День духовної віднови (монастир)
Ієромонах Онуфрій (Олег Кіндратишин)
Львів (вул. Кирила і Методія), монастир сестер-василіянок
2004-11-06
Львів (вул. Замарстинівська), монастир братів-редемптористів
2005-01-03-04
Пригадування
Богопосвячене життя
Слово про молитву
Життя і молитва – одне
Пригадування
Слово recollections у перекладі з англійської означає пригадування, спогадування, споминання.
Св. Марко Подвижник: «Любий сину, зберігай завжди в собі ділання і благі думки. Не дозволяй, щоб пагубне забуття, неначе похмура хмара, покрила тебе. Ані щоб лінивство не перепиняло твою ходьбу. Ані щоб незнання, яке є причиною всякого зла, не затьмарювало твій помисел…».
Через неувагу і забуття євангельських істин людина може стати черствою у відношенні до ближніх.
Отож, завдання реколекцій – пригадування.
Св. Ансельм Кентерберійський
Спонукання ума до споглядання Бога:
Нумо, чоловіче, відлучись сьогодні ненадовго від занять своїх, на короткий час відгородись від неспокійних думок твоїх. Відкинь обтяжливі турботи і відклади на пізніше всі надсадні потуги твої. Хоч трохи випорожни в собі місця для Бога, і хоч трішечки відпочинь у Ньому. «Увійди в спочинок» ума твого. Випровадь геть усе, крім Бога і того, що допомагає тобі шукати Його, і, «зачинивши двері», шукай Його. Говори ж, «Ціле серце моє», говори: «Шукаю лиця Твого, лиця Твого, Господи, шукаю» (Пс. 26, 8).
Нуж бо нині і Ти, Господи Боже мій, навчи серце моє, де і як йому шукати Тебе, де і як знайти Тебе. Господи, якщо Ти не тут, де знайду Тебе, відсутнього? Якщо ж Ти є всюди, чому я не бачу Тебе присутнього? Але направду живеш Ти в «світлі неприступному» (І Тим. 6, 16). Де ж є цей світ неприступний? Або як приступити мені до світла неприступного? Або хто приведе і введе мене в нього, щоб я побачив Тебе в нім? … Що ж робити рабу Твоєму, який знемагає від любові до Тебе, але далеко відкинутий від лиця Твого? (Пс. 50, 13). Палає запалом побачити Тебе, і ось відсутнє лице Твоє. Приступити до Тебе бажає і неприступна обитель Твоя. Знайти Тебе прагне і не знає місця Твого. Господи, Ти Бог і Ти Господь мій – а я ні разу не бачив Тебе. Ти сотворив мене і відтворив, і все добро, яке є в мене, Ти вручив мені – а я так і не знаю Тебе. Врешті-решт, я і сотворений був для того, щоб бачити Тебе, – і все ж ніяк не виконую те, для чого був сотворений.
1) Перше пригадування: Завдання кожного – стати святим: «Будьте святі».
У виконанні приписів людина не може бути максимально досконалою, заповідь любові Бога і ближнього зобов’язує до максималізму: Бог має бути в центрі нашого духовного життя, наше духовне життя – Бого-центричне. А також максимальна любов до ближніх: «любіть ворогів …», «хто покладе душу-життя своє за своїх друзів» (пор. Йо. 15, 13: Більшої любові ніхто не має за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх).
2) Друге пригадування: Бачити в людині образ і подобу Божу[1].
Слід бачити в людині ту красу образу Божого, який ніколи не віднімається; якщо навіть людина ушкоджена гріхом, ми повинні бачити в ній ікону, що постраждала від умов життя, або від людської недбалості, або від блюзнірства; бачити в ній ікону і благоговіти перед тим, що залишилося від цієї ікони, і заради цієї божественної краси, що у ній є, працювати над тим, щоб усунути усе, що спотворює цей образ Божий. Хтось сказав: коли Бог дивиться на людину, Він не бачить у ній ані чеснот, яких може і не бути, ані успіхів, яких вона не має, але Він бачить непорушну, сяючу красу Власного Образу … Ми повинні стати здатними бачити в людині цю споконвічну красу, бачити в ній уже започатковане здійснення її покликання стати по образу Христа богочоловіком; допомагати людині вирости в міру її власного покликання.
Слід ставитися до душі людини так, як Мойсеєві наказав Бог поставитися до землі, яка оточувала купину неопалиму. І кожна людина – потенційно або реально – уже є цією купиною; і усе, що її оточує, це земля свята, на яку можна ступити із благоговінням, вступити як митар, що стоїть в притворі храму, що дивиться у храм і знає, що це область Бога Живого, місце святе, і він не має права ввійти туди інакше, як Сам Бог повелить.
3) Третє пригадування: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий» (Мт. 5, 48)[2].
Цими словами Господь наш Ісус Христос закликає нас до обожествлення і святості. Суть духовного життя – це духовне зростання особистості до досконалості. Христос вказав нам дорогу до досконалості: «Люби Господа Бога твого всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю; це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. На ці дві заповіді увесь закон і пророки спираються» (Мт. 22, 37-40). Отже, духовний зріст – це зростання у любові. А любов «ніхто не може виробити собі сам, за допомогою волі, змушуючи себе до неї…» – «це чистий дар, який треба прийняти» від Бога.
«Людина ніколи не може бути істинно доброю, як би цього не бажала, якщо не вселиться в неї Бог, бо ніхто не є благим, тільки один Бог» (св. Антоній Великий). Тому то на початку кожної молитви призиваємо Духа Святого: «прийди і вселися в нас і очисти нас від усякої скверни…». Без молитви неможливо духовно зростати. Адже саме через неї людина стяжає Святого Духа, стяжає Бога, Який є Любов. Духовна особа – це «особа, яка дозволяє Святому Духові поступово заповнити себе, показує всім Його дію, нагадує іншим про Бога, закликає їх до Нього».
Для християн «Бог є Любов» (І Йо. 4, 8). Щоб пізнати Любов, треба дивитися на Бога: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16).
4) Четверте пригадування: Якими повинні бути монахи.
Св. Атанасій. Життя св. Антонія:
«Таким чином, монастирі в горах були неначе скинії наповнені божественними хорами псалмоспівців, любителів навчання, посників, молільників, тих, які радіють, на майбутні блага уповаючи, тих, які працюють, щоб чинити милостиню, та тих, які живуть у любові й злагоді поміж собою».
«Усім монахам, які приходили до нього, св. Антоній давав оцю настанову: вірити в Господа і любити його, берегти себе від нечистих помислів та плотських насолод, і, як у Приповідках написано, «не зваблюватися насиченням черева» (Прип. 24, 15), утікати від марнославства, і молитися постійно, співати псалми перед сном і після сну, вивчати напам’ять настанови Святого Письма …».
Життя і молитва – одне
Львів (вул. Кирила і Методія), монастир сестер-василіянок
2004-11-06
Життя і молитва – одне (Митрополит Антоній Сурожський)[3].
Життя і молитва абсолютно нероздільні. Життя без молитви – це життя, у якому відсутній найважливіший його вимір; це життя без глибини; це життя, що задовольняється лише видимим; це життя, у якому ми сприймаємо ближнього лише у фізичному плані, і не бачимо цієї безграничності, безмежності і вічності його долі.
Значення молитви полягає в тому, щоб розкривати і стверджувати своїм життям той факт, що все має міру вічності й усе має вимір безграничності. Світ, у якому ми живемо не є безбожним світом, його профануємо-десакралізуємо ми самі, адже Господь сотворив світ, Бог любить світ. Його ціна в очах Божих – це життя і смерть Його Єдинородного Сина.
Якраз молитва є свідоцтвом того, що ми знаємо, що кожна людина і кожна річ навколо нас є священні в очах Божих, улюблені Богом, і вони стають дорогими і для нас.
Не молитися означає немовби залишати Бога поза межами всього існуючого.
Дехто думає, що важко погодити життя і молитву. Це неправда, яка походить від того, що в нас неправильне уявлення і про життя і про молитву. Дехто собі уявляє, начебто життя полягає в суєті, а молитва – у тому, щоб кудись усамітнитися і забути все і про ближнього і про наш людський стан. І це невірно. Це наклеп на життя і наклеп на саму молитву.
Молитва і життя повинні бути одне. Устає людина вранці, ставить себе перед Богом і каже: «Господи, благослови мене і благослови цей день, що починається», а потім ставиться до цілого того дня як до дару Божого, а себе сприймає як посланця Божого в тому невідомому, що представляє новий день. Усе, що станеться цього дня, на все Божа воля, усі обставини, у які Господь нас поставить, є для того, щоб ми були його присутністю, його любов’ю, його співстражданням, його творчим розумом, його мужністю.
Окрім цього, усякий раз, коли ми зустрічаємося з тією чи іншою ситуацією, ми є тим, кого Бог туди поставив для того, щоб нести служіння християнина, бути часткою Тіла Христового і дією Божою. Якщо ми будемо так поступати, то легко побачимо, що кожної миті нам доведеться повертатися до Бога і говорити: «Господи, просвіти мій розум, зміцни і направ мою волю, дай мені серце полум’яне, допоможи мені!» В інші моменти ми зможемо сказати: «Господи, дякую Тобі!» І якщо ми вміємо дякувати, то уникнемо марнославства і гордості, яка полягає в тому, що ми уявляємо, начебто зробили щось, чого могли б і не робити. Це зробив Бог. Бог подарував нам чудову можливість зробити це. І коли увечері ми знову станемо перед Богом і швидко перебираємо в пам’яті минулий день, ми зможемо вихваляти Бога, славити Його, дякувати Йому, оплакувати інших і оплакувати себе. Якщо ми будемо в такий спосіб з’єднувати життя з молитвою, між ними ніколи не буде розриву і життя стане немовби пальним, яке живить у кожну мить вогонь, який буде розпалюватися усе більше і ставати усе яскравішим, і перетворить поступово нас самих у ту палаючу купину, про яку говорить Писання.
[1] Митрополит Сурожский Антоний. Быть христианином. Духовность и духовничество.
[2] «Немає жодного діла на землі важливішого, ніж молитва» (старець схиархимандрит Захарія). https://studyty.in.ua/0219-2/
[3] Митрополит Сурожский Антоний. Может ли еще молиться современный человек. Жизнь и молитва – одно.