Великосхимник Ананія
(Аврамій Атанасій Русиняк)
(1918-2009)

Унівський прочанин, 2(9), 2010
стор. 10-11

Особливою і несхожою на інші є доля схимонаха Аврамія. Атанасій Русиняк народився на Лемківщині 1918 року. З дитинства малий Атанас (так його називали батьки) мріяв стати священиком. В парохіяльній церкві паламарював при вівтарі, далі привчався до крилосного співу біля місцевого дяка. Полюбив усім серцем церковне життя: ні години, ні дня не витрачав даремно. Це помітив і отець-парох Микола Ортинський, який згодом дізнався від юного Атанасія, що той хоче спробувати чернечого життя. До монашества спонукало хлопця покликання. Без внутрішнього голосу від Бога, який кличе до себе, людина не стане монахом. “Не мене вибрали ви, а я вас вибрав”, – казав Христос. Парох, не гаючи часу, написав листа до Унівської Лаври з проханням прийняти до монашої громади його молодого ревного парохіянина.

Нелегкою була розлука з батьками, з родиною. “Мамо моя, йду до монастиря, я це твердо вирішив. Не маю змоги вчитися на священика, то хоч з Божою поміччю стану добрим монахом. Все це на Божу славу”, – згадує схимонах Аврамій, як прощався з матір’ю. Не всі розуміють та одобрюють вибір монашества. Однак молодий юнак твердо вирішив, а вже 22 червня 1939 року Атанасій переступив поріг Унівської Лаври, щоби стати ченцем. Вже наступного дня отримав монаший послух – праця на сінокосі. Згодом трудився вже довший час у городній бригаді. Таким чином послужився монашій братії, віддаючи всю свою силу і старання відданому служінню спільноті.

Життя в монастирі студитів було строге. Прослава Бога – це основне завдання монаха. Впродовж тижня кожен член великої чернечої сім’ї повинен був двічі опівночі відспівати Північну. Щодня о четвертій годині ранку відправлялася Утреня, на якій були присутні всі брати, а опісля – Свята Літургія, де всі ченці приступали до Святого Причастя. О сьомій годині ранку браття йшли на сніданок. Згодом розпочиналася праця в кухні і стайнях, на полі та в майстернях. Пополудні ченці молилися Часи, ввечері служилася Вечірня, а пізніше – Повечір’я. Харчування було скромне. При трапезі використовували тільки дерев’яні ложки. Кожен чернець міг ходити, за своїм уподобанням, у чоботах або босоніж. Звичайно всі ці умови не створювали вигідного й легкого життя. Це добре усвідомлював брат Атанасій і був переконаний, що саме таким строгим життям зможе вгодити Богові.

Однак недовго молодому послушникові довелося втішатися благодатним життям у монастирі. З приходом Червоної армії до Львова совєтська влада почала втручатися в чернече життя. Митрополит Андрей передбачав навалу більшовицької влади на західноукраїнські землі і вказував ченцям, що наближаються важкі переслідування Церкви, та заохочував, щоби вони приготовляли себе до цього. Робив це при кожній нагоді й зустрічі зі студійською братією. Ось що писав Митрополит в одному зі своїх листів: “Приготовляйтесь на часи, в які прийдеться вам за Христа та Його Церкву терпіти, а може й життя в жертву принести. Трудно собі уявити кращу будучину для Вашої Лаври і всіх монастирів студійського уставу, як видати поважне число мучеників… Просіть витривало і про ласку мученичої смерті для багатьох наших отців і братів, а Бог вислухає наших молитов та увінчає наші бажання й праці вінцем тої найбільшої і найпершої з усіх ласк, якою є терпіти задля Ісуса Христа”.

Непросто було в той час змиритися братові Атанасію та іншим сподвижникам із тим, що треба було залишати монастирське життя, до якого серце вже так сильно прив’язалося. З приходом радянської влади кандидати-послушники змушені були покинути Лавру. Зі сумом зібралися вони на подвір’ї монастиря, щоби востаннє взяти благословення на дорогу в настоятеля, ієромонаха Йосифа (Шестюка). Цей святець, зі своєї людяності та гідної подиву монашої доброти, щедро обдарував своїх духовних дітей харчами та всім необхідним, чого вони потребували в дорозі додому. Просив, дорогою додому, завітати до Святоюрських митрополичих палат у Львові, щоби попрощатися з архимандритом Климентієм (Шептицьким). “Як сьогодні бачу його перед собою: високого, стрункого, сивоголового старця-монаха, до якого підходжу під благословення”, – розповідає брат Аврамій. Отець Климентій, потішаючи молодих хлопців, які так щиро прагнули розпочати чернечий шлях, сказав: “Не переживайте, браття, ми ще повернемося, та буря мусить перейти”. Слова отця Климентія справді виявилися пророчими: Атанасій Русиняк повернувся у стіни рідної обителі через 62 роки, а ігумен Климентій “повернувся до монастиря блаженним, до якого можемо молитися у нуждах і потребах”.

Усі ці роки поза монастирськими стінами були нелегкими для Атанасія. Після закриття монастиря одружився, працював, однак думка про монашество ніколи не покидала його. А коли відійшла у вічність дружина, вирішив повертатися до своїх. Браття обителі прийняли дідуся Атанасія радо. У 2003 р. ігумен Венедикт постриг його у ченці з іменем Аврамій.

Незважаючи на поважний вік, від ранньої весни до пізньої осені, брат невтомно трудився на монастирському городі. Все кудись поспішав – як у праці, так і в молитві: “Мушу наздогнати все те, що не поспів зробити в світі”, – казав він. Не раз можна зауважити, що ченці ще твердо спали після клопіткого дня праці, а в келії старенького подвижника вже о четвертій годині ночі, а то й раніше, світилося світло: він звершував свої молитви, випрошував Божої благодаті для своїх співбратів і цілого світу. Саме у молитовному предстоянні цей чернець віднаходив сенс монашого життя.

24 вересня 2006 року найстарший чернець Унівської лаври брат Аврамій прийняв Велику схиму з іменем Ананія. Лише заради цілковитого поєднання з Богом брат Аврамій переступив поріг Унівського монастиря. Своєю поставою він, мов палаюча свічка, свідчив усім, що в монастирі немає важливішої справи ніж молитва.

15 березня 2009 року великосхимник Ананія переставився у Господі, якого любив усім серцем. Брат Ананія був останнім монахом Студійського Уставу, який знав блаженного Климентія Шептицького і пам’ятав нашу довоєнну обитель.

Післяслово

У природі Бог створив різні квіти – великі й малі, яскраві та ледь помітні. Але кожна квітка має свою неповторну красу, і для кожної є місце під сонцем. Так і монах Ананія  був тою квіткою, яку Всемилостивий Господь пересадив до монашого городу й доглядав довгими роками. Як і кожна жива квітка є неповторною та неподібною на інші, так і життя нашого співбрата є безцінним і не-повторним. Тому дай нам, Господи, силу і мудрість, щоб ми могли усвідомити, що людство і будь-яка спільнота, зібрана в ім’я Христове, це як одна велика прекрасна мозаїка,  краса якої ніколи не буде об’явлена вповні, якщо кожен із нас не займе оте єдине, неповторне, відведене нам місце.