Мирона на священика. Нововисвячений єромонах Мирон відвідав Унівську Лавру і отця архимандрита. Тут його заарештували, довго допитували, але через декілька тижнів випустили. Отець настоятель Мирон вернувся в Дору, де з нетерпінням чекала свого настоятеля братія Ільїнського монастиря[27].

Недовго єромонах Мирон відправляв богослуження в монастирі, бо представники влади запропонували монахам студитам зректися своєї віри і залишити монастир або перейти на служіння до Російської Православної Церкви. Монахи категорично відкинули ці пропозиції. Тоді влада наказала їм залишити монастир і заборонила проживати в Дорі. Не зважаючи на заборони, схимонах Порфирій Чучман залишився в обителі. Його попередили, що за три дні він повинен звільнити монастир і переїхати в іншу область. За ці три дні брат Порфирій роздав людям багато монастирського майна. Увечері третього дня приготував вечерю, але повечеряти вже не довелося, бо вдерлися міліціонери, перекинули тарілку з молочною зупою і, погрожуючи зброєю, змусили покинути монастир і Дору. Брат Порфирій спочатку не знав, куди йти. Роздумавши, вирішив іти в сторону Надвірної до с. Лоїва. Тут мешкав монах студит Дмитро Гриняджук, який вернувся до рідного села після того, як держава ліквідувала Святоуспенську Унівську лавру[28].

Схимонах Порфирій ревно молився до Господа, просячи допомоги, бо не знав, що далі робити, як жити в монашестві при атеїстичній владі. Його не полишала думка вертатися, щоб оселитися десь ближче до монастиря. Один добрий чоловік порадив братові нікуди не виїжджати, а закласти кравецьку артіль. І коли схимонах Порфирій запропонував місцевій владі м. Яремча відкрити кравецьку артіль, вона, на диво, не відмовила йому в цьому. Родина Івана Клим’юка з Яремча виявила велику відвагу, бо погодилася прийняти монахів до себе на квартиру. Схимонах Порфирій їде по отця Мирона в с. Ридодуби на Тернопільщину. Отець настоятель радо вернувся до Яремча і разом з братом замешкав у побожної родин Клим’юків. Це був червень 1947 року[29].

У тому самому будинку, в якому жили, влаштували монахи кравецьку майстерню. Відважний і второпний схимонах згуртував навколо цієї справи ще й інших монахів студитів. Через дорогу напроти, в родині Остап’юків, замешкали єромонахи Платон Будзінський і єромонах Паладій Копоть. Знову відновилася монаша родина, яку очолював єромонах Мирон – настоятель, духовний провідник. В організації монашого життя в особливих умовах того часу основну роль відігравав брат Порфирій. Будучи керівником артілі, брат, крім цього, полагоджував з місцевою владою  усі артільні справи[30].

До підпільного монастиря в Яремчі приїжджали і деякий час жили брат Дмитро Гриняджук і схимонах Вернард Заплатинський. У 1952 р. повернувся з ув’язнення єромонах Кипріян Шульга і майже рік жив з монахами студитами в Яремчі[31].

Не зважаючи на попередження і погрози представників влади, монахи молилися ціле церковне правило, а саме: Утреню, Часи, Вечірню, Повечеріє, Північну. Ці молитви відправляли в домі, де жив отець настоятель Мирон. Службу Божу після Утрені та Часів відправляли: у будинку Клим’юків єромонах Мирон, а в будинку Остап’юків – єромонахи Платон і Паладій. Після ранішніх богослужень отець Мирон варив їсти, брат Порфирій обходив худобу – корову і свиней, єромонах Паладій виганяв корову на пасовисько, а в домі, де була майстерня, починалася основна робота[32].

“Вони мали один стіл, який служив їм для різних потреб: під час Служби Божої правив за престіл, під час праці був робочим столом, а в хвилини споживання їжі – трапезою. Їхнє життя нагадує життя перших християн, які “пильно і однодушно перебували на молитві… й усе мали спільне” (Ді. 1, 14; 2, 44)[33].

Брат Порфирій мав в артілі п’ятьох учнів, які навчалися протягом двох років. Перед початком праці всі молилися, просили Бога помочі й благословення. Брат учив молитися церковне правило старослов’янською мовою, церковного співу, крою і шиття, куховарства, садівництва, городництва. Під час роботи всі дотримувалися мовчанки, можна було молитися в умі. Схимонах Порфирій був прикладом у цьому – чоток з рук не випускав. На видному місці було написано: “Не марнуй часу…” Учень у руках брата-наставника мав бути як би тістом, з якого він ліпив особу[34].

Люди приходили на богослуження і в будні дні, і у свята. В неділю бувало стільки людей, що не поміщалися в хаті й стояли надворі[35]. Монахи студити духовно скріплювали вірних катакомбної Церкви у той важкий час[36]. Неодноразово відвідував братію ігумен підпільного монастиря монахів Студійського Уставу єромонах Никанор Дейнега. Його духовну науку, виголошену під час Святої Літургії на свято Стрітення Господнього 1955 року до сьогодні пам’ятають ті яремчанці, які його тоді слухали.

До схимонаха Порфирія, як до доброго спеціаліста, приходили замовляти шиття і представники влади, проте їм не подобалося, що довкола монахів гуртується стільки людей. Одного разу брата Порфирія викликали до НКВС і, погрожуючи, примушували працювати для них, вимагали періодично повідомляти про підпільне греко-католицьке духовенство і монашество. Схимонах рішуче відповів: “Тільки свиня, коли голодна, поїдає своїх поросят. Я цього ніколи не буду робити!” Вороги зрозуміли, що з цим монахом нічого не вдіють і не схилять на свій бік, і суворо наказали йому нікому не говорити про їхні пропозиції. На це брат відповів: “Я монах і повинен про все розповідати настоятелеві. Зараз одинадцята година вечора, мене ще нема вдома, я повинен буду пояснити, де був”. Так, з погрозами, наказуючи нікому нічого не говорити, брата Порфирія відпустили додому. Тут він розповів настоятелеві та одному з учнів про цей виклик в НКВС, похитав головою і сказав: “Все треба нам перебути”. З цього часу переслідування монахів посилилися[37].

Якось отця Мирона, брата Порфирія та його племінника Володимира з Унева, який жив разом з монахами в Клим’юка, забрали до КДБ в Яремчі. Перед цим непрошені гості зробили обшук у приміщенні, де жили монахи. Тримали всіх до полудня, випитували, хто приходить, які зв’язки мають монахи з членами підпільної Церкви і т.п. Особливо погрожували карами за те, що навчали дітей релігії, сповідали їх[38].

Для продовження монашого життя в Яремчі обставини складалися дедалі несприятливіше. Єромонахи Паладій і Платон переїхали до Львова, в Яремчі залишилися настоятель Мирон і брат Порфирій[39]. Яремчанські урядовці вимагали, щоби і єромонах Мирон виїхав з Яремча. Схимонах Порфирій, захищаючи свого настоятеля, сказав: “Ми вже немолоді й хочемо один одного похоронити”[40]. Порадившись із настоятелем, брат розпочав старання про виділення земельної ділянки під житлову забудову біля монастиря в Дорі. У цей час головою сільської ради в Дорі був колишній учень брата Порфирія Юрій Івасюк. Прийшов до голови його колишній учитель і просить зі сльозами: “Якщо ти мені не поможеш у цій справі, то ніхто не поможе, бо як ти підеш з влади, то все тоді пропало”. Невдовзі сільська рада в Дорі прийняла рішення про виділення громадянам Миронові Деренюку і Петрові Чучману земельної ділянки під житлову забудову. Це рішення треба було затвердити в районній раді м. Яремче. Коли голова районної ради пішов у відпустку, ці документи подали на підпис його заступникові. Той підписав, не вникаючи особливо, кому виділяється ця земельна ділянка, задовольнившись загальною заспокійливою відповіддю[41].

Юрій Івасюк попередив монахів, щоби вони мали документи на кожен матеріал забудови, бо відчував, що цьому будівництву намагатимуться перешкодити[42].

На тому місці, де мали будувати будинок, стояла вода. Коли хтось тут косив, то мусив ходити по дошці, щоб не втопитися в болоті. Дехто сміявся, що монахи будують хату на озері. Але, з Божою допомогою, зробили дренаж, і вода зійшла. Фундаментом монастирського будинку стали молитва і сльози. Отець Мирон і брат Порфирій дуже хотіли побудувати собі хату біля монастиря, щоб таким чином зберегти на майбутнє монастир і церкву[43]. Ось приїхала перша комісія перевіряти будівництво, яке провадили монахи. Це були представники прокуратури, КДБ і районного керівництва, а також земельного відділу. Всі документи на будівництво були в порядку, так що не було до чого придертися. Перевіряючі лютували, бо не могли знайти зачіпки, щоб заборонити будівництво чи покарати[44]. Після цього була ще не одна перевірка з метою перешкодити будівництву[45].

За наказом безбожної влади з села Заріччя, що неподалік Дори, двічі привозили робітників з наказом розібрали монастирську церкву. Побожні люди відмовлялися виконувати це розпорядження і не вчинили акту вандалізму. В цей час схимонах Порфирій сказав: “Могутні Божі пророки св. Ілля Тесвітянин та св. Іван Хреститель не дозволять, щоб святиню і монастир сплюндрували руки варварів ”[46]. Схимонах Порфирій їздив до Івано-Франківської обласної ради, щоб виклопотати дозвіл монахам відправляти у монастирській церкві. В області відповіли, що дозволять відправляти богослуження в монастирській церкві та ще й допомагатимуть, але тільки за умови, що монахи перейдуть до Православної Церкви Московського Патріархату. Зрозуміло, що монахи студити на це не погодилися[47]. Тоді влада задумала зробити в церкві склад, але згодом люди цього не допустили. Несподівано з Києва прийшло розпорядження, щоби в монастирській церкві с. Дора організувати музей атеїзму. Це сталося в 1963 році. Музей проіснував до 1990 року[48].

Два довоєнні монастирські будинки спочатку забрали під гуртожиток для робітників, а стайню розібрали. Пізніше один із будинків віддали місцевій школі, і в ньому відбувалися заняття, а в другому будинку розмістилася державна швейна артіль, в якій монахи не працювали[49].

Монахи студити зажили в новозбудованому будинку поряд з колишніми будівлями монастиря святого пророка Іллі. Це виглядало так, немовби монастир студитів відродився у новій формі, в новій радянській дійсності. Люди знали про святість життя старця Мирона і брата Порфирія. До обителі почали стікатися люди з цілої Гуцульщині та інших сторін – на Святу Літургію, до сповіді, на оздоровчі молитви, за духовною порадою. Розташування будинку було дуже зручне, бо поряд проходила шосейна дорога і залізнична колія. Брат Порфирій мав дуже гарний голос і співав за дяка на богослуженнях та на домашніх молитвах в гуцульських оселях, до яких часто запрошували монахів.

Брат Порфирій був добрим господарем. З боку дороги він насадив живопліт, щоб не було видно, хто заходить до монахів, почав культивувати саджанці. З легкої руки і благословення монаха-садівника з цих саджанців виріс сад біля монастирського будинку та багато садів біля домівок дорян, яремчан. Треба було докласти великої праці, щоб очистити ґрунт від каміння, підготувати його до садіння городовини і засівання трави для сіножаті. Деякий час монахи тримали кіз. Молитва і праця – основні риси студійського монашества. Коли надходив час молитви, роботу зупиняли[50].

У 1963 р. схимонах Порфирій, маючи 57 років, розпочав навчання в п’ятому класі Яремчанської вечірньої школи. В покорі, не звертаючи увагу на насмішки й осудження, брат надолужував шкільну програму з мови, літератури, арифметики. Допомагав йому в навчанні сусідський хлопець Юрій Платко, який у цей час був уже в дев’ятому класі[51]. Брат Порфирій провчився у вечірній школі цілий навчальний рік.

Одного разу брат різав дрова, а допомагав йому підпільний греко-католицький священик із Закарпаття Іван Маргітич[52] (згодом він став єпископом помічником ординарія Мукачівської єпархії). Отець Іван ближче познайомився зі схимонахом Порфирієм і відзначив його працьовитість, енергійність, второпність. Приїхавши до Львова, отець Іван знайшов архимандрита підпільного студитського монастиря отця Никанора і порушив питання про свячення брата Порфирія[53]. Отець архимандрит Никанор Дейнега і отець ігумен Юрій Макар час від часу відвідували своїх співбратів у Дорі, бачили подвижницьке життя схимонаха Порфирія, його вірність Христовій Церкві і раділи за нього. У цей час настоятелеві єромонаху Мирону було вже понад вісімдесят років, і йому на допомогу в управлінні Дорівською обителлю потрібен був єромонах. З розповідей єрм. Порфирія знаємо, що отець архимандрит сказав йому, що було б добре, коли б він почав навчання і підготовку до уділення йому Святої Тайни Священства. Брат спочатку відмовився, бо вважав себе негідним такого служіння, але через деякий час, роздумавши, дав згоду. Схимонах Порфирій регулярно відвідував своїх настоятелів, співбратів і сестер підпільних монастирів у Львові та в інших містах Галичини. Він ділився з ними продуктами, що їх щедро приносили монахам побожні гуцули, привозив інтенції (намірення), в яких люди просили про молитву. Ці поїздки почастішали, коли брат Порфирій почав вивчати богослов’я[54].

У липні 1966 р. у Львові на підпільній квартирі сестер студиток відбулися свячення схимонаха Порфирія Чучмана. Дияконські та священичі свячення відбулися в один день. Уділював Святу Тайну Священства владика Іван Слезюк[55]. На свяченнях були присутні лише отець ігумен Юрій Макар і сестра студитка Марія Ляхер. Вадика попросив сестру, щоби про цю подію поки що ніхто не знав. У сусідній кімнаті сиділи інші сестри студитки, але вони ні про що не здогадувалися. Під час Архиєрейської Божественної Літургії та уділення свячень сльози рясно лилися з очей брата Порфирія. Владика привітав нововисвяченого єромонаха, побажав йому кріпости і мужности й одразу пішов. Єромонах Порфирій був щасливий, дякував отцеві ігуменові за старання про його висвячення[56].

Відтоді, з Божого благословення, у підпільному монастирі святого пророка Іллі в Дорі почали священнодіяти два єромонахи, скріплюючи своїми молитвами Божий народ. Старенький настоятель отець Мирон більше часу перебуває вдома, люди тайкома приходять до нього на богослужіння, на оздоровчі молитви, на молитви екзорцизму. “Постать отця був виразно аскетична: високого зросту, худощавий монах у довгому, до землі підряснику, якого він ніколи не знімав, з сивою бородою і лагідним усміхненим обличчям. Люди відчували батьківську любов і щиру турботу отця про їхнє життя, проймалися вірою в щасливе майбутнє. Велике довір’я мали люди до цього єромонаха”[57]. Молитва отця Мирона була безперервна: він молився ціле церковне правило, молився за людей, а решту часу на його устах і в серці була молитва “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного”. До читання екзорцизму він готувався молитвою і постом. Отець дотримувався строгого посту від початку монашого життя[58]. Святість життя отця Мирона благотворно впливала на всіх людей. Найбільше користав із цього його учень Порфирій. Тридцять років отець Мирон був для єромонаха Порфирія духовним батьком, настоятелем і старцем. Старець Мирон готував свою духовну дитину Порфирія на майбутнє ісповідництво віри, на гідну собі заміну.

Нововисвячений єромонах Порфирій з великою ревністю розпочав своє священиче служіння Богові і людям. Він відважно ходить по селах, де в домівках побожних гуцулів відправляє Служби Божі, уділяє вірним Святі Тайни, скріпляє у вірі Христовій[59].

У часи заборони УГКЦ біля підпільного монастиря монахів студитів у Дорі гуртувалися монахині різних згромаджень: сестри студитки, сестри василіянки, сестри служебниці Непорочної Діви Марії та інші. Монахині розділяли з отцями студитами скорботи і терпіння від переслідувань, а також радості Господньої опіки. Вони допомагали в організації богослужень у домах вірних, прикрашали богослуження своїм тихим лагідним співом, катехизували дітей і дорослих, готували дітей до Першої святої сповіді і Першого Святого Причастя. Серед них були сестри василіянки Йосафата, Єлисавета, Мар’яна, студитки Єремія, Константина, Євтимія та багато інших[60].

З доносів Радянська влада дізналася, що брат Порфирій почав відправляти богослуження як священик, – нагляд за помешканням монахів посилився. 15 лютого 1968 р. на свято Стрітення Господнього група міліціонерів з представниками місцевої влади прийшла до обителі монахів студитів у Дорі. Єромонах Мирон відправляв Службу Божу, а єромонах Порфирій сповідав людей. На богослуженні було близько ста осіб. Після ретельного обшуку було вилучено релігійну літературу, свічки, які люди принесли для посвячення, а також фотографію, на якій єромонах Порфирій, у підряснику і епітрахилі, був сфотографований з дітьми. Після розслідування справу передали до суду м. Яремча, звинувачуючи отця Порфирія (Петра Чучмана) в порушенні закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви[61].

Народний суд м. Яремче, який відбувся в серпні 1968 року, присудив єромонаху Порфирію півтора роки умовного ув’язнення. Для ворогів УГКЦ вирок здався занадто легким і справу було передано на пересуд до м. Надвірна[62].

На цьому суді отця Порфирія було звинувачено в тому, що з 1966 р. він систематично організовував богослуження у своєму будинку та в будинках окремих уніатів. Виголошуючи проповіді, він, мовляв, збуджував релігійне марновірство в населення. “На зборища приходили не тільки жителі м. Яремче, але й навколишніх сіл Івано-Франківської, Чернівецької і Тернопільської областей”[63]. Суд визнав винним отця також у тому, що він уділяв вірним Святі Тайни хрещення і вінчання, посвячував будинки, організовував і проводив у домі, де проживав, богослуження з великою кількістю людей. Але найбільше владу непокоїла участь у богослуженнях дітей, те, що вони навчаються релігії, сповідаються і причащаються. Важливим доказом вини отця була, на думку суду, його фотографія з дітьми після Першої святої сповіді і Першого святого причастя[64], конфіскована під час обшуку. На цій фотографії діти були в українських національних костюмах і кожен тримав у руках образок Пресвятої Богородиці. Ця фотографія збереглася до сьогоднішнього дня і є виразним свідченням діяльности підпільної Церкви, що розливала проміння Божого світла в Радянській духовній пітьмі.

На суді в Надвірній свідки не звинувачували отця, а навпаки, намагалися довести суддям його невинність. Говорили, що він справедливий, добрий, допомагає бідним людям, вчить шити, вирощує сад і роздає людям саджанці. Люди просили звільнити отця, а влада хотіла його покарати[65]. Під час судового засідання прокурор (В. Цигоник) дуже погано висловився про митрополита Андрея Шептицького. Єромонах Порфирій з гідністю, мужньо відповів на це: “Ви чули або читали про митрополита, а я його бачив і знав особисто, я з ним розмовляв. Він був великою і доброю людиною. Україна ще довго буде чекати на такого апостола, як Шептицький”[66].

Володимир Чучман, племінник, розмовляв з суддею, просив помилувати отця Порфирія. Суддя відповів, що справи за статтею кримінального кодексу, за якою звинувачують підсудного, тримають на контролі  не тільки в області, але й у Києві, і тут нічим не можна зарадити[67]. Народний суд Надвірнянського району 22.10.1968 постановив: “Чучмана Петра Тимовича визнати винним за ст. 138 ч. 2 КК УРСР та покарати двома роками позбавлення волі в колонії загального режиму. Міру запобіжного заходу до набуття вироку законної сили замінити з підписки про невиїзд на взяття під варту із залу суду”[68].

Присутні в залі суду жінки дуже засмутилися, коли отця вивели із залу суду під вартою. Вони купили в крамниці продуктів і домоглися побачення з отцем. Скориставшись цією зустріччю, єромонах Порфирій передав старенькому настоятелеві отцеві Миронові свою вервицю, ручний годинник, шнурівки від черевиків. Жінки запитали: “Що передати на словах отцю настоятелю?” Осуджений монах відповів жартом: “Скажіть, що мене взяли на курорт”. А коли ці жінки прийшли з речами отця Порфирія до отця Мирона, старенький священик розповів їм, що і його після священичих свячень забрали були до тюрми[69].

Тюремне ув’язнення отець Порфирій відбував у м. Кременчуці Полтавської області. Отець зовсім мало розповідав про своє перебування в Кременчуцькій тюрмі, бо не дбав про земну славу, втікав від людської похвали. Згадав був якось, що “в тюрмі було жахливо, спати доводилося навіть на бетоні”. А часом, коли вважав за потрібне, розповідав більше: про те, як його тричі замикали в камері, в якій стіни були покриті інеєм. Щоб вижити, отець у цій морозилці так молився, що аж обливався потом. Чим палкіше молився, тим рясніше лився з нього піт. Коли відкрили камеру, дивувалися, що отець живий[70]. Такими тортурами вороги хотіли змусити священика-монаха прийняти умови безбожної влади, зректися Бога, своєї Церкви, але єромонах Порфирій мужньо переніс ці випробування[71]. Відомий польський фотограф Анджей Полєц, який добре знав єромонаха Порфирія і не раз його відвідував, також згадує цей факт, який він почув з уст отця[72].

Молитва священика монаха, його взірцева християнська поведінка, змінила ставлення до нього багатьох у тюрмі, включно з адміністрацією тюрми. Люди на Гуцульщині писали до вищих партійних і радянських установ у Києві листи-прохання про звільнення отця Порфирія Чучмана з тюрми[73]. Молився старенький настоятель о. Мирон, молилася студійська монаша родина, молилися люди за звільнення з в’язниці єромонаха Порфирія, і Господь вислухав їх молитву. 17 листопада 1969 року громадянина Петра Томовича Чучмана (єромонаха Порфирія) було умовно достроково звільнено з тюрми. Але решту терміну – рік умовного покарання, до жовтня 1970 року отець мав відбувати удома, в Дорі, під наглядом[74]. Зі сльозами радості зустрів свого співбрата отець Мирон, всі раділи поверненню отця Порфирія і хвалили Господа.

Ще в тюрмі отець вирішив, що після звільнення поїде в Надвірну до прокурора, який його звинувачував, і розповість йому правду про митрополита Андрея Шептицького, аби той змінив свою думку про Митрополита. Отець Порфирій приїхав до Надвірної, але прокурор уникав зустрічі, не хотів розмовляти на цю тему. Отець Порфирій дуже дивувався тому, що цей чоловік не хоче знати правди.

Монаше життя в підпільному монастирі знову відновилося. Отець Порфирій активно проводить душпастирську діяльність, незважаючи на те, що ще не закінчився термін його покарання. Представники влади знову попереджують отця про відповідальність за порушення закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, констатують, що він замість того, щоб “стати на шлях виправлення”, знову порушує цей закон. У серпні 1970 року єромонах прибув у село Чорні Ослави, щоб посвятити хату і прочитати оздоровчі молитви над дитиною, яка хворіла на епілепсію. Голова сільської ради відібрав у отця дві книжки і не дав можливости провести богослуження в тому домі[75]. Ця подія стала основним доказом вини отця, яку визнав суд в м. Яремче 1 серпня 1973 року. Спочатку влада хотіла, щоб отець написав заяву про те, що він не буде проводити богослужень в приватних домах. На це єромонах Порфирій відповів, що “ніколи б не написав такої заяви. Мені цього не треба. Я був у тюрмі і вже її не боюся”[76].

На суді наводили факти, що два рази у Дорі читав молитви над хворою дитиною і отець Мирон Деренюк – в грудні 1972 року і в березні 1973 року, але 88-річного старця не засудили[77]. Отець Мирон сказав на суді, що він уже приготував собі труну і йому однаково[78]. Отцю Порфирію обіцяли “простити вину”, якщо він перейде до Православної Церкви Московського Патріархату. Тоді б йому дали парафію, церкву і він зміг би відправляти там богослуження. Єромонах Порфирій цю пропозицію не прийняв. На суді люди знову заступалися за монахів, декого навіть виводили за це з залу суду[79]. Так званий “народний суд” м. Яремча присудив отцеві Порфирію покарання у вигляді позбавлення волі терміном на півтора року у виправно-трудовій колонії загального режиму. “При виборі міри покарання судом враховується рівень суспільної небезпеки здійсненого злочину, особу підсудного із врахуванням його непрацездатності. З врахуванням його похилого віку необхідно вибрати загальний вид колонії”[80]. На суді єромонах Порфирій своєї вини не визнав[81]. Розуміючи безпідставність такого вироку, отця після суду відпустили і на деякий час залишили вдома. Міліція не забирала його до в’язниці. Отець Порфирій не хотів бути в такому невизначеному стані. Він поїхав до Івано-Франківська і заявив: “Або даруйте, або забирайте”. Наступного дня приїхала міліцейська машина і забрала отця до тюрми[82].

Це покарання радянської влади отець відбував у в’язниці с. Райківці біля Хмельницького. Адміністрація тюрми намагалася переконати отця Порфирія, щоб він “покаявся” і зрікся Української Греко-Католицької Церкви. За це обіцяли його звільнити. Пропонували також стати донощиком. Від таких підступних пропозицій єромонах категорично відмовлявся. Зректися своєї віри намовляли також співв’язні – можливо, за намовою адміністрації тюрми[83].

Спочатку в’язні погано ставилися до отця, але коли побачили, що це праведний чоловік, почали шанувати[84]. З розповідей отця Порфирія довідуємося, що в тюрмі він і сповідав людей, і, бувало, хрестив, а також духовно наставляв спів’язнів. Отець Порфирій розповідав племінникові, який відвідував його в Райківцях, що влада забороняє йому молитися, але він, однак, ставить у куточку камери маленьку ікону і молиться вранці та ввечері. Володимир Чучман звернувся до начальника в’язниці з проханням, щоб отцеві-єромонахові дозволили молитися в камері. Начальник запевнив, що не буде у цьому перешкоджати[85]. З в’язниці отець Порфирій привіз чотки, які сам сплів і на яких палко молився в неволі. В Райківцях отця тримали, доки не вийшов увесь присуджений йому термін покарання (півтора роки). Додому отець повернувся на початку 1975 року.

Настоятель отець Мирон, духовний батько єромонаха Порфирія, дуже підупавав силами у свої 90 років і хотів, щоби ще за його життя повернувся з в’язниці його учень. Він дожив до цього моменту і був вдячний за це Господеві. Коли отець Порфирій повернувся з ув’язнення, монаше життя в Дорівській обителі ожило з новою силою. І цей, другий, термін ув’язнення не відібрав у нього відваги й рішучості воїна страждущої Христової Церкви.

6 січня 1976 року в Дорі безперервно ішов  дощ[86]. Вранці отці відправили Службу Божу. Отець настоятель Мирон почувся знесиленим. Він поблагословив Святу Вечерю і ліг у ліжко. Потім попросив свяченої води і кропила. Встав, покропив кімнату, свої чоботи, немовби готуючись у дорогу[87]. Тоді ліг, і його душа відійшла у вічне життя до Отця Небесного, якому він свято служив у своєму земному житті. Вістка про смерть отця Мирона швидко облетіла весь край. Попрощатися зі своїм духовним пастирем ішли люди з близька і з далека, не відчуваючи страху перед владними заборонами. Влада не перешкоджала в проведенні похорону, а лише спостерігала збоку. Під час похорону – а це було на святого архидиякона Стефана – перестав падати дощ, засвітило сонце, встановилася гарна погода[88]. Похоронну службу відправляли єромонах Володимир (Василій) Вороновський і єромонах Порфирій Чучман. На похороні були єромонахи, священики, монахи, монахині, які тоді не виявляли себе перед владою, бо такі були умови підпільного життя. Під час похорону єромонах Порфирій заохочував духовенство і вірних до молитви[89]. Єромонах Володимир виголосив проповідь, у якій закликав вірних до стійкості та витривалості у вірі, до вірності Христовій Церкві. Приклад твердої віри у цей нелегкий час дав отець Мирон[90]. Похорон настоятеля монастиря монахів студитів став масовим свідченням віри людей в Бога та приналежности до Українській Греко-Католицької Церкви. Люди славили Бога в колядках, молилися за отця Мирона і до отця Мирона. Тіло усопшого єромонаха Мирона Деренюка поховали в Дорі, на цвинтарі біля парафіяльної церкви[91].

Після смерти настоятеля єромонах Порфирій почав молити Бога, щоб послав йому помічника до співжиття в монашестві. У той час він часто відвідував у Надвірній одного чоловіка, прикутого хворобою до ліжка. В цьому домі часто відправляв Службу Божу, сповідав, причащав, приносив милостиню. Хворого доглядав нежонатий чоловік Федір Гордійчук[92], якому було вже понад шістдесят років. Отець Порфирій звернув увагу на покірливу і послужливу вдачу цього чоловіка і запропонував йому піти до монастиря. Світські люди відраджували Федора від монастиря, бо він, мовляв, не витримає важкого монашого життя біля отця Порфирія. Та коли його підопічний помер, він прийшов-таки в Дору до отця Порфирія, щоби жити монашим життям[93]. Довгий час братові Федору не давали дозволу на постійне проживання в Дорі, відмовлялися прописати його в домі, де жив єромонах Порфирій. Представники місцевої влади наказували йому залишити Дору. Але Господь допоміг, і через добрих людей Федір Гордійчук отримав дозвіл на постійне проживання в монастирському домі[94].

Отець Порфирій дякував Богові за брата Федора і любив повторювати: “Господь скинув мені Федора з неба!” Разом вони прожили в монашестві ще десять років гонінь і переслідувань, а в часи свободи їх розлучила смерть отця.

Незважаючи на тюремні ув’язнення, багаторазові штрафи і попередження від влади, отець продовжував душпастирську працю. Бували періоди, коли студитську обитель перевіряли і обшукували двічі на тиждень. Отцеві погрожували новим ув’язненням, знімали з нього священичий одяг[95]. На богослуження в Дорівський монастир таємно приходили миряни і духовні особи. З розповідей сестри Єлисавети Яворської ЧСВВ довідуємося, що коли в студитській обителі молилися, то завжди виникало напруження, коли біля будинку зупинялася машина: чи бува не міліція? Одного разу, а це була поминальна субота перед П’ятдесятницею, побачили, що до хати направляються міліціонери. На богослуженні були і світські люди. Сестра Єлисавета швидко взяла інтенції (карточки з іменами померлих), що їх принесли люди, і вискочила через вікно в протилежний від дороги бік. Іншим разом, коли в монастир прийшли з перевіркою, ця сестра заховала богослужбові книжки собі під одяг, а її то вже не обшукували. Забрали з хати багато книжок, всім – і отцеві, і людям – погрожували судом, Сибіром[96]. Одного разу застали багато людей на богослуженні в празник Переображення Господнього. Люди з гірських сіл прийшли на Святу Літургію, принесли посвятити первоплоди. Несподівано нагрянули представники влади. Службу Божу перервали, людей пофотографували і наказали розходитися, бо вони, мовляв, будуть наводити порядок з монахами[97]. Вірна підпільної Греко-Католицької Церкви Магдалина Бакай розповіла, що три рази була присутня при тому, як робили обшук в домі отця Порфирія. Після одного з обшуків отця оштрафували на 100 крб., а її, за те, що прийшла на молитву, – на 50 крб.[98]

У 1984 р. перед святом Воскресіння Христового до монастиря прийшло на богослуження багато людей. До півночі отець сповідав, а потім відправив Святу Літургію. Раптом приїхала міліція. Люди втекли. Почався обшук. Забрали багато книжок і церковних речей, отця лаяли. Відколи брат Федір жив у Дорі, влада чотири рази штрафувала отця після обшуків у монастирі[99]. Отець Порфирій їздить по селах Гуцульщини, вночі сповідає людей, на світанку відправляє Службу Божу, причащає, батьківським словом утверджує у вірі[100].

Єромонах Порфирій їздить до славного чудотворного місця – Зарваниці, де протягом багатьох століть прославилася багатьма чудами Пресвята Богородиця. Отець відвідує в Зарваниці те місце, де колись був монастир святого Івана Хрестителя монахів студитів, на фундаментах зруйнованої церкви молиться і плаче, згадує юнацькі роки. Неподалік чудотворного джерела вночі сповідає людей. Жінки сплітали з барвінку престіл, на якому отець відправляв Службу Божу[101]. Треба було, щоб люди могли ще перед світанком, безпечно вернутися додому. Не раз влада посилала до Зарваниці автобус міліціонерів, щоб вони розганяли людей і не давали молитися[102]. В Зарваниці, як в Дорі представники радянської влади забороняли отцеві Порфирію молитися, переривали молитву, йому доводилося вислуховувати погрози, зазнавати зневаг[103].

Але була на те Господня воля, щоб єромонаха Порфирія не ув’язнили втретє. Влада, мабуть, думала, що отцеві залишилося недовго жити, адже він уже був досить похилого віку. Можливо, чиновників зупиняло добре ім’я отця Порфирія і великий авторитет серед людей.

В кінці  1980-их років комуністична ідеологія втрачає силу. Господь посилає час перемін. Cтарець Порфирій дуже радіє цьому, бо своїми молитвами до Бога і терпіннями наближав цей час. У 1990 році на свято Богоявлення, коли в монастирі відбувалося водосвяття, приїхав директор Яремчанського будинку культури, віддав ключі від монастирської церкви і сказав, що можна відчиняти церкву, бо вона “буде ваша”. Отець Порфирій увійшов у церкву, роззувся і розпростерся хрестом посеред церкви. Довго він так лежав, плачучи від радости. Тоді встав і сказав до людей: “Дякувати Богу, що ми дочекалися цього часу!”[104]

28 січня 1990 року в монастир святого пророка Іллі з’їхалися єромонахи і монахи Студійського Уставу зі своїм ігуменом – владикою Юліаном Вороновським на урочисте відкриття храму. Після довгих років заборони УГКЦ люди вперше побачили так багато молодих і старших віком єромонахів і монахів студитів, які перебували у підпіллі. На відкриття храму прибули і світські священики, монахині різних згромаджень. Люди знову почули багатоголосий монаший спів на Вечірні та на Утрені. На Святій Літургії були присутні сотні вірних із Дори, Яремча, з усієї Гуцульщини. У своєму пастирському слові ігумен кир Юліан Вороновський дякував Господу Богу за Його любов, дякував єромонахові Порфирію за стійкість у вірі і витривалість в ісповідництві[105].

Від цього часу монастир святого пророка Іллі розпочав свою офіційну діяльність. Отець Порфирій мав дуже великий авторитет в людей. Його шанували як ісповідника віри, доброго душпастиря, цілителя душ і тіл, як великого добродія для бідних і знедолених, мудрого господаря. Люди, приходячи до монастиря, могли вже не боятися переслідувань. Усіх потребуючих отець тепло приймає, допомагає в духовних потребах. Водночас отець розпочинає відбудову монастиря і церкви, сам щоденно працює фізично.

Архимандрит Юрій Макар (†1991) посилає на допомогу отцеві Порфирію молодого єромонаха Йосифа Міляна, який допомагає у відправі богослужень, сповідає людей. З метою відродження духовности отець Йосиф розпочав працю з дітьми і молоддю, і це йому вдалося[106]. Невдовзі отець Мілян вернувся до Львова виконувати інші обов’язки, а на прохання отця Порфирія ігумен Севастьян Дмитрух вересні 1991 року скеровує в Дору єромонаха Олександра Приліпа як настоятеля монастиря святого пророка Іллі[107].

У 1992 році монастир придбав у м. Яремче два будинки, які почали використовувати для реколекцій і дитячих релігійних таборів. У 1993 році монахи студити вирішили розмістити в одному з цих будинків новіціят. Наставником новиків був молодий єромонах Орест Козак, який займався духовною опікою п’тнадцять новиків[108]. Старець Порфирій був для молодих взірцем монаха. Їхній наставник радо відпускав новиків до отця на сповідь чи на духовну розмову. Не раз отець Порфирій сам відвідував новиків, хотів бути разом з ними на молитві, на трапезі. Отець Порфирій радів, що монастир розвивається і що його досвід стає в пригоді молодим. Отець пригадував, що в часи його молодости деякі духовні особи говорили йому, тоді ще братові Порфирію, що коли минуться Шептицькі, то минуться і монахи студити. Тепер отець міг з радістю констатувати: “А бачите, не минулися!”[109]

У час відродження Української Греко-Католицької Церкви єромонаха Порфирія запрошують на богослуження до багатьох міст і сіл, на відкриття храмів, на посвячення могил, на храмові празники, а особливо туди, де були міжконфесійні суперечки. Отця шанують владики. На кожне храмове свято монастиря святого пророка Іллі, починаючи з 1993 року, відправляється Архиєрейська Божественна Літургія. Отець Порфирій цікавиться життям студитських монастирів, живе їхнім життям, життям Христової Церкви, свого народу. Він здійснює паломництво до Києво-Печерської Лаври, Святоуспенської Унівської Лаври, до чудотворних місць – Зарваниці, Гошева, Підкаменя та інших.

У лютому 1996 року до монастиря святого пророка Іллі прибув на служіння єромонах Никанор (Микола Лоїк). Отець Порфирій завжди по-батьківськи ставився до нього, був його сповідником і порадником, молився за його утвердження у монашестві. Отець ігумен Севастьян періодично присилав молодих монахів, аби вони пожили коло вимогливого старця. Ті монахи, яким пощастило пожити поруч отця Порфирія, вдячні йому за його духовну опіку, молитви, і ніхто не поминає злом його вимогливости у справах монашого життя.

25 травня 1996 року монахи студити урочисто вшанували 90-літній ювілей сивобородого і вже вдвоє згорбленого єромонаха Порфирія[110]. Щоправда, ця урочистість відбувалося без ювіляра, бо старенький отець, у монашій покорі, не хотів слухати про себе похвал. На Святій Літургії ігумен Севастьян зачитав привітання від Блаженнішого Мирослава Патріярха Мирослава Івана кардинала Любачівського. У цьому привітанні Глава Церкви писав: “засилаю найкращі побажання і запевнення молитов, щоби Всевишній і надалі обдаровував Вас багатством своїх ласк і благодатей”[111]. Отець ігумен у своєму слові сказав, це час жнив, що ми пожинаємо плоди. У свої дев’ятдесят літ отець Порфирій ще працює як священик, монах, добрий господарі. На цьому, одному, місці він прожив по-геройськи як ісповідник віри, як ніхто з нас[112].

Дев’ятдесятилітній старець Порфирій щоденно молиться з братією утреню і вечірню, відправляє Службу Божу, сповідає багато людей, читає молитви над хворими, працює фізично на городі або виконує іншу роботу та ще наглядає за будовою великої каплиці через дорогу від монастиря. Отець дуже цінував цю будову, мріяв, щоби каплиця була на славу Божу і на користь людям.

На храмове свято святого пророка Іллі в 1996 році владика Павло Василик і архимандрит кир Юліян Вороновський посвятили каплицю на честь Верховних Апостолів Петра і Павла.

Для монастиря святого пророка Іллі день 20 квітня 1998 року став історичним. За рішенням Загальної Ради ігумен Севастьян уділив отцю Порфирію Велику Схиму з наданням нового імени – Павло. Це особливе благословення  Церкви отець ігумен уділив на Святій Літургії при великому зібранні духовенства, монахів і мирян[113]. Хто це є – монах великосхимник? Як пише Студійський Устав, “Великосхимник при тих самих обітах зобов’язується вести більш строге життя покути і праці, життя аскетичне, а осягається це наслідуванням ангельського життя у правді, станом життя, коли дух бере гору і остаточно перемагає тіло, цього усі монахи повинні бажати, до цього прямувати, щоб осягнути вершину свого покликання”[114]. А “при обряді надання Великої Схими новопоставлений схимник одержує відзнаки Великої Схими: аналав і куколь, на якому, згідно зі Студійським Уставом Патріярха Олексія, є нашитий або вигаптуваний хрест і знаряддя Господніх страстей”[115]. У своєму слові на Святій Літургії отець ігумен сказав: “Вдруге він помирає для світу, ще більше відрікається світу, щоби через смерть увійти у вічність. Важко це зрозуміти – померти будучи живим”[116].

У схимонаха Павла було багато духовних дітей: священики, монахи, монахині, студенти семінарій, миряни різних станів. Відвідував старця Павла його улюблений учень отець Василь Семенюк, ректор Тернопільської духовної семінарії зі своїми студентами. Отець Павло семінаристів сповідав, давав короткі науки, кожного благословив, кропив свяченою водою. Вдячні паломники співали отцеві пісні на славу Божу і закінчували многоліттям. Схимонах плакав від радости.

Наприкінці 1998 року отець дуже підупадає на силах, має хворі ноги, не може ходити. Схимонах Мирон (Михайло Уніят), який доглядав отця в останні роки його життя, возить його на візку. До самої смерти старець Павло був вдячний братові за його чуйну турботу.

У присутності ігумена єромонаха Севастьяна, настоятеля монастиря єромонаха Олександра і своєї родини в особі племінника Володимира Чучмана отець оголосив свою волю, щоб його поховали на Чернечій горі в Уневі[117]. Згодом він повторив це своє прохання перед новим ігуменом єромонахом Венедиктом Алексійчуком і новим настоятелем монастиря єромонахом Самуїлом Мосціпаном[118].

У 1999 році на храмовий празник Успення Пресвятої Богородиці в Унівській Лаврі отець Павло приїхав з монахами з Дори, щоби ще раз вклонитися Пресвятій Богородиці в Унівській чудотворній іконі, яку він любив і достойно вшановував, подякувати за покров і провідництво в житті. Люди стояли у довгій черзі до отця Павла, який, сидячи у візочку, уділяв благословення. “Він благословляв по-доброму, лагідно. Відчувалося духовне тепло”[119]. Його благословення були, як прощання з рідним краєм.

Отець в покорі приймає хвороби і немочі похилого віку. Для нього ці терпіння стали чистилищем ще тут, на землі. Він молиться за щасливу смерть[120]. Перед Різдвом Христовим 2001 року старець Павло сказав, що буде відходити від нас у час Йорданських свят. Хтось запитав про точну дату, і він відповів: 25 січня, бо такого числа він народився і такого ж відійде до вічности. Саме 25 січня закінчується попразденство Богоявлення.

Настоятель монастиря єромонах Самуїл був біля отця Павла, коли він відходив у вічність, по-синівськи турбувався про духовного батька монашої родини. В неділю 21 січня 2001 року отець Павло сповідається, причащається. А ввечері єромонахи Самуїл і Никанор та єродиякон Юстин уділили йому Святу Тайну Єлеопомазання. Отець заснув. У четвер 25 січня, коли монахи молилися утреню, отець, який лежав у сусідній кімнаті, підвівся і сів на ліжку, подивився навкруги, знову ліг і душа його відійшла до Господа нашого Ісуса Христа. Душа єромонаха Павла розлучилася з тілом о 6 год. 30 хв.[121]

Хоч була зима, вночі йшов дощ, а вранці надворі було тепло. Люди, що йшли до монастиря, побачили на небі веселку між Дорою і Яремчем над обителлю святого пророка Іллі. Напевно, це був добрий знак від Бога про подію, що сталася цього ранку[122].

“Тужлива мелодія трембіт прикликала тисячі вдячних сердець попрощатися зі своїм духовним батьком”[123]. Усопший отець зібрав біля себе майже всю Студійську родину. Очолював богослуження чину монашого похорону і заупокійну Святу Літургію архимандрит кир Юліян Вороновський у співслужінні отця ігумена Венедикта Алексійчука, ректора Тернопільської семінарії отця Василя Семенюка, багатьох єромонахів і отців. Поминальні богослуження співали монахи студити зі студентами Тернопільської духовної семінарії. Лине до небес безперервна молитва монахів і монахинь, побожного люду, греко-католиків і православних. Церква святого пророка Іллі не може вмістити всіх, багато людей стоїть надворі. “Сама атмосфера похорону була радісною, настрій був піднесений, люди свято вірили, що отець Павло залишився посеред нас”[124].

Гуцульщина прощалася з чоловіком, який віддав їй більшу частину свого життя, підтримував живий вогник віри в гуцулів, з монахом, який став майже легендою в цьому краї[125]. Увечері 27 січня тіло схиєромонаха Павла Чучмана привезли до Святоуспенської Унівської Лаври. Він повернувся туди, де багато років тому з благословення ігумена Климентія Шептицького почав свій подвиг. Великий скарб віддали Карпати, Гуцульщина Уневу[126].

У неділю 28 січня поминальну Святу Літургію очолив отець ігумен Венедикт у співслужінні з багатьма єромонахами і отцями. Прощалася з отцем Павлом монаша родина, рідні, прощалися всі присутні. Після завершення чину монашого похорону, велелюдна процесія рушила на Чернечу гору. На монашому цвинтарі спочив отець Павло поряд зі своїм архимандритом Юрієм Макаром і маґістром Йосифом Шестюком, серед єромонахів, монахів, з якими починав монаше життя. У прощальному слові отець ігумен сказав, що “отець лягає до гробу, до землі, щоби дати добрі плоди. Він віддає своє життя. Щоби ми виросли в людей праведних, людей святих”[127].

Довгою і тернистою земною дорогою провів Господь душу схиєромонаха Павла, яка відійшла від нас, залишивши після себе невгасиме світло чеснотливого життя. Отець трепетно ніс своє спасіння і цим врятував багатьох. Плоди його праці назавжди залишаться посеред нас.

2. Чеснотливість дорянського старця

Спробуймо подивитися на особу старця Павла через призму духовности східного монашества, простежити, яким він залишився у вдячній пам’яті тих, хто з ним жив і спілкувався. За 65 років життя в Дорянському монастирі отець двічі отримував нове ім’я – перший раз з нагоди уділення Малої Схими, вдруге – при уділенні Великої Схими. Люди пам’ятають його і як монаха Петра і як монаха Порфирія, як отця Порфирія і отця Павла, тож і ми, відповідно, будемо вживати всі ці імена.

Старець Павло став подвижником монашого життя й ісповідником віри у ХХ столітті. Його духовне життя полягало в тому, щоб застосувати правди віри до свого щоденного життя. Як отець прийшов до глибокого духовного життя, до аскетичного життя? Найперше, – через постійну молитву, у якій він єднався з Господом Богом. Від самого початку свого монашества брат Петро щоденно молився Церковне Правило, яке для монахів студитів є “Божим ділом”[128], молився також індивідуальну молитву, яка оберігала його серце та зосередженість духа. Спільна молитва Церковного Правила живила і скріпляла монастир, Церкву, давала сили витримувати щоденні випробування, пережити важкий час переслідувань, гонінь, ув’язнень. “З раннього ранку, при заслонених вікнах, щоб не було видно світла, отці моляться Церковне Правило, служать Святу Літургію...”[129] У часи переслідувань молитву починали удосвіта, о 4-ій годині. “О Господи, удосвіта Ти голос мій почуєш, удосвіта буду молитися до Тебе й виглядати” (Пс. 5, 4). Отець старався ніколи не пропускати Церковного Правила, хіба що не було богослужбових книг після обшуків з конфіскаціями або в ув’язненні, але тоді він молився Правило св. Пахомія, що його молиться кожен монах студит, коли нема можливості молитися Церковне Правило, а саме: отець був для всіх добрим прикладом у ставленні до спільної молитви. До храму він завжди приходив першим, ніколи не запізнювався, вчасно починав молитву. Пильнував, щоб молитва відбувалася чинно, без поспіху, без пропусків, спів – у належній тональності – словом, щоб усе відправлялося на славу Божу[130]. В останні роки життя отець Павло не міг уже сам відправляти Святу Літургію – він співслужив із настоятелем і дуже хотів виразно чути кожне слово молитов, що їх читає священик. А коли якогось слова недочув чи не розібрав – через те, що було скоромовкою проказане, – те просив повторити.

Молився він і наодинці, предстоячи сам перед Господом. Після вечірніх богослужень, коли брати розходилися по своїх келіях, отець сідав у каплиці й молився. Сидів непорушно, наче й не дихаючи – тільки видно було, як перебирає чотки[131]. Часто можна було бачити, як отець молиться, схилившись перед Святими Тайнами, а коли був молодший – молився на колінах, уважно дослухаючись до того, що Господь промовляє до нього в глибині серця. В особисте молитовне правило отця Порфирія входила Ісусова молитва, Богородична вервиця; любив він також читати Псалтир – священні тексти з живим Божим словом. Отець молився за монастир, за добрі покликання до монастиря, за щасливу смерть[132], за те, щоб витримати всі випробування до кінця і вмерти як монах[133]. Отець Порфирій молився за Церкву, за свій народ, за цілий світ. Що б отець не робив у житті – кожну справу супроводжувала молитва про Божу поміч і Боже благословення. Його молитва була як би продовженням розмови, а розмова – продовженням молитви[134]. Перебуваючи в Божій благодаті, отець завжди просив, щоб молилися і за нього[135]. “В останні роки життя отець хотів перебувати на самоті й молитися”[136].

У глибокій старості, коли вже тяжко було самостійно піднятися з ліжка, отець наказував сам собі: “Петре, вставай! Петре, вставай!” – і за кожним наказом знов і знов напружував усі сили, щоб таки самостійно піднятися на молитву”.

Отець Порфирій і сам постив, і заохочував до цього братів. Його піст не був показним, ані силуваним. Здавалося, що це не завдає отцеві жодного труду[137]. Отець не їв м’яса і взагалі споживав просту їжу, без приправ і присмаків. Під час церковних постів тримався строгішого посту, але коли необхідно було їсти, щоб підкріпити організм, тоді їв. Як правило, перебував у холодній келії, не догоджав собі теплом. Під час трапези споживав гарячу страву[138].

Отець любов убогість, “задовольнявся тим, що найпростіше, найубогіше і найдешевше”[139]. Одяг його був дуже простий і незмінно той самий, хоч отець і був кравцем[140]. Носив його по 20-25 років[141]. Отець не прив’язувався до речей, роздавав їх людям. Картав брата, який тримав зайві речі[142]. В келії в отця Порфирія все було просто, все на місці. Він любив чистоту, порядок, акуратність.

Отець був добрим господарем, знав, що і як треба робити, і багато що вмів зробити[143]. Практично у вільний від молитви час він весь час працював. Але коли наставав час молитви, роботу припиняв, навіть якщо вона була ще не закінчена[144]. В кравецькій майстерні перед початком роботи молилися, молитву провадив монах Порфирій[145]. За Студійським Уставом, “кожну працю монахи починають і закінчують Господньою молитвою та словами Псалма 89: “І ласка Господа Бога нашого хай буде над нами, і стверди діло рук наших, стверди його – діло рук наших!”[146] Отець радо ділився своїми знаннями чи то з кравецтва, чи з садівництва[147]. Люди йшли до нього за господарськими порадами[148]. Отець мав ділянку, на якій вирощував саджанці яблунь, груш, горіхів. Саджанці роздавав людям, грошей не брав, бажав тільки, щоб їм добре родило. Потім йому приносили плоди з його дерев, він їв і тішився, що в людей родять його щепи[149]. За своє довге життя отець виростив незчисленну кількість плодових дерев. І сьогодні цвітуть на Гуцульщині сади, як пам’ять про добрі діла рук дорянського старця.

Будучи у похилому віці, отець доглядав невеликий монастирський город. У нього гарно родила городина, особливо цибуля. Він щедро ділився з людьми насінням, а з його благословенням все родило велике і смачне[150]. Отець любив працювати на землі і давав у цьому добрий приклад молодим монахам. Якось, маючи вже під 90 років, після того, як помолились, отець отець Порфирій, вислухавши людей та поснідавши, одразу ж, без відпочинку, пішов з молодими братами сапати город. Минає година – а отець навіть не розгинається, щоби відпочити, та ще й поправляє роботу молодих монахів. Минає друга – отець все не стає на відпочинок. Починає накрапати дощ – молоді монахи втішилися, що ось уже відпочинуть, та отець продовжував працю. Після цього, знову без жодного відпочинку, пішов сповідати людей, молитися, вислуховувати тих, що прийшли до нього за духовною поміччю[151].

Старець Порфирій був духовно сильною особою. Його присутність благодатно впливала на людей. Він випромінював доброту, і люди це відчували. У цій його духовній доброті розчинялися гострі риси свого характеру[152]. Йому доводилося постійно боротися зі своїм характером. Холеричний темперамент, різкий характер були тими колючками, про які писав апостол Павло: “дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не заносився вгору” (2 Кор. 12, 7). Через свою різкість у відношенні до людей отець часто каявся, упокорювався і плакав. У його безсиллі виявлялася Божа сила (пор. 2 Кор. 12, 9), Божа благодать, помагала у спасінні отцеві й багатьом людям. Ця колючка була, як пімста диявола. Люди, які приходили до отця, наверталися на спасенну дорогу, ставали здоровими – духовно, а часто і тілесно. Диявол втрачав владу над людьми і мстився за це отцеві[153].

Отець Порфирій нікому не пам’ятав зла. А коли бачив, що сам щось невідповідне учинив, увесь перемінювався, зі сльозами просячи прощення в скривдженого. Бували в монашому житті отця і гострі моменти, особливо коли стикався з кимось, хто мав подібний характер. Але завжди в короткому часі конфлікт закінчувався Божим миром, що випливав із серця отця Порфирія[154]. В одному з повчань для братів студитів він розповідав про гнівливого монаха, який протягом цілого дня носив у серці образу на настоятеля. Увечері приходить до цього брата настоятель і каже: “Брате, сонце заходить, а ми не перепросилися”.

На цьому прикладі отець навчав, що так само можна повертати Божу благодать у стосунках між братами[155]. Старець Павло старався примиритися з ближніми в той самий день. Не раз перед сном він ішов до келії молодого настоятеля і вибачався за різке слово: “Ой, що ж я наробив? Вас Бог поставив настоятелем, а я вас картав”[156]. Часто отець приступав до Святої Тайни покаяння і зазвичай сповідався в настоятеля. Коли хтось просив за щось вибачення в отця, то пересвідчувався в тому, що розкаяний грішник зазнає подвійної милости.

Якось один монах не виконав вказівки старця, а зробив по-своєму. За непослух отець відчитав брата. Той вийшов від отця і почав плакати (цей брат мав тоді близько вісімдесяти років, а отцю Порфирію було на вісім років більше). Отець виходить за братом і просить, щоб той не плакав. Але брат не слухав – далі йшов і плакав. Тоді отець зайшов поперед брата, впав на коліна і каже: “Брате, прости мені!”. Побачивши, що отець на колінах, брат і собі впав на коліна. Отець припав лицем до землі і знову попросив прощення в брата. Тоді той, плачучи, підняв отця. Так вони один одного піднімали, і зі сльозами, обіймалися. Молоді монахи у цей час працювали на подвір’ї і все це бачили. Це був для них великий урок братньої любови, прощення і смирення[157]. Подібний випадок спостерігала одна монахиня студитка. Вона бачила, як отець, просячи прощення в старенького брата, цілував йому ноги. З того, що побачила, монахиня винесла добру науку, якою відтоді незмінно керувалася в житті: просити прощення і примирюватися з ближнім треба не відкладаючи, в той самий момент, коли прийшла благословенна думка про прощення[158].

М’який, лагідний погляд отця сам по собі вже був проханням про прощення[159]. Отець міг увечері подивитися братові у вічі й запитати, чи часом не образив чимось у цей, разом прожитий день. Коли бачив хоч би навіть тінь образи, запрошував брата спільно потрапезувати. Тоді брат розумів, що отець шукає Божого миру, умилостивлює його[160]. Коли бували складні моменти, а то й кризи, отець довго молився сидячи біля Святих Тайн, після Повечерія, відкривав продуктові запаси і готував людям милостиню[161].

Готуючись в прощу до Зарваниці, старець Порфирій хотів їхати туди з чистим серцем. Перед від’їздом, у присутності монахів,примирювався з настоятелем кажучи: “Може, я чимось вас образив. То простіть мені. На вас я образи не маю”. Потім уклякав, щоб молодий настоятель поблагословив його на дорогу[162].

Будучи в похилому віці, отець часом плакав, хоч у молодості цього не спостерігалося[163]. Отець мав велику довіру до Господа. Молячись з довірою, він отримав від Господа дар сліз. Часто сльози на очах в отця з’являлися під час молитви. Зокрема в певні моменти: на Святій Літургії отець з глибоким зворушенням проказував слова єктенії: “Осталий час життя нашого в мирі й покаянні скінчити у Господа просім”[164]. Люди приходили до нього з просьбами про молитву у важких обставинах життя. Коли він молився до Господа за страждаючих людей, на його очах можна було побачити сльози. Коли його не сприймали серйозно, а те, що він говорив, переводили на жарт, чи тоді, коли його слова не доходили до сердець братів монахів – на очах в отця знову ж були сльози[165]. Отець зчаста плакав від жалю за грішників[166]. Коли до нього приходили молоді монахи студити, просили його благословення, співали йому «многая літа» він від зворушення плакав. У молодих монаших покликаннях він бачив Боже благословення монашої родини, про яке часто просив у Господа в своїх молитвах[167].

Одного разу відвідав монастирську церкву святого пророка Іллі в Дорі дитячий хор. На хвалу Божу полинув прекрасний дитячий спів. Отець слухав і плакав. Його запитали: “Чому ви плачете?” – “Не думав, що я дочекаю цього часу”[168]. Може, пригадалося отцеві, як його звинувачували в радянському суді за те, що навчав дітей правд Божих, що сповідав і причащав їх, як відбував покарання за це у в’язниці. Це були сльози радости і вдячности Богові.

Прикметною рисою старця Павла була миролюбність. Попри непростий характер отець мав у собі мир і приносив цей мир куди б не приходив. Людей притягала його внутрішня умиротвореність, витишеність.  Вони йшли до нього, хоч він їх спеціально не кликав, бо відчували, що отець має Духа Божого, що Бог є з ним і в ньому[169].

Зігнута ледь не до землі постать старця Павла, сива борода, простий, полатаний, вицвілий на сонці монаший одяг – усе виразно свідчило про аскезу. Люди підходили до нього з трепетом, особливо якщо це було вперше. Отець мовчки повертав голову, щоб подивитися, хто прийшов[170]. Очі його були добрі, світлі, глибокі, а мова – спокійна і розсудлива[171]. Поспілкувавшись з отцем, людина могла зрозуміти, що таке монашество[172]. Хто до отця приходив, той уже чув про його монаші чесноти, але побачивши його – отримував довершений образ. Старенького отця з паличкою сприймали як чудотворця, відчували силу його духа. Коли в монастир приходили діти, які відпочивали в Карпатах, – а це були різні діти, в тому числі й важкі, яких дуже непросто на чомусь зосередити. Проте, коли вони бачили отця, – вмовкали, і наставала велика тиша[173].

Отець Павло тікав від слави, хвалебних слів на свою адресу. Коли монаша родина вшановувала його 90-ліття, він, щоб уникнути урочистих церемоній навколо своєї особи, просто не прийшов на богослуження – молився на віддалі. У глибокій старості отець „продовжував боятися, щоб сатана не дав якоїсь найменшої гордости”[174].

Коли відбувалося слідство за звинуваченнями проти отця Павла, йому радили, як доказ своєї лояльності навести той факт, що під час німецької окупації в монастирі, наражаючись на смертельну небезпеку, переховували двох поранених радянських військовослужбовців – отець сам їх доглядав. До речі, після війни ці люди приїжджали в Дору і дякували монахам. Однак отець Павло не захотів розповідати про цей випадок слідству – він відповів по-біблійному: „Що робить лівиця, нехай не знає правиця”[175]. Щоб зробити отцеві приємність, люди часом бралися перераховувати його заслуги перед Господом. У таких випадках він давав зрозуміти, що не хоче цього слухати. А коли це не допомагало, казав гостро: „Спокусо, відійди!”

Старець Павло володів даром розпізнання духів. Завдяки його порадам, духовні учні могли успішно провадити духовну боротьбу. Отець міг чітко розрізнити, коли на людину діє зла сила, а коли йдеться про людську слабкість, і порадити як давати собі з цим раду в повсякденному житті[176].

Отець Павло був наділений також даром прозорливости[177]. Глибоко бачачи серце людини, він підказував їй дорогу до Бога, був немовби дороговказом, часто провіщав її стан у житті. Одного разу отець запитав хлопця, який щойно сповідався, чому той не жениться. Хлопець відповів, що про це не думав, бо вважає, що ще рано. „Коли подумаєш, то приходь до монастиря”, – сказав отець. Хлопець засміявся. Отець поглянув на нього і питає: „Чого ти смієшся?” – „Я не сміюся”. – „Смієшся, смієшся… Смійся і все одно будеш монахом”. Хлопець і не сподівався, що ці слова сповняться. Щойно через чотири роки згадав слова отця. Почав їздити до православних монастирів і приглядатися до життя монахів. Але постать отця Павла незмінно стояла перед його уявою. Врешті-решт хлопець вступив до монастиря, до якого належав отець Павло[178].

Якось на відпусті в Зарваниці молода дівчина побачила старенького монаха, який сидів у сповідальниці біля церкви. Вона поцікавилася, хто це, а коли дізналася, що це отець Порфирій, пішла до нього на сповідь. Отець запропонував їй висповідатися з цілого життя. Він сказав, що буде називати гріхи, а вона має відповідати, робила їх чи ні. Все, про що отець питав, вона справді робила. Дівчина дуже дивувалася, як він може про все це знати. Отець же сказав їй, що вона має покликання до монастиря і щоб вона трималася цієї думки. Порадив не переживати, бо Господь допоможе – батьки зрозуміють і приймуть її вибір. Сьогодні це монахиня, яка служить Богові в монастирі монахинь Студійського Уставу. І з батьками все гаразд – вони спокійні і щасливі за доньку.

Якось рідний брат отця, Василь, висловив думку, що радянська влада буде вже постійно і навряд чи щось зміниться. Отець Павло заперечив: „Все це розвіється, як порох, і нічого з цього не буде!” Так воно і сталося – безбожна держава розпалася[179]. Люди приходили до старця Павла по благословення, пораду, причому з найрізноманітніших питань і нагод. Так, одного разу прийшла до отця молода вагітна жінка, і попросила благословення, щоб Господь допоміг щасливо народити. Старець поблагословив, сказав, що народиться хлопчик. Невдовзі щаслива мама раділа і дякувала Богові за сина, якого отець Павло охрестив і дав ім’я Богдан”[180].

Отець Павло мав непохитну довір’я до Божого Провидіння і сильну віру, що з Христом він усе витримає. Отець був вірним сином переслідуваної Української Греко-Католицької Церкви, свого народу. Ця вірність особливо виявилася в часи переслідування, з боку атеїстичної радянської влади. Старець Павло був ісповідником віри, багато витерпів заради Христа. Серед свого народу він став символом непереможности Христової Церкви. Тому сатана лютував і намагався зламати волю отця – діючи через структури влади, хитрощами і обіцянками, моральними і фізичними тортурами. Єромонах Мирон, настоятель монастиря, своїми молитвами і заохотою допомагав отцеві нести хрест ісповідництва, витримати до кінця, „йти лише тією дорогою, якою йшов Ісус Христос”[181]. Архимандрит підпільного монастиря кир Никанор та ігумен Юрій також молилися і раділи за отця Порфирія[182].

Отець признавався, що не раз йому було дуже страшно, але щось діялося з ним, і він відважно протистояв прокурорам, суддям, кадебістам. Він навертав тих, хто його допитував, хто переслідував його за віру. Наражаючись на різні небезпеки, він сміливо свідчив Христа[183]. Це великий скарб, який залишив нам отець Павло. Слід зазначити, що його ісповідництво було просякнуте любов’ю до всіх, в тому числі й до ворогів. Отець ніколи не скаржився на тих, від кого він зазнавав терпінь. У цьому – вираз його любови до Бога, до ближніх[184]. Він повчав: „Треба молитися за них, Господь ще не таке терпів”[185]. А свої страждання приймав як Божий допуст, бо, казав, що „ця влада є за наші гріхи”[186].

Радянська влада знущалася над ним, але Бог допоміг, і отець Павло витримав до кінця. З представниками комуністичної влади він говорив сміливо, розпізнаючи і відкидаючи їхні хитрощі і пастки[187]. Отець не піддавався на намовляння зректися своєї Церкви, на жодному з судів, які над ним чинили, не визнав себе винним не згодився доносити чи бути таємним інформатором влади – він не йшов на жоден, навіть найменший, компроміс із злом.

У 1950-і роки начальником КДБ Яремчанського району був ревний комуніст Сусанін, який багато спричинився до обшуків і конфіскацій у монахів. Сталося так, що, виходячи з машини, цей чоловік зламав ногу. Брат Порфирій, зустрівши Сусаніна в Яремчі, сказав, що це йому кара за гріхи і що він, брат Порфирій, молиться за його навернення. Через деякий час начальник повернув конфісковані книги[188]. Одного разу стояли в центрі Яремча напідпитку кілька працівників райкому партії і, побачивши брата Порфирія, кличуть: „Ходи, Петре, вип’ємо по сто грам”. Отець покивав на них пальцем і каже: „Не жартуйте зі мною, бо я монах. І менше пийте, бо це добром не скінчиться”[189]. Якось перед Великодними святами з монастиря в Дорі забрали церковні книги, але отця Порфирія не арештували. Він вирішив поїхати до начальника КДБ в Надвірній з вимогою повернути конфісковані книги, бо, мовляв, наближаються свята, а монахи не мають з чого молитися і відправляти богослуження. Начальник КДБ району Малик частину книг віддав, але застеріг, що він їх, мовляв, позичає. Отець дивувався з того, що почув, і забрав книги до монастиря[190].

Обшуки в монастирському домі в Дорі бували досить часто, один із представників Яремчанської влади виявляв при цьому особливий цинізм і нахабство. В каплиці він міг сісти на престіл, на якому відправляли Службу Божу, брутально поводився з отцем, насміхався з його служіння[191]. Отець Порфирій остерігав його, нагадував про те, що це гріх, але той лише сміявся[192]. Коли настала свобода Церкви, цей чоловік раптово помер. Поблизу не виявилося інших священиків, крім отця Порфирія, – його й попросили похоронити цього чоловіка. Отець погодився. Перед похороном він сказав людям: „Бачите, як воно сталося. Той, хто мене обшукував, арештовував, помер, і я мушу його хоронити”[193]. А в прощальному слові на похороні старенький отець сказав: „Доброго сказати не можу, погане говорити не хочу, упокойся з миром”[194].

Одного разу до монастирського будинку прийшло троє працівників селищної ради Делятина – всі п’яні. Усвідомлюючи небезпеку наруги на святощами, отець швидко спожив Святі Тайни, які зберігалися в каплиці. „Візитери” глузували з отця, шарпали його за бороду. Забрали всі гроші, які знайшли. Тоді пішли, ще більше напилися, а в кінці потрапили в автокатастрофу. Отець простив їм і молився за них[195].

Господь наділив старця Павла второпністю, яку сам отець називав „хлопістикою”, що означало таку собі простонародну метикуватість. Вона допомагала йому знаходити відповідну мову і спосіб поведінки як з добрими людьми, так і з ворогами. У повоєнний час сталінська влада хотіла сфабрикувати справу проти монахів, звинувативши їх у співпраці з українськими партизанами. Енкаведисти, переодягнені у форму партизанів, приходили вночі до монастиря, намовляючи монахів до „співпраці”. Але брат Порфирій відчував, що це провокація, і не ловився на цей „гачок”[196]. Він знав правдивих борців за свободу народу, серед яких були і його учні. Одного разу брат Порфирій відвідував у Дорі, в домі Глип’юків, своїх учнів-партизан. Раптом почалася облава. Всюди шукали партизан, але Господь зберіг і хлопців, і брата Порфирія.

До священства, тобто до 1966 року, брат Порфирій дякувáв на богослуженнях у монастирі та в домах вірних, де отець Мирон відправляв Службу Божу. Він також супроводжував по селах Гуцульщини єромонахів студитів, які приїжджали з місіями.

Так, одного разу брат Порфирій привіз в одне гірське село єромонаха Володимира (Василя) Вороновського. Люди зійшлися в найдальшій хаті, високо в горах. Їх зібралося так багато, що отець занепокоївся – чи не наражаються всі вони на небезпеку? Але брат Порфирій запевнив, що люди тут не дадуть арештувати отця. Сорок осіб приступило до сповіді. Частина людей стояла на подвір’ї, бо всі не могли поміститися в хаті. Брат Порфирій дуже хотів, аби люди перебували в правдивій вірі, й старався для цього з усіх своїх сил[197].

На богослуження в студитській обителі в Дорі люди приходили крадькома, часто – заходячи з лісу, щоб їх ніхто не бачив. Отець Порфирій виглядав через вікно, хто прийшов, а тоді відчиняв двері. Богослуження відбувалися при щільно закритих вікнах. Отець підтримував людей на дусі, щоб вони не боялися. Бувало, що попри хату проходили підозрілі особи, тоді отець казав людям: „Тихо, не бійтеся. На все Божа воля – що Бог дасть, те й буде”[198].

Якось, на запрошення одних ґаздів з Делятина, отець Порфирій і сестра монахиня Йосафата прийшли до цієї родини з духовними відвідинами. Отець висповідав членів сім’ї, охрестив дитину. Сестра монахиня, здивована і злякана, каже отцеві: „Це ж міліціонер!” А він відповідає: „Мене не обходить, де він працює, важливо, що він говорить про свої гріхи”[199]. Отець тішився, що цей міліціонер вчинив саме так. І пізніше цей чоловік не раз через свого родича попереджував монахів про те, що готується перевірка і щоб того дня в них не було зібрання людей[200].

Підпільне життя змушувало вдаватися до найрізноманітніших способів конспірації. Одного разу отця Порфирія попросили приїхати до вмираючого чоловіка в селі Татарів, прислали авто. Отець законспірувався „під жінку”, загорнувшись у пухову хустину, і поїхав до хворого. Авто, чекаючи на отця, стояло далеко від хати. А під хатою постійно хтось вартував, щоб попередити в разі небезпеки. Авто під’їхало за отцем тоді, коли була певність, що все безпечно[201]. Люди, які зверталися до отця, боялися не так за себе, як за нього, бо знали, як він ризикує через своє служіння Богові і людям.

На суді отця звинувачували в тому, що він ходить до хворих, і вимагали, щоб він це припинив, бо, мовляв, для цього є лікарі. Отець відповідав: „Судіть, не судіть, а я до хворого піду. Лікарня для тіла, а я – для душі”[202]. Він дуже ревно дбав про спасіння людських душ, хоча сам при цьому часто наражався на різні небезпеки. Коли довідувався, що треба йти до хворого чи вмираючого, то йшов не зволікаючи, казав: „Треба рятувати душу”[203].

Тюремні випробування отець приймав без нарікань, говорив: „Терпіння – то наше спасіння”[204]. Коли отця ув’язнили вперше, він спочатку переживав, що і як буде з ним далі (знаємо, що його тричі замикали в одиночну холодну камеру). Бувало, згадував отець, приходила думка, що не витримає. Але він молився і витримував, молився – і жорстока система піддавалася йому. Будучи вже пенсійного віку, отець поклав собі за обов’язок прибирати прохід між верстатами, на яких працювали в’язні. Цим він завоював повагу в’язнів і тюремного начальства[205]. Одного разу отця кудись забрали. В’язні думали, що на допит. Але згодом виявилося, що він був у домі начальника тюрми й молився над його хворою дочкою. У тюрмі отець і сам молився, й інших навчав молитви, поводився як правдивий християнин, тому в’язні називали його “Божим чоловіком”[206]. З тюрми отець вернувся хворий. Ніколи не хотів говорити про свої терпіння і про знущання – він цікавився іншими і вболівав за інших[207].

Старець Павло був людиною великої і непохитної віри – її він передавав молодому поколінню[208]. Отець зберіг дар віри, бо не згрішив проти неї, жив у ній, відважно свідчив про неї і поширював її. Маючи перед собою взірець отця Павла, ми також „повинні бути готовими визнавати Христа перед людьми і йти дорогою Христа серед переслідувань, яких у Церкві ніколи не бракує”[209].

Схиєромонах Павло не мав спеціальної богословської освіти, але його поради, повчання ніколи не суперечили вченню Церкви. Його богослов’я було плодом молитов і особистого духовного досвіду. „Отець у своєму серці слухав Духа Господнього, який безпосередньо його повчав”[210].

Отець Павло з любов’ю ставився не лише до греко-католиків, але й до християн інших конфесій. Люди, відчуваючи в ньому щире серце, просили його молитовної допомоги, поради і розради. Серед християн інших конфесій найбільше до отця зверталися вірні православних Церков, в тому числі й духовенство. Так, наприклад, в часи радянської влади, до отця Павла прийшов парох православної церкви в Дорі, просячи поради в складній ситуації. Чиновники вимагали від нього дати згоду на те, щоб розібрати каплицю в Яремчі. Отець Павло порадив йому відкинути страх і не дати згоди на це. Священик послухав поради старця, і донині ця каплиця стоїть у Яремчі. Схиєромонаха Павла відвідували також православні монахи з України і Росії[211]. Християни православних конфесій з глибокою шаною ставилися до старенького отця, просили повчального слова, благословення. Отець Павло радів їхнім відвідинам. З монахом Нестором з УПЦ, який з благословення своїх настоятелів подорожував по Україні, Білорусії і Росії, отець Павло поговорив і поблагословив на щасливе продовження подорожі.

На початку 90-их років отець Порфирій у супроводі ще одного єромонаха студита поїхав до Києва, щоб відвідати його святині. До Печерської Лаври прибули зранку, о 5.30, на богослуження. Коли старець Павло увійшов до храму, монахи Печерської лаври, побачивши, що це монах, принесли йому крісло. Так, усю службу отець сидів, як почесний гість. Навіть у такий спосіб Господь виявляв своє благовоління до отця Порфирія[212].

Через особу схиєромонаха Павла люди єдналися у Бозі. Господь наш Ісус Христос хоче, щоб „усі були одно” (Йо. 17, 21), щоб була єдність і серед монахів різних конфесій. Під час похорону отця Павла сталася одна, хоч і непомітна, але знакова подія. Увечері з Почаєва приїхала жінка. Вона привезла вінок і розповіла, що виконує доручення православного старця з Почаївської лаври. Той сказав їй: „Їдь у Дору біля Яремча – там помер старець. Завези вінок, а коли повернешся, то скажеш, чи так воно є”[213]. Господь у чудесний спосіб сповістив старця з Почаївської лаври про відхід душі отця Павла. А єпархіальна православна газета Київського Патріархату писала: „Ім’я схиєромонаха Павла Чучмана відоме всій Гуцульщині. Цей дивний монах протягом 65 років був взірцем наслідування Христа, духовним батьком тисяч гуцулів та всіх тих, хто приїжджав у гори за духовною розрадою”[214].

Отець Павло палко любив свою землю, свій народ. Подорожуючи по чудотворних місцях, монастирях, отець часто зупиняв авто, щоб помилуватися галицькими краєвидами і в тихому захопленні казав: „Яка то гарна наша земля!” Отець любив Гуцульщину і, повертаючись з поїздок у дорівську обитель, говорив: „Ах, нема, як Дора!” Він ніколи не нарікав на свій народ, а молився і просив Бога кращої долі для нього, радів духовному і національному відродженню. Під час святкування 90-літнього ювілею отця, він звірився перед братами: „Я прожив дев’ятдесят літ, з них більше шістдесяти в монастирі. Але за той час я не збезчестив імени України, імени своєї родини, монашого імени”. Те, що сказав отець про себе, можна доповнити словами апостола Павла: „Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа” (1 Кор. 11, 1).

Таким чином, ми розглянули і проаналізували чесноти, якими Господь обдарував отця Павла і які він пильно плекав. Саме таке духовне обдарування було йому необхідне для старчеського служіння і в час переслідувань Церкви, і в час її свободи. Про чесноти, якими був обдарований і які розвивав у собі за допомогою Божої благодаті отець Павло, свідчить багато людей, які зустріли його на своєму життєвому шляху. Їх свідченнями ми тут і скористалися.

3. Служіння в Христовому винограднику

Слідуючи навчанню Ісуса Христа, старець Павло смиренно дбає не лише про власне спасіння, але й про щасливу вічність своїх ближніх. Любов, „зв’язок досконалости” (Кол. 3, 14) –джерело, з якого черпає силу християнський вчинок. Ця любов виявляється передовсім у турботі про добро і спасіння ближніх. Отець Павло молиться за людей, яких посилає йому Господь, подає їм духовну поживу, єднає з Господом у каятті, творить діла милосердя. Апостол Павло писав про себе, що „бувши від усіх вільний, я став усім слугою, щоб більше їх придбати” (1 Кор. 9, 19). Так і отець Павло, будучи монахом, тобто зрікшись світу, з Божою поміччю найбільше послужився цьому ж таки світові, ставши слугою людей.

Могло здаватися, що в часи гонінь і заборон дух і традицію студійського монашества в УГКЦ буде втрачено. Але завдяки таким, як подвижник Павло, що жили монашим життям у тих важких обставинах, естафету монашого студійського життя було передано молодому поколінню. „Бог довго тримав отця [Павла при житті] – щоб ми з цього скористалися”[215]. Отець щедро ділився досвідом монашого життя з тими, хто приходив до нього, передавав його своїй монашій родині.

На початку 90-их років ХХ століття, коли настала свобода Церкви, новіціат монахів студитів знаходився в Дорі при монастирі святого пророка Іллі. Тодішнім новикам пощастило скористати зі старчеського служіння отця Павла. Його науки, поради були надзвичайно корисні для духовного поступу молодих монахів. Старець говорив не багато, але те, що казав, стосувалося найважливіших речей у монашому житті. Він невтомно нагадував братам про необхідність молитви за вірність монашому покликанню і заохочував щодня молитися за те, аби витримати в монашому покликанні до кінця життя. Отець мав холеричний темперамент, різкий характер, але водночас був дуже чуйним до людського болю і страждань, безмежно терпеливим у цих речах. Коли хтось із братів переживав духовні труднощі й хотів виходити з монастиря, отець уміло розраджував і підтримував його. Але він не лише давав поради, але й молився в наміреннях різних людей і їхніх терпінь. Дорянський старець дуже ретельно ставився до молитви за людей: він записував імена тих, які просили його про молитву, і неодмінно молився. А коли людина ще й виконувала його духовні настанови, то все виходило їй на добро, про що є немало свідчень[216]. Коли новіціят перемістився до Святоуспенської Унівської лаври, наставник новиків радо відпускав братів до старця Павла на духовну розмову чи для Святої Тайни покаяння.

Отець був дуже вимогливий, коли йшлося про виконання монашого уставу. Тих братів, які жили разом з ним, він безпосередньо брав під свою опіку. Старець пильнував, як учень молиться, як поводиться, як працює, він радив, повчав, вислуховував сповідування помислів, приймав покаяння братів у Святій Тайні покаяння. Ігумен монахів студитів дбав про те, аби брати якнайбільше почерпнули від старця Павла.

Отець будив монахів удосвіта, примовляючи: „Пінію врем’я, молитві час!” Братів напоумлював, щоби звечора вчасно йшли спати, щоби не засиджувалися допізна і не відкладали сон[217]. Присутність старця на спільній молитві додавала урочистости, умиротворення. У неділю та свята, коли не було фізичної праці, отець садив коло себе молодих монахів, щоб почитати разом „Житіє святих”. Час від часу отець зупиняв читання, додавав свої пояснення, повчання[218].

Старець Павло охоче ділився з монахами своїм досвідом – для нього це була звична річ[219]. Молодих братів отець учив поміркованости, радив їм, щоб до прийняття Малої схими не бралися до дуже суворих постів, не намагалися випередити один одного, але й щоб не відставали і не пасли задніх у щоденному монашому подвизі. Серед усіх чеснот отець Павло найбільше наголошував на послусі. Монаха, який від’їжджав з Дори в Білорусію, навчав так: „Мовчи і слухайся”[220]. Бувало, що якийсь молодий брат, прочитавши чи почувши про якийсь монаший подвиг, запалювався бажанням негайно впровадити його у своє життя. Отець Павло рішуче остуджував такі захоплення, казав, що вони приходять за намовою злого духа[221]. Він був проти непоміркованости і забороняв непосильні монаші подвиги. Отець не давав універсальних рецептів на всі випадки життя: одні настанови отець мав для молодих монахів, по-іншому навчав досвідчених[222]. Він не радив монахам залишати монастир, у який Господь їх покликав, щоб піти в інший, бо такі переходи некорисні.

Біля старця Павла було цікаво жити – це була людина, яка багато пережила на своєму довгому віку, а до того ж досвідчений монах. Отець навчав монахів правильно ставитися до праці: радив виконувати доручену роботу якнайкраще і якнайшвидше. Брати згадують: „Коли я робив так, як мені казав отець, то мені добре виходило, і це мені подобалося”[223], „Коли, бувало, я мав якісь труднощі й не знав, як повестися, то пригадував, як у подібних ситуаціях діяв отець Павло, і так робив”[224].

Духовними дітьми старця Павла були монахині різних монастирів Української Греко-Католицької Церкви. На прикладі монахинь Студійського Уставу покажемо, як у часи підпілля отець допомагав їм на нелегкому монашому поприщі. Ігуменя сестер-студиток Йосифа Вітер мала велику повагу до отця Павла і радо благословляла молодих монахинь, які йшли до нього на сповідь чи на духовну розмову. Сестри приймали повчання отця з великим довір’ям. Багато вистраждавши в часи гонінь Церкви, він міг добре порадити тим, які також несли нелегкий хрест переслідувань.

У той час сестри мусили працювати на різних світських роботах, приховуючи свій монаший стан, і це було для них нелегко. Духовна література була тоді недоступна, тому сестри часто записували духовні науки отця у зошит і так складали собі цілі збірки. Отець ставився до сестер по-батьківськи, випитував, у чому саме вони мають труднощі, в усьому допомагав, потішав, навчав. Ось деякі з повчань отця, записані у зошитах сестер: „Не показуй, що ти монахиня, але роби так, щоби Бог бачив, що ти монахиня і Його обручниця… Що зробите в молодості, тим вам відповість старість”[225]; „Пильнуйте, моліться, слухайте ігуменю”[226]; „Щодня поручай себе опіці Божої Матері… Щодня дуже щиро молися – небагато, хоч би одне Богородице Діво – за те, щоби витримати до кінця… Від того моменту як пробудишся, старайся  себе поконувати: відразу вставай з ліжка –  тим здобудеш першу перемогу над дияволом. Коли ти перебореш себе зранку, то далі диявол не буде мати над тобою сили, бо вже ангел візьме тебе в свої руки”[227].

Монахині-студитки мусили заслужити дозвіл ігумені поїхати до отця. Сестри питали одна одну: „А чи була ти в отця?” – Бо знали, що, побувавши в старця Павла, можна отримати багато корисних порад[228]. – „Ми згадуємо його з любов’ю і шаною, бо це таки був правдивий монах”[229].

Приходив до отця за порадами і греко-католицький парох з Дори. Перед отцем Павлом можна було без страху відкрити душу і сказати все. Отець давав чіткі конкретні поради, бо не любив багато говорити. Коли про щось казав, що воно недобре, то так воно і було[230]. Багато священиків були духовними дітьми старця Павла. Для кожного він мав окреме слово повчання, благословення. Він любив своїх братів у священстві, радо вітав у своїй обителі, відвідував на їхніх парохіях, радів їхнім успіхам і переживав у невдачах.

Семінаристи, найчастіше з духовних семінарій Івано-Франківська і Тернополя, відвідували старця Павла, коли потребували духовної підтримки, приймаючи відповідальні рішення. Один семінарист прийшов перед дияконськими свяченнями порадитися про те, одружуватися йому чи ні. Отець сказав: „Роби так, щоби після цього не жалів”[231]. Ще один семінарист відчув у своєму серці покликання до монастиря. Після сповіді він запитав старця, як йому жити далі. Отець не сказав йому прямо: „Іди до монастиря”, – а розповів історію одного покликання – як прийшов до монашества один високоосвічений чоловік. Семінарист зрозумів, що ця „притча” про нього, і за деякий час став монахом[232].

У післярадянські часи, коли настала релігійна свобода, до отця Павла шикувалися черги людей – а це були вчені і невчені, судді й грабіжники, урядовці й робітники – всі, що хотіли через отця Павла, до якого мали велику довіру, примиритися з Господом і отримати Божу поміч.

З радістю чи з горем – люди йшли до отця. Він був дуже уважний, доброзичливий, справедливий. Багато людей вдячні отцеві за те, що допоміг їм зберегти від розриву їхнє подружжя. Одна жінка вирішила піти від свого чоловіка. Отець сказав, що коли її чоловік піде жити з іншою жінкою, то вона буде відповідальна за його гріх. Жінка залишилася зі своїм чоловіком і переконала його прийти на сповідь до отця Павла. Зустріч з отцем радикально змінила цього чоловіка і життя його сім’ї. Згадують про отця Павла і таке: „Він за нас молився, коли в нас були і хвороби і незгоди. Його любов і настанови дотепер з нами. Завдяки отцеві в нашій родині тепер запанували любов, повага, взаєморозуміння”[233].

Отцева порада могла часом здивувати людину. Але якщо ця людина виконувала пораду з довір’ям до отця, з вірою в Бога, то шкодувати їй не доводилось. Одного разу до старенького отця прийша просити поради учителька з дорівської школи. Чоловік цієї жінки почав сильно пити – не допомагали ані її прохання, ані сльози. Вчителька приступила до сповіді, отець записав на молитву за навернення її чоловіка і порадив: „Купи йому горілки, постав перед ним і нехай п’є”. Жінка виконала цю пораду. Чоловік був дуже здивований і запитав, що це означає. Жінка відповіла, що це їй порадив отець-монах. Чоловік був дуже збентежений і зворушений, і від того моменту перестав пити[234]. Є й такий спогад: „Коли було так важко, що, здавалося, виходу немає, я йшла до отця і розповідала йому про свою біду. А по розмові з отцем виявлялося, що та біда для мене – не біда, а добро. І вже йшла від отця здорова і весела”[235].

Отець Павло пояснював вірним, як важливо в церковному житті шанувати і слухати церковну владу. Він казав, що не годиться їздити до єпископа чи ігумена з вимогами змінити рішення церковної єрархії щодо парохіяльних священиків чи єромонахів. А тих, хто таке робив, закликав до каяття і сповіді. Надміру активних жіночок питав: „Чи єпископ втручається до вашої господарки? Чи каже вам, коли маєте сапати?”[236] Старець мав добре почуття гумору, вмів і свої, і людські терпіння полегшувати жартами. Про радянську владу казав: вона така добра, що її не треба зачіпати – треба від неї оберігатися.

Перебуваючи в ув’язненні, отець журився тим, що суспільство все глибше і глибше погрузає у гріхах. У своїх листах з тюрми він просив людей, щоби вони каялися, щоб жили чесно[237]. В монастирі, у своїх коротких проповідях закликає людей, щоби вони молилися Богові, стійко трималися віри, виконували заповіді Божі, жили свято[238].

Отець Павло дуже любив дітей. Йому було цікаво з ними, він дуже радів їхньому товариству. Діти до нього горнулися, бо відчували його любов. Отець учив дітей читати церковно-слов’янською мовою співати богослуження, церковні пісні, колядки (сам отець дуже добре співав). Після вечірні читав їм житія святих. Але не лише це. Отець відкривав перед дітьми не лише світ релігії – він навчав їх багатьох корисних речей, прищеплював любов до праці. Зокрема, отець учив дітей варити їсти, обгортати богослужбові книги. Він і годував дітей, а бідним ще й додому давав[239]. Перед тим як іти додому, вони підходили до отця по благословення і, радісні, йшли. Отець говорив з дітьми дуже просто, казав, щоб були чемними, вчилися, молилися, слухалися батьків, вчителів. Все це він промовляв від серця, яке було наповнене Господнім Духом, а тому легко прищеплювалося дітям[240].

У монастирі святого пророка Іллі в Дорі щодня сповідалося багато людей; найбільше духовних порад отець давав під час сповідей. У сповідальниці отець цілком переображався – куди й дівалися так властиві йому запальність, різкість[241]. Він говорив цілком спокійно, без зайвої емоційности, ніколи не дивувався тому, що людина говорила про себе у сповіді, мав велике співчуття до каянника, не осуджував, а допомагав у спасінні, рятував грішника[242].  Люди відчували його щиру турботу і проймалися великою довірою.

„В отця Павла легко було сповідатися: на пам’ять приходили давно забуті гріхи, з’являлася відвага сказати Господеві про гріхи затаєні. За Божою благодаттю, він відчував душевний стан каянника, часто ставив саме таке питання, яке допомагало виявити затаєний гріх”[243]. Один семінарист прийшов сповідатися – вперше до отця Павла – і в процесі сповіді відчув, що гріхи „самі почали з нього виходити”. Він згадував і говорив те, про що вже й забув[244]. Отець Павло ставив людині питання і цим допомагав звільнитися від гріховного зла, наслідків давніх, можливо й не висповіданих гріхів. Отець був глибоко духовною людиною, і Божа благодать сходила на того, хто в нього сповідався, і це допомагало звільнитися від гріхів[245].

Після сповіді духовно оздоровлені люди раділи, відчували легкість на душі, духовне піднесення, щастя. Духовна дочка старця Павла згадує: „Після сповіді мене наповнив такий дух бадьорости, що, здавалося, якби мала крила, то злетіла б понад горами. Це неможливо передати словами!”[246] Так Господь діяв через святу Тайну покаяння, яку уділяв схиєромонах Павло. Він заохочував людей якомога частіше щиросердечно сповідатися, приймати Святе Причастя, відвідувати щонеділі церкву, ревно молитися, постити, всім прощати.

У радянські часи висповідатися в греко-католицького священика було непросто. Не можна було сповідати в лікарні. Одного разу хворі Яремчанської лікарні вирішили вночі поїхати в Дору до отця Порфирія, щоб висповідатися. Домовилися з медсестрою, щоб вона їх відпустила, зібрали по 3 крб., щоб заплатити за машину, і о першій годині ночі п’ятнадцять осіб приїхали до монахів. Постукали в двері – отець Порфирій відчинив. Усіх хворих висповідав, і вони, щасливі, повернулися до лікарні. Отець був дуже радий за цих людей і подякував хворій Сузанні, яка була ініціатором і організатором цієї поїздки. Він сказав: „Ти добре зробила, що привезла хворих людей”. У декого з них ця сповідь була першою і останньою, бо таки в лікарні й померли[247].

Крім уділення Святих Тайн, отець Павло, у своєму старчеському служінні, допомагав людям особливими молитвами за оздоровлення. Він користувався літургічними молитвами, в основному читав їх зі старого требника, виданого в Унівському монастирі в 1774 р.[248]

Про цілительську практику отця Павла необхідно сказати окремо. Це було служіння в Христовому винограднику, яке давало рясні плоди. Ісус Христос наказує апостолам, щоб вони не лише проповідували, але й оздоровлювали недужих, виганяли бісів і щоб давали те, що даром прийняли, (Мт. 10,5-8).

Старець Павло, як раніше старець Мирон, вніс свою лепту у відродження давньої традиції читання молитов зцілення. Требники УГКЦ, видані протягом останніх чотирьохсот років, містили велику кількість таких молитов. Тут крилися неабиякі потенційні можливості духовного і фізичного зцілення людей. Студійські старці у своєму служінні оживили ці молитви, оновили їх з врахуванням досвіду і потреб сьогодення.

Яку користь приносило Божій справі читання цих молитов? За благальними молитвами старця Павла, за вірою хворої людини, зціляюча благодать сходила від милосердного Господа і оздоровлювала людину як фізично, так і духовно. Ці молитви скріплювали християн у вірі, вносили в душу радість Христову, наповнювали силою для життя. А читання заклинальних молитов приносило звільнення від поневолюючих впливів демонічних сил, свободу в Господі, мир між людьми. За читання молитов зцілення над хворими отець не брав винагороди, а тим, хто дякував йому за оздоровлення, казав, щоб дякували Богові.

Отець Павло вважав, що найважливішою умовою зцілення людини в Господі є її покаяння. Перед читанням молитов він, з’ясовуючи причини недуги, у сповіді детально виясняв прогрішення людини, щоб вона в щиросердечному розкаянні за свої гріхи з глибини серця обіцяла Богові змінити своє життя. При цьому отець просив хворих, щоб вони усім прощали і молилися за своїх кривдників.

Читання молитов за оздоровлення хворих відбувалося в монастирській каплиці, рідше в церкві або в домівках хворих. „Зігнутий до землі, старенький єромонах з довгою сніжно-білою бородою починає читати молитви зцілення. Люди з великим хвилюванням і увагою слухають тихі повільні слова, мовлені до Господа в молитві”[249]. Отець читав ці молитви по-старечому спокійно, без високих тонів, без зовнішніх ефектів[250].

Хворі тримали в руках запалені свічки. Старець кропив людей свяченою водою, а якщо було потрібно, то й обкурював свяченим зіллям. Читав над хворими Святе Євангеліє – ті уривки, де йшлося про чудесні оздоровлення, які чинив Ісус Христос. Опісля на голову кожного хворого клав руки і хрест, тричі при цьому промовляючи: „На кого руки положу – здоровий буде”. Помазував благословенним єлеєм чоло, очі, ніздрі, уста, вуха, груди, долоні рук кожного хворого. В кінці служби зцілення хворих отець уділяв благословення: поклавши на голову хворого епітрахиль і осіняючи його знаком святого хреста, промовляв: „Нехай благословить тебе Господь із Сіону на все твоє життя”. Тоді ще раз кропив свяченою водою і виголошував духовну науку про те, що християни повинні жити в Господі, шукати зцілення лише в Церкві та в лікарів і не повинні ходити до ворожбитів, лжецілителів, які лише прикриваються церковною атрибутикою[251].

Кожному хворому старець давав додому свячену воду, зібрану з різних чудотворних місць. Цією водою люди мали кропити свої домівки, щоденно потрохи пити, натирати нею хворі місця на тілі. Крім води, хворі отримували посвячене зілля. Від весни аж до пізньої осені люди збирали в лісах лікарські рослини і приносили їх до монастиря, отримуючи за свою працю відповідну винагороду. В монастирі монахи також вирощували лікарські рослини – в основному, нагідки, мелісу, м’яту[252]. На свято Успення Пресвятої Богородиці або в день попразденства все зілля зносили до каплиці, розкладали на підлогу і посвячували. Зазвичай чин посвячення зілля звершувало декілька священиків[253]. В одній з молитов у чині посвячення зілля священик просить Бога: „У празник сей благословляємо, щоб вони принесли поміч людям, тваринам і звірині проти недуг, ран, лиходіяння, чарування, ворожби, укусів зміїних або інших шкідливих звірів і проти диявольських насмішок і хитрощів”[254]. Це зілля мало подвійну цілющу силу – як природну, завдяки своїм властивостям, так і надприродну, оскільки було посвячене.

На Великій вечірні з литією, що її відправляли в монастирі, завжди посвячували достатню кількість хліба, пшениці, олії, щоб можна було давати їх додому хворим[255]. Якщо хтось із людей, що приступали до помазування благословенною олією, не мав на грудях хрестика, отець Павло дарував хрестика, бо мав на такі випадки заздалегідь приготовлені й посвячені. Імена хворих записував, щоб молитися за них на Святій Літургії, на акафісті, а бідним ще й давав гроші та продукти[256].

До кожного хворого отець мав індивідуальний підхід. Неоднаково він читав молитви над хворими, неоднакові давав поради. Декому достатньо було висповідатися в отця Павла і отримати його благословення, над деким читав молитви, а в кого був особливо складний стан здоров’я, – над тими молився довше і казав приходити на молитви ще певну кількість разів.

Ніхто не обліковував, скільки було зцілень від психо-соматичних недуг після того, як отець прочитав молитви за зцілення, – вважалося, що так воно і має бути, коли молиться старець Павло. Узалежнені від алкоголю також отримували звільнення від своєї недуги, особливо якщо самі бажали виздоровлення, сповідалися, молилися. Один чоловік, який страждав від алкоголізму, прийшов до отця, коли той уже помирав, і просив про молитву. Щоправда він і сам благав і молився зі сльозами на очах за своє звільнення. Благословення старця, його заступницька молитва зробили чудо – недуга відійшла, і чоловік той уже більше не п’є[257]. Люди, поневолені наркоманією, алкологізмом, гріхами, пов’язаними з сексом, чи іншими злими пристрастями, потребують більше, ніж лише співчуття і зрозуміння. Вони потребують когось, хто вніс би у їхнє життя міць Ісуса Христа[258].

Отець Павло вважав, що для видужання хворої дитини необхідно, аби висповідалися її батьки. Він твердо на цьому наполягав і навіть радив батькам відбути сповідь за ціле життя. Одна дитина впала в льох, налякалася і почала заїкатися. Після того, як висповідалися батьки і отець прочитав над дитиною молитви, дитина почала розмовляти нормально[259]. За молитвами отця Павла виліковувалися також хворі на епілепсію – зазвичай після двох-трьох зустрічей[260]. Бувало, що молитва старця Павла допомагала в тих випадках, коли нічим не могли зарадити лікарі[261]. Успішними були молитви отця за тих хворих, які, перебуваючи в лікарні, не могли безпосередньо приїхати до нього на молитви і просили помолитися за них „заочно”[262]. Отець Павло просив братів, особливо старенького брата Тадея, щоб вони були присутні на читанні молитов і домогали своєю молитвою. Він запрошував братів до молитви в особливо важких випадках – коли людина була дуже важко хвора або сильно опанована злими силами[263].

Одна жінка з Закарпаття, православна за конфесійною приналежністю, просила свого пароха, аби дав їй благословення на поїздку до отця Павла в Дору на молитву, бо відчувала себе поневоленою дією злих сил. Священик не дозволив і сам почав читати над цією жінкою молитви на відігнання злої сили. Прочитавши ці молитви, священик відчув на собі дію цієї сили і налякався. Тоді сам поїхав у Дору просити допомоги. Старець Павло погодився йому допомогти. Хворий роззувся, ліг ницьма на підлогу, розпростершись хрестом. На руки і стопи хворого отець Павло поклав маленькі іконки, на спину – Євангеліє, а на нього хрест, покропив свяченою водою себе і хворого, обкадив свяченим зіллям і тихим благальним голосом почав читати молитви[264]. Багато християн різних православних конфесій вдячні отцеві за видужання від різних недуг.

Після сповіді, молитов зцілення і благословення отця Павла люди одразу відчували полегшу на душі та в тілі. Одна жінка після молитов отця Павла сіла на лавку біля монастиря. Почалася злива, а вона собі сидить. Коли її запитали, чому вона не втікає від дощу, вона відповіла: „Мені так легко, я така щаслива, я почуваюся здоровою…”[265]

Злими силами можуть бути опановані місця, речі, тварини, а це також може негативно впливати на здоров’я людини. І в таких випадках отець Павло допомагав людям. У рішенні Яремчанського народного суду від 1.08.1973 стосовно отця Петра Чучмана, зафіксовано: „…дочка Мельника хворіла на епілепсію, і з ціллю її вилікувати, він приїхав освятити їхній будинок”[266]. Люди просили, щоб отець молився за їхніх хворих, неспокійних чи буйних тварин. У требниках УГКЦ є молитви на такі випадки, і старець радо до них звертався і їх практикував. Одного разу отець допоміг чоловікові, який мав проблеми зі своїм стадом кіз. З якогось часу кози стали неслухняні, неспокійні – щойно після прочитання молитов у стаді запанував спокій[267].

Господь вислуховував також молитви старця Павла за погоду. Він молився він і сам, і разом з монахами[268], і з мирянами. Коли в Дорі стояла негода, люди приходили до отця молитися за добру погоду. Не один раз протягом року люди приходили з такими проханнями. Якось, коли дощ лив уже декілька днів поспіль, а хмари так густо заволокли небо, що не було жодного просвітку, отець Павло перед Святою Літургією сказав людям, що сьогодні будемо молитися до Господа за погоду. Ще Літургія не закінчилася, як на небі уже світило сонце, земля запарувала і невдовзі багато води вже й висохло[269]. У цьому ж наміренні, наміренні погоди, отець роздавав милостиню і постив. Особливо це практикувалося перед храмовим празником святого пророка Іллі – і завжди на празник була гарна погода. Люди дякували за добру погоду Господеві, святому пророкові Іллі, а також отцеві Павлові, який випросив цієї благодаті.

Протягом усього свого життя отець Павло робив людям добро, згідно з навчанням Святого Письма, де написано: „поки маємо час, робім добро всім, о зокрема рідним у вірі” (Гал. 6, 10). На Гуцульщині вірні щедро спомагали монахів – приносили продукти, давали гроші на Служби Божі, на молитви. Усім цим добром отець Павло ділився з ближніми: насамперед, у часи нестач і голоду він возив продукти братам-монахам, зокрема до Унева[270], архімандритові Никанору в Якторів, сестрам-студиткам у Перемишляни, Якторів та багатьом іншим. Він приїжджав з важкою валізкою і сумкою, наповненими продуктами, які були в ті часи дуже дорогі, та й купити їх було нелегко. Питав братів, кому ще треба допомогти[271]. Багато інтенцій на Служби Божі отець Павло привозив з Карпат, передавав їх єромонахам-студитам, і вони мали на що жити[272]. Коли в Яремче померла сестра Єремія, і сестри-монахині почали журитися про труну для померлої, раптом під’їхала машина, яка привезла труну. Люди пояснили, що отець Павло віддав свою – ту, що приготував для себе[273]. Ще три труни він віддав бідним  – знову ж, з тих, що був приготував для себе.

Люди називали брата Порфирія, а пізніше отця Порфирія, популярним на Гуцульщині словом „добродій”: „його називали добродієм, бо він людям робив добро”[274]. Він почувався більше щасливим, коли давав, ніж коли брав (див. Ді. 20, 35). Отець щедро роздавав людям милостиню[275]. Бідні постійно приходили до отця Павла. На заупокійні богослуження, парастаси люди жертвували продукти. Бідні чекали, коли закінчаться молитви, бо знали, що отець роздаватиме продукти[276].

Хоча отець не був парохом і не ніс відповідальности за людей на цій території, але він знав бідних, калік, знав, кому і коли потрібна допомога[277]. Отець і сам відносив допомогу, і доручав братам, сестрам-монахиням чи світським людям. У листі написаному з ув’язнення до Івана Федорчука, який часто приходив до єромонахів-студитів, отець Порфирій просить, щоб той заопікувався сліпим чоловіком, який самотньо жив у Яремчі високо на горі. З тюрми отець також висилає гроші, щоб купити тому чоловікові одяг на зиму, просить, щоб не забували носити йому їжу[278].

Старець Павло давав милостиню потребуючим, жертвуючи її на славу Божу, на добро людей, яким подавав, в намірі перепрошення за гріхи, в намірі допомоги в доброму ділі, а також за душі померлих – гуцули в такому випадку кажуть, що дав “за простибі”. В монастирі завжди було що дати потребуючим, бо Господь щедро благословив усім, чого потребували люди.

Отець Павло гостинно приймав монахів з інших монастирів, хворих, подорожуючих – всіх, хто приїжджав до нього. Як Авраам прийняв трьох подорожуючих, а виявилося, що це Господь (Бут. 18, 1-8), так отець Павло гостив людей, служачи їм, як самому Христу Господу. Скільки б монахів не приїхало до нього, отець насамперед казав накривати стіл, щоб з дороги нагодувати братів, щоб вони не були голодні. Це ніколи не було для нього тягарем, а завжди – радістю[279], і все, що було в кухні, – отець подавав братам[280]. Юнака, який вирішив вступати до монастиря і мав удосвіта виїжджати, за благословенням отця Павла, до Святоуспенської Унівської лаври, о 5 год. ранку в кухні вже чекав готовий сніданок. Хлопець здивувався, а отець Павло сказав: „Їж, бо ти їдеш в дорогу”[281]. Якось до отця прийшла з лікарні хвора на ім’я Марія. Вона дуже втомилася від ходи, сіла в каплиці, щоб перевести дух, бо не могла говорити. Отець спершу нагодував жінку, а тоді вислухав розповідь про її недугу. Потім помолився над нею, і до лікарні жінка вернулася вже здоровою. Лікарі радили їй не їхати відразу додому, а закінчити курс лікування. Але вона, здорова, поїхала до своїх малих дітей, і після цього вже не лікувалася в лікарні[282].

Відійшовши з цього світу, отець Павло лишив по собі добру пам’ять. З теплом і шаною згадують люди його поради, молитви, чеснотливе життя. Один чоловік, якого отець Павло вчив кравецької справи, в глибокому розчуленні поцілував руку молодому монахові і пояснив, що робить це на знак вдячности своєму вчителеві-монахові.

Багато людей приходило до отця Павла під час його земного життя, багато приходять тепер на його могилу. Тут завжди можна застати людей, які моляться. Це монахи з Унівської лаври, паломники з різних куточків нашої землі. Вони просять помочі й заступництва, моляться на славу Божу і на добро душі отця Павла.

Старенька гуцулка на ім’я Анна, яка вже не може сама приїхати на могилу отця, просить інших, щоби помолилися за неї на його могилі. Щовечора вона цілує, немов ікону, фотографію отця, і молиться за нього і до нього[283]. А гуцулка Василина всім розповідає, що старець допомагає їй і після своєї смерти так само, як допомагав за життя[284]. Духовні діти отця Павла любили його, коли він ще жив на землі, і ця любов у їхніх серцях не маліє після його смерти.

Плоди духовної праці старця Павла щедро розсипані серед нас. Його подвижницьке монаше життя, молитви, пости, милостині, відіграли велику роль у тому, що Господь покликав на служіння у своєму винограднику багато вибраних осіб. Серед них лише з Дори УГКЦ отримала двох єпископів – владику Василя Семенюка і владику Василя Івасюка, чотирьох єромонахів, священиків, монахів і монахинь. Не один десяток тих, що сьогодні служать Богові, завдячують цим отцеві Павлові. Не злічити вдячних йому за духовні й тілесні оздоровлення.

У цьому розділі описано життя старця Павла як ісповідника віри, життя як монаший подвиг. Розглянуті чесноти старця Павла були властві також старцям минулих століть. Приклад старчеського служіння отця Павла доводить, що таке служіння приносить велику користь і велике добро. Рясні плоди вродив духовний сад, що його насадив і доглядав старець Павло Дорянський.

Закінчення

Дослідження, які увінчалися написанням даної праці, спонукані кількома причинами. Основна пов’язана з догматичною спеціалізацією – представити  антропологічні аспекти традиції східного старчества, як особливої форми чернецтва. Ці традиції виявилися близькими духові післясоборової віднови монашого життя. Автор праці показує актуальність та перспективу розвитку інституції старчества. На прикладі життя схиєромонаха Павла Чучмана (1906-2001), він доводить, що цей монах є втіленням ідеалу старця.

Аналізуючи життя і діяльність єрм. Павла-Порфирія, автор насамперед представляє важливу роль старчеського служіння в житті Церкви і його значення в сьогоденні. Для цього було проаналізовано богословське розуміння старчества, з’ясовано його походження. Ідея старчества сягає своїм корінням початків зародження чернецтва в Єгипті, яке звідси стало ширитися по всьому християнському Сходу. Єгипет вважається батьківщиною монашества, його колискою. У IV столітті монашество почало ширитися і в Палестині, досягши на обох землях значного розвитку. Розквіт старчеського служіння завжди був пов’язаний  з появою визначних особистостей, яких Господь обдаровував особливою благодаттю для цього служіння Богові й ближнім.

Хто такий старець? Якщо людина прагне жити благочестивим життям, то їй необхідний досвідчений наставник, бо нелегко навчитися застосовувати Божі заповіді й настанови Святого Письма у повсякденному житті, в кожному окремому вчинкові, у кожній життєвій ситуації. Саме такими наставниками ставали для початкуючих монахів анахорети в єгипетських пустелях. Слава про великих подвижників швидко поширювалася і до них сходилися численні монахи, а також й миряни, щоб почерпнути щось з їхнього духовного досвіду, почути їхню настанову. Таким чином зароджувалися тісні духовні стосунки, які й стали початком старчества. Ця ідея стає дієвою і плідною лише через послух учня, тому чеснота послуху є фундаментальною для духовних дітей. Монастирські авви в обителях Сходу постають як носії особливого внутрішнього дару християнського свідчення. Завдяки цій харизмі духівник стає знаряддям духовного зцілення. Духовний отець, або старець, – особа харизматична і пророча за своєю суттю, яка виконує своє завдання безпосередньо Святим Духом. Тому старчество – це неписана духовна традиція, в якій з покоління в покоління через духовних вчителів передається учням віками нагромаджені і перевірені досвідом навички духовного життя, життя в Бозі.

Автор представив різні традиції вибору старців. Монах може сам вибирати старця, враховуючи особливі потреби своєї душі, пізнані конкретні немочі свого духа; передати ченця опіці визначеного старця може настоятель; а в малих монастирях старчеська і настоятельська влада збігалися, поєднуючись в одній особі – особі ігумена. Св. Василій Великий вирішував питання вибору старця в такий спосіб: монах робив вибір, а настоятель цей вибір потверджував.

В даній праці дано відповідь на питання, яким вимогам повинен відповідати духовний наставник-старець. Йому насамперед притаманний дар прозорливості й розпізнавання сердечних глибин людини. Здатність розпізнавання є плодом спрямованої молитви старця і безперервної аскетичної боротьби. Цей дар проявляється при розкритті помислів людини; благодать Святого Духа – це та сила, яка дає старцеві внутрішній дозвіл приймати сповідання помислів та їх лікувати. Старець пов’язує своє спасіння зі спасінням ближніх і заради них готовий зносити терпіння і їхні немочі. Все його служіння – це вияв любови до Бога і ближніх.

Старчество заторкує не тільки монаші середовища. Його благодатні плоди поширюються й на мирян. Ідею монашого пастирства в середовищі мирян на Сході розуміли ширше, ніж тільки сферу, що заторкує покаяння. Монаше пастирство мало різні форми: виражалося в духовних бесідах з групою людей на природі, під відкритим небом, або в келії. Духовні бесіди стосувалися питань християнської моралі. Були також приватні духовні розмови. Миряни приходили до келій чи печер старців. Приватні духовні бесіди в келії передбачали тісніші стосунки між мирянином і старцем – подібні до стосунків між учнем і вчителем. Монаше пастирство набуло великої популярности завдяки харизмам монахів: вони творили чуда, зцілювали, пророкували.

Розглядаючи питання відношення учня до старця, автор у своїй праці, висвітлив найважливіші його елементи: довір’я до вчителя, послух і покору. Особливу увагу було приділено проблемі відкривання помислів. У східному чернецтві ця практика полягала в тому, що послушник щодня приходив до старця і розкривав перед ним усі свої помисли, які прийшли до нього протягом дня. Розкриття помислів означає набагато більше, ніж сповідання гріхів: у тому, що говорить учень, і що часто видається йому невинним, наставник може побачити приховану небезпеку.

Розглядаючи історичний аспект розвитку старчества, автор звернув особливу увагу на представлення погляду преподобного Теодора Студита (†826), який оновив і реформував кеновійне чернецтво. Давні загальні монаші правила св. Василія Великого Теодор Студит пристосував до потреб монастиря в Студіоні, подавши точні приписи стосовно щоденного порядку монашого життя в усіх його подробицях. Теодор Студит поєднав у собі дві функції: настоятеля і духовного провідника-старця. В управлінні спільнотою Студійський ігумен прагнув забезпечити належний порядок і водночас створити клімат взаємної довіри та братньої любови, поєднуючи дві традиції: практику пустельників, з одного боку, та кеновійників, з іншого. Настоятель повинен чувати над духовним станом як спільноти загалом, так і кожного її члена зокрема, забезпечуювати братію духовною поживою у вигляді поучень. Саме такий ідеал старця-настоятеля прагнув наслідувати у своєму житті старець Павло, який з 1976 по 1991 р. був настоятелем монастиря в Дорі. У праці показано, в який спосіб о. Павло реалізовував покликання настоятеля-старця.

Старчеське служіння єрм. Павла є продовженням давніх чернечих традицій. У праці проаналізовано найважливіші етапи розвитку старчества в Україні, починаючи від його зародження в Київській Русі, а саме в Печерському монастирі, до відродження у ХХ ст. Печерський монастир виховав значну кількість старців, які пізніше стали прикладом для наслідування.

Протягом наступних століть, попри важкі події в історії України, з’являлися особи, які продовжували традиції старчеського служіння як у нез’єдиненій Церкві, так і в Церкві, поєднаній з Апостольським Престолом. У праці автор представив погляди на старчество Йова Княгиницького, Паїсія Величковського, Йосафата Кунцевича.

Новою сторінкою  в історії розвитку старчества було відродження митрополитом Андреєм Шептицьким монастирів Студійського Уставу. Разом зі своїм братом, тепер блаженним священномучеником Климентієм, він написав Типікон та Наші звичаї, в яких зібрані монаші правила і звичаї Студійського Уставу. Висвітлено тут і концепцію старчеського служіння. У працях братів Шептицьких розрізнено три види старчества:

– старчество з виразного покликання Божого;

– старці вибрані братією або призначені ігуменом;

– старчеське служіння, яке випливає з уряду настоятеля.

Саме на цій основі в монастирях Студійського Уставу виховувалися майбутні старці, які не тільки самі достойно перенесли жахіття комуністичного переслідування, але зуміли зберегти живою традицію старчества, щоб передати її майбутнім поколінням монахів.

Одним із старців, вихованих блаженним Климентієм, був єрм. Павло-Порфирій. Автор у своїй праці на основі численних свідчень очевидців, архівних матеріалів дослідив життєвий шлях старця, представив різні аспекти його старчеського служіння: виховання і духовний провід молодих монахів, монахинь і мирян, ісповідництво в радянських тюрмах та служіння в катакомбній Церкві, безперервна молитва, молитви за зцілення хворих, харитативна діяльність.

Науки, поради отця Павла були надзвичайно корисні для духовного поступу молодих монахів. Старець не говорив багато, але повчав про важливі речі для монашого життя. Він невтомно нагадував братам про необхідність молитви за вірність монашому покликанню і заохочував щодня молитися за те, аби витримати в монашому покликанні до кінця життя. Отець був дуже вимогливий у питаннях виконання монашого уставу. Тих братів, які жили разом з отцем, він безпосередньо брав під свою духовну опіку. Старець пильнував, як учень молиться, як поводиться, як працює, він радив, повчав, вислуховував сповідування помислів, приймав покаяння братів у Святій Тайні покаяння.

Дорянський старець дуже ретельно ставився до молитви за людей: він записував імена тих, які просили його про молитву, і коли людина до того ж виконувала його духовні настанови, то все виходило їй на добро, про що є немало свідчень.

Отець Павло старався ніколи не пропускати Церковного Правила, хіба що не було богослужбових книг після обшуків з конфіскаціями або в ув’язненні, але тоді він молився Правило св. Пахомія[285], що його молиться кожен монах студит, коли нема можливості брати участі в спільних богослуженнях. Студійський старець був для всіх добрим прикладом у ставленні до спільної молитви.

Незважаючи на два тюремні ув’язнення, багаторазові штрафи і попередження від влади, отець постійно проводив душпастирську працю. Бували періоди, коли студитську обитель перевіряли і обшукували двічі на тиждень. Старцеві погрожували новим ув’язненням, знімали з нього священичий одяг. Проте отець ніколи не забороняв вірним приходити на богослуження в Дорівський монастир, що було виразом його непохитної мужності.

Крім уділення Святих Тайн, отець Павло, у своєму старчеському служінні, допомагав людям молитвами за оздоровлення. Він користувався літургічними молитвами, в основному читав їх зі старого требника, виданого в Унівському монастирі в 1774 р.

Люди називали отця Порфирія популярним на Гуцульщині словом „добродій”. Він почувався щасливим, коли давав (див. Ді. 20, 35). Бідні постійно приходили до отця, і він щедро роздавав їм милостиню. На Гуцульщині вірні спомагали монахів – приносили продукти, давали гроші на Служби Божі, на молитви. Усім цим добром отець Павло ділився з потребуючими, а насамперед, у часи нестач і голоду.

Плоди духовної праці старця Павла щедро розсипані серед нас. Його подвижницьке монаше життя, молитви, пости, милостині є значним внеском у відродження старчества в УГКЦ.

Автор поставив собі за мету цією працею розбудити інтерес дослідників, спеціалістів в різних ділянках церковного життя до особи дорянського старця, щоб продовжувати дослідження його життя і діяльності. Автор сподівається, що ця праця стане також скромним внеском до процесу беатифікації старця Павла-Порфирія, який, за рішенням Загальної Ради Святоуспенської Унівської лаври, вже розпочався.

---

[1] Ім’я Петро було дано при хрещенні в 1906 році, Порфирій ­– при складанні Малої схими в 1938 році, а Павло – при складанні Великої схими в 1998 році.

[2] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом 05.11.2005 р. в м. Яремче. Пор. Інтерв’ю з Василем Мирошем 05.03.2003 р. с. Унів.

[3] Інтерв’ю з Василем Нудом 5.03.2003 р. с. Унів.

[4] І. Мицько, цит. праця, с. 86.

[5] О. Приліп, Т. Мартинюк, Монахи студити на Гуцульщині, Львів 1998, с. 38.

[6] Там само.

[7] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом..

[8] Інтерв’ю з Василем Нудом.

[9] Про цей випадок зі свого життя отець Павло розповідав братії свого монастиря св. порока Іллі і настоятелеві отцю Олександру.

[10] Інтерв’ю з Василем Мирошем.

[11] О. Приліп, Молитви зцілення та їх практикування  старцями монастиря св. Пророка Ілдлі монахів Студитського Уставу 1946-2000 роках, Люблін 2001, с. 100 (маґістерська праця в Люблінському Католицькому Університеті).

[12] Інтерв’ю з Василем Мирошем.

[13] О. Приліп, Молитви зцілення, с. 100.

[14] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[15] Інтерв’ю з Василем Нудом.

[16] Інтерв’ю з Андрієм Сологубом 17.02.2005, Рудно-Львів; З розповідей отця Павла монахам монастиря св. пророка Іллі і настоятелеві єрм. Олександру.

[17] В Галичині це подружжя славилося меценатством. Ілля Кокорудз був директором “Рідної школи” у м. Львові. У скрутний для сім’ї Кокорудзів час, коли в живих залишилася тільки хвора Іванна, монах Петро (Порфирій Чучман) возив їй до Львова – не лише матеріальну, але й духовну поживу. Тоді пані Іванна остаточно передала в довічну власність монастиря Студитів свої посілості в селі Дора. – Див. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 12-13.

[18] У пом’янику монастиря св. Пророка Іллі записано імена 21 учня, що навчалися у брата Петра (Порфирія Чучмана), за яких монахи студити моляться поминальні служби. Серед них ще у 1938 році на Закарпатській Україні загинуло двоє хлопців, а в роки війни за волю України поклали свої голови ще 9 молодих хлопців. Ті, що живуть щороку 14 січня сходяться до монастиря на спільну молитву.

[19] Типікон, ст. 689.

[20] Св. мученик Порфирій прийняв мученицьку смерть за імператора Діоклетіана (284-305). ­– Минея, ч. 1, Москва 1980, с. 270.

[21] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 39.

[22] Там само, с. 14-21.

[23] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 14-21.

[24] Обидва солдати були зі Східної України. Один з них – з Херсона, на прізвище Кравець. Коли в Карпати прийшов загін Ковпака, обидва солдати приєдналися до нього. Після війни Кравець працював у міліції смт. Ворохта. Див. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 18.

[25] Інтерв’ю з Юрієм Івасюком, 25.03.2005, с. Дора. Пор. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 19.

[26] Інтерв’ю з Євдокією Стельмащук,  22.03.2005, с. Дора.

[27] Єромонах Мирон (Михайло Деренюк) народився 22.10.1885 р. в с. Ридодуби біля Чорткова на Тернопільщині. Ще в молодості, ідучи якось у своєму рідному селі на вечірню, він зупинився на роздоріжжі біла хреста і благально запитав: “Ісусе, що мені робити?” І почув відповідь: “Пора, йди”. Юнак зрозумів ці слова як покликання до монашого життя. Не гаючи часу, він вступив до новозаснованої Лаври св. Антонія Печерського в Скнилові поблизу Львова. Єромонах Мирон належав до числа перших монахів, яких Бог через митрополита Андрея Шептицького покликав до віднови східного монашества за Студійським Уставом. Коли Михайло, переживши у своєму рідному селі біля хреста на роздоріжжі момент покликання до монашества, вже прямував до Скнилова, він побачив юнаків, що йшли йому назустріч. Хлопці зупинилися, розговорилися. Виявилося, що вони йдуть зі Скнилова. “В цьому монастирі надзвичайно суворе життя. Ми не витримали”, – відверто призналися хлопці. “А я саме такого монастиря шукаю, – відказав майбутній старець. Під час Першої світової війни неподалік монастиря проходив фронт. Одного разу, коли в монастирі задзвонили на молитву, угорці сприйняли це як сигнал для російських військ. Вони арештували монахів, в тому числі й брата Мирона, кілька днів тримали їх у воді по коліна, а тоді відправили на фронт. Проте основною зброєю схимонаха Мирона були чотки, а не карабін. У 1919 р. схимонах Мирон подвизається в Святоуспенській Унівській лаврі. Він працює в монастирській кухні та пекарні, провадить суворе аскетичне життя. Пропрацювавши цілу ніч у пекарні, він не дозволяв собі відпочинку вдень. Всі дивувалися його витривалості. Бувало, що відпочинком під час нічної праці був короткочасний сон, але брат Мирон навіть не сідав, а дрімав спершись до стіни. Схимонах Мирон навчав: “Старайтеся так зготувати страву, немовби ви готували її для самого Ісуса Христа, який має завітати до вас у гості”. Був він дуже стриманим, лагідним і покірним. Молитвою і постом, благодаттю Божою виганяв злих духів – читав екзорцизми над людьми, опанованими нечистими духами. Схимонах Мирон був великим цілителем людських душ і тіл. У пам’яті гуцулів цей чернець до сьогодні залишався взірцем святости. – Інтерв’ю з Василиною Гнип’юк 5.04.2005, с. Дора. Пор. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 70.

[28] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 21-22. Пор. Інтерв’ю з Василиною Яківною Гнип’юк 25.08.2002, м. Яремче; Інтерв’ю з Михайлом Івановичем Марчуком 27.08.2002, м. Яремче.

[29] Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк.

[30] Там само.

[31] Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк.

[32] Там само.

[33] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 23-24.

[34] Інтерв’ю з Іваном Івасюком. Пор. Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк.

[35] Інтерв’ю з Марією Яремин, 23.03.2005, Яремче.

[36] “Нас багато дітей приходило до Клим’юків, де жили монахи, переважно на Вечірню. Я приходила туди ще вчитися шити. Сама ще нічого не шила, але могла щось попороти, почистити швейну машинку. Схимонах Порфиній учив нас, дітей, церковного співу. Ми вміли співати Службу Божу, Вечірню, Акафісти. Зі всіх дівчат лише троє читали по-старослов’янськи: це Євдокія Клим’юк, Іванна Остап’юк і я. Щовечора після вечірнього богослуження брат Порфирій читав Життя святих. Отець Мирон і брат Порфирій помагали багатьом людям, а мені і моїй родині особливо. Пошили мені куртку, давали гроші, продукти. Люди дуже шанували монахів. Ми йшли до монахів зі страхом, бо влада забороняла отцям приймати людей”. – Інтерв’ю з Василиною Дубенчук, 5.04.2005, м. Яремче.

[37] Інтерв’ю з Іваном Івасюком.

[38] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[39] Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк.

[40] Інтерв’ю з Оленою Федорчук, 24.08.2002, Ямна-Яремче.

[41] Інтерв’ю з Юрієм Івасюком 25.03.2005, Яремче.

[42] Там само.

[43] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[44] “Викликає мене голова району і сварить за те, що я дозволив монахам будуватися. Начальник КДБ погрожував, що посадить у тюрму за те, що я сприяв цій будові. Я просив захисту в голови району. Він мені сказав: “Не бійся, все буде добре”. В той час я багато молився, не спав ночами. Незабаром начальника КДБ зняли з посади, а його наступник вже не погрожував мені тюрмою”. – Інтерв’ю з Юрієм Івасюком.

[45] Про ще одну перевірку розповідає майстер Василь Марусин. “Для монахів у Дорі я покривав хату. Бачу, зупинилася легкова машина і з неї вийшло декілька людей в цивільному. Я відразу зрозумів, що то за гості. Тут мене з криком починають питати, що я тут роблю, яке право маю тут працювати. Я виймаю військовий квиток, показую, що воював на фронті, і кажу, що їх не боюся. Від мене відійшли, а в монахів забрали розп’яття і книжки і занесли до машини. Вернулися, помили біля криниці руки і поїхали”. – Інтерв’ю з Василем Марусиним, 4.04.2005, с. Ланчин Надвірнянського р-ну.

[46] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 24.

[47] Інтерв’ю з Юрієм Платком, 22.03.2005, с. Дора-Яремче.

[48] Інтерв’ю з Юрієм Івасюком.

[49] Там само.

[50] Там само. Пор. Інтерв’ю з Іваном Федорчуком від 21.03.2005, Яремче.

[51] “Брат Порфирій прийшов до мене додому і попросив, щоб я допомагав йому в навчанні, давав уроки. Він показав мені кімнату, в якій мали би проходити наші уроки. Я допомагав добродію (братові Порфирію) з арифметики, української та російської мов. За урок мені платили один карбованець. Я також диктував диктанти і виправляв помилки. Одного разу добродій дає мені великий кий, якого сам зробив, і каже, щоб я його бив, коли він робитиме помилки. Казав бити грубшим кінцем цієї “указки” і показував, як би це мало бути. Я виставляв оцінки, а за помилки він сам себе бив. Бо я не міг підняти руки на монаха. Так ми вчилися до Нового року та ще цілий місяць січень, а потім я виїхав на два роки на Донбас”. – Інтерв’ю з Юрієм Платком 22.03.2005, с. Дора – Яремче.

[52] Владика Іван Маргітич народився в 1921 р. Висвячений на священика в 1946 р. Хіротонія відбулася 1987 р. З 1991 р. – помічник ординарія Мукачівської єпархії. Помер 07.09.2003.

[53] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 32.

[54] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом. Пор. Інтерв’ю з Юрієм Платком.

[55] Владика Іван Слезюк народився 14 січня 1896 р. в с. Жовчові на Станіславівщині. В 1923 р. був рукоположений на священика. Навесні 1945 р. владиака Григорій Хомишин таємно уділив йому єпископську хіротонію. 2 червня владика Іван був заарештований і засуджений на 10 років. У липні 1962 його заарештували вдруге і засудили до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. В останні роки владику Івана часто викликали до КДБ на “розмови”, після однієї з яких він захворів і 2 грудня 1973, в м.Івано-Франківську помер як мученик за Христову віру. Див. О. Турій, Церква мучеників. Львів 2002, с. 49. Вселенський Архиєрей Папа Іван-Павло ІІ 27 червня 2001 року, під час Божественної Літургії у м. Львові проголосив владику Івана Слезюка блаженним священномучеником.

[56] Інтерв’ю з Марією Ляхер 15.11.2005, м. Перемишляни.

[57] О. Приліп, Молитви зцілення, с. 118.

[58] Там само, с. 119.

[59] “Я ходив не раз з отцем Порфирієм в гірські села Поляниця і Яблониця, бо там були замовлені богослуження в домах, а також сповідь, вінчання, хрещення. Я віз у сумці церковні речі для отця, а він їхав з порожніми руками, бо його в будь-яку хвилину могли обшукати. Переважно ми їздили на неділю. Коли через Дору проходив фронт, монахів виселили в село Яблоницю, тож отець знав людей у цьому селі. Ми приїжджали звечора, ночували, а в неділю удосвіта сходилися люди, сповідалися, відпрвавлялися богослуження. В с. Яблониця хати розташовані дуже далеко одна від одної, сусіди не бачать, хто зайшов до сусіда чи хто вийшов. Духовна опіка тут була дуже потрібна”. – Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[60] “У нашій хаті сестра Йосафата ЧСВВ готувала дітей до Першої святої сповіді і Першого Святого Причастя. Вона довго приготовляла дітей до сповіді. Діти приходили до нас, бо в мене було своїх троє, і не так впадало в око, що сюди приходять інші діти. Коли приїхав отець Порфирій, діти крадькома прийшли на Службу Божу, приступили до святої сповіді і прийняли Святе Причастя. Діти були святково вбрані у вишиті сорочки, дівчатка сплели собі на голови віночки. Всіх дітей разом було чотирнадцять. Богослуження закінчилися близько обіду, бо багато людей хотіли приступити до Святої Сповіді”. – Інтерв’ю з Сузанною Бойчук, 05.04.2005, смт. Делятин.

[61] Вирок іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки від 22 жовтня 1968 року, народний суд Надвірнянського району Івано-Франківської області, в: Архів народного суду м. Надвірної. Книга вироків, с. 103-106.

[62] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 32-33.

[63] Вирок іменем УРСР від 22 жовтня 1968 р., с. 103.

[64] Там само, с. 103-106.

[65] Інтерв’ю з Василиною Глип’юк 05.04.2005, Дора – Яремче.

[66] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 33.

[67] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[68] Вирок іменем УРСР від 22.10.1968, с. 105.

[69] Інтерв’ю з Василиною Гнип’юк, 05.04.2005, Дора-Яремче.

[70] Інтерв’ю з Василем Марусиним, 04.04.2005, с. Ланчин Надвірнянського р-ну. Пор. Інтерв’ю з Марією Марусин 04.04.2005, там само.

[71] “Коли отець перший раз сидів у тюрмі, одного разу його завели в камеру, всю вкриту інеєм, зняли з нього одяг. Отець молився і думав тільки про Христа, про Його смерть на Голготі. Коли ліг на бетон, випустили щурів, а вони посідали навколо отця і гріли його. Через якийсь час прийшов черговий і каже: “Вставай, уніат! А то ти святой!” –  Інтерв’ю з Магдалиною Бакай 05.11.2005, смт.  Делятин Надвірнянського р-ну.

[72] “Отця Чучмана кинули до льоху. А там щурі, які розмірами і агресивністю не поступалися псам, “пошкодували” побожного чоловіка і навіть зігрівали його своїм теплом, як колись леви – святого Даниїла в ямі. Отець Порфирій при згадці про цю подію тільки сміється”. – А. Полєц, На далекій полонині, Варшава 1997, с. 87.

[73] Інтерв’ю з Магдалиною Бакай, 05.11.2005, смт. Делятин.

[74] Приговор имени Украинской Советской Социалистической Республики, Яремчанский народный суд от 01.08. 1973 года, Яремча, цит. за: О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 34-37. Пор. Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[75] “Для проведения богослужения подсудимый взял с собой одну бутылку «священной»воды, крест, 4 молитвеника, где над головой несовершеннолетней читал молитвы, заверяя, что вылечит дочь от болезни, а затем посвятид жилой дом. Кроме этого, подсудимый, проживая совместно з монахом Деренюком Михаилом Ивановичем, систематически проводят в принадлежащем им на правах общей собстенности жилом доме богослужения з целью возбуждения религиозных суеверий среди населения. Допрошенный в судебном заседании подсудимый вину свою в совершении преступления не признал и пояснил, что он является монахом католиком и в августе 1970 г. он, по приглашению гр. Мельничук Анастасии Николаевны, прибыл в Черные Ославы, захватил с собой бутылку «священной» воды, крест и 4 книги  – молитвеники, однак был встречен председателем сельсовета Лейбманом, который отобрал у него 2 книги и в силу этого тот не смог провести богослужения в доме». – Приговор имени УССР от 01.08.1973 г.

[76] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом,  05.11.2005, Яремче.

[77] Приговор іменем УССР от 01. 08. 1973 г.

[78] Інтерв’ю з Василиною Гнип’юк.

[79] Інтерв’ю з Магдалиною Бакай,  05.11.2005, смт Делятин.

[80] Приговор именем УССР от 01. 08. 1973 г.

[81] Там само.

[82] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[83] “Дехто з в’язнів радив отцеві вчинити так: “Та ви, отче, будьте собі католиком і моліться за Папу Римського скільки хочете. Тільки підпишіться, що ви переходите до православних, і будете мати спокій. До того ж, ніхто про це не буде знати. Вас швидко звільнять з цих сирих мурів на волю”. На такі поради отець відповідав: “Я не буду лукавити і зраджувати Ісуса Христа і свою Церкву. Про мій підпис відразу дізнається вся Україна. Монах зрікся своєї віри! Ні! Це ганьба!” – О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 37.

[84] Інтерв’ю з Оксаною Галюк (Чучман), 07.04.2005, м. Яремче.

[85] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[86] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[87] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 41.

[88] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[89] Інтерв’ю з Параскевією Гнатюк, 28.08.2002, м. Яремче.

[90] Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк.

[91] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 41.       

[92] Брат Федір Гордійчук народився 14.09.1913 р. у с. Пнів Надвірнянського повіту. Виріс і виховувався в бідній християнській родині. В 1943 р. німці забрали Федора до Німеччини, де він працював у шахтах. Умови праці були дуже шкідливі, і Федір підірвав собі здоров’я. Радянська влада в Німеччині потрактувала його як дезертира. Він утікає і самостійно добирається додому з різними дивними пригодами, в яких і Господь його беріг та щасливо допровадив додому. Лихоліття війни настільки змінили Федора, що сусід його не впізнав і не признав. Федір не мав де жити. Працював сторожем, і в цій сторожовій хатинці жив і молився. Пізніше тривалий час доглядав хворого чоловіка, прикутого до ліжка. Після смерти цього чоловіка прийшов до підпільного монастиря в Дорі. Це сталося 21 листопада на свято Архистратига Михаїла. У 1955 році прийняв схиму і отримав ім’я Тадей. Схима стала увінчанням його монаших подвигів і нагородою від Бога за святе життя. Брат Тадей жив у монастирі разом з отцем Порфирієм до кінця його земного життя. Нині брат Тадей живе у Святоуспенській Унівській Лаврі. – Пор. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 43.

[93] Інтерв’ю зі схимонахом Тадеєм Гордійчуком, 15.07.2005, Святоуспенська Унівська Лавра. Пор. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 44.

[94] Інтерв’ю з Юрієм Платком 22.03.2002, м. Яремче.

[95] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[96] Інтерв’ю зі схимонахинею Єлисаветою (Оленою) Яворською, 25.03.2005, Дора-Яремче.

[97] Інтерв’ю з Анною Якуб’як, 22.03.2005, Дора-Яремче.

[98] Інтерв’ю з Магдалиною Бакай.

[99] Інтерв’ю зі схимонахом Тадеєм Гордійчуком.

[100] Інтерв’ю з Софією Іваніщак, 07.04.2005, с. Заріччя Надвірнянського р-ну.

[101] Інтерв’ю з Магдалиною Бакай.

[102] Інтерв’ю зі схимонахом Дам’яном Мимриком, 01.02.2006, Святоуспенська Унівська Лавра.

[103] Інтерв’ю з Магдалиною Бакай.

[104] Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк. Пор. Інтерв’ю з Іваном Івасюком; Інтерв’ю з Михайлом Сіщуком, 23.03.2005, Дора-Яремче; див. Відеозапис роковин смерти отця Павла, 25.01.2002, Дора-Яремче.

[105] Інтерв’ю з єродияконом Андрієм Сологубом.

[106] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 49-50.

[107] Там само.

[108] Там само, с. 51. Пор. Інтерв’ю з єромонахом Орестом Козаком, 02.02.2006, Львів.

[109] Інтерв’ю з єромонахом Орестом Козаком.

[110] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 53.

[111] Відеозапис урочистого вшанування 90-ліття єромонаха Порфирія, 25.05.1996, Дора-Яремче.

[112] Там само.

[113] Відеозапис уділення Великої Схими о. Павлу –Порфирію, 20.04.1998, Дора-Яремче.

[114] Типікон, с. 147.

[115] Там само, с. 148.

[116] Відеозапис уділення Великої Схими.

[117] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[118] Відеозапис прощального слова єрм. Самуїла Мосціпан на могилі отця Павла Чучмана, 28.01.2001, Унів.

[119] Інтерв’ю зі схимонахинею Анастасією Ільків, 27.01.2006, Львів.

[120] Відеозапис прощального слова єрм. Самуїла Мосціпан.

[121] Інтерв’ю зі схимонахом Мироном Уніятом, 21.02.2006, Унів.

[122] Інтерв’ю з Василиною Панько, 25.03.2005, м. Яремче.

[123] І. Рибачук, Монастир святого Іллі, “Лоза виноградна”, №2 (18), 2001, с. 7.

[124] Інтерв’ю зі схимонахинею Анастасією Ільків.

[125] Г. Баштаненко, Світлої пам’яті отця Порфирія, “Яремчанський вісник”, №3 (222), 2001, с. 2.

[126] Відеозапис прощального слова єрм. Теодора Мартинюка на похороні отця Павла Чучмана, 28.01.2001, Унів.

[127] Відеозапис прощального слова о. Ігумена Венедикта Алексійчука на похороні отця Павла Чучмана, 28.01.2001, Унів.

.

[128] Типікон, с. 68.

[129] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 33.

[130] Інтерв’ю зі схимонахом Сергієм Петруком, 18. 01. 2006, Рудно-Львів.

[131] Інтерв’ю з єрм. Іллею Мамчаком, 23.01.2006, Львів.

[132] Відеозапис прощального слова єрм. Самуїла Мосціпана  на похороні отця Павла Чучмана, 28.01.2001, Унів.

[133] Інтерв’ю зі схм. Сергієм Петруком.

[134] В. Шкарубський, Спогади, 21.03.2006. Київ.

[135] Відеозапис роковин смерти отця Павла, 25.01.2002, Дора-Яремче.

[136] Інтерв’ю зі схм. Мироном Уніятом.

[137] Інтерв’ю з єрм. Орестом Козаком.

[138] Інтерв’ю зі схм. Германом Ерманіс, 01.02.2006, Львів.

[139] Типікон, с. 80.

[140] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[141] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[142] Інтерв’ю з Атаназієм Сидораком, 21.01.2006, Рудно-Львів.

[143] Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк.

[144] Інтерв’ю з Юрієм Платком.

[145] Інтерв’ю з Євдокією Клим’юк.

[146] Типікон, с. 76.

[147] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[148] Інтерв’ю з Михайлом Сіщуком.

[149] Інтерв’ю зі схм. Єлизаветою Яворською.

[150] Інтерв’ю зі схимонахинею Юлітою Похудай, 27.01.2005, Львів.

[151] Інтерв’ю зі схм. Серієм Петруком.

[152] Інтерв’ю з Германом Ерманіс.

[153] Інтерв’ю з єрм Іллею Мамчаком. Пор. О. Приліп, “Примиритись до заходу сонця…”. Звичайна розповідь про духовне подвижництво схимонаха Порфирія Чучмана, “Жива вода”, №5 (135), 2006, с. 4,14.

[154] Відеозапис уділення Великої Схими о. Павлу –Порфирію, 20.04.1998, Дора-Яремче.

[155] Інтерв’ю з єрм. Ігнатієм Голинським, 23.01.2006, Рудно-Львів.

[156] Інтерв’ю з єрм. Самуїлом Мосціпаном, 23.02.2006, Унів.

[157] Інтерв’ю зі схм. Серієм Петруком.

[158] Інтерв’ю з схимонахинею Хризантією Гнатів, 27.01.2006, Львів.

[159] Інтерв’ю з єрм. Самуїлом Мосціпаном.

[160] Інтерв’ю з Атаназієм Сидораком.

[161] Інтерв’ю з єрм. Самуїлом Мосціпаном.

[162] Інтерв’ю зі схм. Атанасієм Сидораком.

[163] Інтерв’ю з Михайлом Сіщуком.

[164] Інтерв’ю з єрм. Іллею Мамчаком.

[165]Відеозапис прощального слова о. Ігумена Венедикта Алексійчука.

[166] Інтерв’ю з Василиною Глип’юк.

[167] Інтерв’ю з Атанасієм Сидораком.

[168] Інтерв’ю зі схм. Сергієм Петруком.

[169] Інтерв’ю з ігуменом Венедиктом Алексійчуком, 14.02.2006, Унів.

[170] Інтерв’ю з єрм. Самуїлом Мосціпаном.

[171] Н. Пугач, Спогади про о. Павла Чучмана, м. Бурштин, 2004 (ркс).

[172] Інтерв’ю зі схм. Юлітою Похудай.

[173] Інтерв’ю з єрм. Іллею Мамчаком.

[174] Відеозапис урочистого вшанування 90-ліття єромонаха Порфирія, Дора-Яремче, 25.05.1996.

[175] Відеофільм, „Світло тихе”, Тернопіль 1996.

[176] Інтерв’ю зі схм. Серафимом Квиком, 17.01.2006, Рудно-Львів.

[177] Інтерв’ю зі схм. Мироном Уніятом.

[178] Інтерв’ю зі схм. Сергієм Петруком.

[179] Інтерв’ю з Богданом Голюном, 7.04.2005, Яремче.

[180] Інтерв’ю з Мар’яною Полікарповою, 7.04.2005, м. Яремче.

[181] Інтерв’ю з Петром Гриняком, 23.03.2005,  Дора-Яремче.

[182] Інтерв’ю з єрм. Володимиром Вороновським, 11.02.2006, Львів.

[183] Відеозапис прощального слова єрм. Самуїла Мосціпана.

[184] Відеозапис роковин смерти отця Павла.

[185] Інтерв’ю з Магдалиною Бакай.

[186] Інтерв’ю з Василем Марусином.

[187] Інтерв’ю з Іваном Івасюком.

[188] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[189] Там само.

[190] Інтерв’ю зі схм. Тадеєм Гордійчуком. Пор. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 40.

[191] Інтерв’ю з Юрієм Платком.

[192] Інтерв’ю з єрм. Володимиром Вороновським. Пор. Інтерв’ю з Юрієм Івасюком.

[193] Інтерв’ю з Марією Нищак, 5.04.2005, Делятин. Пор. Інтерв’ю з Сузанною Бойчук.

[194] Інтерв’ю з схм. Германом Ерманіс.

[195] Інтерв’ю з Магдалиною Бакай.

[196] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[197] Інтерв’ю з єрм. Володимиром Вороновським.

[198] Інтерв’ю з Марією Голіней, 4.04.2005, с. Ланчин Надвірнянського р-ну.

[199] Інтерв’ю з Василиною Глип’юк.

[200] Інтерв’ю з Петром Гриняком, 23.03.2005, с. Дора-Яремче.

[201] Інтерв’ю з Марією Нищак.

[202] Інтерв’ю з Василиною Глип’юк.

[203] Інтерв’ю з Оленою Федорчук, 24.08.2002, Дора-Яремче.

[204] Відеозапис роковин смерті о. Павла Чучмана, 25.01.2005, Дора-Яремче.

[205] Інтерв’ю з єрм. Самуїлом Мосціпаном.

[206] Відеозапис роковин смерті о. Павла Чучмана, 25.01.2005, Дора-Яремче. Про цей випадок у тюрмі В. Панько розповів чоловік, який відбував ув’язнення разом о. Порфирієм.

[207] Інтерв’ю з схм. Хризантією Гнатів.

[208] Інтерв’ю з Богданом Голюном, 7.04.2005, м. Яремче.

[209] Другий Ватиканський Собор, Догматична Конституція Lumen gentium, 42. Пор. Другий Ватиканський Собор, Декларація Dignitatis humanae, 14.

[210] Інтерв’ю з єрм. Іллею Мамчаком.

[211] Пор. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 55-56.

[212] В. Шкарубський, Спогади.

[213] Інтерв’ю з Богданом Галюном.

[214] І. Рибачук, Монастир святого Іллі, “Лоза виноградна”, №2 (18), 2001, с. 7.

[215] Інтерв’ю зі схм. Юлітою Похудай.

[216] Інтерв’ю з єрм. Орестом Козаком.

[217] Інтерв’ю зі схм. Атанасієм Сидораком.

[218] Інтерв’ю зі схм. Сергієм Петруком.

[219] Інтерв’ю зі схм. Атанасієм Сидораком.

[220] Інтерв’ю з схм. Германом Ерманісом.

[221] Інтерв’ю з єрм. Орестом Козаком.

[222] Інтерв’ю з схм. Германом Ерманісом.

[223] Інтерв’ю зі схм. Атанасієм Сидораком.

[224] Інтерв’ю зі схм. Серафимом Квиком.

[225] Інтерв’ю зі схимонахинею Юлітою Похудай.

[226] Інтерв’ю зі схимонахинею Мокриною Пахолок, 27.01.2006, Львів.

[227] Інтерв’ю зі схм. Хризантією Гнатів.

[228] Інтерв’ю зі схм. Мокриною Пахолок.

[229] Інтерв’ю зі схм. Хризантією Гнатів.

[230] Відеозапис роковин смерти отця Павла, Дора-Яремче,  25.01.2002.

[231] Інтерв’ю з єрм. Венедиктом Алексійчуком.

[232] Інтерв’ю з Вірославом Вихтою,1.02.2006, Унів.

[233] Інтерв’ю з Мар’яною Полікарповою.

[234] О. Приліп, Молитви зцілення, с. 107.

[235] Відеозапис роковин смерти отця Павла, Дора-Яремче,  25.01.2002.

[236] Інтерв’ю з Василиною Гнип’юк.

[237] Пор. Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[238] Пор. Інтерв’ю з Анною Якуб’як.

[239] Пор. Інтерв’ю зі схм. Атанасієм Сидораком.

[240] Інтерв’ю з єрм Іллею Мамчаком.

[241] Інтерв’ю з єрм. Орестом Козаком.

[242] Інтерв’ю з єрм. Самуїлом Мосціпаном.

[243] О. Приліп, Молитви зцілення, с. 107.

[244] Інтерв’ю з Вірославом Викшою.

[245] Інтерв’ю з єрм. Ігнатієм Голинським.

[246] Інтерв’ю з Софією Іваніщак.

[247] Інтерв’ю з Сузанною Бойчук.

[248] О. Приліп, Молитви зцілення, с. 108.

[249] Там само.

[250] Інтерв’ю зі схм. Атанасієм Сидораком.

[251] О. Приліп, Молитви зцілення, с. 108-110.

[252] Інтерв’ю зі схм. Серафимом Квиком.

[253] Інтерв’ю зі схм. Володимиром Вороновським.

[254] Малий Требник, Рим 1973, с. 320.

[255] Інтерв’ю зі схм. Володимиром Вороновським.

[256] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[257] Інтерв’ю з Галиною Радченко, 8.04.2005, с. Татарів-Яремче.

[258] I. McManus, Uzdrowiająca moc sakramentów, tłum. H. Bramska, Warszawa 1990, s. 89-90.

[259] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом.

[260] Інтерв’ю з Василем Марусином.

[261] Інтерв’ю з Василем Голінеєм.

[262] Інтерв’ю з Софією Іваніщак.

[263] Інтерв’ю зі схм. Мироном Уніятом.

[264] Інтерв’ю зі схм. Дам’яном Мимриком.

[265] О. Приліп, Молитви зцілення, с. 113.

[266] О. Приліп, Т. Мартинюк, Монахи студити на Гуцульщині, с. 36.

[267] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[268] Інтерв’ю зі схм. Дам’яном Мимриком.

[269] Інтерв’ю з єрм. Іллею Мамчаком.

[270] Інтерв’ю з Юлією Чучман, 1.02.2006, Унів.

[271] Інтерв’ю з Хризантією Гнатів.

[272] Інтерв’ю з єрм. Володимиром Вороновським.

[273] Інтерв’ю з Хризантією Гнатів.

[274] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[275] Інтерв’ю з Іллею Мамчаком.

[276] Інтерв’ю зі схм. Сергієм Петруком.

[277] Інтерв’ю з єрм. Орестом Козаком.

[278] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком.

[279] Інтерв’ю з єрм. Іллею Мамчаком.

[280] Інтерв’ю з єрм. Ігнатієм Голинським.

[281] Інтерв’ю з Сергієм Петруком.

[282] Там само.

[283] Інтерв’ю з Анною Якуб’як.

[284] Інтерв’ю з Василиною Панько.

[285] Правило св. Пахомія включає: початок звичайний, Псалом 50, Вірую, сто Ісусових молитов, Достойно єсть і відпуст. Все це повторюється тричі.