Харизми
Ієромонах Онуфрій (Олег Кіндратишин)
2020
Дари Святого Духа в часах апостольських
Весною 57 року десь близько Пасхи під час свого перебування в Ефесі св. Павло пише Перше послання до Коринтян[1]. Розділи 10-14 цього послання присвячені впорядкуванню богослуження. Звідси черпаємо відомості, яким було богослуження у християн із язичників у апостольську добу. У розділах 10-11 регулюється зовнішній, «тілесний», аспект богослуження, а у розділах 12-14 –духовний аспект: Щождо духовних дарів, то я, брати, не хочу, щоб ви про них не знали (1Кр 12,1). Апостол змальовує захопливу картину богослуження, можливого тільки тоді, і більше ніколи, богослуження, яке воістину звершував сам Святий Дух не тільки невимовними зітханнями в серцях, а й проявляючись назовні у численних духовних дарах (πνευματικὰ χαρίσματα)[2]. Як каже св. Йоан Золотоустий (+407): Духовними він (апостол) називає знамення, бо вони – дії самого Духа, а людські зусилля анітрохи не допомагають їх звершенню (Бесіди на 1Кр 29,1)[3].
Апостол перелічує дари св. Духа: слово мудрости, слово знання, віра, дар зцілення, сила творити чуда, дар пророкування, розпізнавання духів, різні мови, тлумачення мов (1Кр 12,8-10); у 1Кр 12,28 після дарів чудес ще подаються дари допомагати, управляти. Апостол Павло перелічує носіїв духовних дарів у строгій послідовності: апостоли, пророки, учителі, чудотворці, ті, що мають дари зціляти, допомагати, управляти, говорити мовами, тлумачити (1Кр 12,28-30); у Еф 4,11 поміж пророками і вчителями поміщені ще євангелисти і пастирі[4].
1Кр 12,28-30: І деяких поставив Бог у Церкві: по-перше – апостолів, по-друге – пророків, по-третє – учителів, потім – дари чудес, потім дари зціляти, допомагати, управляти й говорити різними мовами. Чи ж усі апостоли? Чи ж усі пророки? Чи всі учителі? Чи ж усі чудотворці? Чи ж усі мають дар ізціляти? Чи ж усі мовами говорять? Чи ж усі тлумачать?
Далі у 1Кр 13 св. Павло навчає про перевагу любові, без якої говоріння мовами людськими і ангельськими, дар пророцтва, відання усіх таїн й усього знання, віра, роздання усього бідним, віддання тіла на спалення – нічого не варті. За тлумаченням св. Йоана Золотоустого, любов – це путь, що веде до отримання всіх дарів; нехтування любов’ю буває причиною всіх зол; дари не лише не єднали коринтян, але й розділяли з’єднаних, а любов може з’єднати розділених (Бесіди на 1Кр 32,3)[5]; любов перевершує всі дари; любов – це знак найважливіший від усіх знамень, оскільки по ньому пізнається учень Христовий (32,8). Нехай інші звершують тисячі знамень, але, якщо вони мають ворожнечу між собою, вони будуть висміяні невірними; і навпаки, хоча б вони не здійснили ні одного знамення, але тільки щиро любили би один одного, вони будуть всіма шановані та бездоганні (32,8).
У 1Кр 14,1-25 апостол пояснює, що дар пророкування корисніший за дар мов, оскільки пророкуючий говорить людям на повчання, попередження, розраду (14,3), повчає Церкву (14,4). Апостол закликає, щоб духовні дари були на збудування Церкви (14,12; 14,26). Тому, хто говорить мовами, хай молиться, щоб умів вияснити (14,13; пор. 14,5). Коли хтось говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і нехай один пояснює, і то по черзі. Коли ж немає кому пояснити, нехай мовчить у церкві; нехай собі й Богові говорить (14,27-28).
Серед носіїв духовних дарів «по-перше» йдуть апостоли – особи покликані Святим Духом проповідувати Євангеліє і поставлені на те Церквою, як Варнава і Савло (Ді 13,1-4)[6]. За поясненням св. Йоана Золотоустого, у апостольстві зосереджується уся сукупність інших дарувань (Бесіди заг. Ді 3,4)[7]; апостольство – це начало, основа і корінь інших дарувань: Пророк не може бути і апостолом і пророком; апостол же неодмінно є і пророком, і має дари зцілень, і роди мов, і тлумачення мов; тому (апостольство) є начало і корінь дарувань (Бесіди заг. Ді 3,3).
«По-друге» пророки[8] – це особи, які здатні приймати особливі одкровення від Бога про майбутнє[9] та сокровенне (потаємні думки людини)[10], тобто здатні «говорити в Дусі». Книга Діянь називає таких пророків:
Ді 13,1: Були ж в Антіохії, у Церкві, що там була, пророки й учителі як ось: Варнава, Симон, прозваний Ніґер, Лукій Киренейський, Манаен, вихований з Іродом тетрархом, і Савло.
Ді 15,32: Юда та Сила, які й самі були пророки, втішили і скріпили братів частим словом.
Ді 21,9-10: Було ж у нього (диякона Филипа) четверо дочок-дівчат, які пророкували. І коли ми більше днів перебули, якийсь пророк, Агав на ім’я, прибув з Юдеї.
Апостол Павло каже:
1Кор. 14,3-5: Хто ж пророкує, то говорить людям: на повчання, попередження, розраду. Хто мовами говорить, той сам себе повчає; хто ж пророкує, той повчає Церкву. Я хочу, щоб усі ви говорили мовами, але ліпше, щоб ви пророкували; бо більший той, хто пророкує, ніж той, хто мовами говорить, – хіба що він пояснює, щоб Церква мала повчання.
Під час богослуження пророки дивували присутніх зокрема своїм даром викривати потаємні думки присутніх:
1Кор. 14, 24-25: Коли ж усі пророкують, і ввійде якийсь невіруючий чи неосвічений, його всі викривають, усі судять; тайни його серця стають явними, і, таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й заявить, що Бог є справді поміж вами.
Як пояснює св. Йоан Золотоустий, пророк, на відміну від віщуна, говорить усе з тверезою душею і здоровим розумом, знаючи, що він говорить (Бесіди на 1Кр 29,1); з розумом і повною свободою, пророки владні говорити і не говорити; не змушувані, але разом з честю зберігають і волю (29,2); пророки за допомогою пророцтва і вчать і говорять усе для спільного збудування (32,2).
«По-третє» – учителі. Згідно пояснення св. Йоана Золотоустого, учителі – це особи, у яких до богоодкровення додавався і труд особистого заглиблення в божественні істини: Пророкуючий говорить усе від Духа, а навчаючий говорить іноді і від власного розуму … діло пророка цілковито є дар, а діло учителя – і труд людський; учитель говорить багато і від себе, хоча, звичайно, згідно з божественними Писаннями (Бесіди на 1Кр 32,1)[11].
Після вчительства апостол перелічує інші благодатні дари та служіння у Церкві. Про ці дари добре підсумовує св. Йоан Золотоустий: Що ж означає слово мудрости? Це те, яке мав Павло, яке мав Йоан, «син грому». А слово знання? (1Кр 12,8). Це те, яке мали багато вірних, які, хоч мали знання, та не були в силі навчати і відповідно передавати іншому те, що знали самі. Іншому віра (1Кр 12,9), не віра в догмати, але віра чудодійна, про яку Христос каже: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться (Мт 17,20). І апостоли про неї просили, коли казали: Додай нам віри (Лк 17,5). Вона – мати чудотворень. Але мати дар творити чуда і дари зцілень – не одне і те ж. Хто мав дар зцілень, той лише зціляв, а хто мав дар творити чуда, міг і карати; від дару творити чуда – не лише зцілення, але й покарання, як, наприклад, Павло осліпив, Петро поразив смертю. Іншому дар пророкування, іншому розпізнавання духів (1Кр 12,10). Що значить розпізнавання духів? Це знання того, хто духовний і хто недуховний, хто пророк і хто обманщик, як каже до Солунян: Пророцтва не легковажте, усе перевіряйте; тримайте те, що добре (1Сол 5,20-21) (Бесіди на 1Кр 29,3)[12].
Особливий вид дару зцілень увіковічений у Церкві у таїнстві Єлеопомазання[13]. Мабуть, ця харизма започаткувала в давній Церкві обов’язки екзорцистів, заклинателів злих духів (як причин хвороби) та введення в церковні служби (не тільки в Літургію, а й у вечірню та утреню) окремих молитов над одержимими (ἐνεργούμενοι), або обуреваємими (χειμαζόμενοι – тобто, від нечистих духів)[14].
Дари допомагати (ἀντιλήμψεις) та управляти (κυβερνήσεις) належали постійній місцевій церковній ієрархії: перший – дияконам, що дбали про вбогих, недужих, а другий – пресвітерам та єпископам. На богослуженні носії цих дарів виступали на перші місця. На початку ІІ ст. пастирське служіння почало замінювати служіння надзвичайні – апостольське, пророче та вчительське, як це можна зрозуміти із Науки 12 апостолів (І ст.): Поставляйте (χειροτονήσατε), отже, собі єпископів та дияконів достойних Господа … бо і вони виконують для вас служіння пророків і вчителів (λειτουργοῦσι καὶ αὐτοὶ τὴν λειτουργίαν τῶν προφητῶν καὶ διδασκάλων). Отож, не нехтуйте ними, бо вони – гідні вашої пошани разом із пророками та вчителями[15].
Дар мов (глосcолалія)[16] вперше був даний апостолам, а можливо, й іншим вірним у день П’ятидесятниці при сходженні на них Святого Духа. Цей дар проявився в особливо натхненній мові про величні діла Божі іншими мовами, так що слухачі близько 15-ти народностей чули з уст апостолів свою рідну мову[17]. Господній Дух, що охоплює всі народи й мови людства та спроможний об’єднати їх, вмить скасував у глибинах душ межі, встановлені народністю та мовою, символічно вказуючи цим на майбутнє благодатне об’єднання людства.
Подібний дар не раз надавався в апостольській Церкві після хрещення. Так, дар мов одержав Корнилій і його домашні після хрещення, учні Йоана Хрестителя, коли апостол Павло поклав на них руки[18]. Наймогутніше відлуння великого чуда П’ятидесятниці ми знаходимо в одній із найбільших та найважливіших християнських церков із язичників – у Коринтській церкві[19]. У ній цей чудесний дар отримав широке застосування на богослуженні. Він і проявлявся, мабуть, тільки на богослужбових зібраннях у церквах[20].
Змістом мовлення коринтських глоссолалів була молитва[21] і переважно хвалебного і якогось таїнственного характеру[22]. Мова, на якій говорив глоссолал, була незрозумілою для присутніх[23] і, як видно, не вповні зрозуміла і для самого глоссолала (хоча дух його молився, тоді як розум залишався без плоду)[24], тому промова глоссолала потребувала тлумачення[25], але тлумачення його промови потребувало також особливого дару Святого Духа[26], яким далеко не завжди володів глоссолал[27]. Про це так тлумачить св. Йоан Золотоустий: Інший сам знав, що говорив, але іншому витлумачити не міг; а інший мав здатність до того й іншого, або до чогось одного із двох (Бесіди на 1Кр 29,3).
Говорити мовами було жаданим даром (я хочу, щоб усі ви говорили мовами)[28], яким глоссолал сам себе повчав[29], ступінь цього дару залежала від моральної висоти обдарованого, тому, наприклад, апостол Павло володів ним більше від усіх коринтян[30].
У чому ж полягав дар мов?[31]
Деякі давні автори[32] були схильні вважати, що дар мов у Коринті, і взагалі, був таким же, як глоссолалія П’ятидесятниці, тобто, що всі глоссолали одержували здатність говорити на існуючих у той час іноземних мовах.
Св. Іриней Ліонський (+ після 198), Проти єресей, V,6,1: Тому й каже апостол: Ми ж говоримо про мудрість між досконалими (1Кр 2,6), називаючи досконалими тих, які отримали Духа Божого і через Духа Божого говорять усіма мовами, як і він говорив. Так і ми чули багатьох братів у Церкві, які мали пророчі дарування і через Духа говорили різними мовами, і для спільної користі викривали сокровенне людей і пояснювали таїнства Божі; таких апостол називає також «духовними», і вони духовні по причастю Духа …
Тертуліан (+ 230-240), Проти Маркіона, V,8,8 і далі: Одному, – каже апостол, – дається через Духа слово мудрості … іншому види мов, іншому тлумачення мов … І якщо апостол згадує, що в Законі було написано, що Творець буде говорити іншими мовами і іншими устами[33], то, оскільки цією згадкою він підтверджує дар мов …
Ориген (+≈254), Гомілії на книгу Вихід, XIII,2: Бо мовлення – це одне, а голос – інше. Мовлення за допомоги язика контролюється розумом; а голос – це, наприклад, сказане по-латині або по-грецьки, піднесеним або стриманим тоном … Послухай, що мовить апостол: Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний (1Кр 13,1). Таким чином, говорити на мовах і перекладати з однієї мови на другу – це приношення міді. Бо необхідно, щоб у скинії Господа було все і в домі Бога нічого не бракувало. Отож, голос, як ми сказали, – це приношення міді. Саме за допомогою голосу перекладають думку з однієї мови на іншу, а мовленням виражають певну думку. І все це приноситься Богу: думка, мовлення і голос.
Св. Кирило Єрусалимський (+≈387), Поучення огласительні, 17,16: І почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм промовляти (Ді 2,4). Галилеянин Петро і Андрій то на перській, то на мідійській мові висловлювалися. Йоан і інші апостоли на всіх мовах говорили перед язичниками. Бо не нині почали звідусіль збиратися сюди багато чужоземців, але з тодішніх часів. Який знайдеться учитель, який би відразу навчив тому, що вони, не вчившись, узнали? Скільки років під керівництвом граматики і в інші способи навчаються грецькій мові, щоб добре розмовляти на ній, а проте не всі однаково розмовляють … А Дух Святий враз навчає багатьох мов, яких апостоли раніше не знали. Це справді велика мудрість, це божественна сила. Як можна порівняти їхній довгий час незнання із повним, багатоманітним, надзвичайним, враз відкритим діянням мов?
Cв. Йоан Золотоустий, Бесіди про заголовок книги Діяння апостолів, 3,4: … той, хто хрестився зараз же починав говорити і нашою мовою, і мовою персів, і мовою індійців, і мовою скіфів … Таке знамення і називалося «різні мови», тому що людина, яка мала від природи одну мову, починала говорити різними та чужорідними мовами по благодаті, і можна було бачити, як людина, одна за числом, була різноманітною за даруваннями, і мала різні уста і різні мови.
Цей погляд, що дар мов полягав у здатності говорити на існуючих у той час іноземних мовах, Йоан Золотоустий також висловлює у Бесідах на 1Кр, зокрема: 29,1; 35,1; 35,3; 36,3[34].
Св. Григорій Богослов (+390), Слово 41 На святу П’ятидесятницю: Апостоли почали говорити на чужих мовах, а не на рідній, і, що особливо дивовижно, почали говорити не вчившись. Це знамення для невірних, а не для віруючих, і воно мусіло послужити для звинуваченню невірних, як написано: Чужими мовами й іншими устами я буду говорити до народу цього, та вони й так мене не послухають (1Кр 14,21; Іс 28,11).
Св. Августин (+430), Проповідь на Євангеліє від Йоана, 6,10: У ранні часи Святий Дух виливався на віруючих, і вони говорили на мовах, яких не учили, бо Дух давав їм дар мовлення. Це були знаки пов’язані із часом. Тому що подобало, щоб являвся цей знак Святого Духа на всіх мовах, щоб засвідчити, що Господнє Євангеліє буде проповідано на всіх мовах і у всіх кінцях землі. Це було зроблено для знамення, і це минуло. Чи ми очікуємо тепер, щоб ті, на кого будуть покладені руки, заговорили на мовах? Або коли ми покладали свою руку на тих дітей, чи очікував кожен із нас, що вони почнуть говорити на мовах? І, побачивши, що вони не говорять на мовах, чи виявився хтось із нас настільки зіпсутий у своєму серці, щоб сказати: Вони не отримали Святого Духа?
Проти такого розуміння дару мов, як здатності говорити на існуючих у той час іноземних мовах, висуваються такі заперечення:
- у коринтських християн не було потреби говорити чужими мовами (така потреба була в день першої християнської П’ятидесятниці);
- мови тут не названі «іншими»; слово «мова» часто вживається в однині і не перекладається, як у Діяннях, словом διάλεκτος;
- Спаситель обіцяв віруючим, що вони говоритимуть «новими» мовами, а не іноземними (Мк 16,17).
Дехто думав[35], що мова глоссолалів – це прамова, тобто змішана мова, яка містила елементи або рудименти різних історичних мов та стала символом християнської спільності. Підставою для такого розуміння є те, що слово γλώσσα в описах дару мов вживається деколи в однині. Однак однина може означати якусь одну із існуючих мову, що підтверджує і брак артикля при цьому слові.
Позаяк γλώσσα або γλώσσημα означає у класиків слово провінційне або застаріле, або незвичайне, яке вимагає пояснення (глосса)[36], то дехто думав, що мова глоссолалів складалася саме з таких слів[37]: архаїзмів, неологізмів та іноземних. Але у Новому Завіті слово γλώσσα не вживається в такому значенні. Таке мовлення нічим не різниться від звичайного і не є чудесним явищем.
Дехто думає, що мова глоссолалів складалася з нечленороздільних звуків (апостол Павло порівнює її із звуками сурми)[38] або з ледве чутного молитовного шепоту[39] (1Кр 14,2: хто говорить мовами, той не людям говорить, лише Богові, бо ніхто його не розуміє), або навпаки, з екстатичних вигуків, уривчастих славословій. Мовлення глоссолала називається здебільшого не λόγος (слово, знаряддя думки), а тільки γλώσσα (мова, звук сам по собі)[40]. Але апостол прямо каже, що глоссолали вимовляли «слова», хоч і «незрозумілі»; він порівнює їх із голосними кимвалами та сурмами.
Це порівняння, нераз вжите апостолом, дало привід розуміти глоссолалію у значенні якогось особливого співу. Усі терміни, вжиті апостолом Павлом щодо глоссолалії, можуть мати і музичне значення. Γλώσσα називався корпус флейти[41]; родами «γένη» (роди мов)[42] позначалися у класиків[43] мелодії діатонічні, хроматичні та енгармонічні. Слово «γένη» природніше у застосуванні до мелодій, аніж до мов, бо класифікації мов у давнину не було. Слово «ἑρμηνεύειν» (пояснювати) у класиків вживається і щодо музичної інтерпретації[44]. У виразі «Καὶ ἔτι καθ᾽ ὑπερβολὴν ὁδὸν ὑμῖν δείκνυμι» (сл. «І єще по превосхождeнію пyть вaмъ показyю»)[45] слова ὁδός (путь) і καθ’ ὑπερβολὴν (по превосхождeнію) теж були музичними термінами: ὁδός (путь) означало перехід від одних тонів до інших, а терміном «гіперболеон» називався тетрахорд на п’ятій найвищій струні гітари[46]. Звичайно, усі ці терміни крім музичного можуть мати і звичайне значення. Та настійне порівняння глоссолалії з музикою і цілий ряд термінів, які можуть мати застосовування до музики, змушують замислитися.
Значущим є також термін «ἀποφθέγγεσθαι» (звучати) вжитий щодо глоссолалії на П’ятидесятницю (Ді 2,4). Так св. Іриней описує, що апостоли в день П’ятидесятниці «заспівали гімн Богові усіма мовами»: Святий Дух і зійшов, як каже Лука, по Вознесенні Господа на учнів у день П’ятидесятниці, маючи владу допустити всі народи до брами життя і до одкровення Нового Завіту. Тому вони суголосно на всіх мовах і славили Бога, оскільки Дух приводив до єдності розділені племена і приносив Отцю початки всіх народів. Тому і Господь обіцяв послати Утішителя, який би з’єднав нас із Богом (св. Іриней, Проти єресей, ІІІ,17,2).
Про молитву в музичною сенсі говорить Ориген:
Ориген, Про молитву, 2: Наш ум не може (звичайно, у відносному значенні) молитися, якщо його молитві не передує молитва Духа; до молитви Духа ми немов приєднуємося зі своєю молитвою; ум наш (тобто, сам по собі) не може і похвалами Бога превозносити і прославляти Отця у Христі благозвучно, мелодично, ритмічно і гармонічно, якщо Дух, який досліджує все, навіть глибини Божі (1Кр 2,10), перше, перед нашими похвалою і прославлянням, не проникне собою глибин нашого ума і по можливості не обійме їх собою.
Треба взяти до уваги і широке застосування співу у давнину. Поки не винайшли букви, закони співали, щоб їх не забути[47]. Усе це дало привід декому вбачати в глоссолалії спів[48].
Проти розуміння дару мов у значенні співу промовляє, мабуть, те, що щодо цього дару настійно вживається дієслово λαλεῖν (говорити). Однак це дієслово вживає апостол Павло щодо виконання на богослуженні псалмів, гімнів і пісень (Еф 5,19; Кл 3,16). Тому це заперечення відпадає, якщо спів був речитативним[49], яким і звичайно міг бути спів у його найпростішій формі у первісній Церкві з її нерозвиненими ще формами богослуження. Ще св. Августин про спів за його часів каже, що голос співців більше був схожим на акцентоване мовлення, ніж на спів[50].
Ці пояснення можна поєднати між собою, і, можливо, що кожне з них вказує на певну дійсну рису у цьому незвичайному явищі. Варто звернути увагу на різноманітність виразів уживаних апостолом Павлом щодо дару мов: мова, мови, різні мови (роди мов), говорити мовою або мовами, говорити слова на мові, молитися мовою, мати мову, оспівувати, молитися, благословляти, благодарити духом, говорити духом таємні речі, говорити не людям, а Богові (1Кр 12,10, 20, 30; 13,1; 14,2, 4-6, 13-16, 26, 27, 28, 39). Це показує, що дар мов міг «безконечно урізноманітнюватися»[51] у своїх проявах.
Аби правильно робити висновки про характер цих проявів, слід звернути увагу на місце, яке апостол відводить цьому дарові серед інших духовних дарувань. Класифікуючи духовні дарування, апостол Павло виділяє дар мов із даром тлумачення мов у окрему групу. Розміщуючи духовні дарування за мірою користі, яку вони приносять не окремому віруючому, а цілій церкві, апостол на перше місце ставить дари розуму (учительство, пророцтво), на друге – дари волі (творення чудес, пастирство), і на останнє – дари мов, очевидно, як вияв почуттів[52].
Отож, говоріння мовами було виразом живого внутрішнього руху та піднесення тих, які вперше відчули себе вільними від осудження та відчули невимовну радість, пов’язану з першим усвідомленням богосинівства[53]. Це була величезна радість нових відносин до Бога і до людей, нової і повної свободи у Христі, яка шукала для себе надзвичайного, не зв’язаного природною необхідністю, надприродного виразу.
Тут справа була у цьому внутрішньому піднесенні. Наскільки воно було глибоке, видно з того, що воно було зрозуміле лише тому, хто через Святого Духа приходив у внутрішній зв’язок із тим, хто мав такі переживання, і був спроможний тлумачити. Тлумач розділяв із глоссолалом його піднесення, однак воно оволодівало ним не настільки, і він був у стані виразити ці почуття зрозумілими словами, перекласти доступною мовою незвичайні форми їх прояву. Оскільки це відчуття було таке глибоке, то воно виражалося всіма можливими для людини засобами[54], вибираючи з-поміж них найвищі та найблагородніші. Мова – найтонший засіб такого вираження. Але, як зауважує граматик Пселл (+1096), у кожного народу є свої, Богом дані імена, що мають невимовну силу, а при перекладі ніби втрачають її. Такими є єврейські імена Серафим, Херувим, Михаїл, Гавриїл[55]. У давнину чужоземним словам приписували надприродну силу[56]. Мова – це не випадковий витвір народу, а творіння його генія, носій його ідей. Те, що переживали перші християни, було, очевидно, вищим від такого великого спільного творіння, як мова кожного народу, і потребувало багатства всіх мов. Їхнє переживання було вищим і від цього.
Тому-то дар мов не обов’язково треба розуміти, як цілковите мовлення на іноземних мовах. Глоссолал міг запозичати звідтам найбільш значущі слова. На це, мабуть, вказує вираз апостола Павла: прийняли дух усиновлення, яким кличемо: «Авва! – Отче!» (Рм 8,15). Мовлення глоссолала виходило із тих глибин душі, які не освітлюються світлом свідомості, із «духа», а не з «розуму».
Можливо, що це мовлення доповнювалося іншими виразами почуттів, наприклад: зітханнями, на що, можливо, вказують слова апостола Павла: Сам Дух заступається за нас стогонами невимовними (Рм 8,26). Сильне піднесення могло викликати на допомогу слову звуки співу, бо музика сильніше, ніж слово, виражає наші почуття. (Якщо так, то не тільки зміст християнських молитов і пісень, а й сам наспів надихався Духом Божим і зберіг Його печать до наших часів).
Значення й вартість дару мов[57]
Із певністю можна сказати про дар мов, що за станом душі говоріння мовами було станом особливої духовної глибокої молитви. У цьому стані людина говорила безпосередньо Богові, з Богом, проникала в тайни. Це був стан релігійного екстазу, за доступність до нього апостол Павло щиро дякує Богу (1Кр 14,18)[58]. Ззовні це було настільки величне явище, цілком достойне Божого Духа, що для невіруючих було наочним знаком присутності самого Божества на християнських зібраннях (1Кр 14,25)[59]. Це був стан найвищого душевного піднесення. Особливо велично, що, незважаючи на силу почуття, яка охоплювала людину, вона не втрачала влади над собою, могла стримувати й регулювати зовнішні прояви цього стану, мовчати, поки говорив інший, чекаючи своєї черги. Духи пророків коряться пророкам (1Кр 14,32) – свідчить апостол Павло. Настільки цей стан був вищим від будь-якої нервово-фізіологічної підстави.
Проте апостол Павло ставить дар мов нижче від пророцтва. У дарі мов було щось ніби стихійне, що відповідало тому ступеневі розвитку, на якому тоді стояло людство. У цьому дарі було щось спільного із тими примітивними формами пророкування, як, наприклад, у Саула (1Цар 10,5ss, 19,20ss), що за зовнішніми формами нагадувало поганську мантику (уміння вгадувати волю богів). Апостол Павло, протиставляючи дар мов дарові пророцтва, позбавляє основи схильність до ентузіастичних ексцесів та потьмарення ясної християнської свідомості, як вони стали заявляти про себе в Коринті. Він закриває перед Церквою шлях, на який пізніше вступили гностики, шлях до виродження цього дару в оргіазм і магію[60]. Через те, що до говоріння мовами додавалося тлумачення, дар мов, як пророцтво, мав повчальне значення для всіх. Св. Іриней Ліонський функцію «відкривати тайни серця», яка у 1Кр 14,24-25 належить пророкам, приписує глоссолалу: … ми чули багатьох братів у Церкві, які мали пророчі дарування і через Духа говорили різними мовами, і для спільної користі викривали сокровенне людей і пояснювали таїнства Божі … (св. Іриней Ліонський, Проти єресей, V,6,1)[61].
Залишки говоріння мовами у давньому та сучасному богослуженні[62]
Дар мов, як вираз глибокого, зворушливого релігійного почуття, не міг не вплинути на християнське богослуження. Він творив той благодатний подих, який зберігся у богослуженні, перейшовши у інші форми. У пізнішому і навіть у сучасному богослуженні можна помітити деякі елементи, які є залишками древнього говоріння мовами на богослуженні. Із говоріння мовами можна виводити, наприклад, древній літургійний виголос «Мараната», що у Науці 12 апостолів вживається під час Євхаристії: Осанна Богові Давида! Хто святий, нехай приходить, хто ні, нехай кається. Мараната. Амінь (X,6)[63]; про вживання його в богослужбовій практиці згадує апостол Павло: Як хтось не любить Господа, анатема на нього! «Маран ата!» (1Кр 16,22). Цей виголос – це сирійське слово, яке означає «Господь наш прийшов» або «прийди»: Мар – Господь, ан або ана – наш, ата – прийшов, або та – прийди. Таким чином, виголос виражає напружене очікування близького приходу Христа у перших християн. Здавна старалися пояснити, чому цей виголос – сирійською мовою[64], але можна припустити, що це слово вийшло із уст глоссолала під час богослуження.
Уже св. Йоан Златоуст шукає тільки слідів глоссолалії у богослуженні свого часу: Церква тоді була небом; Дух учиняв усе в народі, керував і надихав кожного із предстоятелів. А тепер у нас одні тільки знаки тодішніх дарувань. І нині ми говоримо і по двоє, і по троє, і осібно, і один умовкає, коли починає другий, але все це тільки знаки і пам’ятки минулого. Тому-то, коли ми почнемо говорити, народ відповідає: «Духові твоєму», виражаючи, що в древності говорили так не з власної мудрості, але з натхнення Духа (Бесіди на 1Кр 36,4)[65].
Залишками говоріння мовами, мабуть, є такі відірвані слова у древньому пісненному послідованії: «Вселенную, Алилуя», а в сучасному богослуженні – певна незв’язність та відірваність (і пов’язана з ними таїнственність) виголосів на найважливішій частині св. Літургії (на її «каноні») та наприкінці вечірні і утрені. Таким же є виголос «Премудрість», що вказує на важливість не тих молитов і пісень, перед якими він промовляється, а самого моменту церковного богослуження, наприклад, Входу.
Можливо, що віковим відлунням глоссолалії у греко-слов’янському богослуженні є так звані поспівки, тобто додавання до тексту піснеспіву, на особливо урочистих місцях, побічних складів. У найдавнішому із руських уставів Московської Типографічної Бібліотеки ХІ-ХІІ ст. на степенних воскресної утрені, що тоді замінювали нинішній полієлей, подається «алилуя» з такими поспівками: «аленелуіа аленеве еневене луіа аленеве еневе невеневе еневе енелуіа»[66].
У Часослові Краківського видання 1491 р. на приспівах предначинательного псалма вечірні «Слава Ти, Господи» подаються такі поспівки: «Слава Ти Господи, аненена анане анене наааинане сотворившому вся»[67]:
Ця поспівка називається нененайкою. Крім неї у грецькій церкві відома поспівка терірем із чотири і більше раз повторенням першого складу «те», але з різними голосними для різних гласів: для першого гласу – «те», для другого – «ті», для третього – «то» і т. д. Поспівки вживають греки, південні слов’яни, старообрядці та руські афоніти. В монастирі св. Пантелеймона на Афоні спів тропаря «Богородице Діво» з поспівками на вечірні тривав цілу годину[68].
Грецькі ноти «Богородице Діво» з поспівкою терірем (фрагмент):
Цей грецький спів можна послухати та побачити його ноти повністю на:
Залишком глоссолалії є також уживання на богослуженні в найважливіші моменти древньоєврейських і грецьких слів: Алилуя, Амінь, Киріє елейсон.
Можливо, на глоссолалії основується прагнення створити особливу богослужбову мову: грецька, латинська, церковно-слов’янська.
Дар мов представлено у Новому Завіті, як таке чудове, величне, зворушливе й приголомшливе явище, що його не можна в жоден спосіб порівнювати із говорінням мовами хлистів, мальованців, ірвінгіан, мормонів, яке полягає у зовсім беззмістовному сполученні складів і слів (наприклад: «рентре фенте ренте фінтріфунт», – «тррр, тлім, тлім, дзе»), що є чисто нервовим явищем, яке супроводжується конвульсіями, кружінням, нервовим сміхом і плачем[69].
Свобода і норма в апостольському богослуженні[70]
При багатстві духовних дарувань в апостольській церкві та широкому застосуванні їх на богослуженнях, тогочасне богослуження не могло не відрізнятися від нашого значною свободою та різноманітністю. Зміст богослуження був зумовлений тим, хто із харизматичних осіб брав у ньому участь і які одкровення чи натхнення отримував під час богослуження. Але оскільки характерною властивістю християнського натхнення є те, що духи пророків коряться пророкам (1Кр 14,32), тобто збереження при натхненні повної свідомості та панування над собою, то й така свобода та різноманітність тогочасного богослуження допускала деяке обмеження через правильний порядок і чин, вільним підпорядкуванням яким тільки підкреслювалася велич і краса богослуження. Таким чином, уже в той «ентузіастичний» період християнства було започатковано строго визначений чин богослуження. Увесь цей відділ Першого послання до Коринтян має за ціль саме ввести більше порядку у богослужбові зібрання і зокрема означити порядок уживання за богослуженням духовних дарів. Апостол Павло бажає, щоб пророчі одкровення, як такі, що дають повчання не тільки серцю, а й розуму, переважали під час богослуження над говорінням мовами, яке уступає дару пророцтва за своєю неясністю та суб’єктивністю:
1Кр 14,1-4: Змагайте до любови, але бажайте гаряче духовних дарів, особливо ж – дару пророцтва. А хто говорить мовами, той не людям говорить, лише Богові; бо ніхто його не розуміє: він говорить духом таємні речі. Хто ж пророкує, то говорить людям: на повчання, попередження, розраду. Хто мовами говорить, той сам себе повчає; хто ж пророкує, той повчає Церкву.
1Кр 14,12: Тим то й ви – коли вже так їх прагнете, отих духовних дарів, – старайтеся їх мати подостатком на збудування Церкви.
1Кр 14,19: в Церкві волію п’ять слів розумом моїм сказати, щоб навчити й інших, ніж десять тисяч слів мовами.
Іншими словами, апостол бажає, щоб дидактичний елемент у богослуженні переважав над ліричним, щоб не було переповнення богослужбового матеріалу однорідним змістом.
Далі апостол повчає: Коли хтось говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і нехай один пояснює, і то по черзі … Щождо пророків, то нехай двох або трьох говорить, інші ж хай розсуджують (1Кр 14,27; 14,29).
Апостол Павло говорить, щоб не було одночасного говоріння декількох осіб: Коли хтось говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і то по черзі, і нехай один пояснює (1Кр 14,27); вимога і то по черзі (καὶ ἀνὰ μέρος) не дуже настійлива, на думку М. Скабаллановича[71].
Згідно 1Кр 14,40, богослуження відбувалося пристойно (εὐσχημόνως – добропристойно, достойно) і докладно (κατὰ τάξιν – по чину)[72].
Можливо, що на послідовність виступів харизматиків на богослуженні, вказують такі слова апостола: Коли ви сходитеся, а той має пісню, той навчання, той об’явлення, той мову, той пояснення – все хай буде для збудування! (1Кр 14,26).
Об’явлення (пророцтво) і мова, як найінтенсивніші ступені натхнення, поставлені посередині. Перед ними, як підготування, йде натхненна пісня (ψαλμός) і повчання (διδαχή) учителя (дідаскала). А після об’явлення і мови слідує спокійне слово «тлумача» (тлумачення для говоріння мовами і, мабуть, для пророцтва). Цьому «харизматичному» богослуженню могли передувати і його підготовляти звичайні гімни і молитви із Святого Письма.
Зібрання слухає те, що співають і говорять харизматики, підтверджуючи свою участь словом «Амінь»: коли благословлятимеш духом, – то як проста людина скаже «Амінь» на твою подяку, коли вона не знає, що ти кажеш? (1Кр 14,16).
Дари Святого Духа. Патристична доба[73]
У Новому Завіті термін χάρισμα виступає у двох значеннях:
- χάρισμα – дар, подарунок, як вислід χάρις – благодаті Божої (1Пт 4,10; Рм 5,15; 5,16; 6,23; 1Кор 7,7; 2Кор 1,11);
- у 1Кор 12-14 та у Рм 12,6 термін χάρισμα – набуває більш точного і технічного значення, означає особливі дари Святого Духа для християнських спільнот.
Усі, перелічені св. ап. Павлом, харизми, хоч у той самий спосіб є дарами Святого Духа, виділяються у дві категорії:
- дари справді надзвичайні, які не відповідають жодній точній ієрархічній функції всередині спільноти (дар «говорити мовами», творити чуда і зцілення);
- дари, які дають можливість управляти, допомагати, навчати і т. д.
Це розрізнення є потрібним, щоб розуміти наступний розвиток християнської думки про харизми.
Тексти щодо харизм у Отців апостольських – не дуже численні. У цих текстах відстоюється, що вони, як апостоли, говорять через Святого Духа:
Св. Климент Римський, Перше послання до Коринтян, 63,1-2: Отже, правильним є підставляти шию, зважаючи на силу-силенну прикладів, і сповнювати обов’язок послуху, щоб ми, поклавши край пустій ворожнечі, без усяких докорів досягнули мети, яка дана нам у правді. Тому ви зробите нам радість і приємність, якщо, прислухавшись до того, що ми написали через Святого Духа, відкинете несправедливий гнів вашої заздрості згідно з проханням про мир та однодумність, яке ми висловили в цьому посланні[74].
Св. Ігнатій Богоносець, Послання до Філадельфійців, 7: Були й такі, які хотіли спокусити мене за плоттю, але Дух, який від Бога, не спокушається. Бо Він знає, звідки приходить і куди йде(пор. Йо 3,8), і виявляє сокровенне. Перебуваючи між вами, я голосно звіщав, сильним голосом, голосом Божим говорив: «Зважайте на єпископа, пресвітерство та дияконів». Були й такі, які звинувачували мене, підозрюючи, що я говорив це, передбачаючи якийсь поділ. Але свідок мені той, за кого я зв’язаний, що не від плоті людської я пізнав [це](пор. Мт 16,17),але Дух сповістив мені, промовляючи: Нічого не робіть без єпископа, бережіть ваше тіло, як храм Божий(пор. 1Кр 3,16; 6,19), любіть єдність і втікайте від поділів, наслідуйте Ісуса Христа, як Він Отця свого»[75].
Св. Ігнатій Богоносець пише до християн у Смирні, що вони не мають нестачі у жодній харизмі: Ігнатій, він же Богоносець, Церкві Бога Отця й возлюбленого Ісуса Христа, обдарованій всілякими харизмами, сповненій вірою і любов’ю, яка не має нестачі в жодному даруванні, богопреподобній і святоносній(пор. Еф 9,2), Церкві, що в Смирні Азійській, бажає достойно возрадуватися в дусі непорочному і слові Божому (св. Ігнатій Богоносець, Послання до Смирнян, вступ)[76].
Цікавими є зауваження у Пастир Герми та у Науці 12 апостолів, де починає виходити проблема розрізнення між правдивими і фальшивими харизмами, перш за все у чині пророцтва:
Пастир Герми (ІІ ст.),Заповідь 11,7-9: Яким чином, – запитав я, – розрізнити, хто з них істинний пророк, а хто – лжепророк? – Послухай, – сказав він, – про обидва види пророків, і з того, що я скажу, впізнаєш істинного пророка і лжепророка. Людину, яка має Духа Святого, можеш пізнати за її життям. Хто має Духа згори, той передусім лагідний, спокійний і смиренний, віддаляється від будь-якого нечестя й від будь-якого суєтного пожадання віку цього. Себе він вважає найгіршим з-поміж усіх і ніколи не відповідає на жодні питання, і не говорить наодинці. Дух Божий говорить не тоді, коли того хоче людина, а тоді, коли Господь забажає, щоб Він говорив. Тож коли людина, яка має Духа Божого, прийде на зібрання праведних, що мають віру в Духа Божого, і коли на такому зібранні вони звершують молитву до Бога, тоді ангел пророчого Духа, який спочиває на ній, сповнює цю людину, і пророк, сповнений Святого Духа, говорить до зібрання так, як це угодно Богові[77].
Наука 12 апостолів, 11,7-12: І кожного пророка, який промовляє в Дусі, не випробовуйте і не засуджуйте, бо кожен гріх буде відпущений, а цей відпущений не буде (Мт 12,31; Марка 3,28). Адже не кожен, хто промовляє в Дусі, є пророком, а тільки той, хто провадить Господній спосіб життя. Отож за способом життя визначите різницю між лжепророком і пророком … Кожен пророк, який навчає істини, але не робить того, чого навчає (пор. Мт 23,3), є лжепророком. Кожен пророк, надійний і правдивий, який говорить про всесвітню таїну Церкви, але який не вчить того робити, що сам робить, нехай не зазнає вашого осуду, бо свій суд має з Богом. Так само чинили й давні пророки. Якщо хтось скаже в дусі: «Дай мені грошей чи чогось іншого», – не слухайте його (пор. Мт 10,8). Якщо ж він попросить дати для тих, хто в потребі, то хай ніхто його не засуджує[78].
Поміж апологетами, св. Юстин стверджує, що пророчі харизми (προφητικὰ χαρίσματα) перейшли від юдеїв до християн: У нас і досі є пророчі дарування, з чого ви повинні зрозуміти, що до нас перейшло те, що колись існувало у вашому народі. Як у вас серед святих пророків були лжепророки, так і у нас тепер багато неправдивих вчителів, яких остерігатися повелів наш Господь, так що ми до всього приготовлені … (св. Юстин, Діалог, 82,1).
Далі св. Юстин зауважує, що у його часі можна було бачити поміж християн жінок і чоловіків, які посідають харизми Святого Духа: Отже, сили Святого Духа спочили, тобто перестали діяти з пришестям того, після якого під час цього домобудівництва, здійсненого ним між людьми, вони повинні були віддалитися від вас, і спочивши на ньому знову, згідно з пророцтвом, стати даруваннями, які Він від благодаті сили цього Духа дає віруючим в нього, відповідно до достойності кожного. Було передбачено, що це буде виконано ним після його вознесіння на небо, про це я вже говорив і тепер повторюю. Писання так говорить: Зійшов на висоту, полонив полон, подав дари синам людським (Пс 67,19). І ще в іншому пророцтві сказано: І буде після цього те, що я виллю Дух мій на всяку плоть і на рабів моїх, і на рабинь моїх – і вони будуть пророкувати (Йоіл 2,28-29). І можна бачити серед нас і жінок, і чоловіків, що мають дари від Духа Божого (св. Юстин, Діалог, 87,5-88,1)[79].
У полеміці проти гностиків і монтаністів св. Іриней відхиляє вживання харизм гностиками, оскільки це не відбувалося згідно методів прийнятих у Церкві, і тому що гностики черпали свої сили не від Бога, але від магічних мистецтв: Але деякі із більш віруючих жінок, які мають страх Божий і не піддалися обману, – хоча Марко і намагався їх, як інших, ввести в обман, наказуючи їм пророкувати, – відкинувши і проклявши його, уже відділилися від такого зборища пророкуючих; тому що вони точно знали, що пророкування буває у людей не від чародія Марка, але кому Бог згори пошле благодать Свою, ті мають богодароване пророцтво і говорять там і тоді, де і коли Богу угодно, а не коли Марко велить. Бо той, хто повеліває більший і більш владущий від того, кому дається повеління: перший начальствує, а другий підпорядкований. Тому, якщо велить Марко або інший хто-небудь, як зазвичай у них – завжди забавлятися на вечерях за жеребом і один одному наказувати пророкувати і прорікати самим собі за своїми власними бажаннями; то той, хто повеліває, хоч він і людина, буде більшим і більш владущим від Духа пророчого, що неможливо. Але ці духи, яким вони повелівають, і які говорять, коли їм завгодно, є духи земні і безсилі, втім зухвалі і безсоромні, що висилаються сатаною на спокусу і погибель тих, які не зберігають твердо віри, від початку прийнятої від Церкви (св. Іриней, Проти єресей, І,13,4).
Далі будуть викриті послідовники Симона і Карпократа і інші, які вважаються за таких, що творять чудеса, які не силою Божою, не істинно і не на користь людям роблять свої діла, але на погубу і оману, і своїми магічними звабленнями і всіляким обманом більше шкодять, аніж приносять користь людям, які їм вірять, тому що вони захоплюють їх. Бо вони не можуть дарувати ані сліпим зір, ані глухим слух, ані проганяти всіх демонів, – окрім тих, яких самі ж насилають, якщо втім і це роблять, – ані зціляти немічних, або кривих, або розслаблених, або тих, які страждають якоюсь іншою частиною тіла, як це часто буває з тілесної немочі, ані відновляти належне здоров’я після хворіб, що стаються ззовні. Вони не тільки не воскрешають мертвого, – як воскрешав Господь і апостоли через молитву, і як це часто бувало у братстві по потребі, коли вся місцева Церква молилася з великим постом і молитвою, і повертався дух померлого, і людина була дарована молитвами святих, – але і зовсім не вірять у можливість цього, уважаючи за воскресіння із мертвих пізнання істини, яку вони звіщають (св. Іриней, Проти єресей, ІІ,31,2).
Подібно Іриней спростовував монтаністів, оскільки вони вважали себе винятковими хранителями харизм пророцтва і виконували його поза Церквою: Інші (монтаністи[80]),відкидаючи дар Духа, який в останніх часах по волі Отця вилитий на рід людський, не приймають того виду, який представляє Євангеліє Йоана, у якому Господь обіцяв послати Утішителя; але вони разом з цим відкидають і Євангеліє і пророчий Дух. Справді нещасні ті, що бажають бути лжепророками … але відкидають у Церкви дар пророцтва: вони поступають подібно до тих, які, через тих, що лицемірно приходять, видаляються навіть від спілкування із братами. Зрозуміло, що такі люди(монтаністи)не приймають і апостола Павла. Бо в посланні до Коринтян він нарочито говорив про пророчі дарування і знає чоловіків і жінок, які пророкують Церкві. Через те все вони, грішачи проти Духа Божого, впадають у непростимий гріх (св. Іриней, Проти єресей, ІІІ,11,9).
Виглядає, що св. Іриней має на думці харизму істини, яку Церква отримала від апостолів і передала їх наступникам, це дар даний від Бога. Хранителі цього дару пізнавалися через їхнє зразкове і незаплямоване життя, про що вже розповідалося у Науці 12 апостолів та в Пастирі Герми.
Св. мученик Аполлоній Римський (+≈183-185), сучасник Монтана, твердить про фальшивість пророцтв монтаністів, не тому, що ставив під сумнів існування таких харизм, але тому що вони їх виконували у способи нетрадиційні, тобто приймаючи грошові винагороди і в екстазі. Цитати із книги св. Аполлонія подані у Церковній Історії Євсевія[81]: «… він (Монтан) поставив збирачів грошей, прикривав хабарі, називаючи їх пожертвуваннями, платив платню своїм проповідникам, щоб обжерливість сприяла проповіді його учнів» … «Ти згоден, що все Писання забороняє пророку брати дари і гроші? А коли я бачу пророчицю, яка бере і золото, і срібло, і дорогий одяг, як мені від неї не відвернутися?» … «Скажи мені: пророк ходить в баню? пророк підводить очі? пророк любить прикраси? пророк грає в шахи і кості? пророк дасть гроші на проценти (на ріст)? Нехай признаються: допустимо це чи ні? А я доведу, що все це у них було» (Євсевій, Церковна Історія, V,18,1-14).
Про пророкування в екстазі стверджує ще один автор цитований у Церковній Історії Євсевія: Кажуть, що якийсь Монтан, з місцевих новонавернених (було це за правління Ґрата, проконсула Азії), у безмірній пристрасті до першенства дав ворогові увійти в себе; одухотворений ним, прийшовши несподівано в несамовитість, він починав говорити щось дивне, пророкуючи всупереч звичаю Церкви, який здавна і спадкоємно зберігається (Євсевій, Церковна Історія, V,16,7).
Отож, отці ІІ ст. засвідчують віру в присутність харизм у тогочасній Церкві, але спонукувані антиєретичною полемікою вони намагаються закріпити межі та способи, на основі яких було б можливо розрізнити харизми християн від харизм, які відстоювали єретики.
Пізніше роздуми про харизми розвиваються у таких основних напрямках:
Харизми надзвичайні, які не відповідають жодній точній ієрархічній функції всередині спільноти (дар «говорити мовами», творити чуда і зцілення) все частіше розглядаються як привілей первісної Церкви.
Ориген, наприклад, враховуючи анти-єврейську полеміку, хоч захищає тривання чудес серед християн, стверджує також, що знаки Духа, численні в часах Ісуса Христа і після його Вознесіння, схоже, пізніше стають рідшими: Справді, можна бачити, що юдеї з того часу, як прийшов Ісус, були цілком залишені, вони нічим більше не володіють з того, що у них колись вважалося священним, не мають ніякого знамення, яке могло б показати присутність у них якоїсь Божественності. Немає у них більш пророків, немає більш чудес, тоді як у християн сліди цих останніх не зникли ще й досі, у них продовжують відбуватися чудеса навіть ще більш великі, ніж тоді; і якщо бажають проявити до нас довіру, то зі свого боку ми могли б сказати, що навіть ми бачили (ці чудеса) (Ориген, Проти Цельса, ІІ,8).
Та знаки Святого Духа проявлялися з самого початку, коли Ісус навчав, у більшій кількості після його вознесіння, менше, натомість, опісля. За винятком того, що навіть зараз є сліди цього у небагатьох людях[82], очищених у їхніх душах Логосом та діями, відповідними Йому. Святий бо Дух-виховник від лукавства тікає, відступає від гадок безглуздих (Муд 1,5) (Ориген, Проти Цельса, VII,8)[83].
Св. Григорій Богослов (+390) виражає сумніви щодо існування харизм у Церкві у його час[84].
У своїх розлогих роздумах про харизми[85] св. Йоан Золотоустий (+407) відповідає, чому чуда і знамення тоді були, а тепер не бувають? (Бесіди на 1Кр 29,1). Чуда потрібні були у часи апостольські, коли ще віра не була утверджена, а опісля сила віри уже не має потреби у такій допомозі: Тоді треба було, щоб вчення благочестя було посіяно всюди, бо [це] був початок і перші досвіди віри … Тому спочатку і недостойним були подавані дарування, бо в давнину для віри потрібна була ця допомога; тепер же і достойним вони не даються, тому що сила віри вже не має потреби в такій допомозі (Бесіди заг. Ді 2,3); Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть (1Кр 13,8). Якщо ці два дари були послані для віри, то з поширенням її повсюди вживання їх уже зайве. Але любов один до одного не припиниться … (Бесіди на 1Кр 34,1).
З іншої сторони знаки-знамення були потрібні у первісній Церкві для наочного прояву Духа: У давнину той, хто хрестився і увірував одразу починав говорити різними мовами для прояву Духа. Оскільки тодішні люди перебували у стані більш немічному, і плотськими очима своїми не могли споглядати духовних дарувань, то їм і подавався чуттєвий дар, щоб духовне робилося явним … це чуттєве знамення робило явною для всіх духовну і невидиму благодать Духа (Бесіди заг. Ді 3,4); Явленням Духа він (апостол) називає знамення, і справедливо. Мені віруючому відомо, хто має Духа, – а саме той, хто хрещений; а для невіруючого це нізвідки не видно, як тільки із знамень (Бесіди на 1Кр 29,3).
Також Златоуст зазначає, що чуда і знамення апостолів були величезним доказом воскресіння Христового (Бесіди заг. Ді 4,7); доказом воскресіння служать знамення апостольські (Бесіди заг. Ді 4,6).
Св. Йоан Золотоустий навчає, що любов і добрі діла ведуть до спасіння, а не чуда і знамення: Не чуда, а добре життя вводить у Царство Небесне; Чуда були у свій час і пройшли, а діяння повсякчас повинні чинити усі, що хочуть спастися;
… знамення самі по собі не спасають тих, що звершують їх, а діяння саме по собі, без усього іншого, доставляє спасіння тим, що звершують його.
… знамення, без доброї поведінки, без життя чистого і строгого, не можуть спасти; а що добре життя, що не отримує утішання від знамень, і без їх допомоги, саме по собі, може зі сміливістю вводити людей у Царство Небесне, про те послухай самого Христа, який каже: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу (Мт 25,34). За що? За те, що вони воскрешали мертвих, очищали прокажених, виганяли бісів? Ні. А за що? Ви бачили Мене, каже Він, Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли (Мт 25,35-36).
… А що це становить відзнаку апостольства і ознаку учнів Христових, послухай, як сам Христос вказує на цю ознаку. Він, накреслюючи образ учнів своїх і показуючи, що становить розпізнавальну ознаку апостольства, сказав: З того усі спізнають, що мої ви учні (Йо 13,35). «З того», з чого? Чи з того, щоб творити чудеса, воскрешати мертвих? Ні, каже. А з чого? З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати (Йо 13:35). Любов же відноситься не до чудес, а до діяння, бо любов – виконання закону (Рм 13,10) (Бесіди заг. Ді 2,3).
Дар говоріння мовами вважався великим, тому що його і апостоли насамперед отримали і з коринтян багато хто мав … (Бесіди на 1Кр 29,4).
Про це ж каже блаженний Теодорит Кирський (+≈466)[86]: … дарування мов … на думку коринтян, було важливіше від інших. Найважливішим же вважали його, оскільки першим за всі інші (дари) воно було дано апостолам в день П’ятидесятниці, при Зішесті Всесвятого Духа. (Тлумачення на Перше послання до Коринтян, 13,1).
Проте, як пояснює Златоуст, хоч і апостоли отримали дар мов перш за всі інші, це не робило його вищим від інших дарів: Коринтяни багато вихвалялись ним і вважали його великим даруванням, вони вважали його великим тому, що апостоли отримали його перш за все і з такою урочистістю. Але це не робило його вищим від інших (дарів). Чому апостоли отримали його перш за все? Тому що повинні були ходити повсюди (Бесіди на 1Кр 35,1).
Св. Йоан Золотоустий розмірковує, чому дар мов апостол перечислює останнім: коринтяни вихвалялися даром мов, тому він (апостол) всюди ставить його на останньому місці. Недаремно він говорить тут: по-перше, по-друге, але ставить вищий дар вище, а потім вказує на нижчий (Бесіди на 1Кр 32,1, також: 29,3; 32,2; 32,3; 32,4; 35,1; 36,1; 36,2).
Вихваляння дарами – причина незгоди: І це стало причиною до незгоди між ними не через свою суть, а через нерозуміння тих, що отримували дари. Ті, хто отримав більше дарів, вихвалялись перед тими, які отримали менше; а ці сумували і заздрили тим, хто отримав більше, як показує далі сам Павло. Порушуючи через це взаємну любов, вони отримували смертельну рану, яку він з великим старанням старається зцілити (Бесіди на 1Кр 29,1); … апостол дуже сильно зганив дар (мов) … а зганив він єдино з наміром упокорити гордість їх (36,3).
Проте, не лише, щоб вгамувати гордість та честолюбство коринтян, апостол Павло ставить нижче дар мов, але, як далі пояснює св. Йоан Золотоустий, і з огляду на меншу корисність цього дару в порівнянні, наприклад, із пророцтвом: Хто ж пророкує, то говорить людям: на повчання, попередження, розраду (1Кр 14,3). Чи бачиш, з якої сторони він доводить перевагу цього дарування? Зі сторони його загальнокорисності. І всюди він надає перевагу тому, що приносить користь багатьом (Бесіди на 1Кр 35,1); … пророкуючий має перевагу перед тим, хто говорить мовами, у тому, що він ще корисний слухачам (35,1).
Для чого Бог дає дарування? Златоуст відповідає: Дарування для того і даються, щоб кожен діставав повчання; якщо ж цього не буде, то дарування послужить навіть до засудження того, хто його отримав (Бесіди на 1Кр 36,3); Чи бачиш основу і правило християнства? Як справа будівничого – будувати, так справа християнина – всіма способами приносити користь ближнім (36,3); Треба особливо зауважити, як він (апостол) у всьому шукає користі перш за все (35,2); Дивись, як неухильно і тут він (апостол) іде до своєї мети, всюди маючи на увазі повчання Церкви (35,3).
Дар говоріння мовами під оглядом корисності св. Йоан Золотоустий розглядає з різних сторін:
- … не зовсім безкорисний, і не дуже корисний сам по собі (Бесіди на 1Кр 35,1);
- … (апостол) і понижує цей дар і підносить; словами: А хто говорить мовами, той не людям говорить, лише Богові; бо ніхто його не розуміє (1Кр 14,2) – понижує, показуючи, що це дарування не дуже корисне; а далі словами: він говорить духом таємні речі (1Кр 14,2) – знову підносить, щоб це дарування не здалося зайвим, безкорисним і надаремно даним (35,1);
- … він (апостол) не обертає цей дар в ніщо, а показує, що він, хоч приносить користь, але малу, і достатній тільки для того, хто ним володіє (35,1);
- хіба що він пояснює (1Кр 14,5); якщо він буде здатний і до цього, тобто до тлумачення, тоді, каже (апостол), він стає рівним пророку, бо тоді багато отримують користь (35,2);
- якщо він (дар мов) безкорисний, то для чого був даний? Для того, щоб він був корисним для того, хто його отримав; а щоб він був корисним і для інших, для того потрібно було поєднувати з ним тлумачення (35,2);
- Тому він (апостол) скрізь і доводить недосконалість дару, щоб хоча таким чином поєднати їх (коринтян) між собою; і хто думає, що цей дар достатній для нього самого, той не стільки підносить, скільки понижує його, не чинячи, щоб він світло сяяв за допомогою тлумачення. Хороший і необхідний цей дар, але тоді, коли хто-небудь пояснить сказане (35,2);
- … кажучи це, я не ганю дар мов, але показую, що він безкорисний для мене, поки незрозумілий … (35,3);
- проси, щоб тобі мати не один тільки дар мов, а й дар тлумачення, щоб бути тобі корисним для всіх, а не замкнути дар лише в собі (35,3);
- … така людина безкорисна не лише для інших, але і для себе самої, позаяк і її розум залишається без плоду (1Кр 14,14) (35,3);
- Після того, як (апостол) проти тих, що мають дар мов, сказав, що в цьому немає нічого великого, … каже: Дякую Богові, що я більш усіх вас мовами говорю (1Кр 14,18) … тому не величайтеся, немовби ви одні маєте цей дар; і я маю його, і до того ж набагато більше від вас. Але в Церкві волію п’ять слів розумом моїм сказати, щоб навчити й інших (1Кр 14,19). … Чому? Щоб навчити й інших, каже. Перше доставляє лише показну славу, а останнє – велику користь. Скрізь він (апостол) шукає одного – загальної користі (35,3);
- … щоб знову обмежити славу дару (мов), для користі слухачів (36,1);
- … віруючий не має потреби бачити знамення, а має потребу лише в навчанні (διδασκαλία) і повчанні (κατήχησις) … (36,1);
- сказавши, що мови не приносять користі … (апостол) далі показує, що вони навіть спричинюють шкоду. Для чого ж, скажеш, вони дані? Для того, щоб вживалися разом із тлумаченням … всі заходяться говорити мовами, а ввійдуть якісь неосвічені чи невіруючі, то хіба не скажуть, що ви божевільні? (1Кр 14,23) (36,2);
- Він намагається … поставити дар (мов) в ряд предметів не цілковито гідних відкинення, але не дуже корисних, і до того ж з метою упокорити слухачів і переконати їх в необхідності шукати тлумачення (36,2);
- … (коринтяни) із честолюбства захоплювалися даром мов, а він доводить, що це особливо і осоромлює їх, не тільки позбавляючи слави, а й піддаючи підозрі в божевіллі (36,2);
- … Точно так він учиняє і щодо дару мов, доводячи, що він не тільки позбавляє слави, а й осоромлює тих, які його мають, перед невірними. А пророцтво, навпаки, і не піддає осоромленню перед невірними, і надає величезну славу і користь; щодо пророцтва ніхто не скаже, «що ви божевільні», і не буде сміятися над пророцтвом, але навпаки кожен буде вражений і дивуватися їм, позаяк всі його викривають, тобто, усе, що у нього на серці, стає явним і появлене перед усіма (36,3);
- У випадку говоріння мовами цю дію піддають різним судженням, і хтось із невірних може приписати її божевіллю; а у випадку пророцтва не буває нічого такого, а навпаки він дивується і поклоняється (36,3);
- Нехай собі й Богові говорить (1Кр 14,28). Якщо, каже, ти не можеш мовчати, якщо ти настільки честолюбний і марнославний, то говори про себе. Таким дозволянням він ще більш забороняє, бо викликає сором (36,3);
- Хто говорить мовами сам по собі недостатній. Тому, якщо хтось має обидва дарування, то нехай говорить; якщо ж не має, а хоче говорити, то нехай робить це при тлумачі. І пророк є тлумач, але Божий, а ти – людський. Коли ж немає кому пояснити, нехай мовчить (1Кр 14,28); нічого не буде робитися намарно і з честолюбства. Нехай собі й Богові говорить (1Кр 14,28), тобто в умі, чи таємно і без шуму, якщо хоче. Тут він не заповідає, але, може бути, більш забороняє через таке дозволяння … Не для того ви збираєтеся, каже (апостол), щоб показати, що маєте дарування, але щоб повчати слухачів (36,4);
- … тому, хто має дар мов, він цілковито забороняє говорити, коли немає тлумача, оскільки говоріння мовами було би безкорисне … (36,4);
- Викривши безпорядок, який походив від говоріння мовами і від пророцтв, і поставивши законом, щоб не було сум’яття, щоб ті, що говорять мовами, робили це по черзі, а із пророкуючих, щоб один мовчав, коли почне другий … (37,1);
- … сказавши про добрий порядок у вживанні дарувань … (37,2);
- … прагніть пророкування, і говорити мовами не бороніте (1Кр 14,39). Бачиш, як він (апостол) до кінця зберігає відмінність (між цими даруваннями), і як навчає, що перше вельми необхідне, а останнє не так необхідне? Про перше каже: прагніть, а про останнє: не бороніте (37,2);
- Ніщо так не будує, як добрий порядок, як мир, як любов, а все протилежне до них спричинює руйнування … (37,2).
Як і св. Йоан Золотоустий, св. папа Григорій Великий (+604) навчає, що надзвичайні харизми, прояви Духа, відносяться до апостольської Церкви, а пізніше з поширенням та утвердженням християнства вони вичерпали свою функцію: Далі слідує: А ось чуда, що будуть супроводити тих, які увірують: Ім’ям моїм виганятимуть бісів, будуть говорити мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане (Мк 16,17-18). Невже, браття мої, ви не віруєте, бо не творите цих знамень? – Але вони були необхідні на початках Церкви. Бо для того, щоб віра зростала, треба було виховувати її чудесами; тому що і ми, насаджуючи дерева, доти поливаємо їх водою, доки упевнимося, що вони вже укріпились в землі; і якщо вони пустили вже корінь, то ми перестаємо поливати. Тому і Павло говорить: Так що мова знак не для віруючих, а для невіруючих; пророцтво ж, – не для невіруючих, а для віруючих (1Кр 14,22). – Маємо і ми ці знамення і сили, якщо треба судити про них витончено. Бо св. Церква щодня творить духовно те, що тілесно творила тоді через апостолів … Отож, возлюблені браття, не любіть знамень, які можуть бути шановані спільними з нечестивими; але любіть ті чуда любові і благочестя, про які щойно лиш ми сказали; вони тим безпечніші, чим потаємніші, і за них у Господа тим більше повинно бути воздаяння, чим у людей менша слава (св. Григорій Великий, Сорок бесід на Євангелія, Бесіда 29,4)[87].
Натомість харизми, існування яких визнається і надалі в патристичну епоху, це харизми притаманні служінню, якими володіють особи, що належать до церковної ієрархії. А де харизми не ототожнюються лише зі служінням, то привілейоване місце їх прояву схильні були вбачати у монашестві з особливим підкресленням чеснот мужів Божих[88].
Як вказує A. Monaci Castagno, св. Йоан Золотоустий, однак, не вважає харизми винятковим привілеєм церковної ієрархії та чернецтва, але на основі зокрема уривка із 1Кр 12,7 (кожному дається виявлення Духа на спільну користь) твердить, що кожному християнину дано особливий дар Духа[89].
Витяг із: Євсевій, Церковна Історія, V,18,1-14
Аполлоній, церковний письменник, теж написав книгу з викриттям так званої фрігійської єресі, яка була ще тоді у Фрігії в повній силі. Він написав окрему книгу, у якій слово за словом показує фальшивість їх «пророцтв» і не щадить проводирів єресі в оповіданні про їхнє життя. Послухай, як він сам каже про Монтана: «Що це за новий учитель, показують його діла і вчення. Саме він вчив розривати шлюб, встановлював правила для постів; Пепузу і Тімій (маленькі фрігійські міста) називав Єрусалимом і хотів влаштовувати там збори людей, які б сходилися звідусіль; він поставив збирачів грошей, прикривав хабарі, називаючи їх пожертвуваннями, платив платню своїм проповідникам, щоб обжерливість сприяла проповіді його учнів».
Це ось про Монтана. Далі він говорить про його пророчиці: «Ці перші пророчиці покинули своїх чоловіків, тільки коли вони сповнились духа. Хіба не брехали ті, хто називав Прискиллу дівою?»
Далі він каже: «Ти згоден, що все Писання забороняє пророку брати дари і гроші? А коли я бачу пророчицю, яка бере і золото, і срібло, і дорогий одяг, як мені від неї не відвернутися?»
Трохи далі він говорить про одного їхнього ісповідника: «Та й Фемісон був, звичайно, прикритий користолюбством: не бажаючи терпіти мук ісповідництва, він за великі гроші позбувся кайданів. Йому б тут і відчути своє приниження, а він хвалькувато оголосив себе мучеником і наважився, в наслідуванні апостолу, уклавши соборне послання, повчати тих, хто вірив правильніше за нього, зав’язувати порожні суперечки і хулити Господа, апостолів і Святу Церкву».
Пише він знову ж і про іншу людину з числа тих, кого вони шанують як мучеників: «Щоб не говорити про багатьох, нехай сама пророчиця розповість нам про Олександра, який називав себе мучеником, з яким вона пригощається, якому багато кланяються в ноги. Нам не треба говорити про його грабежі та інші злочини, за які він і був покараний: записи про це зберігаються в державному архіві.
Але хто кому прощає гріхи? Пророк – грабежі мученику? Чи мученик – користолюбство пророку? Сказано ж Господом: «Не беріть з собою ні золота, ні срібла, ані двох одеж»; у них навпаки: вони якраз нагрішили цим забороненим наживанням. Ми покажемо, що їх так звані «пророки» і «мученики» жебракують не тільки у багатих, а й у бідняків, сиріт і вдів.
Якщо вони впевнені в собі, нехай постануть і дадуть відповідь, і якщо їх викриють, то нехай хоч надалі не грішать. Потрібно перевіряти, які плоди приніс пророк; бо дерево пізнається по плодах.
Бажаючим ознайомитись з Олександром нехай буде відомо, що він був засуджений в Ефесі проконсулом Емілієм Фронтином не за християнство, а за грабежі: він просто злочинець. Прикриваючи свою брехню іменем Христа, він увів в оману місцевих віруючих і був звільнений, але рідна громада, звідки він був, його не прийняла, як злодія. Бажаючі отримати відомості про нього мають у своєму розпорядженні азійський державний архів.
І пророк, який багато років живе з ним разом, його не знає. Викриваючи його, ми викриваємо саму природу пророка. Ті ж звинувачення ми можемо висунути проти багатьох; якщо наважаться, нехай вистоять перед викриттям».
На іншому місці цього твору він говорить про тих, ким вони пишаються як пророками: «Якщо вони стверджують, що їх пророки не приймають дарів, то нехай погодяться, що люди, викриті в цьому, пророками бути не можуть. А ми представимо тисячі доказів того, що вони приймали. Необхідно перевірити всі плоди пророка. Скажи мені: пророк ходить в баню? пророк підводить очі? пророк любить прикраси? пророк грає в шахи і кості? пророк дасть гроші на проценти (на ріст)? Нехай признаються: допустимо це чи ні? А я доведу, що все це у них було».
Цей самий Аполлоній у тій же книзі повідомляє, що вона написана сорок років після того, як Монтан взявся «пророкувати».
Він же каже, що Зотик, якого згадує попередній автор, дізнавшись, що Максимілла оголосила себе в Пепузі пророчицею, намагався викрити діючого в ній духа, але йому перешкодили її однодумці.
Згадує він і Фрасея, одного з тодішніх мучеників. А ще каже, ніби є передання, що Спаситель велів своїм апостолам дванадцять років не залишати Єрусалиму; він користується свідченням з Одкровення Йоана, розповідає, що Йоан силою Божою воскресив в Ефесі померлого. Він наводить різні докази, якими повністю спростував омани названої єресі. Це розповідь Аполлонія.
Витяги із творів св. Йоана Золотоустого про харизми
Св. Йоан Золотоустий (+407), Бесіди на Перше послання до Коринтян[90]
Бесіда 29
29,1
Щождо духовних дарів, то я, брати, не хочу, щоб ви про них не знали. Ви знаєте, що коли ви були погани, вас до німих ідолів нестримно тягнуло (1Кр 12,1-2). Усе це місце дуже неясне; неясність походить від невідомості речей і від збідніння подій, які тоді були, а тепер не бувають. Чому ж вони тепер не бувають? Ось, причина неясності подала нам привід до іншого запитання: чому вони тоді були, а тепер не бувають? Але залишимо це на інший час, а тепер скажемо про те, що тоді було. Що ж було тоді? Коли хтось приймав хрещення, то враз починав говорити на різних мовах, і не тільки на різних мовах, але багато навіть пророкували, а деякі звершували і інші ще більші знамення. Оскільки ті, що наверталися від ідолопоклонства не знали нічого ясно, не будучи обізнані навіть зі старозавітними книгами, а втім по хрещенні зараз же отримували Святого Духа, якого не бачили, бо Він невидимий, то благодать давала деякий чуттєвий доказ дії (Духа): один раптом починав говорити на перській, другий на римській, третій на індійській, а інший на якійсь іншій мові; для зовнішніх (язичників) це служило свідоцтвом того, що в тому хто говорить діє Дух Святий. Тому (апостол) і каже: але кожному дається виявлення Духа на користь (1Кр 12,7), називаючи проявом Духа дари Його. Як апостоли насамперед отримали це знамення, так і віруючі отримали цей же дар мов, і не тільки це, але й багато іншого. Так, багато воскрешали мертвих, виганяли бісів, звершували багато й інших подібних чудес. А втім, одні мали менше дарів, інші більше. Частіш за все був у них дар мов.
І це стало причиною до незгоди між ними не через свою суть, а через нерозуміння тих, що отримували дари. Ті, хто отримав більше дарів, вихвалялись перед тими, які отримали менше; а ці сумували і заздрили тим, хто отримав більше, як показує далі сам Павло. Порушуючи через це взаємну любов, вони отримували смертельну рану, яку він з великим старанням старається зцілити.
…
Духовними він (апостол) називає знамення, бо вони – дії самого Духа, а людські зусилля анітрохи не допомагають їх звершенню.
…
Віщуну властиво бути в несамовитості, терпіти примус і насильство, захоплюватися і шаленіти, як біснуватому. А пророк не такий, але він говорить усе з тверезою душею і здоровим розумом, знаючи, що він говорить.
…
29,2
… між ними (були пророки, які) пророкували, як належало, з розумом і повною свободою. Вони владні були говорити і не говорити; вони не були змушуваними, але разом з честю зберігали і волю.
…
29,3
…
Явленням Духа він (апостол) називає знамення, і справедливо. Мені віруючому відомо, хто має Духа, – а саме той, хто хрещений; а для невіруючого це нізвідки не видно, як тільки із знамень.
…
Іншому сила творити чуда; іншому дар пророкування; іншому розпізнавання духів, іншому різні мови, іншому ж тлумачення мов (1Кр 12,10). Оскільки останнім вони найбільше величалися, то він (апостол) і ставить його на кінці …
…
Що ж означає слово мудрости? Це те, яке мав Павло, яке мав Йоан, «син грому». А слово знання? (1Кр 12,8). Це те, яке мали багато вірних, які, хоч мали знання, та не були в силі навчати і відповідно передавати іншому те, що знали самі. Іншому віра (1Кр 12,9), не віра в догмати, але віра чудодійна, про яку Христос каже: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – і вона перенесеться (Мт 17,20). І апостоли про неї просили, коли казали: Додай нам віри (Лк 17,5). Вона – мати чудотворень. Але мати дар творити чуда і дари зцілень – не одне і те ж. Хто мав дар зцілень, той лише зціляв, а хто мав дар творити чуда, міг і карати; від дару творити чуда – не лише зцілення, але й покарання, як, наприклад, Павло осліпив, Петро поразив смертю. Іншому дар пророкування, іншому розпізнавання духів (1Кр 12,10). Що значить розпізнавання духів? Це знання того, хто духовний і хто недуховний, хто пророк і хто обманщик, як каже до Солунян: Пророцтва не легковажте, усе перевіряйте; тримайте те, що добре (1Сол 5,20-21) …
Іншому різні мови, іншому ж тлумачення мов (1Кр 12,10). Інший сам знав, що говорив, але іншому витлумачити не міг; а інший мав здатність до того й іншого, або до чогось одного із двох.
29,4
Цей дар (говоріння мовами) вважався великим, тому що його і апостоли насамперед отримали і з коринтян багато хто мав …
Бесіда 32
32,1
І деяких поставив Бог у Церкві: по-перше – апостолів, по-друге – пророків, по-третє – учителів, потім – дари чудес, потім дари зціляти, допомагати, управляти й говорити різними мовами (1Кр 12,28). Він (апостол) і тепер робить те саме, про що я сказав раніше; коринтяни вихвалялися даром мов, тому він всюди ставить його на останньому місці. Недаремно він говорить тут: по-перше, по-друге, але ставить вищий дар вище, а потім вказує на нижчий. Тому спочатку він називає апостолів, які мали в собі всі дари. Не сказав просто: деяких поставив Бог у Церкві апостолами, чи пророками, але додав: по-перше, по-друге, по-третє, висловлюючи саме те, що я сказав.
…
По-третє – учителів. Пророкуючий говорить усе від Духа, а навчаючий говорить іноді і від власного розуму. Тому-то і мовить (апостол): Пресвітери, що добре головують, гідні подвійної пошани, передусім ті, що працюють словом і навчанням (1Тим 5,17). Хто говорить усе від Духа, той не трудиться; тому (апостол) і поставив учителя після пророка, оскільки діло пророка цілковито є дар, а діло учителя – і труд людський; учитель говорить багато і від себе, хоча, звичайно, згідно з божественними Писаннями.
…
32,2
…
А що пророків він (апостол) ставить перше, не дивуйся; він розуміє не просто пророків, але таких, які за допомогою пророцтва і вчать і говорять усе для спільного збудування …
Говорити різними мовами (1Кр 12,28). Чи бачиш, де він (апостол) поставив цей дар, і як він всюди відводить йому останнє місце?
…
32,3
…
Виразом дбайте пильно (дослівно: ревнуйте – ζηλοῦτε) він (апостол) вимагає від них старанності і бажання дарів духовних. Не сказав: про вищі дари, але про ліпші дари, тобто про потрібніші, корисніші. Зміст слів його такий: Ви не переставайте бажати дарів, а я покажу вам путь до отримання дарів. Не сказав: дарування, але путь, щоб більше піднести те, про що мав намір говорити; каже, я покажу вам не один, не два, не три дари, але одну путь, що веде до всіх них, і не просто путь, але куди значнішу і відкриту для всіх взагалі. Це не те, що інші дари, з яких одні даються тим, інші другим, а не усе усім, але – дар загальний. Тому (апостол) закликає до нього всіх: дбайте пильно, – каже, – про ліпші дари; я ж показую вам путь куди значнішу, – маючи на увазі любов до ближнього. Далі, маючи намір говорити про любов і віддати похвалу цій чесноті, він наперед порівнює її з іншими дарами і ставить їх нижче, доводячи, що вони без неї ніщо …
… говорить спершу про самі (дари) і показує, що вони без любові ніщо, і таким чином ставить їх (коринтян) в абсолютну необхідність любити один одного, позаяк нехтування любов’ю буває причиною всіх зол. Любов по справедливості повинна поставати важливою уже й тому, що дари не лише не єднали їх (коринтян), але й розділяли з’єднаних, а любов, навпаки, сама собою може з’єднати розділених і зробити їх одним тілом.
Втім, він не відразу каже це, а вказує на те, чого вони особливо бажали, тобто, що любов є також дар і путь куди значніша до отримання всіх дарів. Тому, якщо ти не хочеш любити брата з обов’язку, то май любов принаймні для того, щоб тобі отримати великий дар чудес і ряснішу благодать. І дивись, з чого починає (апостол): перш за все з того, що вони вважали дивним і великим, тобто з дару мов, і, говорячи про цей дар, представляє його не таким, який вони мали, але набагато більшим. Не сказав: Якби я говорив мовами, але: Якби я говорив мовами людськими (1Кор.13: 1). Що значить людськими? Мовами всіх народів вселенної. Не задовольняючись і цим прибільшення, додає ще інше, набагато більше, і каже: і ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Чи бачиш, як він підніс цей дар і як опісля спустив і скинув його? Не просто сказав: Тоді я був би ніщо, але: я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний, щось безчуттєве і бездушне. Як же немов мідь бреняча? Видаючи звук, але марно, даремно і без усякої потреби. Далі, крім того, що не приношу ніякої користі, для багатьох здаюся неспокійним, обтяжливим і нестерпним. Чи бачиш, як той, хто не має любові, уподібнюється до речей бездушних і безчуттєвих? Говорячи про мову ангельському, (апостол) не приписував ангелам мови, але виражає наступне: Хоча я буду говорити так, як звичайно бесідують ангели між собою, без любові я – ніщо і навіть обтяжливий і нестерпний …
Так і тут говорить про мову-язик (ангелів), означуючи не орган тілесний (язик), а через відомий нам спосіб співбесіди виражаючи взаємну співбесіду ангелів між собою …
А оскільки він (апостол) хотів поступово посилювати мову, то піднімається від меншого до більшого; те, що поставив останнім при переліченні дарів, тобто дар мов, тепер ставить на першому місці, піднімаючись, як я сказав, помалу від меншого до більшого. Сказавши про мови, він зараз же переходить до пророцтва і каже: І якби я мав дар пророцтва (1Кр 13,2). І це також (представляє) у найвищому ступені. Як там вказав не лише на мови, але на мови всіх людей і навіть ангелів, і тоді вже сказав, що цей дар без любові – ніщо, так і тут говорить не лише про пророцтво, але про пророцтво найвищої міри. Сказавши: Якби я мав дар пророцтва, додає: і відав усі тайни й усе знання, – представляючи і цей дар у найвищому ступені.
32,4
…
Дивись, як він (апостол) і тут знову понижує дар говоріння мовами. Від пророцтва він показує велику користь, а саме – відання таїн й усе знання, так само і від віри – немаловажне діло, а саме – переставлення гір; а про дар мов тільки згадав і більш нічого …
32,8
…
З того – каже Господь – усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати (Йо 13,35). Цей знак найважливіший від усіх знамень, оскільки по ньому пізнається учень (Христовий). Нехай інші звершують тисячі знамень, але, якщо вони мають ворожнечу між собою, вони будуть висміяні невірними; і навпаки, хоча б вони не здійснили ні одного знамення, але тільки щиро любили би один одного, вони будуть всіма шановані та бездоганні.
…
Отож, уявляючи собі усе це, зроблене Богом і людьми, будемо наслідувати добрі діла і живити в собі любов, яка перевершує всі дари, щоб нам отримати блага і теперішні і майбутні …
Бесіда 34
34,1
…
Коли таким чином з усіх сторін і з усією силою він (апостол) показав велич любові, тоді те саме робить з іншої дуже важливої сторони; він звеличує її вартість за допомогою іншого порівняння і каже: Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть (1Кр 13,8). Якщо ці два дари були послані для віри, то з поширенням її повсюди вживання їх уже зайве. Але любов один до одного не припиниться, а ще більше зростатиме і тут і в майбутньому віці, і тоді ще більше, ніж тепер.
…
Бесіда 35
35,1
…
Далі, щоб не подумали, ніби він (апостол) говорив про любов для того, щоб понизити дарування, додає: бажайте гаряче духовних дарів, особливо ж – дару пророцтва. А хто говорить мовами, той не людям говорить, лише Богові; бо ніхто його не розуміє: він говорить духом таємні речі. Хто ж пророкує, то говорить людям: на повчання, попередження, розраду (1Кр 14,1-3). Тут він порівнює дарування, і ставить нижче від інших дар мов, доводячи, що він і не зовсім безкорисний, і не дуже корисний сам по собі. Коринтяни багато вихвалялись ним і вважали його великим даруванням, вони вважали його великим тому, що апостоли отримали його перш за все і з такою урочистістю. Але це не робило його вищим від інших (дарів). Чому апостоли отримали його перш за все? Тому що повинні були ходити повсюди. Як за часів будівництва вавилонської вежі одна мова розділився на багато, так тоді багато мов часто належали одній людині, і одна і та ж людина говорила перською, римською, індійською і багатьма іншими мовами, з натхнення Духа. Таке дарування називалося даром мов, бо (володіючий ним) міг говорити враз на багатьох мовах. Гляди ж, як (апостол) і понижує цей дар і підносить; словами: А хто говорить мовами, той не людям говорить, лише Богові; бо ніхто його не розуміє (1Кр 14,2) – понижує, показуючи, що це дарування не дуже корисне; а далі словами: він говорить духом таємні речі (1Кр 14,2) – знову підносить, щоб це дарування не здалося зайвим, безкорисним і надаремно даним. Хто ж пророкує, то говорить людям: на повчання, попередження, розраду (1Кр 14,3). Чи бачиш, з якої сторони він доводить перевагу цього дарування? Зі сторони його загальнокорисності. І всюди він надає перевагу тому, що приносить користь багатьом. А оті, скажи мені, хіба не людям говорили? Але не з таким повчанням, попередженням і розрадою.
Мати натхнення від Духа однаково властиво обом, і тому, хто пророкує, і тому, хто говорить мовами; але пророкуючий має перевагу перед тим, хто говорить мовами, у тому, що він ще корисний слухачам. Тих, що говорили мовами, не чули ті, що не мали цього дарування. Що ж? Невже вони не повчали нікого? Так, каже (апостол), тільки самих себе. Тому (апостол) і додає: Хто мовами говорить, той сам себе повчає (1Кр 14,4). Яким же чином, якщо він не знає, що говорить? Але тут (апостол) бесідує про тих, які знали, що говорили, знали самі, але не могли передати іншим. Хто ж пророкує, той повчає Церкву (1Кр 14,4). Яка різниця між одним і церквою, така ж різниця між тим, хто мовами говорить, і тим, хто пророкує. Чи бачиш мудрість (апостола), як він не обертає цей дар в ніщо, а показує, що він, хоч приносить користь, але малу, і достатній тільки для того, хто ним володіє? Відтак, щоб не подумали, ніби він через заздрість до них понижує мови, – а цей дар мали багато, – він відхиляє їх підозру і каже: Я хочу, щоб усі ви говорили мовами, але ліпше, щоб ви пророкували; бо більший той, хто пророкує, ніж той, хто мовами говорить, – хіба що він пояснює, щоб Церква мала повчання (1Кр 14,5). Вирази: ліпше і більший означають не протилежність, але перевагу.
35,2
Звідси також видно, що він (апостол) не ганить дарування, але веде слухачів до кращого, показуючи і свою турботу про них, і свою душу, чужу до всякої заздрості. Він не сказав: двоє або троє; але: Я хочу, щоб усі ви говорили мовами (1Кр 14,5), і не тільки цього бажаю, але і щоб ви пророкували, і пророкування більше, ніж говоріння мовами, бо більший той, хто пророкує (1Кр 14,5). Коли вже пояснив і довів предмет, тоді і повідомляє своє бажання, втім не просто, але з додатком: хіба що він пояснює (1Кр 14,5);якщо він буде здатний і до цього, тобто до тлумачення, тоді, каже (апостол), він стає рівним пророку, бо тоді багато отримують користь. Треба особливо зауважити, як він (апостол) у всьому шукає користі перш за все.
А тепер, брати, якщо б я прийшов до вас і заговорив мовами, яка вам користь із мене, коли я, говоривши до вас, не вділю вам ні об’явлення, ні знання, ні пророцтва, ні науки? (1Кр 14,6). Але що, продовжує він (апостол), говорити про інших? Нехай той, хто говорить мовами, буде Павло, і тоді не буде ніякої користі слухачам. Апостол каже це з метою показати, що він шукає корисного для них, і що він не має ворожнечі до тих, які мають цей дар, якщо не відмовляється визнати його безкорисним навіть у своїй особі … І я, каже, не принесу вам користі, якщо не вділю вам ні об’явлення, ні знання, ні пророцтва, ні науки. Сенс слів його такий: якщо я не скажу вам чогось такого, що може бути для вас зрозумілим і ясним, а тільки покажу, що я маю дар мов, то, послухавши говоріння мовами, ви відійдете, не отримавши ніякої користі.
Так само воно і з бездушними речами, що дають звук, чи то сопілка, а чи то цитра: коли не видають із себе різних звуків, як розпізнавати, що грається на сопілці чи на гуслах? (1Кр 14,7). Яка користь від слів, яких ви не розумієте? І що я кажу, продовжує апостол, що це безкорисно у нас, що корисно тільки ясне і зрозуміле для слухачів? Те ж можна бачити і на бездушних музичних інструментах: якщо, наприклад, дутимеш на сопілці, або вдаряти в гусла без належного ритму і гармонії, але змішано і як попало, то не принесеш задоволення нікому із слухачів, тому що і від нечленороздільних (інструментів) потрібна деяка ясність, і якщо будеш бити в гусла або дути на сопілці невміло, то не зробиш нічого. Якщо ж від бездушних (предметів) ми вимагаємо такої ясності, суголосності і роздільності, якщо беззмістовним звукам ми намагаємося і силкуємося надати великого змісту, то тим більше потрібна осмисленість від одушевлених і розумних людей і духовних дарувань.
…
… він (апостол) і додає: Отак воно і з вами: коли ваша мова не має в собі ясних слів, як зрозуміти те, що ви говорите? Ви будете на вітер говорити! (1Кр 14,9), тобто, ви не скажете нічого, будете говорити ні для кого. Скрізь він доводить безкорисність (дару мов). Але, скажеш, якщо він безкорисний, то для чого був даний? Для того, щоб він був корисним для того, хто його отримав; а щоб він був корисним і для інших, для того потрібно було поєднувати з ним тлумачення. Усе це говорить (апостол), бажаючи поєднати їх один з одним, щоб один, хто не має дару тлумачення, закликав на допомогу іншого, хто має такий дар, і за його допомоги робив корисним свій дар. Тому він скрізь і доводить недосконалість дару, щоб хоча таким чином поєднати їх між собою; і хто думає, що цей дар достатній для нього самого, той не стільки підносить, скільки понижує його, не чинячи, щоб він світло сяяв за допомогою тлумачення. Хороший і необхідний цей дар, але тоді, коли хто-небудь пояснить сказане … Не виявиться мистецтво, якщо не буде матеріалу; не буде оброблений і матеріал, якщо йому не буде надана форма. Постав же голос на місце матеріалу, а ясність на місце форми, без якої не може бути ніякої користі від матеріалу.
…
35,3
… кажучи це, я не ганю дар мов, але показую, що він безкорисний для мене, поки незрозумілий …
Слід не лише не ганити, але й умовляти і повчати, як і він (апостол) сам поступає. А саме він, викривши, докоривши і показавши безкорисність дару, врешті пропонує раду і каже: Тим то й ви – коли вже так їх прагнете, отих духовних дарів, – старайтеся їх мати подостатком на збудування Церкви (1Кр 14,12). Чи бачиш повсякчасну його ціль, як він (апостол) постійно і у всьому шукає одного, – потребу багатьох, користь Церкви, ставлячи це немовби якимсь правилом? І не сказав: щоб вам отримати дарування, але: щоб мати подостатком, тобто, щоб мати їх у великому достатку. Я, каже, не тільки далекий від бажання, щоб ви їх не мали, я навпаки бажаю, щоб ви мали їх подостатком, якщо тільки ви будете вживати їх на загальну користь. А як це може бути, він пояснює далі: Тож, хто говорить мовами, хай молиться, щоб умів вияснити. Бо коли я молюся мовами, дух мій молиться, а розум мій без плоду. Що ж, отже, робити? Буду молитися духом, а й розумом буду молитись. Буду співати духом, а й розумом буду співати (1Кр 14,13-15). Тут (апостол) показує, що від них залежить отримати дарування, каже: хай молиться, тобто, хай докладе те, що в його владі. Якщо старанно будеш просити, то отримаєш. Отож, проси, щоб тобі мати не один тільки дар мов, а й дар тлумачення, щоб бути тобі корисним для всіх, а не замкнути дар лише в собі. Бо коли, – каже, – я молюся мовами, дух мій молиться, а розум мій без плоду (1Кр 14,14).
Чи бачиш, як (апостол) помалу доводить мову до того, що така людина безкорисна не лише для інших, але і для себе самої, позаяк і її розум залишається без плоду? Якби хтось говорив тільки перською мовою, або будь-якою іншою іноземною, і не знав, що говорить, то він був би чужинцем і для себе самого, а не лише для інших, бо не розумів би сили слів. У давнину було багато таких, які разом з даром мов мали дар молитви; вони молилися, язик їх вимовляв молитву перською або римською мовою, але розум не розумів проказуваного. Тому він і каже: я молюся мовами, дух мій молиться (1Кр 14,14), тобто дарування, дане мені і приводить язик в рух, а розум мій без плоду (1Кр 14,14). Що ж краще і корисніше, і як потрібно поступати або чого просити у Бога? Того, щоб молитися і духом, тобто даруванням, і розумом. Тому він і каже: Буду молитися духом, а й розумом буду молитись. Буду співати духом, а й розумом буду співати (1Кр 14,15). І тут він висловлює те саме, тобто, щоб і язик говорив, і розум не залишався незнаючим сказаного. Якщо ж цього не буде, то може статися й інше замішання: бо, коли – каже (апостол), – благословлятимеш духом, – то як проста людина скаже «Амінь» на твою подяку, коли вона не знає, що ти кажеш? Ти гарно дякуєш, та другий тим не повчається. (1Кр 14,16-17). Дивись, як неухильно і тут він (апостол) іде до своєї мети, всюди маючи на увазі повчання Церкви. Простою людиною він називає людину з народу і доводить, що і вона терпить немаловажну шкоду, коли не може сказати: «Амінь». Сенс слів його наступний: Якщо ти будеш благословляти іноземною мовою, не знаючи, що говориш, і не вміючи витлумачити, то проста людина не може відповідати: «Амінь»; не чуючи кінцевих слів: «на віки вічні», вона не скаже: «Амінь». Потім він знову пом’якшує мову, щоб не здалося, ніби він занадто понижує дар (мов), і як вище говорив, що (така людина) говорить таємні речі, говорить Богу, сам себе повчає, молиться духом, пропонуючи в цьому чималу розраду, так і тут каже: Ти гарно дякуєш, – оскільки говориш з натхнення Духа, – але той, хто нічого не чує і не розуміє сказаного, стоїть, не отримуючи великої користі.
35,4
Після того, як (апостол) проти тих, що мають дар мов, сказав, що в цьому немає нічого великого, далі, щоб не подумали, ніби він понижує їх тому, що сам позбавлений цього дару, дивись, що він каже: Дякую Богові, що я більш усіх вас мовами говорю (1Кр 14,18).
… Я більш усіх вас, – каже (апостол), – мовами говорю; тому не величайтеся, немовби ви одні маєте цей дар; і я маю його, і до того ж набагато більше від вас.
Але в Церкві волію п’ять слів розумом моїм сказати, щоб навчити й інших (1Кр 14,19). Що означає «розумом моїм сказати, щоб навчити й інших»? – Говорити те, що розумію, що можу витлумачити і іншим, говорити зі свідомістю і повчати слухачів. Ніж десять тисяч слів мовами (1Кр 14,19). Чому? Щоб навчити й інших, каже. Перше доставляє лише показну славу, а останнє – велику користь. Скрізь він (апостол) шукає одного – загальної користі. Хоча дар мов був незвичайним, а дар пророцтва звичайним, древнім, і належав вже багатьом, тоді як дар мов став відомим тоді вперше, однак (Павло) вважав його не надто бажаним для себе, і навіть не користувався ним, не тому, що не мав його, але тому, що шукав кориснішого. Він був чужий до всякого марнославства і мав на увазі тільки одне, як би зробити кращими слухачів. Тому він і міг бачити корисне і для себе і для інших, що був вільний від марнославства; а хто поневолив себе цій пристрасті, той не може бачити корисного не тільки для інших, але і для себе.
…
Бесіда 36
36,1
… Бо й діти дивуються і бувають вражені від малих речей, а від досить великих не приходять в таке диво. Подібним чином і ті, що мали дар мов, який був останнім з усіх, думали, що вони мають усі (дари); тому він (апостол) і каже: не будьте дітьми (1Кр 14,20), тобто не будьте нерозумними там, де слід бути розумними, але будьте простими дітьми там, де неправда, де марнославство, де гордість …
Написано в законі: «Чужими мовами й іншими устами я буду говорити до народу цього, та вони й так мене не послухають», – каже Господь (1Кр 14,21) … Наведене свідчення він (апостол) запозичує з пророка Ісаї, щоб знову обмежити славу дару (мов), для користі слухачів; і тут проте, каже про нього з похвалою. Слова «та вони й так» показують, що чудо було достатнім для того, щоб зворушити їх; якщо ж вони не переконалися, то це їх вина …
Довівши пророцтвом, що згадане знамення не дуже корисне, (апостол) продовжує: Так що мова знак не для віруючих, а для невіруючих; пророцтво ж, – не для невіруючих, а для віруючих. Якщо, отже, зійдеться уся Церква разом і всі заходяться говорити мовами, а ввійдуть якісь неосвічені чи невіруючі, то хіба не скажуть, що ви божевільні? Коли ж усі пророкують, і ввійде якийсь невіруючий чи неосвічений, його всі викривають, усі судять; тайни його серця стають явними, і, таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й заявить, що Бог є справді поміж вами (1Кр 14,22-25). Сказане тут може викликати в когось велике здивування. Якщо мови служать знаменням для невіруючих, то як він (апостол) каже: Якщо невіруючі побачать вас, що говорите мовами, то скажуть, що ви божевільні? І якщо пророцтво не для невіруючих, але для віруючих, то як отримають від нього користь і невіруючі? Коли ж ви пророкуєте,– каже апостол, – і ввійде якийсь невіруючий, його всі викривають, і судять (1Кр 14,24). І не тільки це, але, крім того, тут виникає і інше питання: виглядає, що дар мов знову-таки більший від пророцтва, бо якщо мови служать знаменням для невіруючих, а пророцтво для віруючих, то дар, який навертає і робить своїми чужих, більший від дару, який повчає своїх. Що ж означають сказані слова? Вони не важкі, не темні і не суперечать попередньому, але вельми згодні з попереднім, якщо ми заглибимося. Пророцтво корисне для тих і інших, а мови – ні.
Тому, сказавши про мови, що вони «на знак» (1Кр 14,22), (апостол) додав: не для віруючих, а для невіруючих, і до того ж «на знак», тобто більше для подиву, ніж для повчання. Але, скажеш, і про пророцтво він (апостол) висловився так само словами: пророцтво ж – не для невіруючих, а для віруючих (1Кр 14,22); віруючий не має потреби бачити знамення, а має потребу лише в навчанні (διδασκαλία) і повчанні (κατήχησις); як же ти твердиш, що пророцтво корисне для одних і других, тоді як апостол каже так: не для невіруючих, а для віруючих? Якщо пильно досліджуєш, то зрозумієш слова апостола. Він не сказав, що пророцтво не корисне для невіруючих, але що воно не є «знаком», як мови, тобто не так само некорисне. І мови не є чимсь корисним для невіруючих, вони викликають тільки лиш здивування і збентеження. Знак належить до числа індиферентного; так псалмоспівець, сказав: Сотвори зі мною знамення, додає: на благо (Пс 85,17); і ще: Як дивовижа став я для многих (Пс 70,7), тобто на знак.
36,2
Щоб ти переконався, що знак тут не означає чогось, що завжди приносить користь, (апостол) додає і те, що воно викликає. Що ж? То хіба не скажуть, – каже, – що ви божевільні? (1Кр 14,23). Це залежить не від властивості знаку, але від нерозуміння тих, (які кажуть). Під словом невіруючі не завжди розумій однакових людей, але іноді незціленно хворих і тих, які залишаються невиправними, а іноді тих, які можуть змінитися; такими були ті люди, які дивувалися апостолам, що звіщали величчя Божі; такими були і домашні Корнилія. Отож, сенс слів апостола такий: пророцтво має силу і між невіруючими і між віруючими, а чуючи говоріння мовами, невіруючі і нерозумні не лише не отримують користі, а й сміються над тими, що говорять на мовах, як над божевільними. (Мови) служать їм тільки як знак, тобто тільки приводять їх в здивування.
Якби втім вони мали розум, то отримали б і користь, для якої дано знак; адже (і при апостолах) були не тільки ті, що насміхалися над ними, наче над сп’янілими, але багато і дивувалися їм, як тим, що звіщали величчя Божі; такі нерозумні були ті, що насміхалися. Тому і Павло не просто сказав: хіба не скажуть, що ви божевільні, але додав: неосвічені чи невіруючі (1Кр 14,23). Пророцтво ж не просто служить знаком, але потрібне і корисне для віри і повчання одних і других. Втім, це він висловив не відразу, але пояснив в подальших словах: його всі викривають, усі судять; тайни його серця стають явними, і, таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й заявить, що Бог є справді поміж вами (1Кр 14,24-25).
Таким чином пророцтво вище не тільки тому, що має силу між одними і другими, але й тому що навертає найбільш безсоромних з невірних. Не однакове було чудо, коли Петро викрив Сапфіру, – це було дією пророцтва, – і коли говорив мовами; тоді всі настрашилися, а коли він говорив мовами, то навіть прийнятий був за божевільного. Отож, сказавши, що мови не приносять користі … (апостол) далі показує, що вони навіть спричинюють шкоду. Для чого ж, скажеш, вони дані? Для того, щоб вживалися разом із тлумаченням, без якого і протилежне стається у нерозумних. Якщо, отже, – каже, – всі заходяться говорити мовами, а ввійдуть якісь неосвічені чи невіруючі, то хіба не скажуть, що ви божевільні? (1Кр 14,23). Так і апостоли були прийняті за сп’янілих: Інші ж з насмішкою казали: «То вони молодим вином повпивалися» (Ді 2,13). Але причина не в знаменні, а в нерозумінні (тих, що це казали), бо він додав: неосвічені чи невіруючі, тобто думка їх походить від нерозуміння і невіри. Він намагається, як я сказав раніше, поставити дар (мов) в ряд предметів не цілковито гідних відкинення, але не дуже корисних, і до того ж з метою упокорити слухачів і переконати їх в необхідності шукати тлумачення. Оскільки вони не турбувались про це, але багато через згаданий дар намагалися показати себе і задовольнити своє честолюбство, то він (апостол) особливо і відхиляє їх від цього, доводячи, що вони навпаки шкодять своїй славі, викликаючи на себе підозру в божевіллі. Так завжди поступає Павло: коли хоче когось відхилити від чогось, то доводить, що цей терпить шкоду від того ж, до чого має пристрасть …
…
… Так і тут: (коринтяни) із честолюбства захоплювалися даром мов, а він доводить, що це особливо і осоромлює їх, не тільки позбавляючи слави, а й піддаючи підозрі в божевіллі. Втім, він не відразу сказав це, але, попередньо сказавши дуже багато, і тим приготувавши їх до прийняття слів своїх, потім і висловлює думку вкрай несподівану. Такий у нього звичайно спосіб мови.
Справді, хто хоче похитнути усталену думку і змінити його на протилежне, той не повинен відразу висловлювати протилежне: інакше він буде осміяний тими, які наперед заполонені протилежною думкою; дуже несподіване не може бути прийняте відразу без попередньої підготовки; наперед треба іншими доказами добре похитнути думку інших і тоді вже прищепити їм протилежне.
36,3
… Точно так він учиняє і щодо дару мов, доводячи, що він не тільки позбавляє слави, а й осоромлює тих, які його мають, перед невірними. А пророцтво, навпаки, і не піддає осоромленню перед невірними, і надає величезну славу і користь; щодо пророцтва ніхто не скаже, «що ви божевільні», і не буде сміятися над пророцтвом, але навпаки кожен буде вражений і дивуватися їм, позаяк всі його викривають, тобто, усе, що у нього на серці, стає явним і появлене перед усіма. Не одне і те саме, коли хтось, увійшовши, почує, що один говорить на перській, інший на сирійській мові, і, увійшовши, з якої б то не було метою, для випробування і з лукавим наміром, або щиросердо, почути таємниці свого серця, такі і такі свої дії і наміри; пророцтво більш, аніж мови, викликає страх і приносить користь.
Тому (апостол) і каже, що щодо говоріння мовами скажуть, що ви божевільні; втім каже це не сам від себе, але як судження інших: хіба не скажуть, – каже, – що ви божевільні? А щодо пророцтва апостол ґрунтується і на суті самої справи і на переконанні тих, які отримують користь: його всі викривають, усі судять; тайни його серця стають явними, і, таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й заявить, що Бог є справді поміж вами (1Кр 14,24-25).
Чи бачиш, як це безсумнівно? У випадку говоріння мовами цю дію піддають різним судженням, і хтось із невірних може приписати її божевіллю; а у випадку пророцтва не буває нічого такого, а навпаки він дивується і поклоняється, визнаючи перше ділами, а потім і словами. Так поклонився Богові і Навуходоносор, який сказав: «Справді Бог ваш – Бог над богами, Володар над володарями й відкривач тайн, якщо ти ото спромігся виявити цю тайну» (Дан 2,47). Чи бачиш, як сила пророцтва змінила (людину) грубу, навчила його і привела до віри? Що ж, брати? Коли ви сходитеся, а той має пісню (псалом), той навчання, той мову, той об’явлення, той пояснення – все хай буде для збудування (1Кр 14,26). Чи бачиш основу і правило християнства? Як справа будівничого – будувати, так справа християнина – всіма способами приносити користь ближнім. Позаяк (апостол) дуже сильно зганив дар (мов), то, щоб він не здався надмірним, – а зганив він єдино з наміром упокорити гордість їх, – він знову ставить його в числі інших (духовних дарувань) і каже: той має пісню (псалом), той навчання, той мову. У давнину і псалми укладали із дарування, і навчали із дарування. Але все це, каже (апостол), нехай скеровується до одного – до поправи ближнього; нехай ніщо не робиться даремно; якщо ти приходиш не для повчання брата, то для чого приходиш? Для мене не дуже важливо різниця між даруваннями; мої турботи тільки про одне і старання спрямовані до одного – щоб все робилося для повчання; тоді навіть той, хто має мале дарування перевершить того, хто має велике, якщо буде вживати його з повчанням. Дарування для того і даються, щоб кожен діставав повчання; якщо ж цього не буде, то дарування послужить навіть до засудження того, хто його отримав; скажи мені справді, яка користь пророкувати, яка користь воскрешати мертвих, якщо ніхто не дістає повчання? Якщо у цьому полягає ціль дарувань, якої можна досягти і іншим способом без дарувань, то не вихваляйся знаменнями і не вважай себе нещасним, не маючи дарувань. Коли хтось говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і нехай один пояснює, і то по черзі. Коли ж немає кому пояснити, нехай мовчить у церкві; нехай собі й Богові говорить (1Кр 14,27-28). Що ти говориш? Сказавши стільки про дар мов, що він і некорисний і зайвий, якщо немає тлумача, ти знову повеліваєш говорити мовами? Не повеліваю, каже, але і не забороняю. Як і в тому випадку, коли каже: Як хтось із невіруючих вас запросить і ви згодилися піти (1Кр 10,27), він не заповідає йти, але і не утримує, так і тут. Нехай собі й Богові говорить (1Кр 14,28). Якщо, каже, ти не можеш мовчати, якщо ти настільки честолюбний і марнославний, то говори про себе. Таким дозволянням він ще більш забороняє, бо викликає сором.
36,4
Так само чинить він (апостол) і в іншому місці, коли розмовляє про відношення до жінки: Говорю це, – каже (апостол), – через вашу нестриманість (1Кр 7,5-6). Але не так він говорить про пророцтво, – а як? Владно і рішуче: Щождо пророків, то нехай двох або трьох говорить (1Кр 14,29); і при цьому ніде не вимагає тлумача і не загороджує уста пророкуючого, подібно як там (щодо говоріння мовами) говорив: Коли ж немає кому пояснити, нехай мовчить (1Кр 14,28). Хто говорить мовами сам по собі недостатній. Тому, якщо хтось має обидва дарування, то нехай говорить; якщо ж не має, а хоче говорити, то нехай робить це при тлумачі. І пророк є тлумач, але Божий, а ти – людський. Коли ж немає кому пояснити, нехай мовчить (1Кр 14,28); нічого не буде робитися намарно і з честолюбства. Нехай собі й Богові говорить (1Кр 14,28), тобто в умі, чи таємно і без шуму, якщо хоче. Тут він не заповідає, але, може бути, більш забороняє через таке дозволяння, подібно як коли каже: Як хтось голодний, хай їсть удома (1Кр 11,34), де, мабуть, дозволяє, але тим самим сильніше присоромлює. Не для того ви збираєтеся, каже (апостол), щоб показати, що маєте дарування, але щоб повчати слухачів, як говорив він і на початку: Все хай буде для збудування (1Кр 14,26). Щождо пророків, то нехай двох або трьох говорить, інші ж хай розсуджують (1Кр 14,29), – і більше не додав нічого такого, що (говорив) про мови. Але що він каже?
Чи не висловлює він, що і пророцтво саме по собі недостатньо, якщо іншим надає розсуджувати! Ні, воно дуже достатнє: тому він і не загородив уст пророкуючого, подібно як загородив тому, що говорить мовами, коли немає тлумача; і втім як про того, хто говорить мовами, сказав: Коли ж немає кому пояснити, нехай мовчить (1Кр 14,28), про того, хто пророкує, не сказав: Якщо немає того, хто розсуджує, то нехай не пророкує, але тільки убезпечив слухача.
Він (апостол) сказав це для перестереження слухачів, щоб між ними не трапився чаклун. Остерігатися цього він наказував і спочатку, коли показував відмінність між волхвуванням і пророцтвом, і тепер велить розрізняти і стежити за тим самим, щоб не закралося щось диявольське. А як комусь з присутніх дано об’явлення, хай він перший мовчить. Бо всі ви можете один за одним пророкувати, щоб усі навчились і всі були підбадьорені. (1Кр 14,30-31). Що означають ці слова? Якщо, каже (апостол), коли ти пророкуєш і говориш, дух іншого порушить його, тоді ти замовкни. Як раніше щодо говоріння мовами, так і тут він вимагає, щоб це було по черзі, але тут вищим чином; не сказав: по черзі, але: як комусь з присутніх дано об’явлення.
І навіщо першому продовжувати мову, коли інший порушений до пророцтва? Але чи не слід було (говорити) обом? Це недоладно і спричинило би безпорядок. Чи не слід було (говорити) першому? І це недоладно, позаяк для того Дух і порушував іншого, коли говорить перший, щоб і він щось сказав. Потім, на втіху тому, якому заповідає мовчати, (апостол) каже: Бо всі ви можете один за одним пророкувати, щоб усі навчились і всі були підбадьорені (1Кр 14,31). Чи бачиш, як він (апостол) знову наводить і причину, чому все так заповідає? Якщо тому, хто має дар мов, він цілковито забороняє говорити, коли немає тлумача, оскільки говоріння мовами було би безкорисне, то справедливо велить припиняти і пророцтво, коли воно не приносить користі, але може призвести замішання, сум’яття і недоладний безпорядок. Духи пророків коряться пророкам (1Кр 14,32).
Чи бачиш, як він (апостол) сильно і страшно присоромлює? Щоб людина не заперечувала і не противилася, він каже, що саме дарування кориться: духом тут він називає дію. Якщо ж дух кориться, то тим більше ти, що отримав його, не маєш права перечити. Потім доводить, що і Богу так завгодно: бо Бог є Бог не безладу, а миру, як у всіх церквах святих навчаю (1Кр 14,33). Чи бачиш, якими доводами він спонукає до мовчання і потішає того, хто поступається іншому? По-перше тим, що в такому випадку і він не виключається: Бо всі ви можете – каже, – один за одним пророкувати (1Кр 14,31); по-друге, тим, що це властиво Духу: духи пророків коряться пророкам (1Кр 14,32); далі тим, що це згідно з волею Божою: бо Бог є, – каже, – Бог не безладу, а миру (1Кр 14,33); по-четверте, тим, що це правило поширюється на всю вселенну, і що він не заповідає нічого нового: бо так, – каже, – у всіх церквах святих навчаю(1Кр 14,33). Чи може бути щось більш подиву гідне від цього? Церква тоді була небом; Дух учиняв усе в народі, керував і надихав кожного із предстоятелів. А тепер у нас одні тільки знаки тодішніх дарувань. І нині ми говоримо і по двоє, і по троє, і осібно, і один умовкає, коли починає другий, але все це тільки знаки і пам’ятки минулого. Тому-то, коли ми почнемо говорити, народ відповідає: «Духові твоєму», виражаючи, що в древності говорили так не з власної мудрості, але з натхнення Духа.
А тепер не те, втім я висловлюю свою думку.
36,5
Нині Церква подібна до жінки, яка позбулася колишнього багатства, і яка зберігає в багатьох місцях лише знаки первісного благоденства, і яка показує скрині та ящики від золотих (скарбів), а самого багатства не має; такій жінці уподібнилася нині Церква. Кажу це, маючи на увазі не дарування, – не було би надто сумно, якщо було б тільки це, – але (маючи на увазі) і життя і доброчесність …
Бесіда 37
37,1
Викривши безпорядок, який походив від говоріння мовами і від пророцтв, і поставивши законом, щоб не було сум’яття, щоб ті, що говорять мовами, робили це по черзі, а із пророкуючих, щоб один мовчав, коли почне другий, (апостол) переходить далі … Якщо тим, що мають дарування, не дозволено говорити без порядку і коли вони захочуть, хоча ними керує Дух …
37,2
… (апостол) продовжує: Тому, брати мої, прагніть пророкування, і говорити мовами не бороніте (1Кр 14,39) … Так і тут, сказавши про добрий порядок у вживанні дарувань і про те, що не треба ані сумувати при малих даруваннях, ані гордитися при великих, він (апостол) потім робить відступ, починаючи говорити про благопристойність, що личить жінкам, і, запропонувавши про це повчання, повертається до попереднього предмету: Тому, – каже, – брати мої, прагніть пророкування, і говорити мовами не бороніте (1Кр 14,39). Бачиш, як він (апостол) до кінця зберігає відмінність (між цими даруваннями), і як навчає, що перше вельми необхідне, а останнє не так необхідне? Про перше каже: прагніть, а про останнє: не бороніте. Потім, як би в сукупності пропонуючи всі настанови, додає: але все нехай діється пристойно й докладно (1Кр 14,40). Тут він знову докоряє тим, які мають суєтне бажання чинити безчинства, нерозважливо домагаються слави і не дотримуються власного місця.
Ніщо так не будує, як добрий порядок, як мир, як любов, а все протилежне до них спричинює руйнування …
Св. Йоан Золотоустий, Бесіди про заголовок книги Діяння апостолів[91]
Бесіда 2
2,3
Хочеш, я покажу тобі й іншу відмінність? Заради вас я сьогодні пропоную це слово, щоб ви дізналися, що таке чудо і знамення. Чудо – більше і страшніше, і воно перевершує наше єство, а діяння і спосіб життя, хоча менше від знамень, але корисніше і більш плідне, бо відплата буває за труди і нагорода – за старанність. І щоб ти переконався, що діяння більш плідне і корисніше від знамення, згадай, що добра діяльність і без знамень возводила тих, що звершували її, на небо, а чудеса і знамення без доброго життя не могли довести навіть до переддвер’я неба. А як це, я покажу, ви ж зауважуйте, як діяння мають перевагу при роздаванні нагород, як знамення самі по собі не спасають тих, що звершують їх, а діяння саме по собі, без усього іншого, доставляє спасіння тим, що звершують його. Багато мені того дня скажуть, – каже Христос, – Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім’ям пророкували? Це – знамення і чудо. Хіба не твоїм ім’ям бісів багато виганяли і силу чудес творили? (Мт 7,22). Чи бачиш у всьому цьому знамення і чудеса? Подивимося ж, що каже Бог. Позаяк тут одні лиш чуда, і ніяких добрих діл, то Відійдіте, – каже Він, – від мене, Я не знаю вас, ви, що чините беззаконня! (Мт 7,23). Але якщо Ти не знаєш їх, то як знаєш, що вони робили беззаконня? Так сказав Він, щоб ти знав, що слова Я не знаю вас, означають не незнання, але відчуження і відразу. Я не знаю вас. За що ж, скажи мені? Хіба не твоїм ім’ям бісів виганяли? За те, каже Господь, я цураюся і відвертаюся від вас, що ви і з даруваннями не стали кращими, що ви, отримавши таку честь, залишилися при тому ж нечесті. Відійдіте від мене, Я не знаю вас. (Мт 7,23).
Що ж? Невже в давнину недостойні отримували дарування, і розпусні життям здійснювали знамення і удостоювалися божественних дарів, не дбаючи про доброчесне життя? Отримували по чоловіколюбію Божому, а не задля власної достойності. Тоді треба було, щоб вчення благочестя було посіяно всюди, бо [це] був початок і перші досвіди віри. Як добрий землероб докладає велике піклування про новонасаджене дерево, яке недавно посадив він в надра землі і яке ще ніжне, обкопуючи його з усіх боків, обгороджуючи і камінням і терням, щоб воно не було вирвано вітрами, або зіпсовано тваринами, або не потерпіло шкоди від чогось іншого, а коли побачить, що воно і зміцнилося і піднялося в висоту, то забирає огорожі, тому що саме дерево вже в змозі захистити себе від будь-якої подібної шкоди, – так було і з вірою. Коли вона була новонасадженою, коли вона була ніжною, коли вона була ще недавно насаджена в душах людей, то з усіх боків оточена була великими турботами; а коли вона зміцнилася, вкоренилася і піднялася в висоту, коли наповнила всю вселенну, тоді, врешті, Христос забрав огорожі і знищив підпори. Тому спочатку і недостойним були подавані дарування, бо в давнину для віри потрібна була ця допомога; тепер же і достойним вони не даються, тому що сила віри вже не має потреби в такій допомозі.
… знамення, без доброї поведінки, без життя чистого і строгого, не можуть спасти; а що добре життя, що не отримує утішання від знамень, і без їх допомоги, саме по собі, може зі сміливістю вводити людей у Царство Небесне, про те послухай самого Христа, який каже: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу (Мт 25,34). За що? За те, що вони воскрешали мертвих, очищали прокажених, виганяли бісів? Ні. А за що? Ви бачили Мене, каже Він, Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли (Мт 25,35-36).
… Чуда були у свій час і пройшли, а діяння повсякчас повинні чинити усі, що хочуть спастися.
… не чуда, а добре життя вводить у Царство Небесне.
… А що це становить відзнаку апостольства і ознаку учнів Христових, послухай, як сам Христос вказує на цю ознаку. Він, накреслюючи образ учнів своїх і показуючи, що становить розпізнавальну ознаку апостольства, сказав: З того усі спізнають, що мої ви учні (Йо 13,35).
«З того», з чого? Чи з того, щоб творити чудеса, воскрешати мертвих? Ні, каже. А з чого? З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати (Йо 13:35). Любов же відноситься не до чудес, а до діяння, бо любов – виконання закону (Рм 13,10).
Бесіда 3
3,3
Між властями (ἀρχαί) духовними є власть пророцтва, є інша власть – євангелиста, є власть пастиря, є власть учителя, є власть дарувань, є власть зцілень, є власть тлумачення мов. Усе це – назви дарів, а на ділі – це ступені начальства і влади. Пророк є начальник; у нас же той, хто виганяє бісів є начальник; у нас же пастир і учитель є начальник духовний; але більшою від усіх них є влада апостольська. З чого це видно? З того, що найвищим з них усіх є апостол. Як серед чуттєвих властей консул, так серед духовних апостол займає перше місце. Послухаємо самого Павла, який, перелічуючи власті, на вищому місці ставить апостольську. Що ж мовить він? І деяких поставив Бог у Церкві: по-перше – апостолів, по-друге – пророків, по-третє – учителів, і пастирів, потім дари зціляти (1Кр 12,28).
Чи бачиш головну із властей? Чи бачиш, що апостол стоїть на висоті і нікого немає перш і вище нього? По-перше – апостолів, – каже він, – по-друге – пророків, по-третє – учителів і пастирів, потім дари зціляти, допомагати, управляти й говорити різними мовами. І притому апостольство є не тільки начало інших властей, а й основа і корінь. … апостольство не тільки стоїть вище, як начало і власть інших дарувань, а й, зосереджуючи, містить в собі коріння їх всіх. Пророк не може бути і апостолом і пророком; апостол же неодмінно є і пророком, і має дари зцілень, і роди мов, і тлумачення мов; тому (апостольство) є начало і корінь дарувань.
3,4
… Що ж таке «різні мови»? У давнину той, хто хрестився і увірував одразу починав говорити різними мовами для прояву Духа. Оскільки тодішні люди перебували у стані більш немічному, і плотськими очима своїми не могли споглядати духовних дарувань, то їм і подавався чуттєвий дар, щоб духовне робилося явним: той, хто хрестився зараз же починав говорити і нашою мовою, і мовою персів, і мовою індійців, і мовою скіфів, так що і невірні могли пізнати, що він сподобився Святого Духа. Це було чуттєвим знаменням, тобто таке мовлення, – тому що її чули чуттям тілесним, – але це чуттєве знамення робило явною для всіх духовну і невидиму благодать Духа. Таке знамення і називалося «різні мови», тому що людина, яка мала від природи одну мову, починала говорити різними та чужорідними мовами по благодаті, і можна було бачити, як людина, одна за числом, була різноманітною за даруваннями, і мала різні уста і різні мови …
… уся сукупність інших дарувань зосереджується в апостольстві, як у главі.
…
4,6
… доказом воскресіння служать знамення апостольські …
4,7
… чудеса і знамення апостолів були величезним доказом воскресіння (Христового).
…
Витяг із: Блаженний Теодорит Кирський,
Тлумачення на Перше послання до Коринтян, 13,1
Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний (1Кр 13,1). Апостол, порівнюючи дарування, першим з усіх поставив дарування мов, тому що воно, на думку коринтян, було важливіше від інших. Найважливішим же вважали його, оскільки першим за всі інші (дари) воно було дано апостолам в день П’ятидесятниці, при Зішесті Всесвятого Духа. Тому то говорить: якщо буду знати всі людські мови, а понад те, і мови невидимих Сил, але любові до ближнього мати не буду, то нічим не відрізнятимусь від неживих знарядь. Під ангельськими ж мовами розуміє не чуттєві, але якісь мисленні, на яких ангели піснословлять Бога всіх і бесідують між собою. Бо Ісая чув їх, як вони співають, а Єзекиїл, також Даниїл, Захарія і Міхей чули їх, як вони бесідують. А виразив це божественний апостол перебільшено, з наміром показати перевагу любові.
Витяг із: св. Григорій Великий, Сорок бесід на Євангелія, Бесіда 29,4[92].
Далі слідує: А ось чуда, що будуть супроводити тих, які увірують: Ім’ям моїм виганятимуть бісів, будуть говорити мовами новими; гадюк руками братимуть, і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане (Мк 16,17-18). Невже, браття мої, ви не віруєте, бо не творите цих знамень? – Але вони були необхідні на початках Церкви. Бо для того, щоб віра зростала, треба було виховувати її чудесами; тому що і ми, насаджуючи дерева, доти поливаємо їх водою, доки упевнимося, що вони вже укріпились в землі; і якщо вони пустили вже корінь, то ми перестаємо поливати. Тому і Павло говорить: Так що мова знак не для віруючих, а для невіруючих; пророцтво ж, – не для невіруючих, а для віруючих (1Кр 14,22). – Маємо і ми ці знамення і сили, якщо треба судити про них витончено. Бо св. Церква щодня творить духовно те, що тілесно творила тоді через апостолів. Бо священики її, по благодаті для вигнання духів, покладаючи руки на віруючих і забороняючи злим духам жити в серцях їх, що інше роблять, якщо не виганяють бісів? А ті віруючі, які вже залишають мирські слова старого життя, а голосно говорять про Святі Таїнства, оповідають, скільки можуть, про славу і могутність свого Творця, що інше роблять, якщо не говорять новими мовами? – Добрими своїми умовляннями знищуючи злість в серцях інших, вони винищують зміїв. А коли, слухаючи згубні поради, не ступають однак на нечестиве діло, тоді вони, хоча і п’ють смертоносне, але воно не шкодить їм. Ті, які як тільки побачать ближніх своїх, що вони послабились у доброму ділі, усією силою допомагають їм і прикладом своєї діяльності підкріплюють життя тих, які в своїй діяльності хитаються, – що інше роблять, якщо не покладають руки на хворих, щоб вони були здорові? – Ці саме чуда тим важливіші, чим духовніші, – тим важливіші, що ними відновлюються не тіла, а душі. Ці-то знамення, браття мої, творите, якщо хочете, з Божою поміччю. Бо тими зовнішніми знаменнями не може бути підтримуване життя в тих, що їх звершують. Тому що ті чуда тілесні показують іноді святість, але не породжують її; а ці духовні, що здійснюються в душі, не виявляють чесноти життя, але породжують її. Ті можуть мати і злі (люди), а ці можуть звершувати тільки добрі. Тому Істина про деяких каже: Багато мені того дня скажуть: Господи, Господи! Хіба ми не твоїм ім’ям пророкували? Хіба не твоїм ім’ям бісів виганяли? Хіба не твоїм ім’ям силу чудес творили? І тоді я їм заявлю: Я вас не знав ніколи! Відійдіте від мене, ви, що чините беззаконня! (Мт 7,22-23; Пс 6,9). Отож, возлюблені браття, не любіть знамень, які можуть бути шановані спільними з нечестивими; але любіть ті чуда любові і благочестя, про які щойно лиш ми сказали; вони тим безпечніші, чим потаємніші, і за них у Господа тим більше повинно бути воздаяння, чим у людей менша слава.
[1] 1Кр 5,7-8: Усуньте стару закваску, щоб ви були новим тістом, так, як ви і є прісні, бо Пасха наша, Христос, принесений у жертву. Отож святкуймо не у старій заквасці, ані у заквасці злоби і лукавства, а в опрісноках чистоти й правди. 1Кр 16,8: В Ефесі я перебуду до П’ятидесятниці. Перше послання до Коринтян правдоподібно було написано на початку весни 57 року. Kugelman R. La prima lettera ai Corinti / Grande commentario biblico (ed. Brown R.E., Fitzmyer J.A., Murphy R.E.). Brescia 1973, с. 1155. Глубоковский Н. Хронология Ветхого и Нового Завета. II. Предания вне Евангелий. Київ 1911, с. 76.
[2] Скабалланович М. Толковый Типикон [вільний переклад, консультуючись із перекладом схм. Софії Матіяш]. Київ 1910, с. 24-26. Фивейский М. свящ. Духовныя дарования в первоначальной церкви, М. 1907, с. 21-23.
[3] Св. Йоан Златоуст, Бесіди на Перше послання до Коринтян. S. Ioannes Chrysostomus, Homiliae XLIV in Epistolam primam ad Corinthios / Patrologia Graeca 61, 9-382. Ці проповіді виголошені св. Йоаном Златоустом в Антіохії коло 390 р.
[4] 1Кр 12,8-10: Одному бо дається через Духа слово мудрости; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання; іншому віра у тім самім Дусі; іншому дар зцілення у тім єдинім Дусі; іншому сила творити чуда; іншому дар пророкування; іншому розпізнавання духів, іншому різні мови, іншому ж тлумачення мов.
Еф 4,11: І він сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелистами і пастирями, і вчителями.
[5] Повні витяги із творів св. Йоана Золотоустого подані вкінці статті.
[6] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 26-27.
[7] Св. Йоан Златоуст, Бесіди про заголовок книги Діяння апостолів. S. Ioannes Chrysostomus, In inscriptionem Actorum, I-IV / Patrologia Graeca 51, 65-112. Інша назва твору: In principium Actorum homiliae I-IV.
[8] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 27-28.
[9] Ді. 21,11: Він прийшов до нас і, взявши пояс Павла, зв’язав собі руки й ноги та й мовив: «Святий Дух каже це: Отак юдеї зв’яжуть В Єрусалимі того чоловіка, що йому належить цей пояс, і видадуть в руки поган».
[10] 1Кр 14,24-25: Коли ж усі пророкують, і ввійде якийсь невіруючий чи неосвічений, його всі викривають, усі судять; тайни його серця стають явними, і, таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й заявить, що Бог є справді поміж вами.
[11] Голубев М. Обозрение посланий св. ап. Павла к Коринфянам, т. 1, СПб 1861, с. 212. Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 28-29.
[12] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 28-29.
[13] Голубев М. Обозрение посланий св. ап. Павла к Коринфянам, т. 1, СПб 1861, с. 209. Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 29.
[14] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 29-30.
[15] Наука 12 апостолів, 15. Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 30.
[16] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 30-31.
[17] Ді 2,4-13.
[18] Ді 10,44; 19,6.
[19] Lange I. Theologisch-homiletisches Bibelwerk. Braune K. Die Korinther-Briefe, Biel. und Leipzig, 1876, c. 235.
[20] 1Кр 14,4-5;12;16.
[21] 1Кр 14,14-15.
[22] 1Кр 14, 6.
[23] 1Кр 14,2.
[24] 1Кр 14,14-16.
[25] 1Кр 14,28.
[26] 1Кр 12,10;30.
[27] 1Кр 14,13.
[28] 1Кр 14,5.
[29] 1Кр 14,4.
[30] 1Кр 14,10.
[31] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 31-36: Различныя пониманія дара языков; Сущность и особенности дара языков.
[32] Посилання М. Скабаллановича (с. 32, виноска 1) на таких авторів як Юстин, Апологія, 1,9, Ориген, Про молитву, 2, Ориген, Тлумачення на Послання до Римлян, 7,6 – недійсні. Посилання на таких нижче поданих авторів, як Св. Іриней Ліонський, Проти єресей, V,6,1, Тертуліан, Проти Маркіона, V,8,8ss, Ориген, Гомілії на книгу Вихід, XIII,2 – можливо підходять. Тексти таких нижче поданих авторів як Св. Кирило Єрусалимський, Поучення огласительні, 17,16, Св. Йоан Златоуст, Бесіди на Перше Коринтян, 29, Св. Григорій Богослов, Слово 41 На святу П’ятидесятницю виражають те, про що хоче сказати М. Скабалланович. Посилання на св. Августина, Слово 5 на П’ятидесятницю, не знайшов. Зате є інший текст, який підтверджує таку ж думку св. Августина, як трьох попередніх авторів, зокрема: Св. Августин, Проповідь на Євангеліє від Йоана, 6,10 цитований за Иеромонах Серафим (Роуз), Православие и религия будущего / VII. “Харизматическое возрождение” как знамение времени. Священник Александр Усатов, Традиционное понимание значения дара иных языков.
[33] 1Кр 14,21: Написано в законі: «Чужими мовами й іншими устами я буду говорити до народу цього, та вони й так мене не послухають», – каже Господь. // Іс 28,11: він лепетанням губ, чужою мовою заговорить він до народу цього.
[34] Повні витяги із творів св. Йоана Золотоустого подані вкінці статті.
[35] Billroth, Kommentar zu den Briefen des Paulus an die Korinther, Leipzig 1833, за Lange I. Theologisch-homiletisches Bibelwerk, с. 200.
[36] Аристотель, De arte poeticae, 21. Гален, Exeges. glossar. Hippocr. prooem. Квінтіліан, Inst. orat. 1,8.
[37] Bleek, Theologische Studien und Kritiken. 1829, c. 17 f.
[38] Eichhorn, Allgemeine Bibliothek der biblischen Literatur I, 91 f, та ін.
[39] Wieseler, Theologische Studien und Kritiken. 1838, 378 f.
[40] Edwards, A. Commentary of the first epistle to the Corinthians. Lond. 1885, p. 319.
[41] Юлій Полідевк (Поллукс), ІІ ст., грецька музика. Phetis, Histoire de la musique, t. IV, p. 281. Фивейский, Духовныя дарованія, 45.
[42] У оригінальному грецькому тексті у 1Кр 12,10; 12,28 вживається термін «γένη γλωσσῶν» (сл. «роди язиков) і у 1Кр 14,10 «γένη φωνῶν» (сл. «роди гласов»).
[43] У Аристоксена, Плутарха і ін. Phetis, Histoire de la musique, t. IV, p. 281. Фивейский, Духовныя дарованія, 45.
[44] Плутарх, De musica, 36.
[45] 1Кр 12,31: «Я ж показую вам путь куди значнішу» – український переклад не передає цього значення.
[46] Аристоксен, Плутарх, De def. orac. Phetis, III, 46. Фивейский, с. 99-100.
[47] Аристотель, Probl. Фивейский, с. 47.
[48] До цієї думки схиляється Schultz, Die Geistgaben, і зокрема Фивейскийузгаданих творах.
[49] Godet, Kommentar, нім. пер. Wunderlich. Hannover 1886, c. 178.
[50] Августин, Сповідь, Х,33.
[51] Мищенко Ф. Речи св. ап. Петра в книге Деяний Апостольских. К. 1907, с. 70.
[52] Godet, Kommentar, с. 117.
[53] Godet, Kommentar, с. 178.
[54] Zahn Fh. Kommentar zum Neuen Testament. Bachmann Ph. Der 1 Brief des Paulus an die Korinther, Leipzig 1905, c. 390.
[55] Oracula magica Zoroastris cum scholiis Plethonis et Psellii, ed. Opsopaeus. Paris 1907, c. 70 і далі. Heinrici, с. 380.
[56] Ориген, Проти Цельса, 18.
[57] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 36-37: Значение и достоинство дара языков.
[58] 1Кр 14,18: Дякую Богові моєму, що я більш усіх вас мовами говорю. Муретов М. Пророчество и языкоговорение, как знамение для верующих и неверов. Богосл. Вест. 1904. 7-8.
[59] 1Кр 14,25: тайни його серця стають явними, і, таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й заявить, що Бог є справді поміж вами.
[60] Евсевий, Церковная история, Х,7,11. Тертуллиан, Adv. Valent. 1.
[61] Heinrici, с. 381.
[62] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 37-39: Следы языкоговорения в древнем и теперешнем богослужении.
[63] Дідахе Наука дванадцятьох апостолів / Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча). Львів 2015, с. 29.
[64] За поясненням св. Йоана Златоуста та блаженного Теофілакта, апостол Павло хотів протиставити еллінській гордості арамейську мудрість і красномовство. Пояснення екзегетів нового часу: апостол Павло хотів посилити свою погрозу або натякнути на своїх юдаїстичних противників у Коринті (Гофман, Гайнріці); запевнити автентичність послання, написавши це слово власною рукою (Більрот, Рюкерт); це слово чомусь стало пам’ятним, коли апостол Павло відвідував Коринт, або це пароль християн (Евальд); це штамп ап. Павла на посланні, який пізніше переписували грецькими буквами (Ґоде).
[65] Голубев, Обозрение, с. 274. Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 37-38.
[66] Устав МТБ 285 (142) 1206 і 98 і на звороті, 99 і на звороті.
[67] Часослов, Краків 1491, с. 82 на звороті – 83.
[68] Заметки поклонника святой горы. Київ 1864, с. 32-33. Разумовский Д. Церковное пение в России, в. 1, Москва 1867, с. 108-109.
[69] Коновалов Д. Религиозный экстаз в русском мистическом сектантстве / Богословский Вестник 1908, 4, 738, 744; 10, 200; 4, 754; 4, 734, 755; 4, 753.
[70] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 39-41: Свобода и норма в апостольском богослужении.
[71] Скабалланович М. Толковый Типикон, с. 40.
[72] 1Кр 14,40: все нехай діється пристойно й докладно.
[73] Monaci Castagno A. Carismi / Nuovo Dizionario Patristico e di Antichità Cristiane, I, 865-867.
[74] Перше послання святого Климента Римського до Коринтян, 63,1-2 / Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча). Львів 2015, с. 101-102.
[75] Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Філадельфійців, 7 / Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча). Львів 2015, с. 134.
[76] Св. Ігнатій Антіохійський, Послання до Смирнян, 7 / Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча). Львів 2015, с. 136.
[77] Пастир Герми, Заповідь 11,7-9 / Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча). Львів 2015, с. 255.
[78] Дідахе Наука дванадцятьох апостолів, 11,7-12 / Ранні Отці Церкви. Антологія (ред. М. Горяча). Львів 2015, с. 29-30.
[79] Святий Іустин Філософ. Розмова з Трифоном юдеєм (переклад прот. Костянтина Лозінського) із: https://parafia.org.ua/biblioteka/svyatoottsivski-tvory/apolohety/svyatyj-iustyn-filosof-rozmova-z-tryfonom-yudejem/
[80] Монтаністи виключно собі присвоювали володіння Духом пророцтва, заперечуючи його в Церкві; і тому вони відкидали Євангеліє Йоана, в якому ясно виражено обітницю апостолам Духа-Утішителя, а Монтан себе одного видавав за орган Паракліта.
[81] Повний витяг із Церковної Історії Євсевія подано вкінці статті.
[82] Пор. із Проти Цельса, І,2,46; ІІ,8,33.
[83] Ma segni dello Spirito Santo si sono manifestati fin dall’inizio nel caso dell’insegnamento di Gesù, in maggior numero dopo la sua ascensione, di meno invece in seguito. Se non che ancora adesso ce ne sono tracce in pochi uomini purificati nelle loro anime dal Logos e dalle azioni a Lui conformi. Poiché lo Spirito Santo che ci educa fuggirà l’inganno e si allontanerà da ragionamenti insensati (Sap 1,5). Origene, Contro Celso (ed. Ressa P.). Brescia 2000, p. 511.
[84] Gregorio di Nazianzo, In Iob, XXIV,2 / Monaci Castagno A. Carismi / Nuovo Dizionario Patristico e di Antichità Cristiane, I, 867. Я не знайшов цього твору св. Григорія Богослова. Можливо, йдеться про Fragmenta in catenis / Scholia in Iob (sub catenis nn. C 50, 51) in R. Devreesse, in Dictionnaire de la Bible. Supplément publié sous la direction de L. Pirot. Tome premier, col. 1145. Paris, 1928 / Corpus Christianorum. Clavis Patrum Graecorum, II (cura et studio M. Geerard). Brepols – Turnhout 1974, p. 197, numero 3052 (3).
[85] Повні витяги із творів св. Йоана Золотоустого подані вкінці статті.
[86] Перекладено з: Бл. Феодорит Кирский. Творения. Под ред. А.И.Сидорова // Библиотека отцов и учителей Церкви. – М.: Паломник 2003, с. 211-309. Повний витяг із Тлумачення на Перше послання до Коринтян, 13,1 блаж. Теодорита подано вкінці статті.
[87] Sanctus Gregorius Magnus, Homiliae Quadraginta in Evangelia, Lectio S. Evang. Sec. Marc. XVI, 14-20, Homilia XXIX,4 / PL 76, col. 1215. Переклад із російської із: Сорок бесед на Евангелия, 29,4 / Беседы на Евангелия иже во святых отца нашего Григория Двоеслова в двух книгах. Переведенные с латинского языка на русский Архимандритом Климентом. СПБ: типография Струговщикова, 1860 г. переиздано: М.: “Паломник”, 1999 г. – с. 7-429. Повний витяг із Сорок бесід на Євангелія, Бесіда 29,4 св. Григорія Великого, подано вкінці статті.
[88] Monaci Castagno A. Carismi / Nuovo Dizionario Patristico e di Antichità Cristiane, I, 867.
[89] Monaci Castagno A. Carismi / Nuovo Dizionario Patristico e di Antichità Cristiane, I, 867. Авторка не вказує джерело. Я не знайшов такого тексту св. Йоана Золотоустого, який би підтверджував цю думку авторки.
[90] S. Ioannes Chrysostomus, Homiliae XLIV in Epistolam primam ad Corinthios / Patrologia Graeca 61, 9-382. Переклад з російської із: Творенія святаго отца нашего Іоанна Златоуста, архіепископа Константинопольского, в русском переводе. С.-Петербургъ. Изданіе С.-Петербургской Духовной Академіи, 1904. Том 10, Книга 1. Беседы на первое послание к Коринфянам, с. 5-455. Ці проповіді виголошені св. Йоаном Златоустом в Антіохії коло 390 р.
[91] S. Ioannes Chrysostomus, In inscriptionem Actorum, I-IV / Patrologia Graeca 51, 65-112. Інша назва твору: In principium Actorum homiliae I-IV. Переклад з російської із: Творения святаго отца нашего Іоанна Златоуста, архіепископа Константинопольского, в русском переводе. С.-Петербургъ. Изданіе С.-Петербургской Духовной Академіи, 1897. Том 3, Книга 1, Беседы о надписании книги Деяний, с. 51-100.
[92] Sanctus Gregorius Magnus, Homiliae Quadraginta in Evangelia, Lectio S. Evang. Sec. Marc. XVI, 14-20, Homilia XXIX,4 / PL 76, col. 1215. Переклад із російської із: Сорок бесед на Евангелия, 29,4 / Беседы на Евангелия иже во святых отца нашего Григория Двоеслова в двух книгах. Переведенные с латинского языка на русский Архимандритом Климентом. СПБ: типография Струговщикова, 1860 г. переиздано: М.: “Паломник”, 1999 г. – с. 7-429.