Монаші обіти в чині Малої Схими

Єпископ Венедикт (Алексійчук)
доповідь 2011

Вступ
1) Обіт зречення світу
2) Обіт постійності місця життя
3) Обіт дівицтва, чистоти та побожності
4) Обіт послуху
5) Обіт убозтва
6) Обіт вірності уставам і правилам монашого життя
7) Обіт терпеливого перенесення скорбот і труднощів монашого життя

Вступ

[…] на самому початку заохочую кожного з нас тут присутніх, читати чин схими, пригадувати, вчитуватись і вдумуватись в нього.

Чин схими починається з того, що той хто хоче прийняти Схиму приводиться старцем, бо відбув час проби. Найголовніше в житті для кожного з нас це чинити Божу волю. Кожний з нас приходить до монастиря маючи якісь свої наміри і ці наші мотиви бувають дуже різні, часто навіть до кінця нами самими не усвідомлені. Важливо як для самого рясофора, що б за цей час перебування в монашій спільноті, він сам з однієї сторони, а з іншої спільнота пізнали те, що Божа воля, що його місце в монастирі. Коли кожен з нас пізнає для себе цю Божу волю на одинці, то зійшовшись ми маємо зійтись на тому самому. Після розпізнання Божої Волі що дана особа здатна жити досконалим християнським життям вона приходить до храму супроводжувана своїм старцем, що б прийняти малу схиму, або як інакше кажемо Ангельський образ.

Тут варто сказати, що кожна людина є створена на образ Божий. І яке б вона не провадила життя, навіть дуже безбожне, вона свідомо чи не свідомо завжди шукає свого Творця. Як каже святий Августин «моя душа не зазнає покою, аж поки не пізнає тебе Боже». Навіть коли хтось провадить грішне життя, він у глибині завжди свідомий цього, однак виправдовує себе, що так живе чи поступає. Хоч завжди свідомий того, що мав би жити по іншому, бо душа, яка є в кожному з нас і яка має досвід Бога, ніколи не погодиться жити і поступати всупереч своїй природі.

Людина, яка вибрала життя монаше, приймаючи схиму, вводиться у тайну цього життя співом сідальна Утрені неділі Блудного сина: «Обійми Отця відкрити мені поспішись: бо блудно прожив я життя: але споглядаючи на нескінченне багатство твоїх щедрот, Спасе, нині не презри зубожіле серце. До Тебе, Господи, з умилінням взиваю: згрішив я, Отче, перед небом і перед Тобою».

Ця пісня є не лише словесним і мелодійним супроводом події монашого постригу, але дійсним фактом життя, коли кожний мав би глибоко переживати реально повернення до Отця. Живучи у світі, насичуючись фізичною поживою та людськими порадами, людина залишилася голодною і тому, спам’ятавшись, повертається до того, хто є поживою, що наповняє, а тому цей спів братії переживає, як спів власного серця. Ігумен — звертається до лежачого брата та потверджує своїми словами, що Господь, бачачи упокорення і правдиве покаяння, приймає його як блудного сина, що кається і всім серцем звертається до Бога. Після цього, піднімаючи брата, ігумен запитує: «Чому ти прийшов сюди, Брате, припадаючи до святого престола і до цієї святої громади?». Своєю відповіддю ігуменові брат підтверджує готовність до самозречення: «Бажаю життя в аскезі, чесний отче».

Далі продовжується діалог між ігуменом і братом, який приймає схиму. Він складається з запитань ігумена, відповідей брата і повчань ігумена. На запитання ігумена, чи бажає удостоїтись ангельського образу і бути зарахованим до чернечої громади, кандидат ствердно відповідає: «Так, з допомогою Бога»… На мій погляд саме це є одне з фундаментальних питань в чині Схими.

Цей грішник повинен прийняти образ ангела, тобто стати вище людської природи ще за свого земного життя; він повинен на землі стати неначе безтілесним. Здобуття ангельського образу є довготривалим і болючим процесом, бо досягається важкою працею, довершується у терпінні. Припадання до землі того, що має прийняти Схиму вказує, що він усвідомлює собі, що він є ніщо без Бога, все що може мати, це – від Бога. Ціль цих обітів, щоб слідувати за Христом, бути апостолом Його і бути ангелом в тілі. Це значить найперше своїм життям свідчити про Бога. Прикладом для цього може бути життя засновника спільнотового монашества св. Пахомія. Він був римським воїном. Приїхавши раз до одного села і відразу побачив, що щось там не те, що то щось інакше. Відразу спитав, що то за люди. Вони були християнами. Це і спричинилося до його навернення.

В перших віках християнства, коли люди зустрічалися з християнами, вони були шоковані. Були шоковані іншістю християн. А нагадаймо собі про те, що біблійні вирази, якими означається святість – гебрайське «кадош», та грецьке «гаґіос» – перше за все означають інакшість, відмінність від цього світу, відмінність від його грішної ситуації, в якій він існує після гріхопадіння. І сама ця інакшість стає у монашому житті активним свідченням Бога і Його святості. Монаше життя є своєрідним Богоявлінням і явлінням Царства Божого і вказує іншим цей правдивий образ буття кожної людини. З цього, без сумніву, випливає головне завдання монаха – вказувати своїм життям, що значить бути християнином.

Христос постійно кличе вибраних осіб, щоб йшли за ним і являли це взірцеве християнське життя. Хто відповідає на це покликання, зобов’язується в свою чергу до провадження свого життя згідно ідеалу, який бачить в особі Христа. Монахи зобов’язуються до наслідування Христа в дуже особливий спосіб, маючи бажання вдивлятись в Нього і переносити на себе всі риси Його особи. Тоді немов би Христос стає видимим в богопосвячених особах. Так як Христос став видимою іконою Отця, так і монах чи монахиня стає іконою Христа, яка являє світові нашого Спасителя, бо ж каже Господь, що по ваших вчинках побачать чиї ви є діти.

Повертаємось до самого тексту Схими.

1) Обіт зречення світу

Ігумен ставить перше питання обітів: «Чи відрікаєшся світу і всього, що є у світі, по заповіді Господній?»

Що ж це за світ, якого зрікається монах? Це той світ, який не повірив, що Ісус Христос є Богом, і через своє невірство приречений вмирати у гріхах (Йо. 8, 23-24). Це той світ, зіпсутий гріхом і дияволом, який ненавидить не тільки Бога, а й кожного, хто від Нього приходить.

Після вознесіння Спасителя апостоли пізнали злобу цього світу. Він, наповнений матеріальними речами і принадами, розпалює пожадливості та пристрасті людини, примушуючи її шукати проминаючих дібр, які відвертають людину від Бога, залишають її порожньою. Саме тому апостол і євангелист Йоан Богослов застерігав християн: «Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любови Отця; бо все, що у світі, — пожадливість тіла, пожадливість очей і гординя життя» (1 Йо. 2, 15-16). Диявол, впровадивши гріх у світ і тим самим відірвавши його від Творця, використовує Боже творіння для своїх цілей, має владу над цим світом (пор. Мт. 4, 8-9; Лк. 4, 5-7). Але через воплочення, розп’яття та воскресіння Ісуса Христа цю владу було зруйновано, про що свідчить апостол Йоан: «Ви, діточки, від Бога, і перемогли їх, бо більший той, хто у вас, ніж той, хто у світі» (1 Йо. 4, 4).

Тому монах, бажаючи провадити боговгодне життя, повинен зректися світу з його пристрастями та сповнити своє життя силою Христовою, бо лише у Ньому — перемога. «Відречення від світу є нічим іншим, як прийняттям на себе хреста Христового і виявленням самоумертвлення. Тому знай, що віднині вмер ти для світу цього, для вчинків його і похотей його, або, згідно апостола, ти розп’явся для світу, а світ для тебе (див.: Гал. 6, 14). Бо лише таким чином виконуємо заповіді Господа, який говорить: «Хто хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт. 8, 34).

Типікон Свято-Успенської Унівської Лаври говорить так: «Монахи — це учні Ісуса Христа. Тому закон відречення — це найосновніший зміст монашої аскези, це наріжний камінь, на якому має опиратись порядок їхнього життя». Тому доля монахів – це постійна боротьба.

Обіт зречення світу є першим і тому певного роду одним з головних. А щоб той, хто приймає чернецтво, був здатний зростати у досконалості, він мусить зректися того, чим хвалиться світ, бо те, що для людей славне, для Бога огидне. І йдучи за тим, хто розіп’яв себе для світу, він повинен прислухатися до поради, отриманої римлянами: «… віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: богослужбу від вас розумну. І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим. 12, 1-2).

2) Обіт постійності місця життя

«Чи перебудеш у цьому монастирі або в іншому, порученому тобі святим послухом, аж до останнього свого віддиху?» — питає ігумен монаха, який приймає схиму.

«Кожний монах-ставрофор зобов’язався обітом, складеним ним при прийманні Схими, перебувати до смерті у монастирі, в якому одержав Схиму або в іншому, призначеному йому в силу послуху. Таким чином, силою цього обіту він не може самовільно вибирати місця свого побуту. Якщо б монах без дозволу покинув монастир, де з послуху має перебувати, і перейшов з власної волі до іншого, то через це він став би втікачем і перебіжчиком» (Типікон, п. 725).

Це перебування монаха в одному монастирі й в одному місці проживання має важливе значення для його власного життя і життя всієї чернечої спільноти. Бо монахи бачать монастир як дім Божий, де Господь зібрав тих, які хочуть, творячи одну родину. Для збереження міцності зв’язку між монахами, Церква зобов’язала їх до обіту постійного місця проживання. А якби з’явилася потреба переміни місця, то це може статися лише з послуху для потреб Церкви, монастиря чи для користі монашої душі, яка з певних причин потребувала б такої переміни. Цей обіт є глибоко вкоріненим в історії Церкви та монашого життя.

Монахові легше зростати у досконалості, якщо він довгий час проживає в одному монастирі. Тоді його краще пізнають інші монахи, він швидше скидає маску, чіткіше розкриває риси свого характеру, за допомогою інших швидше пізнає свої хиби і має нагоду краще їх виправити.

3) Обіт дівицтва, чистоти та побожності

«Чи збережеш аж до смерті дівицтво, чистоту і побожність?» — питає ігумен новосхимника.

Хоча Христова Церква завжди обстоювала святість і гідність подружжя, все ж таки дораджувала життя у дівицтві, про це писав апостол Павло в листі до коринтян (див.: 1 Кор. 7, 7): подружжя — добре, але дівицтво краще. Сам Спаситель, пояснюючи садукеям про Царство Боже і безсмертність душі, говорить: «Сини цього світу женяться і виходять заміж. Ті ж, що будуть достойні осягнути того віку й воскресіння з мертвих, не женяться і не виходять заміж, бо й вмерти вже не можуть, тому що, до ангелів подібні, вони — сини Божі, бувши синами воскресіння» (Лк. 20, 34-36).

Багатьом подвиг дівицтва був і залишається незрозумілим, тому Господь говорить: «Не всі це слово розуміють, а ті лише, кому дано» (Мт. 19, 11).

Св. апостол Павло говорить, що одружений турбується про справи цього світу і як подобатися жінці. Він є поділеним (див.: 1 Кор. 7, 33). А для того, хто склав обіт зречення світу, такі клопоти є чужими. Тому дівицтво є природньою потребою монаха, який приймає схиму, щоб «клопотатись про Господні справи, як подобатися Господеві» (1 Кор. 7, 32).

Св. Василій Великий остерігав від суто фізіологічного розуміння дівицтва. Про себе він говорив так: «Я і жінки не знаю, і не дівственник». Цими словами великий Вчитель Церкви пояснює, що дівицтво полягає не лише в утриманні себе від зносин з жінкою, а в непорочності серця, яка страхом Божим зберігає нерозбещену пристрастями святиню тіла. Дівицтво ставить людину на рівень ангелів, тому що ангели є чистими духами і приносять Богові мисленне служіння, цілим умом і серцем спрямовуючи своє буття до Бога. Тому дівицтво людини не є корисним, якщо воно не служить чистоті серця.

Дівицтво без чистоти серця Господь відкидає та позбавляє людину заслуги, бо мета справжнього дівицтва не в ньому самому, а в сердечній чистоті, коли людина, очищена від пристрастей, сповняється всякою чеснотою. Архимандрит Климентій у «Наших звичаях» застерігає від порушення обіту дівицтва та чистоти, яке може закрастися у життя ченця як гріх самоосквернення. Однією з основних причин цього гріха, особливо для початківця, є те, «що новик по вступленні у монастир занедбується у молитві та у вірності супроти своєї совісті і помалу попадає у такий наліг. І хоч часто сповідається, часто приймає св. Причастя, часто дістає упімнення, — не може вже з цього налогу піднестися і поправитися. Такий новик, архарій чи рясофор, повинен в совісті, для спасення своєї душі сам виступити з монастиря перед вічними обітами».

4) Обіт послуху

Наступне питання ігумена у чині схими пов’язане з обітом послуху: «Чи заховаєш аж до смерті послух настоятелеві й усій громаді у Христі?»

Цей обіт є однією з найнеобхідніших умов повернення людині повноти її єдності з Богом, повернення того, що Адам втратив через гріх, який, відірвавши Адама від Творця, так сильно своїми наслідками зашкодив життю людства. Щоб згладити провину цього гріха, від людини вимагалося безумовної, досконалої та безкінечної жертви, яку склав Син Божий — досконалий Чоловік і досконалий Бог, що безвідмовно був послушним Отцеві «до смерті і то смерті хресної» (Фил. 2, 8).

Як слухняна дитина, старанно виконуючи волю добрих і побожних батьків, завдяки цьому вчиться виконувати Божу волю, так і монах, віддавши себе цілковито Божому провидінню, не людям себе поручає, а Богові, через настоятеля чи духовного отця; вчиться пізнавати Божу волю навіть у тому, що в його сприйнятті та розумінні викликає особисте заперечення.

Отже, обіт послуху має на меті привести монаха до цілковитого зречення себе, допомагає йому позбутися гріха егоїзму, повертаючи йому ті стосунки з Богом, які через гріх Адама були втраченими і віднайденими щойно Ісусом Христом. Послух робить монаха сином Божим за благодаттю через прийняття та наслідування Єдинородного Сина Божого за природою і допроваджує до любові Бога і ближнього — більшої, ніж до себе (пор. Йо. 15, 13).

5) Обіт убозтва

«Чи перебуватимеш аж до смерті у нестатках і добровільному, задля Христа, убозтві у спільному житті, нічого для себе не набуваючи ані не зберігаючи, хіба що для загальної потреби і то з послуху, а не з власної волі?» — питає ігумен новосхимника.

Саме убозтво робить людину вільною. Тому воно так глибоко вкорінене у житті Сина Божого, а через Нього і в житті цілої Церкви. Зміст чернечих обітів схими полягає саме у тому, що вони обертаються даром Божої любові; вони роблять монаха громадянином неба, спадкоємцем всіх дібр Того, за ким він слідує. Вони роблять ченців вільними через пізнання правди, відкриваючи їх на прийняття Божого Слова та перебування у Ньому (Йо. 8, 31).

Великий учитель Церкви св. Йоан Золотоустий, маючи можливість бути не менше багатим, ніж імператор Візантії, залишився вірним монашим обітам убозтва та добровільної бідності, тому цього мужа віри ніщо не могло зламати, і слова, ним промовлені, відобразили силу обіту убозтва: «Чого мені лякатися? Смерті? Але я скажу з апостолом: Життя моє — Христос, а смерть — моє майно. Вигнання? Але земля належить Господеві з усім, що вона має. Позбавлення маєтків? Я нічого не приніс у цей світ і нічого не винесу із нього з собою. Усім, що може примусити людину тремтіти, — я погорджую».

Після обіту убозтва не можна ані заробляти для себе самого, ані затримувати у себе одержані гроші без благословення настоятеля, не можна нічого від когось діставати для себе; не можна самому позичати, давати або міняти речі, одержані до вжитку. Цим обітом монах зобов’язується добровільно задовільнятись тим, чим мусить задовільнятись убогий; він повинен не побільшувати свої потреби, а намагатись їх зменшувати: не повинен ніколи домагатись гарної одежі, дорогого взуття, вибагливого харчу, вигод, які незгідні з убозтвом. Цим обітом монах зобов’язується бути ощадним і шанувати монастирські речі, дані йому для вживання, і нічого добровільно або через недбальство не марнувати.

Розуміння цього не дозволяє монахам заглибитися у кризу сучасної людини, яка жадає розкошів життя, приємних почуттів і вражень, сильних емоцій, постійної ейфорії духу. Убогість духу навчає відділяти ці «недуховні» речі, почуття й емоції від особи Бога, бо вона шукає не приємностей і солодощів життя, а самого Господа. А Він дарує себе тому, хто залишився вільним від будь-якого матеріального та духовного узалежнення від речей, почуттів і переживань — дарів, які повинні допомогти прийти до Господа, а не замінити Його. Тому найбільші святі, для яких було близьким монаше життя, завдяки убогості духу, тобто усвідомленню власної гріховності та недостойності, були здатними отримувати багатократно помножену Божу благодать та затримувати її. Навіть під час найбільших просвічень вони повторювали разом зі св. апостолом Павлом, що вони є найпершими між грішниками.

Убогість звільнює монаха від будь-якого піклування і робить здатним турбуватися тільки про вічне спасіння душі: чи молячись, чи працюючи, чи у повсякденному житті. Убогість навчає всього очікувати від Господа і все до Нього спрямовувати.

6) Обіт вірності уставам і правилам монашого життя

Далі ігумен питає: «Чи приймаєш всі устави і правила спільного монашого життя, укладені святими Отцями і подані тобі до відома настоятелем?»

Святі отці є для нас взірцем монашого життя. Вони сягнули найвищих ступенів досконалості, залишили після себе Устави та слова, які допомагають послідовникам йти прокладеною ними дорогою до святості за прикладом їхнього життя та досвіду, здобутого кров’ю, освяченого, закарбованого Божою благодаттю.

Коли монах поривається виправдати своє недбальство, намагається коректувати науку св. Отців про християнське життя, він сам себе осуджує, кажучи, що неможливо виконати ту справу, яку виконали святі, скільки б не намагатися, і що неможливо стати до них подібними, що навіть і надії на це немає. Про такого монаха говорить св. Симеон Новий Богослов: «Хто з тих, що знають Бога, над таким хулителем не заплаче? Бо святі Отці нічого не навчали і нічого не передали нам, не перейшовши цього на власному досвіді».

«Ми повинні шукати, цінувати, любити та запроваджувати у себе все те, що передано нам Отцями, що взято зі старовинних традицій східного чернецтва, що забуто і втрачено у віках, але що надає нашій аскезі і зовнішньому виглядові наших монастирів знамено старовинного чернецтва» – читаємо в Наших Звичаях.

7) Обіт терпеливого перенесення скорбот і труднощів монашого життя

Наступне питання ігумена таке: «Чи перетерпиш цю скорботу і труднощі життя задля Царства Небесного?»

Людина, яка не зазнала труднощів і терпінь життя, не вміє оцінити Божих дарів, не вміє бути вдячною за них своєму Творцеві. Отож, виключно з превеликої любові до людини Господь залишив їй постійну боротьбу з труднощами та скорботами, щоб приймаючи їх із вдячністю, людина навчилася очікувати допомоги та добродійств від Бога, постійно за Ним шукаючи і до Нього звертаючись.

Саме тому монах, який зробив виклик світові та дияволові, не може не терпіти і не страждати, якщо хоче спастися. Хто ж прийшов до монастиря шукати безтурботного, спокійного життя, життя без труднощів і скорбот, той у ньому не витримає, а якщо навіть і залишиться в монастирі, то лише вдаватиме доброчесного, а насправді буде зброєю диявола проти подвижників.

Тих, хто звик до труднощів і скорбот, хто зі спокійним серцем приймає терпіння, розраховуючи на Боже милосердя, хто живе постійними молитвами подяки до Господа, втішаючись Його дарами і не звертаючи уваги на прикрощі, а сповняючись щастям, — таких братів Господь виводить з труднощів. Ця постійна боротьба робить монахів «безкровними мучениками», бо вони не живуть за власного волею, але підкоряють її усьому, що для їхнього спасіння Господь допускає, зберігаючи вірність Богові і вдячність за все.

Після того, як монах складе ці обіти, ігумен читає йому повчання, що треба зберігати та чого уникати в житті, щоб стати учнем і послідовником Ісуса Христа й осягнути спасіння. Він повинен назавжди запам’ятати обіти, складені Владиці Христові у присутності ангелів, що невидимо записують усі ці слова.

«Наші звичаї» застерігають монаха від легковаження строгості обітів. «Обіти, складені, але не додержані, стають для монаха великим злом, бо тяжкою зневагою Господа Бога є дати Йому обітницю, а потім раз у раз її не дотримувати».

Завершити цю свою доповідь я хотів би словами які промовляє ігумен даючи монахові свічку. «Прийми, брате, оцю свічку і знай, що віднині маєш бути світлом для світу своїм чистим і чеснотливим життям та добрими звичаями. Бо ж каже Господь: хай ваше світло так світиться перед людьми, щоб вони, бачачи ваші добрі діла, прославляли Отця вашого, що на небі».

Маємо повсякчасно пам’ятати, що нам як монахам, через виконання цих наших обітів, Бог довіряє нам свідчити про Себе, свідчити саме в тих обставинах, де Він нас поставив. Дотримуючись обітів і провадячи ангельське життя, ми своїм життям зможемо провадити найкращу місію і світити іншим, своєю святістю вказувати іншим людям на Господа. Так як радіоактивний метал зі своєї природи випромінює радіоактивне проміння, так монах зі своєї суті, преображеної в Бозі, випромінює Божу присутність. Кожна людина, як я вже згадував, більше чи менше свідомо прагне Бога, бо є створена на образ і подобу Бога і шукає завжди свого Творця. Монахи мають відповідати своїм ідеальним християнським життям, на це сокровенне бажання, щоб люди бачили в них тих, хто це реалізував в своєму житті.

Василій Великий каже: «Монах – це є досконалий християнин». І на Сході завжди було так, що монах був тим прототипом для людей, зразком християнина. Богопосвячене життя – це не справа багато знати, але тим, що ти знаєш, жити. І тому апостоли, оскільки вони повірили і почали цим жити, могли бути ефективними благовісниками.

А це свідчення пробивається через мури монастирів, нічого і ніхто його не може зупинити.