Монахи відрікаються від світу, щоб служити світові
ієромонах Онуфрій (Олег Кіндратишин)
доповідь: Київ 15.10.2010
Вступ
У чині схими підчас чернечого постригу ігумен виголошує такі слова: «Брат наш, (нове ім’я) обстригає волосся на своїй голові на знак відречення світу й усього в цьому світі на знак відречення від своєї волі й від усіх тілесних похотей в ім’я Отця і Сина і Святого Духа».
Сказав Христос: Кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем (Лк 14,33). Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною (Мт 16,24).
Студійський Типікон укладений братами Шептицькими вказує, що «закон відречення – це найосновніший зміст монашої аскези, це наріжний камінь, на якому має опиратися порядок монашого життя» (п. 327).
Концепцію відречення від світу заради служіння Богові і Церкві зустрічаємо у Декреті ІІ Ватиканського Собору Про обнову монашого життя відповідно до сучасних обставин (Perfectae caritatis, п. 5):«Нехай члени кожного інституту перш за все пам’ятають, що визнанням євангельських рад вони відповіли на Божественне покликання, так що вони … відрікшись від світу, живуть тільки для Бога. Бо все своє життя вони посвятили на служіння Йому … Оскільки ця самопосвята ченців була прийнята Церквою, вони повинні також усвідомлювати, що посвячені і на служіння Церкві».
Над цією темою також розмірковує патріярх Йосиф у Заповіті, кажучи, що монастирі збирають тих, «що покидаючи життя у світі з-за любові до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, в посвяті і молитві, йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зо світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Народ».
Сьогодні і ми роздумаємо на тему відречення від світу, щоб служити світові. Здавалось би, парадокс. Навіщо відрікатися від світу створеного Богом для людини? Навіщо втікати чи відгороджуватися від людей, яких Христос навчав любити? Чи не є це самолюбством, егоїзмом з боку монахів, які, немовби, перейняті спасінням тільки себе?
Отже, спочатку ми дамо відповідь на запитання: Що монахам не подобається у світі, що вони відрікаються від нього? А потім відповімо на запитання: Що все-таки спонукає монахів служити світові?
Світ
Слово світ у НЗ, у навчанні Отців Церкви та у християнській містиці може мати два значення:
1) Перше значення, позитивне, означає ввесь створений Богом всесвіт, гармонійний впорядкований устрій Божого творіння, у центрі якого знаходиться людина, у розпорядження якої дано цей світ[1].
– І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре (Бт 1,31).
Із Прологу до Євангелія Йоана ми пізнаємо, що світ постав Словом Божим, Яке існувало у Бога ще до створення світу[2].
– Ним (Словом Божим) постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього (Йо 1,3).
Отже, світ у першому значенні – це природне місце нашого існування. З однієї сторони стверджується добрість і краса всесвіту створеного Словом Божим.
– Із величі та краси створінь … можна дійти до пізнання Творця … (Муд 13,5).
З іншої сторони, людина несе відповідальність за всесвіт, вона створена царем на землі, оскільки за Божественним планом таїнственне поєднання душі і тіла в людині має за ціль очищення світу і його обожествлення[3]. Василій Великий у Шестодневі посилається на первісний план творіння, коли людина, споглядаючи всесвіт, живить свою душу згадкою про Бога[4].
Світ у позитивному значенні представлено як предмет Божої любові, він означає реальність, яку Отець настільки любить, що посилає улюбленого Сина, щоб воплотившись спасти світ[5]:
– Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав (Йо 3,16).
Отже, якщо світ добрий, навіщо тоді монахам відрікатися від нього?
2) У Біблії існує друге значення терміну світ, негативне, що означає – сукупність осіб, структур, сил, що протиставляються Богу[6]:
– Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любови Отця; бо все, що у світі, – пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя, – не від Отця, а від світу. А світ проминає, і його пожадливість; той же, хто чинить волю Божу, перебуває повіки (1 Йо 2,15-17).
Слово світ у негативному значенні означає грішне людство у стані падіння[7]:
– Ввесь світ лежить у лихому (1 Йо 5,19).
Світ цей – це все, що не любить Христа, не зберігає його слів і не приймає його вчення (Йо 14,22-24; Йо 12,47-48). У євангелиста Йоана люди поділяються на дві категорії: одні люблять Христа і зберігають його заповіді, другі – не люблять і заповідей його не зберігають. Христос – Світло істинне, а світло бачать зрячі, духовно сліпі – не бачать[8].
Друге значення, негативне, означає світ, що відпав від Бога, у ньому править князь цього світу (Йо 14,30). Через людину у світ проникли гріх і смерть (Рим 5,12), які визначають сучасний стан світу. Тому цей світ перебуває у протиріччі з Божим світом. Ісус прийшов з висоти, від Бога у цей світ (Йо 8,23). Дружба з цим світом означає ворожнечу з Богом (Як 4,4; 1 Йо 2,15-17). Людина повинна неоскверненою берегти себе від світу (Як 1,27). Цей розрив між Богом і створеним світом проявляється в тому, що відпала від Бога людина повертає світ проти встановленого Богом порядку. Ми ж прийняли не духа світу, а Духа, що від Бога, щоб знали, що нам дароване від Бога (1 Кор 2,12). Увесь цей світ підлягає суду Божому, бо Немає справедливого, ані одного … хто шукав би Бога. Усі з дороги збилися, зробилися нікчемні! Немає, хто добро творив би, ані одного! (Рим 3,10-12). Однак, Бог примирив з Собою світ у Христі, Того, хто не знав гріха, він за нас зробив гріхом (2 Кор 5,18-21). Ціль християн: Бути бездоганними й щирими, непорочними дітьми Божими серед лукавого й розбещеного роду, серед якого вони повинні сяяти, немов світила у світі (Фил 2,15).
У Євангелії Йоана світ часто означає людство, що відпало від Бога: Праведний Отче! Світ не спізнав тебе (Йо 17,25), світ мене ненавидить, бо я свідчу проти нього, що діла його лихі (Йо 7,7). Оскільки діла цього світу є злими, він підлягає судові: А той суд такий: світло прийшло у світ, люди ж більше злюбили темряву, ніж світло – лихі бо були їхні діла (Йо 3,19), Тепер світові цьому суд; тепер вигнаний буде геть князь цього світу (Йо 12,31).
Проте, хоча світ заслуговує на суд, Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним – світ спасти (Йо 3,16-17).
Спаситель прийшов до зіпсутого світу, щоб бути у ньому світлом, що просвічує людям шлях до Бога: Справжнє то було світло, що просвітлює кожну людину. Воно прийшло у цей світ, але світ не впізнав його (Йо 1,9-10).
Син Божий – не від світу цього, і учні його не від світу, але послані ним у світ. Архиєрейська молитва ІХ: Слово твоє я передав їм, тож зненавидів їх світ, – не від світу бо вони, так само, як і я не від світу. Не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого. Вони не від світу так само, як і я не від світу. Освяти їх у твоїй істині: слово твоє – істина. Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ (Йо 17,14-18). Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ (Йо 15,19). Однак, ті, хто від Бога перемогли світ, бо Той, хто в них, більший від того, хто у світі(1 Йо 4,4)[9].
У відношенні до світу християни знаходяться у цій самій ситуації, що й Христос, будучи на землі не є від світу (Йо 15,19; 19,17), проте є у світі (Йо 17,11) для спасіння світу.
Отже, християнські автори розрізняють два світи: перший – це природне місце нашого існування, яке слід любити; другий – недруг Божий, від якого слід тікати.
Аскетична література виражає переконання, що ввесь світ лежить у лихому (1 Йо 5,19), тому християни полишають світ з любові до Бога (Теодорет Hist. relig. 2).
Відречення від світу – це, перш за все, внутрішня постава уникати гріха (Вас. Вел. Reg. fus. 7,3) та прикладати зусилля для звільнення від усього, що перешкоджає спасінню.
Втеча від світу у монашому розумінні – це втеча, яка передбачає відречення від усього, що може перешкоджати духовній аскезі. У деяких пунктах узгоджуються Євангеліє, античний дуалізм та загальний психологічний досвід. У своїх заохоченнях аскети вживають вирази радикального протиставлення між двома світами: світи теперішній і майбутній, видимий і невидимий, життя у світі і самітне життя, думки світу на противагу істинному знанню. Це дві тенденції радикально протилежні: повне забуття речей у контемпляції згідно Євагрія, тоді як Василій у Шестодневі посилається на первісний план творіння, коли людина, споглядаючи всесвіт, живиться пригадуванням Бога. Проте на практиці духовість Отців не знає двох протилежних тенденцій щодо погляду на світ. Автори опираються то на один, то на другий аспект спасительної дії: радикальне відречення завжди передбачає, що досконалі знову відкриють очі, відкриваючи чудеса видимого світу у природній контемпляції, видінні невидимого Бога у видимому світі[10].
Отже, друге значення терміну світ підкреслює такі відносини з Богом, які вимагають втечу від світу, бо світ є перешкодою до Бога[11].
Відрікаються
Саме від грішного світу, який протистоїть Богові, відрікаються монахи. Розглянемо, що означає слово відрікатися:
– Коли хтось хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за Мною. Хто хоче спасти своє життя, той його погубить; а хто своє життя погубить ради Мене, той його знайде (Мт 16,24-25);
– Звертаючись до всіх, (Ісус) промовив: «Коли хто хоче йти за мною, нехай себе зречеться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною. Бо хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує (Лк 9,23-24).
Це водночас складний і глибокий за значенням євангельський уривок. Є два закони, згідно яких може влаштовувати своє життя людина. Перший закон – це закон цього світу, який полягає у задоволенні інстинкту самозбереження; це коли індивід стверджує себе через агресію і силу. По-іншому, це називається законом лісу, де сильніший слабшого з’їдає, де проблеми розв’язуються силою, де доказують свою правоту зубами, рогами і копитами. Світ, що живе за цим законом, характеризується ненавистю, вбивствами, компроматами.
Христос дав інший закон – закон любові: люби Бога і люби ближнього:
– Не противтеся злому. Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу (Мт 5,39). Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас (Мт 5,44).
Слова Христові, здавалось би, повністю протилежні до закону світу, закону лісу, природного інстинкту самозбереження. Проте, хто хоче спасти свою душу, тобто живе за законами лісу, задовольняючи примхи свого егоїзму, той погубить свою душу. А хто погубить свою душу задля мене, той її врятує (Лк 9,24).
Здавалось би закон любові виглядає слабким у порівнянні із законом лісу. Адже як може захистити себе любов проти агресії, проти ненависті тих, що сліпо слідують задоволенню інстинкту самозбереження. Здавалось би, християни, керуючись законом любові, виглядають слабкі і беззахисні проти завзятих атак цього світу. Однак, бачимо, що Церква Христова постійно зростає, а зловісні системи, які борються проти неї, занепадають і зникають безслідно. Церкві дано крила орлині, які постійно відновляються: Відновиться як орлина юність твоя, Церква постійно відроджується і воскресає, а її вороги щезають як дим.
На цю таємницю дає відповідь древня ікона св. Архистратига Михаїла. Наші предки зображали архангела, що стоїть на знаку нескінченності (перевернутому 8). Цей знак – це змія, що поїдає свій хвіст, це символ зла, яке стремить до своєї злої досконалості, тобто до самознищення. Людина – це динамічна істота, яка ніколи не стоїть на місці, а постійно розвивається, постійно зростає або у доброму, або у злому. А зло, яке стремить до своєї злої досконалості – стремить до самознищення, і закінчується тим, що ця деструктивна сила поїдає саму себе. Натомість закон любові – це конструктивна, життєдайна, будуюча сила, яка дає життя, стремить до Бога, життя Подателя.
Трудність спасіння уподібнюється сходженню на високу гору і вимагає від кожного християнина радикального зречення себе, відречення від земного на користь Небесного Царства:
– Кожний з вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути моїм учнем (Лк 14,33).
– Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш … і йди за Мною (Мт 19,21).
– Від часів Йоана Хрестителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його (Мт 11,12).
– З того часу благовіститься Царство Боже, і кожен з трудом увіходить до нього (Лк 16,16).
– Намагайтеся ввійти через тісні двері (Лк 13,24).
– Входьте вузькими дверима, бо просторі двері й розлога дорога, що веде до погибелі, і багато нею ходять. Але тісні двері й вузька дорога, що веде до життя, і мало таких, що її находять (Мт 7,13-14).
У Євангелії представлено, що цей світ ненавидить Сина Божого і його учнів, бо вони не від світу[12]:
– Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ (Йо 15,19).
– Слово твоє я передав їм, тож зненавидів їх світ, – не від світу бо вони, так само, як і я не від світу (Йо 17,14).
Син Божий – не від світу цього, і учні його не від світу, але послані ним у світ[13]. Звичайно, для того, щоб захистити своїх учнів від ненависті світу, можна би було їх взяти від світу. Однак, світ не може обійтися без них, світ потребує їх, щоб отримати від них вість про спасіння, довершене Христом. Господь посилає їх у світ, як і Сам посланий у світ Отцем Небесним, Ісус молиться, щоб у діяльності апостолів зло не перемогло їх[14]:
– Не молю, щоб ти узяв їх від світу, лише – щоб зберіг їх від лихого … Як послав єси мене у світ, так послав і я їх у світ (Йо 17,15; Йо 17,18).
Ті, хто від Бога перемогли світ, бо Той, хто в них, більший від того, хто в світі(1 Йо 4,4)[15].
Служити
Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох (Мт 20,28).
Концепція служіння особливо яскраво виражена у 13-ій главі Євангелія Йоана:
Ісус … полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця. І під час вечері … він встав … і почав обмивати учням ноги та обтирати рушником, яким був підперезаний (Йо 13,1-2; 4-5). В Ісусі Сам Бог віддається служінню людині! Водночас Ісус виявляє суть християнського і богопосвяченого життя, яке є життям жертовної любові, активним і самовідданим служінням. Богопосвячені особи наслідують Божого Сина, який прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити (Мт 20,28)[16].
Про способи служіння різних форм монашества у світі описує папа Іван-Павло ІІ у своїй енцикліці Богопосвячене життя:
«Як можна не згадати з вдячністю Святого Духа за безліч різноманітних історичних форм богопосвяченого життя, що їх Він зродив, і які донині присутні на церковній ниві? Їх можна порівняти із гіллястим деревом закоріненим у Євангелії, що приносить рясні плоди в кожній порі існування Церкви. Яке це надзвичайне багатство!»[17]
«Монахи й монахині цілковито посвячені спогляданню Бога в особливий спосіб представляють Христа, Який молився на горі. Богопосвячені особи, що живуть активним життям, показують Христа, Який проголошує Царство Боже для народу, чи оздоровлює хворих і калік, навертає до кращого життя грішників, або благословляє дітей і чинить усім добро»[18].
«Цілковито віддані спогляданню Бога чоловічі й жіночі інститути є славою Церкви та джерелом небесних ласк. Своїм життям і послаництвом вони свідчать про панування Бога над історією і провіщають майбутню славу. Вони живуть усамітнено й у мовчанні, а через слухання Божого Слова, богослужіння, аскезу, молитву, вмертвіння й сопричастя у братній любові цілковито підпорядковують своє життя і всю свою діяльність спогляданню Бога. Таким чином у церковній спільноті вони дають особливе свідчення любові Церкви до свого Господа і з таїнственним апостольським благодіянням сприяють зростанню Народу Божого»[19].
«Пустельники … своїм внутрішнім та зовнішнім відокремленням від світу свідчать про минущість теперішнього, а постом і покутою доводять, що не хлібом єдиним живе людина, але Словом Божим (Мт 4,4). Таке життя в пустині є закликом до сучасників і до цілої церковної спільноти постійно пам’ятати про найвище покликання – бути завжди з Господом»[20].
Зрештою «треба знати, що як добре впорядковане життя має тенденцію переходити від діяльності до контемпляції, так само і душа здебільшого з користю для себе повертається від контемпляції до діяльності, щоб краще діяти в активному житті за допомогою того вогню, що його запалила в душі контемпляція. Отже, активне життя має вести до контемплятивного, а деколи те, що споглядаємо в глибині нашої душі повинно спонукати нас до дії (св. Григорій Вел.)»[21].
[1] Ринекер Ф., Майер Г. Библейская Энциклопедия Брокгауза.
[2] Лопухин Толковая Библия, том 9. Петербург 1912.
[3] Nuovo Dizionario Patristico e di Antichita Cristiane, II, Genova-Milano 2007, pp. 3333-3334.
[4] Nuovo Dizionario Patristico e di Antichita Cristiane, II, Genova-Milano 2007, pp. 3333-3334.
[5] Dizionario di Mistica, Vaticano 1998, pp. 890-891.
[6] Dizionario di Mistica, Vaticano 1998, pp. 890-891.
[7] Лопухин Толковая Библия, том 9. Петербург 1912.
[8] Лопухин Толковая Библия, том 9. Петербург 1912.
[9] Ринекер Ф., Майер Г. Библейская Энциклопедия Брокгауза
[10] Nuovo Dizionario Patristico e di Antichita Cristiane, II, Genova-Milano 2007, pp. 3333-3334.
[11] Dizionario di Mistica, Vaticano 1998, pp. 890-891.
[12] Ринекер Ф., Майер Г. Библейская Энциклопедия Брокгауза
[13] Ринекер Ф., Майер Г. Библейская Энциклопедия Брокгауза
[14] Лопухин Толковая Библия, том 9. Петербург 1912.
[15] Ринекер Ф., Майер Г. Библейская Энциклопедия Брокгауза
[16] Пор.: Богопосвячене життя, 75, с. 112.
[17] Богопосвячене життя, с. 7.
[18] Богопосвячене життя, сс. 44-45.
[19] Богопосвячене життя, сс. 10-11.
[20] Богопосвячене життя, с. 10.
[21] Богопосвячене життя, с. 111.